П`ять про втрачений час

1. Моїй самоізоляції виповнилося 19 місяців. Я не вкладала її на іменного коцика і не клацала фотоапаратом щоразу, як повня змінювалася молодиком. А проте я любила її, як рідну дитину. Покоління моїх батьків чомусь думало, що коли любов тоншає, зводиться нанівець, треба обов’язково народжувати. Нове життя з хрестом стати клеєм, обов’язково усіх вилікує. Воно подарує мені бажання йти далі, а я віддячу йому своєю хирлявою любов’ю.

Навесні 2020 я гладшала, почуття стрімко втрачали вагу. Мені потрібен був час подалі від усіх. Ранком, коли в Києві оголосили перший локдаун, я стояла в Ромені на «кругу».

— Мам, аби ти знала, як я не хочу їхати.

Раніше я казала їй це, бо боялася машин. Якби мене не стало поїздкою, хтось, згадуючи цю фразу, міг би тішитися думкою, що я відчувала майбутнє, хоча й не була до нього готова. Смішно. Я була глуха до майбутнього, так само як ніколи не бачиш кохання за рогом.

2. Потім зі мною стався сором за насолоду самотністю. Поки палали італійські крематорії, мені було затишно поряд з ніким. Ніхто був моїм другом, ми мали розмови. Коли любиш щось, легко у тім розчинитися. Я не пам’ятаю себе за останніх півтора року.

Березень 2020–червень 2020: багато вчилася.

Липень 2020: зібрала великий пазл, думала про крилатих корів.

Серпень 2020: милувалася червоними нігтями.

Вересень 2020: мала перший поцілунок.

Жовтень 2020: прочитала «Безсмертя» Кундери. поїхала з Києва.

Листопад 2020: виношувала ідею шпіонського роману про скалічених дівчаток.

Грудень–лютий: квантово стрибала між паралельними реальностями.

Березень–травень: не пам’ятаю.

Червень: не хотілося жити. Переїхала до Києва.

Липень–серпень: витріщалася на стелю і плакала.

Вересень: пішла на роботу.

Жовтень: дедалі складніше не забувати поїсти.

3. У тролейбусах влітку я читала Енн Секстон:

І тоді мені вперше (?) здалося, що поза любов’ю до часу я перестала існувати, як, мабуть, не існує більше моя мама. Я чекала його, я уявляла, як ми гаятимемо хвилини, я думала, що, зрештою, ми частіше триматимемося за руки. Він приходив до мого ліжка вранці, а я переверталася на інший бік. Він запрошував мене до парку почитати бік-о-бік, а я не знаходила в собі сили натягнути штани. Він вмовляв мене запросити у нашу постіль когось третього, а я будувала м’які барикади з подушок.

Я захотіла його позбутися, щоб повернути собі симулякр себе.

— Пане лікарю, чи роблять аборти на дев’ятнадцятий місяць життя?

— Нової реальності не позбавитися. Подумай краще, чому ти навчилася. Про себе. Про близьких. Про країну. Про світ. І як від того змінилася.

Я існую? Розділяю посічені волоски. І однією волосинкою більше я тебе люблю. Щоправда, коли любов тоншає, треба її позбуватися. Дитино, для тебе у мене не серце, а міжреберний м’яз, що качає кров.

4. Ти думаєш, це депресія? Я гадаю, ще трошки, і я це прийму.

5.