Реформа міського самоврядування другої половини XIХ – на початку ХХ ст. - История и исторические личности дипломная работа

Главная

История и исторические личности
Реформа міського самоврядування другої половини XIХ – на початку ХХ ст.

Повсякденні практики міського самоврядування на території України у XIV–XVIII cт. Досвід діяльності міського самоврядування міста Києва. Міська реформа 1870 р. та її вплив на життя мешканців українських міст, а також механізм реалізації та особливості.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

1 . Традиції міського самоврядування в Україні (XIV - перша половина XIX ст .)
1.1 Повсякденні практики міського самоврядування на території України у XIV - XVIII cт.
Міське самоврядування в Україні має давні традиції. Магдебурзьке право є однією з найвідоміших систем міського права [14, с. 273]. Воно виникло на німецьких територіях, тому його часто називають також німецьким. Норми звичаєвого права, якими користувалися бюргери німецьких міст, у ХІІІ столітті було кодифіковано у місті Магдебурзі. На українські землі магдебурзьке право було принесено німецькими колоністами, які оселялися у Володимирі, Сяноку і Львові, а згодом воно поширилося на все населення, а на початку XV ст. охопило великі міста Галицької Русі й Поділля і перетворилось на загальноприйняту норму міського життя [28, с. 9].
Наприкінці XIV століття починають надавати українським містам самоврядування за німецьким правом литовські князі. У 1374 р. таке право дістав Кам'янець на Поділлі, в 1390 р. - Берестя, а далі - цілий ряд інших міст. Суть магдебурзького права полягала у вивільненні міського населення від юрисдикції урядової адміністрації та наданні місту самоврядування на корпоративній основі. Міщани складали громаду із власним судом і управою [27, с. 10-11]. На чолі управи ставали виборні бурмістри і райці, на чолі суду - війт і лавники. Їхній юрисдикції підлягали не тільки міщани, а й цехові ремісники та приписані до міста селяни. Надання місту магдебурзького права означало ліквідацію влади над його громадянами з боку феодалів та адміністраторів великих князів. Міське самоврядування передбачало право громадян обирати собі повноважну раду строком на один рік. Колегія райців обирала бурмістра. Рада на чолі з бурмістром здійснювала керівництво містом всіма господарськими справами громади. Магдебурзьке право передбачало також обрання лави - органу судової влади на чолі з війтом. Лавники обиралися на все життя. Війт, як правило, призначався королем і був найвищою посадовою особою міста. В Україні тільки громада Києва обирала війта самостійно. Разом з магдебурзьким правом міста отримували і майнові повноваження. Вони володіли нерухомим майном, землею, запроваджували податки. Українське населення міст прагнуло до участі в місцевому самоврядуванні [15, с. 35-37].
На українських теренах Великого князівства Литовського магдебурзьке право поширюється з XV ст. Його отримали як більші міста такі як Луцьк, Крем'янець, Володимир, Київ, так і маленькі, в тому числі приватні містечка. Починаючи з перших десятиліть XVI ст. спостерігається бурхливий ріст нових міських поселень. До кінця 60-х років XVI ст. виникли десятки нових міст і містечок. Вони з'являються там, де закінчилося формування шляхетських маєтків, яким був необхідний осередок, що виконував би функції центру [28, с. 10].
На думку О. Бірюліної, на Волині в XV-XVI ст. виникають класичні форми середньовічного міського самоврядування, заснованого на магдебурзькому праві. За правовим статусом всі міста ділились на королівські, приватновласницькі, церковні. На підставі магдебурзького права в кожному місті запроваджувалось самоврядування. Луцьк таке право отримав в жовтні 1432 р. Згідно одного з постулатів магдебурзького права містом правив магістрат. Принцип виборності членів магістрату реалізовувався щорічно. В перший день після свята Нового року всі жителі Луцька вибирали із свого середовища вісім чоловік. З них і формувався міський уряд - ради на чолі з бурмистром. Встановлювався віковий ценз від 25 до 90 років. Обов'язковою умовою для виборних було володіння нерухомим майном - «осідлістю» [21, с. 23].
Функціональні обов'язки бурмистра і членів ради були різноманітні. Бурмистр завідував міськими доходами і видатками, радці призначали податки для різних верств населення, слідкували за правилами оренди ремісничих закладів, організовувати роботу належавших їм міських пивоварень, солодовень, крупорушок. В їх обов'язки входило видавати, документи на заключення торгових угод, актів на купівлю-продаж нерухомого майна [21, с. 24]. До міського самоврядування входив також лавинний суд на чолі з війтом. Ці дві ланки одного органу взаємно доповнювали одна одну.
Ще в кінці XV ст. Рівне, будучи у складі Литовської держави, одержує магдебурзьке право, за яким зрівнялося і іншими містами, що мали своє самоврядування. В середні віки аж до ХVІІІ ст. органом міської влади в Рівному виступав магістрат [35, с. 45]. Отже, у цей період на території України активно застосовувалася практика міського самоврядування. Так, польська корона наділила ряд міст Чернігівщини магдебурзьким правом, яке на той час було досить поширеним явищем в Польській державі.
Містам, що керувались положеннями магдебурії, надавалось передусім право на самоврядування. Так, на чолі міського управління Стародуба стояв війт, якого мав право призначати лише король. На перших порах зустрічались випадки обрання війта міщанами. Так, П. Пиріг доводить, що таку можливість Стародубу надавала грамота від 15 лютого 1620 р. Адміністрація зосереджувалась в ратуші або ж магістраті. Там засідали райці під головуванням бурмистра. У Стародубі на ці посади могли бути обраними лише католики або уніати [33, с. 27].
Вже в другій половині XVI - середині XVIІ ст. більшість українських земель входила до складу Речі Посполитої, яка не являла єдиної централізованої держави, а була конфедерацією, тобто союзом великих землевласників, так званих магнатів. Всі групи населення на той час перебували в певній залежності від них [37, с. 29].
Міста, які отримали право на самоврядування, користувались цілим рядом пільг. Самоврядування полегшувало становище міщан, але не звільняло повністю від влади феодалів. Міщани сплачували їм частину грошей, які отримували від торгівлі, ремесла і промислів. Користь від магдебурзького права отримували, перш за все, міські верхи. Багато міст користувалось, як правило, обмеженим правом, а деякі зних взагалі його не мали. В ряді випадків війт не обирався, а призначався королем. Порушення магдебурзького права було звичайним явищем. Навіть великі міста, які давно уже користувалися правом самоврядування, не могли звільнитися від опіки воєвод та старост і змушені були рахуватися з їх волею. За феодалами зберігалися функції поліції, нагляду за міськими мірами, вагами, визначення цін на товари [37, с. 31-32].
На думку Ю. Волошина, особливе місце в історії розвитку міського самоврядування займає боротьба українського міщанства за свої права в другій половині ХVІІ ст. Приймаючи участь у війні, міщанство, окрім задоволення національно-культурних потреб, прагнуло ще й зберегти свої давні права, закріпити міське самоврядування з виборним війтом і бурмистрами, звільнитися від державних податків і військових обов'язків, зберегти монополію на ремесла та торгівлю, а також і розширити свої землеволодіння. В ході формування козацької держави міщани дістали підтвердження своїх прав. Було збережено давній устрій, суд залишився в руках магістрату і відав всіма цивільними і кримінальними справами [22, с. 106].
Однак населення міст складалось не з самих лише міщан, значну його частину становили козаки, які підлягали не владі магістрату, а своїм полковим старшинам. Як відомо, створюючи козацьку державу, Богдан Хмельницький застосував полково-сотенний устрій. Центрами полків і сотень ставали міста. В зв'язку з цим в містах утворилось своєрідне двовладдя: магістрати і козацька адміністрація. При чому козацька адміністрація постійно вмішувалась в міське самоврядування. Таке становище викликало цілком закономірне невдоволення з боку міщан, які почали шукати захисту не в гетьмана, а в московських царів. Вже в 1654 р. київські міщани звернулись до царя Олексія Михайловича з проханням про підтвердження своїх прав. Цар охоче підтвердив права киян, звільнивши місто від державних податків і військових обов'язків. В 1669 р. такого права домоглись міщани міста Ніжина. Подібні права отримали міщани і інших міст Лівобережжя. Царський уряд охоче йшов на поступки, зміцнюючи таким чином свою владу в краї і підриваючи авторитет гетьманської адміністрації [22, с. 107].
Так, упродовж другої половини ХVІІ-ХVIII ст. управління містами на Волині здійснювалося на основі державних законів і правових актів, що базувалися на звичаєвому і магдебурзькому праві [38, с. 39-41]. Наприкінці XVIII ст., незадовго до входження Волині до складу царської Росії, органами міського самоврядування тут виступали магістрати, до функцій яких входив розгляд судових справ мешканців міст, розкладка і збір податків із нерухомого майна, проведення рекрутських наборів, розподіл ремісників по цехах, ведення міського господарства [19, с. 144].
Магдебурзьке право існувало в українських містах до входження українських земель до складу Російської держави. У першій половині XVIII століття українська державність поступово стала винищуватися. У Дубні в цей час функціонував міський магістрат. Відповідно до затверджених штатів чиновників Волинського намісництва від 5 липня 1795 р., до його складу входили два бургомістри та 4 ратмани [7, с. 262]. На прикладі діяльності Дубенського міського магістрату можна стверджувати, що, як і раніше, для спрощення процедури розгляду спірних питань, які виникали в процесі торговельної та інших видів діяльності мешканців міст, при магістратах продовжували існувати словесні, а також сирітські суди. Останні, як відомо, займалися організацією опіки над майном міських сиріт та вдів [34, с. 26-29].
З метою входження Волині до складу царської Росії передбачалося поширити дію російського законодавства і на міста цього регіону України. Адже, з 1785 р. в Російській імперії діяльність органів міського самоврядування унормовувалася «Жалованною грамотою на права и выгоды городам Российской империи». Згідно з цим указом право розпоряджатися міськими справами та господарством було надано представникам міського стану, до якого зараховувалося шість категорій міського населення [13, с. 320].
Проте на практиці поширити чинну дію «Жалованной грамоты…» на міста Волині було неможливо, оскільки потрібен був час, щоб привести норми діючого законодавства і звичаєвого права, яким тут користувалися з давніх часів, у відповідність до суспільного ладу імперії. На Лівобережній Україні міське самоврядування, побудоване на магдебурзькому праві, було скасоване у 1831-35 рр. [17, с. 17]. Отже, відразу втілити в життя відовідну реформу міського самоврядування було невожливо, так як міщани не були готові до перетворень, а також привести усі норми законодавства у відповідний стан. Перша міська дума на Волині, яка перебрала не себе від магістрату ведення міського господарства, була утворена в м. Житомирі у 1838 р. А в решті повітових міст Волинської губернії, де продовжували діяти магістрати, вони були скасовані у 1861 р. [19, с. 143].
Таким чином, жителі приватновласницьких міст, приписані до міського стану, в господарському відношенні залежали від органу міського самоврядування чужого для них міста. На практиці це означало, що питання міського благоустрою, розвитку народної освіти, благодійницької діяльності або ж узгодження оподаткування мешканців цих міст мали вирішуватися у міській думі розташованого далеко від них Новограда-Волинського, а на її облаштування та потреби вище вказані міста були зобов'язані ще й скеровувати свої бюджетні кошти [19, с. 143].
Надання містам і містечкам магдебурзького права в цілому оцінюється як позитивний момент у їх соціально-економічному і політичному розвитку. Попри позитивні риси магдебурзького права, були відмічені і негативні явища у процесі самоврядування міських громад. Не слід забувати про ті зловживання міських урядовців, які допускалися, в основному, з метою особистого збагачення. Для прикладу можна навести декілька фактів із життя середньовічного Луцька. Вирішення найважливіших питань міського управління зосереджувалося в руках магістратського уряду, який мав велику владу над городянами і часто нею зловживали. Намагаючись збагатитися, представники міського уряду не зупинялися ні перед чим [23, с. 35].
Городян утискувала і замкова адміністрація на чолі зі старостою. Незважаючи на магдебурзьке право, він увесь час втручався в господарське і політичне життя міста. Староста привласнював кошти, що йшли на ремонт укріплень [24, с. 34-35]
Магдебурзьке право німецького походження було лише правовим оформленням розвитку міст у XVI-XVIII столітті. Воно стало українським муніципальним правом. Так, з кінця ХVІІІ ст. Дубно увійшло до складу Російської імперії. Рамки магдебурзького права на той час обмежувалися інститутом війтівства, що дозволяло власникам здійснювати контроль над містом. Проте, порушення цього права було звичайним явищем [37, с. 13]. Органи міського самоврядування приймали правові розпорядження, впровадження яких в життя давало досвід для їх подальшої розробки [28, с. 8-9]. Таким чином, міське право удосконалювалося.
Отже, магдебурзьке право регулювало порядок виборів, повноваження і діяльність вищих посадових осіб, органів влади, судів міста. А також мало вплив на створення статутів купецьких товариств і цехових організацій, регулювало питання торгівлі, опіки, спадщини, та кримінального права. Основним положенням магдебурзького права була спадкова власність громадян на їхні земельні ділянки та можливість вільно розпоряджатися ними. Міське право не було сталим, воно зазнавало змін.
1. 2 Досвід діяльності міського самоврядування міста Києва
Урбанізаційний процес, що розпочався у країнах Заходу в ХІ-ХІІ ст. був пов'язаний із «німецьким правом». З плином часу ця хвиля пересунулася зі заходу на схід, південний схід й Велике князівство Литовське, до складу якого входила Київщина [15, с. 89]. Відсутність оригінального привілею на магдебурзьке право, наданого київській міській громаді, та будь-яких його копій спричинило багато дискусій в історії щодо точності його датування [15, с. 29-33].
Запровадження магдебургії в Києві, як і в інших прикордонних містах Великого князівства Литовського, де склалися подібні перехідні ситуації, викликало значний опір уряду, але, незважаючи на цю обставину, майже всі конфлікти з часом були розв'язані на користь нової міської влади. Звільнення у 1502 р. міщан із-під судового підпорядкування воєводському урядникові - тивуну - започаткувало новий етап у самоврядному житті міської ради Києва [15, с. 47-48].
Перші надання магдебурзьких привілеїв головним містам Київської землі - Києву та Житомиру припадають ще на середину ХV ст. Це відповідало, з однієї сторони, політичним інтересам литовсько-польських правлячих кіл, які бачачи в цьому найкращий засіб полонізації українських земель. Київ та Житомир одержали статус «упривілейованих» міст з повним магдебурзьким правом нарівні з Вільно. Ряд інших королівських міст Київщини користувались неповним магдебурзьким правом, тобто отримали його в обмеженому обсязі в останній третині ХVІ - першій половині ХVII ст.: Корсунь - 1584 р., підтвердження 1586 р.; Переяслав - 1586 р., підтвердження 1620 р.; Біла Церква - 1538 р., підтвердження 1620 р.; Чигирин - 1592 р. [20, с. 18].
У XVII ст. при війті обирався лендвійт - заступник війта, який був посередником між війтом і міською общиною. На думку А. Білоус, хоч війт і наділявся необмеженою судовою владою, однак судові вироки він не міг виносити без наради з присяжними - лавниками. Число лавників коливалось в різні часи і в різних місцях. Як правило, їх було шість. Вони обирались пожиттєво, складали присягу [20, с. 19].
З початку XV ст. діяли загальні збори київських міщан, а з другої половини XVI ст. колегія райців із свого складу обирали двох бурмістрів, які чергувалися у веденні засідань міської Ради. Посада бурмістрів збереглася в Україні до XIX ст. [39, с. 6].
8 січня 1654 р. Київ увійшов до складу Російського царства. По всім Березневим статтям царський уряд прийняв позитивні рішення, за якими підтверджувалось право київського магістрату на магдебурзьке право. Місту було надано чотири царські грамоти від 16 липня 1654 р. Обрання війта та інших магістраторських урядників проводились, як правило, четвертого тижня великого посту. Членам магістрату сплачувалась така щорічна платня: війт - 500 злотих, бурмістр, райці і урядники - по 300 і лавники - по 60 злотих, яку вони отримували з міських доходів [43, с. 6-10].
У містах з неповним магдебурзьким правом значну роль відігравала старостинська адміністрація. Старости були королівськими намісниками на королівщинах і здійснювали оборонну, судову, фіскальну владу. Деяким містам на прохання старост надавались магдебурзькі привілеї. В той же час, сприяючі наданню самоврядування і різних вольностей містам, старости нерідко їх порушували, а інколи насильно відбирали і не повертали магдебурзькі привілеї. Старостинські урядники примушували міщан забезпечувати доходи замкового уряду, доглядати і ремонтувати башти, остроги, утримувати сторожу, відправляти військову повинність. Великі князі литовські і королі польські не могли гарантувати містам такого самоврядування, яке б цілком усунуло старостинську владу [20, с. 20]. Очевидно, надаючи містам магдебурзьке право, вони не ставили на меті усунути зовсім старостинську владу, а лише намагалися її обмежити або примирити з міським самоврядуванням.
Розміри території і чисельність населення, що знаходилися під юрисдикцією міської влади, у різні часи були неоднаковими. Подібно до Вільна, Полоцька та інших значних міст Великого князівства Литовського, у Києві з наданням магдебурзького права лише частину населення передано під суд війта. На думку Н. Білоус, наприкінці XVI - на початку XVII ст. намітилися тенденції до розширення меж міської території і збільшення числа мешканців, підпорядкованих міському урядові. У Києві склався своєрідний просторовий поділ, не притаманний містам із магдебурзьким статусом, що було зумовлене чинниками як географічного характеру, так і соціального, а також традиціями забудови території міста, що існували ще в давньоруські та литовські часи [15, с. 90].
Таким чином, у Києві впродовж XVI - першої половини XVII ст. склався порядок і структура міського управління на основі норм магдебурзького права, проте з рядом особливостей, характерних для тогочасного міста - центру прикордонного воєводства.
На війтівський уряд у Києві обрали досвідчених у міському управлінні осіб, які були, крім усього, заможними людьми. З кінця XVI - у першій половині XVII ст. він був пожиттєвим, що передбачалося в привілеях на війтівство, хоча й траплялися поодинокі випадки відсторонення війта від уряду. Це було можливим в разі масового невдоволення міської громади, недієздатності або через зовнішні фактори. Якщо протягом XVI-XVII ст. спостерігалася загальна тенденція щодо послаблення владних позицій війтів у містах, то в Києві цей процес розвивався у зворотному порядку. На відміну від більшості польських міст, де війти очолювали тільки судову колегію - лаву - і знаходилися поза органами самоврядування міста, київські війти, крім судовий функцій, що дісталися їм із наданням місту магдебурзького права, поступово сконцентрували у своїх руках також і всю адміністративну владу [15, с. 162-163].
На думку Н. Білоус, обидві колегії - рада і лава - були фактично підпорядковані війтові, що призводило до суміщення сфери діяльності адміністрації і суду. Потрібно відзначити значний вплив урядників Старої ради на формування, склад і політику Нової ради - чинного уряду, який щороку переобирався, а також дещо пасивну роль в управлінні містом поспільства, яке не ставило постійно діючого органу, що мав би контролювати діяльність міської ради. Крім виборних радців і лавників, функціонування міського організму забезпечували й інші урядники, яких магістрат наймав на службу, а також кілька слуг, що виконували його доручення. Допоміжним органом у роботі лави і ради була міська канцелярія, яка пройшла кілька етапів у своєму розвитку, остаточно сформувавшись лише в 30-х рр. XVII ст., коли розширився штат її службовців [15, с. 164].
Статус київських міських урядників було підвищено королівськими привілеями 1582 та 1589 рр., унаслідок чого вони урівнювалися у сплаті судових штрафів зі шляхтою. Більшість радців були купцями і суміщали управлінські функції з заняттями торгівлею, що, зрештою, допомогло багатьом із них отримати привілею на війтівство. До інших видів доходів міських урядників належали оренда, купівля-продаж нерухомості та заняття лихварством [33, с. 103-104].
Київський магістрат обирався населенням міста на підставах жалуваних королівських грамот і привілеїв. Грамотою Сигізмунда II Августа 1544 р. наказувалось вибирати «судей присяжних, или на уряды потребных людей, числом от 3 до 12 человек, смотря по надобности». За традицією у Києві обиралось 12 чоловік. Цей загальний склад, міського керівництва розподілявся на 2 колегії по 5 членів у кожній. Одна стежила за зовнішнім виглядом міста і міським господарством, друга вершила суд. У першій колегії головував війт - представник міського керівництва, якого обирали пожиттєво. Члени цієї колегії називалися райцями, потім - ратманами, а ще пізніше - ратегерами. У другій колегії головував бурмистр, а члени її називалися лавниками. Адміністративна колегія розглядала дрібні провини і правопорушення; судова - великі позови, громадянські і карні справи. Вона карала й милувала, володіючи правом на життя і смерть, тримала шибеницю і ката із знаряддям страти й покарань. У діловодстві обох колегій усний елемент переважав над письмовим [24, с. 20].
Київський магістрат не був зобов'язаний звітувати про своє господарство навіть королю. Магістратські урядники повинні були: регулювати ціни на поживу та вести записи в спеціальній книзі про ціни на різні товари; забороняти забави, бійки; заарештовувати волоцюг, жебраків, п'яниць, вітрогонів, розпусників: дбати про будівлі і доладно утримання мостів, підтримання чистоти в місті; застосовувати заходи, що запобігають пожежам.
З 1757 р. для Подолу та його околиць магістрат утворив посаду городничого, в обов'язки якого входило: боротися з пожежами в місті забезпечувати монопольне право міщан на шинкування, стежити за правильністю мір та вагів [24, с. 21-22].
Важливим явищем в історії розвитку міського самоврядування була боротьба київського магістрату за свою автономію в складі Російської держави. На думку Р. Делімарського, можна виділити чотири етапи боротьби за автономію. З 1686 р. по 1733 р. Київ управлявся за магдебурзьким правом магістратом, формально незалежним. Незважаючи на всі складнощі, це був час розквіту української культури в Києві, коли місто було визволено з-під польського впливу і ще не потрапило під російський вплив. З 1733 р. по 1737 р. місто знаходилось під владою гетьмана Данила Апостола. Період з 1737 р. по 1764 р. можна охарактеризувати як роки відносного спокою для автономії міста. Хоча в 1737 р. з метою розв'язання протистояння магістрату і гетьманського уряду збільшені права київських генерал-губернаторів [25, с. 40].
Окремою сторінкою у цей період є найзапекліша боротьба київського магістрату з гетьманом Кирилом Розумовським за владу над містом. Особисто цариця Єлизавета Петрівна і Сенат підтримували магістрат, але гетьман мав підтримку як при дворі в Петербурзі, так і серед старшини в Глухові і не кидав своїх намагань підпорядкувати Київ собі. Період з 1764 р. по 1781 р. можна охарактеризувати як час, коли формально ще Київ управлявся магістратом, але фактично з кожним роком все більше посилювався вплив російських урядовців [24, с. 21-23]. Нарешті у 1775 р. російський уряд вирішив вже остаточно ліквідувати автономність міста. Цього року було видано наказ про приєднання Києва до Малоросії [25, с 40-41]. Це був остаточний кінець самоврядування міста, на яке у 1785 р, розповсюджується, як і на інші міста власне Росії, нове міське положення.
Таким чином, можна підсумувати, що в означений, доленосний для київської автономії період, магістрат боровся за свої права та привілеї, надані йому за магдебурзьким правом, як проти місцевого, гетьманського уряду, так і проти посилення російського впливу на місто. Управління міськими господарськими справами було покладено на загальну міську думу. Скликання цих дум передбачалось один раз на 3 роки залежно від громадської потреби [39, с. 7].
Отже, правовий та економічний стан міщанства визначали функції й основні напрями діяльності міської влади щодо захисту інтересів мешканців магдебурзької юрисдикції. До компетенції міської ради належало прийняття нових мешканців до міського права. Міське громадянство наклало і певні обов'язки на міщан: відбування міських повинностей, сплату грошових зборів до міської скарбниці, підпорядкування судовій владі лави та ради. Слід нагадати, що в Україні тільки громада Києва обирала війта самостійно. Це свідчить про певну специфіку у становленні та розвитку права міського самоврядування. Під впливом практичного використання магдебурзького права виробився той тип міського устрою, який найкраще відповідав соціально-економічним і політичним реаліям міського життя України. Магдебурзьке право юридично закріпило права і свободи громадян, а також їх право на самоврядування.
2. Міська реформа 1870 р. та її вплив на життя мешканців українських міст
2.1 Міське положення 1870   р .: зміст, права виборців
16 червня 1870 р. було прийнято в Російській державі, до складу якої входило дев'ять українських губерній, міське положення Олександра ІІ. Згідно з ним виборче право як активне, так і пасивне надавалось кожному жителю міста, якщо він був російським підданим, але не молодшим 25 років та володів в межах міста будь-яким нерухомим майном [45].
З упровадженням міського положення після затвердження Олександром II розпочалася міська реформа. До її проведення в Російській імперії діяла «Жалувана грамота містам» Катерини II 1785 р. Станова організація міського самоврядування, заплутане і невизначене законодавство не відповідали рівню соціально-економічного розвитку міст, стали перешкодою в організації муніципальної діяльності і міського господарства. «Жалованная грамота на права и выгоды городам Российской империи», будучи прогресивною для свого часу, на момент започаткування низки ліберальних реформ 60-х-70-х рр. ХІХ ст. вже не стимулювала господарську активність міст і не могла забезпечити інтереси всіх станів міського населення. Тому й було затверджене нове міське положення, яке базувалося вже не на станових засадах, а на буржуазному майновому принципі. Відповідно до нього головним органом міського управління мала виступати міська дума, а її виконавчим органом міська управа [45].
Вже починаючи з 40-х років XIX ст. консервативні громадські кола почали усвідомлювати необхідність реформування застарілої системи міського самоврядування. В 1846 р. Міське положення було прийнято для Санкт-Петербургу. У 1859 р. новоросійський і бессарабський генерал-губернатор граф А.Г. Строганов виступив з клопотанням про поширення на Одесу міського положення, введеного лише для Санкт-Петербургу. Це клопотання у 1863 р. було задоволене. Зміни в організації самоврядування все ще зберігали становий принцип. Основним нововведенням стало залучення до міських справ дворянства, яке раніше ігнорувало їх. Важливе значення мало чіткіше розмежування обов'язків між загальною і розпорядчою думами. Загальна дума обиралася за станами і налічувала 250 осіб. Розпорядча дума складалася з міського голови, який обирався з числа дворян, почесних громадян і купців, які досягли 30 років, 12 обраних членів і одного «члена від корони», тобто особи, що призначалася урядом.
На думку В. Нардової, ясність у питання компетенції міського громадського управління так і не була внесена. Межі його самостійності також не були істотно розширені чи змінені. Половинчастість і недостатність законопроекту 1846 р. залишалися очевидними. Наприкінці 50-х років питання про міську реформу обговорювалося на шпальтах газет, піднімалося в низці, клопотань з місць на ім'я міністра внутрішніх справ. Ініціаторами нововведень були представники різних станів, насамперед дворянства, яке раніше було байдужим до муніципальних справ [18, с. 183].
Проект реформування розроблявся в Міністерстві внутрішніх справ. Міністр П.А. Волобуєв для виконання Височайшого наказу розіслав губернаторам циркуляри, за якими вони зобов'язувалися утворити особливі комісії для вироблення пропозицій з питань міського самоврядування. В 1864 р. такий проект реформи був підготовлений і в 1866 р. винесений на Державну Раду. Однак ще до обговорення відбувся замах на вбивство царя і проект був відкладений на певний час. Про нього знову згадали через два роки і перед обговоренням в Державній Раді передали новому міністрові внутрішніх справ А.Р. Тимашову. Міністр повернув проект без змін, але Державна рада не задовольнилася таким формальним ставленням до справи і повернула проект в Міністерство внутрішніх справ [18, с. 183-184]. Повторно цей проект розглядався з залученням представників державного самоврядування, яким було запропоновано підсилити вимоги до порядку виборів шляхом введення так званої пруської системи, у відповідності з якою рівне число гласних набирали платники податків, що сплачували рівну суму податку. Списки платників податку складалися за принципом спадання, починаючи з тих, хто платив найбільші податки, і закінчуючи найменшими платниками.
Міське положення 1870 р. було значним кроком у напрямі розширення самостійності органів міського самоврядування, підвищення їх ролі. Виборчі права громадян будувалися на нових, загальностанових підставах. Навідміну від земської реформи воно було прийняте вже в умовах зниження активності суспільного руху та посилення реакційних тенденцій у внутрішній політиці царизму, що в свою чергу не могло не відобразитися на характері самої міської реформи. Згідно з міською реформою створювалися виборні міські думи як розпорядчі та міські управи як виконавчі органи. Члени думи обиралися всіма платниками податків міста за безстановим принципом. Порядок виборів забезпечував переважання в думах і управвах найзаможніших мешканців міста. Органи міського управління займалися питаннями благоустрою, торгівлі, промисловості, охорони здоров'я [1
Реформа міського самоврядування другої половини XIХ – на початку ХХ ст. дипломная работа. История и исторические личности.
Сочинение На Тему Соль Соли Земли
Курсовая работа: Гостиница и гостиничное хозяйство
Курсовая работа по теме Технологическая карта на монтаж железобетонного каркаса одноэтажного промышленного здания
Контрольная работа по теме Деятельность органов муниципального управления
Реферат по теме Радянський режим на західноукраїнських землях
Здоровьесберегающие Технологии В Детском Саду Реферат
Эссе Смысл Платоновского Мифа О Пещере
Мини Сочинение На Тему Скоро Зима
Реферат: Мария Фёдоровна жена Павла I
Контрольная работа по теме Источники инвестирования на предприятии
Реферат: Биоиндикация
Контрольная работа по теме Отражение семейной жизни в Библии
Охрана труда и несчастные случаи на производстве
Варианты Контрольных Работ 9 Класс
Реферат по теме Корпоративный университет
Диссертация Экзаменационный Стресс
Курсовая работа: Основания заключения трудового договора при определенных условиях
Реферат по теме Криптографические методы защиты информации в XX веке
Сочинение На Тему Природа Заключение
Курсовая работа: Направления совершенствования планирования закупок материально-технических ресурсов
Анатомия, функция, клинические симптомы поражения IХ, Х, XII пар черепно-мозговых нервов - Биология и естествознание презентация
Бухгалтерский учет в банках - Бухгалтерский учет и аудит контрольная работа
Криміналістична характеристика контрабанди, вчиненої в зоні проведення антитерористичної операції - Государство и право статья