Радіо "Журба"

Щоночі він приходив на край світу, де замість звичного в таких місцях маяка стояла радіовежа, відсилаючи сигнали кудись туди, за край. Ніхто не знав, хто працює на ній, ніхто не міг упіймати її канали: він навіть пробував, коли був маленьким. І батько його пробував, а до того – дядько, а до того дід і прабаба. Змінювалися моделі деталей, приймачі ставали надсучасними, але сигналу не було. Врешті він придумав для себе пояснення: радіовежа працює тут для риб. Чи для тих, хто за краєм. Чи для тих, кого не помічають, що, зрештою, було тим само.

Він приходив слухати дивні тріскучі звуки ночі, металу й електрики, споглядати зорі чи хмари, і рибалити. Ця звичка почалася як жарт про те, що одного разу він таки впіймає це радіо – якщо не приймачем, то бодай вудкою. Потім жарт переріс у виклик, а виклик – у звичку, що дарувала спокій і час. Час спливав тут особливо повільно, і кожен ковток повітря на краю запам'ятовувався так добре, що потім його можна було згадати й порахувати, котрий.

Він сідав на краю, ставив поруч приймач і ліхтарик (світлом кудись убік), діставав невагомий спінінг і кидав у безодню. Під клубками, вирами і хвилями ходили створіння, чиє життя і смерть були загадковими для нього. Але десь там, за краєм, за межею, існували тепер і прабаба, і дід, і дядько, і віднедавна – батько. Людей що тут, що там, більшало, і це було так дивно. Він ніколи не знав, як живуть люди тут, йому було легше придумувати долі тим, хто живе там. У краях, де вже немає смерті, бо смертю є все.

Часом він виловлював із моря чудернацькі предмети, залишки листів і листівки, пляшки з записками і багато чого ще.

А оце сьогодні, коли приймач грав м'які безголосі шерхоти з нудного столичного каналу, на берег, розмазуючи хвилі пилу по скам'янілій землі, виповзла труна. Він зразу зрозумів, чия.

Саме минуло сорок днів за батьком, виходить, що так. Це він уперше вибрався порибалити, відколи. І зовсім забув, що це саме сьогодні.

Труна була незручна: коли батька вкладали, як він пригадав, трунар лаявся і питав, чому ви не сказали, що ваш тато такий огрядний! Як ми її закриємо тепер!

Незручна, обита вже поїденою часом синьою тканиною. Порожня.

Він схопився на ноги, відкинув спінінг і почав тягти. Труна була доволі легка, бо там нікого не було. А ще від погано поструганої деревини, яку поїв пил моря часу, йому в долоні й пальці позаходила одразу купа задирок. Стало боляче, то він відпустив.

Труна, точніше, половина труни була порожня. Видно було на диво добре, сюди якраз падало світло ліхтарика. Йому чомусь подумалося, що батько не дістався краю світу, що він випав із труни і просто зник у глибині нічого. Як і хотів. Він не хотів вірити у потойбіччя і бажав після смерті просто зникнути. Батько казав, що не хоче, щоби й після смерті його долю визначали якісь боги. А це означало, що вони ніколи більше не стрінуться.

Він не плакав, коли батько зробив свої останні три видихи, і сестри-палеативниці підтвердили: так, все скінчилося. Не плакав на похоронах, коли труну піднесли до краю на іншому боці міста і відштовхнули на хвилі. Не плакав, коли впадав у глибокі сни уві сні і бачив батькову спину на кухні, на веранді чи у майстерні серед інших робітників.

А тепер сів і завив. Він досі не міг плакати.

Труна стояла поруч, вкрита попелом і живим пилом, і йому здавалося, що з очей йому так само замість сліз лізе пил.

І тоді радіоприймач, маленький, хромований, який вони з батьком зібрали разом ще багато років тому, сам перемкнув канал, і густий оксамитовий голос сказав:

 - Доброї ночі тим, хто не спить. Усім, кого гризе туга, усім зневіреним і знесиленим. В ефірі – радіо "Журба".