Пісня про Пелінала

Том 1: Про його ім'я

Те, що він узяв собі ім'я "Пелінал" є дуже дивним, незважаючи на його численні пізніші призвіська. Це ельфське ім'я, а він був втіленням страху для ельфів. І до того ж не був схильним до іронії. Пелінал був занадто похмурим для цього. Уже в юності він мав сиве волосся, і приносив лихо. Можливо Пеліналом його назвали вороги, але це досить сумнівно, оскільки ельфською мовою це ім'я означає "славетний лицар", а він для ельфів таким не був. Звісно, за час його пригод в Тамріелі, це ім'я не раз змінювалося: його називали Пеліналом Вайтстрейком, тому що його ліва рука була із вбивчого світла, його називали Пеліналом Кривавим, тому що він [пив] кров після перемог, його називали Пеліналом Бунтарем, тому що він очолював хрестові походи, його називали Пеліналом Тріумфальним, тому що його ім'я було синонімом перемоги, і воїни возносили подяки Вісьмом, побачивши його стяг над полем битви, його називали Пеліналом Обвинувачувачем, за те, що він умів швидко і жорстко доводити свою думку тим своїм союзникам, котрі в чомусь з ним не погоджувалися, його називали Пеліналом Третім, чи то за те, що як дехто каже, він був богом у людській подобі, і вже побував у двох інкарнаціях, чи то просто тому, що він з'явився у третьому видінні Періф, тобто Алесії, коли вона молилася про визволення.

Том 2: Про його пришестя

[А потім] знову звернулася Періф до Служниці, звівши очі до Небес, котрі не знали милосердя від початку правління ельфів, промовляла, немов та смертна, чий вогонь життя так подобався Богам за його силу-в-слабкості, за смиренність, що може шалено палати та легко згасати, [і] котра завжди, завжди приречена завершитися смертю (ось чому до тих, хто дозволяє своїм душам горіти, так прихильні Дракон та його Рід), тож мовила вона: "Вже маю назву для того, про що міркувала, і ця назва -– свобода. А вона, гадаю, є просто інакшим визначенням Шезара Зниклого Безвісти... [Ти] уперше викликала дощ тоді, коли його рубали на частини [і це] те, чого я прошу зараз для наших чужинецьких рабовласників... [тоді] ми зможемо пошматувати їх повністю та втопити їх у водах Топалу, відплативши їм за жорстокість. Морігаус, твій син, могутній та надзвичайний, люторогий і крилатий, коли він прилітатиме -– дозволь йому позичити нам гніву." ... [І потім] Кін дала Періф інакший символ -– діамант, просякнутий кров'ю ельфів, грані [котрого] могли [розосередитися і сформуватися] у людину, а гострі краї котрого могли розтинати її ув'язнювачів, на ім'я: ПЕЛІН-ЕЛ [котре є] "Зорестворений Лицар" [і він] був зодягнений в обладунок [з майбутніх часів]. І вбивати пішов він одразу до джунглів Сіроду, а Морігаус, увесь у кривавій піні, могутньо крокував поруч із ним, ревучи від захвату -– бо Пелінал прийшов... [і Пелінал] прийшов до табору Періф, тримаючи булаву та меча, що були вкриті розчавленими рештками облич ельфів, та ознаками Айлейдуну -– пір'ям і магічними вервицями, що звисали з червоного місива на зброї. І підняв Пелінал зброю, сказавши: "Це були їхні східні вожді й вони замовкли назавжди."

Том 3: Про Його Ворога

Ворогом усіх ельфів, які жили в Сироділі в той час, був Пелінал Вайтстрейк. Хоча загалом він мав на меті повбивати айлейдських чаклунів-королів у домовлених наперед поєдинках, а не на війні; повстання залишив для зростаючих армій Параванії та свого племінника-бика. Пелінал викликав Гароміра Мідь-та-Чай на дуель в Тор, і перекусив йому вени на шиї, викрикуючи хвалу Реманові, ім'я, про яке ніхто ще не знав. Голова Ґордгора Формотворця була розтрощена на цапоголовому вівтарі Нінендави, і в своїй мудрості Пелінал вимовив невелике закляття чуми, щоб стримати те зло від переродження за допомогою зоряної магії. Пізніше, в цьому ж сезоні, Пелінал убив Гадгуула на гранітних сходах Ceйя-Тар -– списи Вогненного Короля вперше не завдали шкоди. На той час уся зброя айлейдів була безсилою проти його броні, а Пелінал визнавав, що ця броня не була схожою на створену людьми, але й не казав нічого більше, навіть під тиском. Коли Гуна, якого Пелінал підніс від раба на зернових полях до гопліта і вельми любив його, прийняв смерть від стріли, зробленої з дзьоба Селетель Співачки, Вайтстрейка охопило його перше Божевілля. Він руйнував від Нарлемае аж до Селеділу, і стер ті землі з карт Ельфів та Людей, і все, що там було, аж Періф була вимушена принести жертву Богам, аби вони не покинули цю землю, гидуючи. А потім настав час штурму Білого Золота, де айлейди уклали договір з Авроріанцями Меридії та викликали їх, призначивши страхітливого золотавого "напівельфа" Умаріла Безперого своїм чемпіоном... і вперше з часу появи Пелінала викликали його, а не він когось на двобій, оскільки в Умарілових жилах текла кров 'ада і не знав він смерті.

Том 4: Про його діяння

І вигнав Пелінал чаклунські армії з Нібену, оголосивши східні землі всі власністю повстанців Параванії, і Кін мусила насилати свій дощ, аби змити кров у селах та фортецях, де більше не майоріли Айлейдські прапори, і щоб армії Людей мали де отаборитися перед просуванням далі. ...[і] він виламав двері, звільнивши в'язнів Ватаке, з Королевою Рабів, що летіла на Морігаусі над ними, і Люди назвали її Ал-Еш уперше. Він увійшов до Брами ... щоб відвоювати руки Тисячосильних Седору (плем'я нині невідоме, проте знамените в ті часи), котрі було викрадено Айлейдами вночі, дві тисячі рук привіз назад возом, зробленим з кісток демонів, а колеса того возу видавали звук, схожий на тужливий плач жінок... [Текст втрачено]... [І опісля] першого Погрому, що об'єднав північні володіння для людей-з-'крет, він стояв з білим волоссям, котре стало брунатним від крові ельфів, біля Мосту Гелдона. Там сокільники Періф покликали Нордів, а ті, побачивши його, сказали: "Шор повернувся", але він плюнув їм під ноги за згадування цього імені намарне. Він усе ж повів їх до внутрішніх земель на заході, щоб відкинути айлейдів до центру в область оточення, що повільно звужувалася навколо Вежі Білого Золота. Айлейди не розуміли, ні звідки прийшла сила, що дала Людям свободу, ні якою несамовитою була сама ідея свободи. Його булава розтрощила Громонаків, Умарілових гончаків, котрим було наказано переслідувати повстанців упродовж довгого шляху назад на південь і схід. Пелінал відніс Морігауса-Дихання-Кін до Зуатаса Хитромудрого (неда з іменем кепту) щоб полікувати бика після того, як той потрапив під залп зі пташиних дзьобів. На Раді Скіффів усі Параванійські армії та всі Норди тремтіли від страху при згадці штурму Білого Золота настільки сильно, що навіть Ал-Еш власною персоною порадила його відкласти. Тому власне Пелінал розлютився, обіклавши лайкою Умаріла та всіх боягузів, яких він бачив довкола на Раді, і вирушив до Вежі сам, позаяк часто діяв нерозважливо.

Том 5: Про його любов до Морігауса

І це щира правда, що Морігаус був сином Кін, але про те, чи був Пелінал Шезаріном, краще промовчати (одного разу Плонтіну, котрий надавав перевагу короткому мечеві, таки сказав, і тієї ж ночі його задушили нетлі). Хоча відомо, що Морігаус та Пелінал говорили один про одного, як про членів родини, де Морігаус був молодшим, а Пелінал називав його своїм любим племінником. Але це також могло бути і примхою безсмертних. Пелінал ніколи не допомагав Морігаусові під час війни, позаяк той людино-бик був сам видатним бійцем та вправно керував своїми людьми, ніколи не вдаючись до Божевілля, але Вайтстрейк застеріг його щодо стосунків з Періф. "Ми ада, Мор, і змінюємо речі через любов. Ми повинні бути обережними, щоб не отримати ще більше монстрів на цій землі. Якщо ти не відмовишся, вона закохається в тебе, й ти цим зміниш увесь Сірод." Бик після цього спохмурнів, бо був власне биком і щоразу почувався у цій формі бридким для Параванії, особливо коли та роздягалася для нього. Він пирхнув, потряс кільцем у носі перед світлом місяця Секунди і промовив: "Вона -– немов це сяйво на моєму кільці: дещо випадкове, але коли б я не поворухнув головою вночі, вона сяятиме там. Отож, тобі відомо: те, про що ти просиш -– неможливе."

Том 6: Про його любов до Морігауса

І було сказано, що він з'явився на світ саме як Падомаєць, народжений Ситисом та всіма його силами змін. Одначе інші, як-от Файфд з Нового Тіду, кажуть, що під Пеліналовим зоряним обладунком -– розчахнуті груди з відсутнім серцем, лише червона лють у вигляді коштовного каменю, що співає, немов бездумний дракон, -– а це нібито є доказом того, що він був відлунням міфу, а де він ходив -– там були форми первісного творіння. Пелінал не зважав на жодне з цих пояснень і вбивав усіх, хто намагався в розмовах користуватися логікою богів, окрім Періф, про котру він казав наступне: "зазвичай діє, а не розмовляє, бо слова, не підкріплені діями, -– є мертвими свідками." А коли воїни, що почули це, бездумно втупилися в нього поглядами, він засміявся і махнув мечем, вбігаючи в дощ Кін, аби перебити полонених ними Айлейдів, кричачи при цьому: "О Ака, заради нашого спільного божевілля роблю це! Я спостерігаю, як ти дивишся, що я дивлюся у відповідь! Умаріл наважився викликати нас, бо ми змусили його це зробити!" [І протягом] тих приступів люті з маячнею Пелінал міг поринати в безумство, коли цілі обшири земель були поглинені в божественному запалі гніву, аби стати Порожнечею, -– тоді Алесія мусила звертатися до богів за допомогою і боги діяли, як одне ціле, своїм дотиком заспокоюючи Вайтстрейка, допоки не зникало його бажання вбити цілий світ. І Ґерід, з народу ґе, побачив якось те Божевілля здалеку і повернув туди, коли воно вщухло, щоб випити разом з Пеліналом. І запитався він у Пелінала про відчуття, коли це прокляття вражає його, а той мав лише таку відповідь: "Немов сон, котрому більше не потрібен сплячий."

Том 7: Про його битву з Умарілом та його розчленування

[І так, після багатьох боїв проти] Умарілових союзників, коли мертві Авроріанці лежали, немов світло свічок довкола трону, Пелінал опинився в оточенні останніх Айлейдських королів-чаклунів та їхніх демонів, що аж світилися зоряним чаклунством. Вайтстрейк розтрощив підлогу своєю булавою і вони відступили, а він сказав: "Приведіть Умаріла, що викликав мене на двобій!" ... [І] хоча був невмирущий золотий Умаріл сильним та підступним у своєму втіленні, однак любив завдавати шкоди здалеку, а не в ближньому бою, тому вичікував у тінях білої вежі перед своєю появою.

Ще більше воїнів було послано супроти Пелінала на загибель, проте вони спромоглися пробити йому обладунок сокирами та стрілами, на котрі сам Умаріл довго і потай накладав зоряні чари аж від самого виклику [на двобій.]... [Тепер] напів-Ельф [з'явився], осяяний [світлом Меридії] ... і зачитав імена своїх предків у Айлейдуні і розповів про свого батька, бога [попередньої кальпи] Світової Ріки та мав велику втіху з того, що Пелінал важко дихає та нарешті стікає кров'ю... [Текст втрачено] ... [І] Умаріла було подолано, ангельське обличчя на його шоломі було спотворене вм'ятинами, що викликало сміх у Пелінала, [а Умарілові] безпері крила відламалися від ударів мечем, поки Пелінал стояв і [знущався]... над ним, ображаючи пам'ять його предків та всіх решти, хто приплив зі Старого Елнофі, [що] розлютило решту Ельфійських королів і довело їх до сказу... [тож вони] напали на нього, [промовляючи] закляття до своєї зброї... розрубавши Пелінала на вісім частин, а він ревів нестямно так, [що навіть] [було чути] на Раді Скіффів... [Текст втрачено] ...

...побігли, коли Мор струсонув цілу вежу могутнім ударом своїх рогів [наступного ранку], і дуже багатьох повбивали під час Штурму, а Люди шукали Айлейдів, щоб убити їх, проте Пелінал не залишив жодного живого, крім тих королів та демонів, котрі вже почали втікати... Саме Морігаус знайшов голову Вайтстрейка, котру королі залишили на доказ своїх учинків, і вони розмовляли, й Пелінал казав, що шкодує... але повстання все одно зупинилося... [ба навіть більше] було сказано між цими безсмертними, але Паравант не завдавала собі клопоту, аби слухати їхні розмови.

Том 8: Про його одкровення щодо смерті Ал-Еш

І залишив тебе зібратися докупи з моєю іншою половиною, котра таким чином принесе світло цій смертній ідеї, що дарує [Богам] втіху, це вона, свобода, котрої навіть Небеса реально не знають, [ось] чому Отець наш, цей... [текст втрачено]... в ті перші [дні/духи/вихори] перед Угодою... що ми віддзеркалюємо в нашому земному божевіллі. [Дозвольте нам] тепер взяти вас Нагору. Ми [покажемо] наші справжні обличчя... [котрі гризуться] одне з одним в амнезії кожної Ери."

____________________________________________________________________________

Оригінал |Переклад: OlexandrO, ivbudiv