Qaytuv/Повернення (частина 1)
МаріфетКримським татарам часто доводиться чути від українців таку фразу: «Ми вам дозволили повернутися в Крим». Це наштовхнуло нас підготувати текст про важке повернення кримських татар до Батьківщини й розібратися, хто й що дозволив корінному народові Криму.
Після того, як 5 березня 1953 р. помер сталін, у срср почалася відлига й послаблення тоталітарної системи. Тільки не для кримських татар.
На проведений ХХ з’їзд КПРС у лютому 1956 р. кримськотатарський народ покладав великі надії. Хрущов у своїй доповіді зазначав: «Не тільки марксист-ленінець, але й просто жодна розсудлива людина не зрозуміє, як можна звинуватити в зрадницькій діяльності цілі народи, включаючи жінок, дітей, людей похилого віку, комуністів і комсомольців; як можна застосовувати проти них масові репресії, прирікати їх на біди й страждання».
Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 р. «Про зняття обмежень щодо спецпоселення з кримських татар, балкарців, турків, курдів, хемшилів і членів їхніх сімей, виселених у період Великої Вітчизняної війни» скасував режим спецпоселень цих народів і звільнив їх від обов’язкового нагляду, але цей указ не зумовлював повернення майна, конфіскованого під час виселення, і не надавав їм права повертатися в місця, звідки вони були виселені.
Несправедливий указ нової радянської влади й замовчування кримськотатарського питання зумовило розгортання національного руху за повернення на Батьківщину. Кримські татари почали писати листи до вищих державних органів із проханням повернутися додому, але відповідей не було.
У листопаді 1956 р. було прийнято Постанову Політбюро ЦК КПРС «Про відновлення національних автономій калмицького, карачаївського, балкарського, чеченського й інгуського народів», у 6-у пункті якої зазначалося: «Визнати недоцільним надання національної автономії татарам, які раніше проживали в Криму».
У москву почали відправляти делегації з шанованими в народі кримськими татарами, аби ті зустрілися з представниками влади й передали листи з підписами. До першої делегації увійшли Амет-Хан Султан, Мустафа Селімов, Велі Муртазаєв, Бекір Османов, Шаміль Алядін. Вони місяцями сиділи в москві, чекаючи на авдієнцію з Хрущовим. До осені 1957 р. сформувалися «ініціативні групи» в різних місцях проживання, які збирали підписи й направляли звернення до органів влади. Із кожним роком підписів ставало дедалі більше.
17 березня 1958 р. Анастас Мікоян, заступник голови Ради Міністрів СРСР, прийняв представників народу й запевнив їх, що кримськотатарське питання вирішується, а він особисто доповість про все Хрущову. На цьому ж прийомі делегація вручила Мікояну лист із підписами 16 тисяч кримських татар. Результатом прийому стали репресії проти учасників зустрічі.
Незабаром розпочалися арешти. Перший судовий процес відбувся 10-11 жовтня 1961 р. У ці дні в Ташкентському обласному суді засудили Енвера Сеферова й Шевкета Абдурахманова. Їх звинувачували в антирадянській діяльності, а саме в підготовці й поширенні листівок із вимогою повернути кримських татар у Крим та з закликом кримських татар встати до боротьби за повернення. Чоловіків засудили до 7 й 5 років ув’язнення відповідно в таборах посиленого режиму.
10 серпня 1962 р. пройшов новий політичний процес по сфабрикованій справі «Союзу кримськотатарської молоді». У Верховному суді Узбецької РСР слухалися Марат Омеров та Сеїт-Амзи Умеров – лідери спілки. Їх засудили до 4 і 3 років відповідно у виправно-трудовій колонії посиленого режиму. На обидва судових процеси нікого не допускали, навіть близьких родичів підсудних. Також не зважали й на свідків, які всі до одного стверджували, що ніякої антирадянської діяльності не було.
Хоч як влада намагалася зламати кримськотатарський народ, у неї не вийшло. Ба більше, це викликало ще сильнішу політичну активізацію.
Із 1964 р. в москві діяло неофіційне представництво кримських татар, кожен представник якого мав мандат, скріплений підписами кримських татар. Воно займалося передачею звернень до урядових установ. Ініціативні групи регулярно випускали й поширювали «Інформації», у яких повідомлялося про кількість зданих документів і бесіди з посадовими особами. Утім, радянська влада піддавала гонінням і репресіям представників народу Криму; всілякими способами намагалася видворити кримських татар із москви.
6 вересня 1965 р. було заарештовано трьох кримськотатарських активістів у м. Бекабад – Хатідже Хайретдінову, Ескендера Джемілєва й Рефата Сейдаметова. Їх звинувачували в хуліганстві, підбурюванні людей до безладдя, зупинці вуличного руху тощо. А вони всього-на-всього стояли біля будівлі міськкому партії разом із іншими кримськими татарами. Їх таємно судили в Ташкенті. Хайретдінова була засуджена до 6 місяців позбавлення волі, а Джемілєв і Сейдаметов – до року.
Зокрема в середині 1960-х зріс інтерес кримських татар до історії та культури власного народу. Мустафа Джемілєв, наприклад, не полишав написання наукових робіт, незважаючи на те, що «Союз кримськотатарської молоді», у якому він відповідав за історичний відділ, припинив свою діяльність. Так, у 1963 він написав і поширив працю «Нарис історії Криму».
22 березня 1965 Джемілєв відвідав редакцію газети “lenin bayrağı”, де звинуватив робітників редакції в тому, що вони заважають вирішенню питання про повернення кримських татар до Криму й на наступній зустрічі 29 березня запропонував присутнім здати свої партійні квитки на знак солідарності з ним.
Подібні витівки Мустафи стали приводом до його виключення з Ташкентського інституту інженерів іригації та механізації сільського господарства, офіційною причиною стала неуспішність Мустафи. Це рішення він намагався оскаржити, але в нього не вийшло, ба більше, органи влади намагалися знайти привід для того, аби засудити хлопця й, зрештою, знайшли. 12 травня 1966 р. у Ташкентському міському суді відбувся судовий процес над Мустафою Джемілєвим, якого звинувачували в «ухилянні від чергового призову в армію».
Влада жорстоко реагувала на виступи кримських татар. 27 серпня
1965 р. понад тисяча кримських татар зібралося біля будівлі міськкому партії в Бекабаді, аби запитати в першого секретаря ЦК КП Узбекистану Ш. Рашидова, коли кримські татари зможуть повернутися до Криму. Для розгону демонстрації влада застосувала силу.
У 1965 р. активісти провели народний перепис, згідно з яким під час депортації та в перші роки життя на чужині кримськотатарський народ втратив 46,2% своєї чисельності. Також з’ясували, що не було доставлено жителів Арабатскої стрілки. Їх втопили совєти в Азовському морі.
Із 8 по 18 жовтня 1966 р., на честь 45-річчязо Дня утворення Кримської АРСР, у багатьох містах Узбекистану пройшли мітинги кримських татар. Усі вони були розігнані й супроводжувалися масовими арештами учасників. Тисячі побитих, сотні заарештованих на п’ятнадцять діб і 17 засуджених на тривалі терміни – таким був підсумок святкових мітингів.
На XXIII з’їзді КПРС у москві кримськотатарський народ направив делегацію з 65 осіб, зокрема Амет-Хана Султана, Узеїра Абдураманова, Сейтнафє Сейтвелієва й Ісмаїла Булатова, для передачі органам влади листа, який підписали 120 тисяч кримських татар.
Улітку 1966 в москві були заарештовані Сервер Шамратов і Тимур Дагджі. Згодом, 14 жовтня 1966 р., затримали Айше Сейтмуратову. Їх усіх утримували в лефортовській в’язниці. 19-20 травня 1977 р. над ними відбувся судовий процес, де активістів звинувачували в розпалюванні національної ворожнечі. Усім умовний термін по 3 роки.
На початку 1967 кримськотатарський національний рух досяг піку своєї організованості: 21 липня 1967 р. керівництво країни, а саме голова КДБ СРСР Юрій Андропов, прийняв делегацію кримських татар. Він повідомив, що незабаром має вийти указ про реабілітацію цього народу.
27 серпня й 2 вересня кримські татари, виходячи на мітинги в Ташкенті, ще не знали, що їхнє національне питання «вирішене» на декілька десятиліть уперед. 17 серпня 1967 р. була прийнята Постанова Політбюро ЦК КПРС, основна теза якої звучала так: «Кримські татари «вкоренилися» у місцях вигнання, тож повернення їх до Криму недоцільно».
5 вересня 1967 р. був виданий Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», у якому було постановлено: «Відмінити відповідні рішення державних органів у частині, що містила огульні обвинувачення щодо громадян татарської національності, які раніше проживали в Криму. Відмітити, що татари, які раніше проживали в Криму, «укорінилися» на території Узбецької та інших союзних республік».
У Постанові, що слідувала за Указом, ішлося, що «громадяни татарської національності й члени їхніх сімей користуються правом, як і всі громадяни срср, проживати на всій території радянського союзу відповідно до чинного законодавства про працевлаштування й паспортний режим».
Кримські татари сприйняли це як зелений колір і вже до кінця вересня 1967 р. 2 тисячі кримських татар повернулися в Крим, але нікого з них там не прописали, тому їхні будинки знесли, а людей виселили. Правозахисник, генерал Петро Григоренко прокоментував це «найбрехливішим і найлицемірнішим з усіх указів, які видавалися щодо кримських татар».
У листопаді 1967 р. 20 активістів, що повернулися до Узбекистану після прийому в кремлі, звернулися в ЦК УзРСР з проханням надати приміщення для зустрічі з кримськотатарським народом, аби розповісти про підсумки прийому. Вони подавали звернення 4 рази, але жодне не було розглянуте, тож 24 серпня до вищих органів були направлені делегації, які повідомили ЦК КП Узбекистану, що в разі ненадання приміщень люди скористаються 124 статтею Конституції УРСР, що передбачає свободу зборів і мітингів, і зберуться для зустрічі зі своїми представниками на відкритому місці. Але знову органи влади проігнорували звернення. Тож 27 серпня приблизно 2 тисячі кримських татар зібралися у Сквері революції в центрі Ташкента. Сквер швидко оточила міліція, яка кидалася на мирних громадян, викручуючи руки та закриваючи їм роти, коли ті викрикували гнівні гасла. Тисячі людей, зокрема й іноземні громадяни, стали свідками найганебнішого акту розправи над невинними людьми. Тоді було заарештовано 130 осіб, більшість із яких була звільнена через 15 діб. За ґратами було залишено 12 людей, двох із яких пізніше випустили під розписку.
Із 28 листопада по 13 грудня в Ташкенті проходив судовий процес над Арсеном Альчиковим, його дружиною Тамарою Кантуганською, Джелялом Челебієвим, Зейтуллою Ібрагімовим, Усеїном Асановим, Ельмірою Абдулхаковою, Наріманом Кадировим, Паріхом Асановим, Сейтхалілом Сейтаблаєвим, Енвером Мустафаєвим, Решатом Джемілєвим і Сайде Сулеймановою. Їх звинувачували в організації масового безладдя й опорі владі. Свідками на судовому процесі були солдати, міліціонери й чиновники, які керували каральними операціями. Їх засудили до позбавлення волі на строки від 1 до 3 років.
Джерела:
1. Історія Криму та кримськотатарського народу. Навчальний посібник. / Бекірова Г., Іванець А., Тищенко Ю., Громенко С., Аблаєв Б. – К.: «Кримська родина»; «Майстер Книг», 2020.
2. «Ініціативні групи кримських татар за повернення до Криму»
3. «Перший процес Мустафи Джемілєва»:
https://ua.krymr.com/a/27355232.html (частина 1)
https://ua.krymr.com/a/27357730.html (частина 2)
4. «Кримські татари: з історії повернення»
5. С. Мусаєва, А. Алієв «Мустафа Джемілєв. Незламний» (2017).
7. «Кримські татари в Москві влітку 1987 року: боротьба за повернення додому»
8. «Московські акції кримських татар влітку 1987-го. Закінчення»
Працювали над статтею: Зейнідінова Султаніє, Судак Олена, Піскун Дар’я