Радянський "мілітарі" або чому у 1920-х усі носили військовий одяг?

У Британії є такий вираз як “вибори хакі” – ним позначають елекцію, яка відбувається невдовзі після війни і на якій зазвичай перемагають консерватори. Але не тільки вибори – бойові дії впливають геть на усе. Сьогодні в Україні пік розвитку моди “мілітарі”. Усі звикли бачити на вулицях не тільки стилізовані під однострої речі, а і реальну уніформу. В історії нашої країни вже був такий період – це були колосально багаті на експерименти 1920-1930-ті рр. Чому людей у шинелях і кожанках можна було зустріти на вулицях настільки ж часто, як і тих, хто носив “оксворди” та що таке юнгштурмівка дізнаєтесь з цієї статті. Гайда!

Сьогодні ми звикли, що одяг – це частина вираження нашої індивідуальності та характеризує вас часто не гірше за обличчя чи ім’я. Хтось обирає вдягатись франтувато, хтось прихильник більш зручного casual, інші надягають спортивний костюм і кросівки. Але у добу Визвольних змаганнь в Україні та Громадянської війни в Росії панував зовсім інший порядок: одяг раптом набув безпосередніх класових ознак: за офіцерський мундир або дороге пальто на вулиці могли побити чи навіть вбити, тому очевидці відмічають, що у добу Воєнного комунізму усі намагались скоріше заховатись у сірій масі одягу. Дуже скоро майже усі підприємства легкої промисловості встали – альтернативи тому, що «тягав» у шанцях майже не залишилось – саме тому майже увесь “модний шмот” походив з війни.

Хітом “літо-осінь 1914-1918” стала британська польова куртка, яка невдовзі отримала ім’я на честь свого розробника – лорда Френча. Неймовірно популярною вона стала у російській імперії, ряд офіцерів протягом війни замовляли собі кителі такого покрою. Френч був довгою (майже до колін) курткою, зазвичай з чотирма кишенями: двома нагрудними і двома на поясі.

На ряду з одностроями Російської імператорської армії, цей одяг – символ революційних подій. Є безліч фото Головного отамана армії УНР Симона Петлюри, де він у френчі англійського зразка: куртка за британським зразком була затверджена основним одностроєм у проекті уніформи Дієвої армії УНР 1919 року.

По інший бік, великим любителям такого роду одягу став Йосип Сталін (Джугашвілі).

Френч у добу НЕПу перетворився на яскраву ознаку революціонера, “нової людини”. Недарма Степан Радченко з романа “Місто” (де блискуче відображений побут післявоєнного українського міста), який пишався участю у повстанському русі, їхав до Києва, вдягнений у френч та штани з єдиною кишенею «але це було міцне офіцерське сукно, що не дасть дірок ще років зо три». Автор від особи героя протиставляв майже аскетичний стиль хлопця, “клятим непманам” у широких штанях і костюмах. Що цікаво, френч успішно пережив 1920-ті – і до сьогодні можна побачити когось у селах чи невеликих містечках, вбраних у цей атрибут революціонера!

Мало що так міцно асоціюється з “воєним комунізмом” та революцією, як шкіряна куртка, яку часто називали просто “кожанка”. Вона увійшла в обіг на початку ХХ ст., як “спецодяг” у неї вбирались льотчики, мотициклісти, екіпажі бронеавтомобілів. Насправді, ці куртки прийшли у Російську імперію із Швеції ще у кінці ХІХ ст. і тому часто йменувались “шведськими”.

Під кінець війни намітилась тенденція носіння шкіряних курток молодими офіцерами в незалежності від роду військ. Пізніше “кожанка” разом з “товаришем Маузером” стала стійким образом червоного комісара і у добу “воєнного комунізму” стала статусним одягом – у неї вдягались відповідальні партійні робітники, військові, комсомольці. Куртка поєднала у собі, з одного боку, протест проти “буржуазної вишуканості”, з іншого – уособлення аскетичності і шику. Одяг був “унісекс”: ідеалом образу “нової жінки” було вдягнути “кожанку”, шкіряну спідницю та пов’язати голову червоною хусткою. Утім, вже у  другій половині 1920-х “кожанка” стала сприйматись скоріше як кітч.

Серед нечисельних речей, які Степан Радченко привіз з собою у Київ, була і “солдатська імператорська шинель”, яка була у пригоді холодною осінню та зимою. Усі двадцяті роки елементи уніформи активно використовувались у повсякденному носінні. Причини були досить тривіальні – нестача на перших порах іншої одежді. Демобілізовані солдати, які йшли працювати на фабрики, використовували мундири у якості спецодягу – з його виробництвом на етапі переходу від “воєнного комунізму” до НЕПу теж виникли проблеми. Насамперед зустрічались елементи уніформи Російської імператорської армії зразка 1907 року – гімнастерки (звичайно, без погон), кашкети без кокард. На довгі роки вперед у моду увійшли “галіфе” – звужені від колін штани, які використовувались часто кавалеристами та й іншими військовими. Але якщо солдатське вбрання ще сприймалось, то будь які старорежимні елементи (офіцерські фуражки чи мундири) могли спричинити для їх володаря настання дуже неприємних наслідків. Усю першу половину 1920-х років вулиці міст заповнювали люди, одягнені в уніформу РККА – характерною рисою цього варіанту вбрання була присутність широких полос тканини на гімнастерках і шинелях у три ряди – так званих “разговоров”, які відсилали до образу давньоруських багатирів. До цього комплекту у якості головного убору призначалась “будьоновка” – вона теж нагадувала середньовічний шолом-шишак, тільки з великою п’ятиконечною зіркою на лицьовій стороні. Останній варіант одягу, на відміну від зшитого у царський час аж зовсім не відрізнявся якістю, носили його від безвиході і, часто, довгі роки.

Мілітарна мода поволі пішла на відкат у у другій половині 1920-х рр.: ситуація у легкій промисловості поліпшилась і до СРСР прийшли західні модні віяння. Чоловіки одягли широкі штани, парусинові чоботи та костюми, жінки – модні безформені сукні, короткі (за тими мірками) спідниці та почали коротко стригтись. Військова форма або шкіряна куртка стали ознакою маргінала або людини невисокого соціального статусу – саме тому Степану Радченку у комісії з “українізації”, видаючи посвідчення лектора, висловили сподівання, що дуже скоро він змінить свій френч на пристойний костюм. У творі символом перетворення героя було спалення ним своїх сільських пожитків, серед яких були ті сам елементи однострою. У добу панування стилю “гарсон” вдягатись так було не модно.

Останній спалах мілітаризованої моди відбувся у період форсованої індустріалізації. Зі згортанням НЕПу його мода була затаврована “буржуазною”, тому влада мала запит на елемент одягу, який мав підкреслено класовий характер та міг масово вироблятись. Допомога неочікувано прийшла з Німеччини – там у воєнізованих загонів компартії в ходу були довгі куртку, схожі на однострої. Їх швидко застосували тут. Отримали вони назву “юнгштурмівка”, нерідко зустрічалась означення “тельманівка” (ім’ям лідера компартії Німеччини Ернста Тельмана). До “юнгштурмівки” обов’язково додавалась портупея: у такому вигляді виступали агітатори, активісти, двадцятип’ятитисячники. Утім, вона теж залишилась одним з символів короткого періоду, як і інші експерименти типу агіттекстилю. Мілітарній моді властиво відступати. Утім, завжди ситуація може скластись так, що вона повернеться.