RRR

«Не викидайте, бумбласка! Це не сміття, це переробка», — клею post-it notes на офісній кухні. Збирати відходи та медитаційно перемивати пластмаски — це лайфстайл.

Вчора мала адженду про суботній збір відходів. Час розкидати каміння, і час його збирати: доведеться тягнути з роботи крафт-пакет з Menya Musashi, доверху набитий сміттям, яке я тимчасово колекціонувала. Руки обриваються, йду парком Шевченка і стогну, наче віл.

Льоха благає не мучитись: «Дай поможу. Що ти як не своя».

Так-сяк дістаємося зупинки та граємо в асоціації: напишіть 16 випадкових слів, а потім об'єднуйте поряд розташовані пари, доки не отримаєте два поняття. За ідеєю, саме ці речі непокоять вас найбільше. Я-от маю «сварку на вокзалі» та «Джеймса Поттера».

Залізаємо в маршрутку. Дивлюся на свою сумку, дивлюся на Льохин шопер.

— Кянкс, а де моє сміття?

Льоха завмирає і дивиться на мене величезними круглими чорними очима:

— Виходимо?

— Виходимо.

Моє сміття сиділо на зупинці навпроти червоного корпусу і мало пресумний вигляд. Я несла його обома руками, меланхолійно колисаючи. Вліво — вправо — вліво — вправо.

Багато думаю про усілякий треш. Чи відповідальна я за сміття, яке приручила? Де зараз усі мої зубні щітки? Де мої молочні зуби? Де росте дерево, що його зрубають для друку листівок з моїм дизайном? Чи буде сніг? А через 10 років? I'm dreaming of an asphalt Christmas.

Мої збитневі пляшки знайшли спокій в УБС. Дорогою додому таксист вмикав християнський рок. 'Jesus is king' звучало, як тризна.