Психологічні техніки стоїків. Негативна візуалізація. Що може статися в найгіршому випадку?

Хоч як старанно ми намагатимемося уникнути негараздів, усе одно вони на нас чатують. Сенека називає другу причину обмірковувати можливі кепські справи окрім як перешкоджати їм. Думаючи про них, ми зменшуємо їхній вплив на нас тоді, коли вони, попри всі наші превентивні зусилля, відбудуться: "Той, хто прийняв прихід хвороби заздалегідь, позбавляє її поточної сили". За його словами, лихо стає найбільшим тягарем для того, "хто плекає надію лише на щось добре". Поділяє цю пораду й Епіктет: мусимо пам'ятати, шо "все й повсюди минуще". Якщо не зможемо цього осягнути, а натомість самовдоволено сподіватимемося, що завжди насолоджуватимемося цінними для нас речами, то, імовірно, зазнаємо значних страждань, коли ті цінності в нас відберуть.

Крім цих причин замислитися про можливі біди в майбутньому, є й третя - мабуть, значно важливіша. Ми, люди, переважно нещасні тому, що сповнені жадоби; тяжкою працею здобувши бажане, ми зазвичай втрачаємо цікавість до об'єкта жадань. Замість почуватися вдоволеними, радше відчуваємо нудьгу й від того кидаємося за новими, ще грандіознішими бажаннями.

Психологи Шейн Фредерік та Джордж Ловенстін вивчали це явище й назвали його "гедоністичною адаптацією". Як ілюстрацію процесу адаптації вони наводять дослідження людей, що виграли в лотерею. Виграш у лотерею зазвичай дає переможцеві змогу розпочати життя своєї мрії. Однак виявляється, що після початкового періоду приємного пожвавлення ті, що виграли в лотерею, зрештою повертаються до того рівня щастя, на якому перебували раніше. Вони починають сприймати свою нову феррарі та будинок як належне, так, як дотепер сприймали іржавий пікап і тісну квартирку. Іншу, не таку різко виражену форму гедоністичної адаптації спостерігаємо, купуючи споживчі товари. Аналогічно відбувається і гедоністична адаптація в кар'єрі, її ми переживаємо і в стосунках.

У результаті процесу адаптації люди опиняються на такій собі біговій доріжці задоволеності. Вони нещасливі, коли виявляють у себе нереалізоване бажання. Тяжко працюють, щоб утілити його, вірячи, що так здобудуть задоволення. Але проблема в тому, що, здобувши бажане, вони звикають до його наявності в житті, в отже, перестають цього хотіти; або принаймні не вважають таким жаданим, як раніше. Тож зрештою скочуються до того рівня невдоволеності, що був до реалізації бажання.

Один із ключів щастя - запобігти адаптації: вжити кроків і не дати собі сприймати здобуте важкою працею як належне. Без сумніву, в нашому житті зараз є багато того і тих, до чого й кого ми звикли, того й тих, про що/кого колись мріяли, а тепер сприймаємо як належне. Це, зокрема, напевно, чоловік/дружина, діти, будинок, авто і робота. І такий стан означає, що, мабуть, у минулому ми не спроміглися вжити кроків, щоб запобігти адаптації.

Отже, потрібно знайти спосіб не лише запобігати процесу адаптації, але й розвертати його в зворотному напрямку. Інакше кажучи, потрібна техніка, яка допоможе бажати того, що ми вже маємо.

Стоїки радили виділяти час і уявляти, як втратив те, що цінуєш, - дружина пішла, машину вкрали, з роботи звільнили. На думку стоїків, це змусить нас цінувати дружину, машину й роботу більше, ніж якби ми цього не уявляли. Цю техніку - назвемо її негативною візуалізацією - стоїки використовували як мінімум з часів Хрісіппа.

Сенека описує техніку негативної візуалізації у "Втішанні до Марції", жінки, яка за три роки по смерті сина була так само роздавлена горем, як і в день його похорону. У цьому втішанні Сенека не лише розповідає Марції, як подолати печаль, але й радить, як не впасти жертвою такої скорботи в майбутньому: для цього вона має передбачати події, що можуть спричинити таке горе. Зокрема, каже він, вона має пам'ятати: все, що ми маємо, Доля нам "позичила на певний час" і може відібрати, не питаючи дозволу, - насправді навіть не попередивши заздалегідь. Тож "ми маємо любити всіх наших близьких...але завжди із думкою, що нам ніхто не обіцяв, ніби ми утримаємо їх поруч назавжди, - ба більше, ніхто навіть не обіцяв, що ми зможемо утримати їх поруч надовго". Тоді, насолоджуючись товариством коханих людей, час від часу слід спинитися й замислитися про те, що ця насолода може обірватися. Якщо не завадить ніщо інше, то наша смерть перерве її.

Пропагує негативну візуалізацію і Епіктет. Наприклад, він радить, цілуючи дитину, пам'ятати, що вона смертна і не є нашою власністю - що вона дана нам "у теперішньому, не невіддільно і не назавжди". Його порада така: в момент поцілунку мусимо мовчки подумати, що дитя може завтра померти. Марк Аврелій у "Розмислах" схвально покликається на цю пораду.

Щоб зрозуміти, як уявляння смерті дитини допоможе її цінувати, розгляньмо історії двох батьків. Перший приймає пораду Епіктета близько до серця і час від часу думає про те, що дитина його смертна. Другий відмовляється віддаватися таким похмурим думкам. Натомість він передбачає, як дитина його переживе і завжди буде поруч і тішитиме його. Перший батько майже напевно буде уважнішим і більш люблячим, ніж другий. Бачачи доньку зранку, він першим ділом порадіє, що вона досі - частина його життя, і протягом дня сповна скористається можливостями поспілкуватися з нею. Натомість другий батько навряд чи переживатиме таке радісне зачудування, зустрівши зранку свою дитину. Протягом дня він не використає можливостей поспілкуватися з нею, переконаний, що все це можна відкласти на завтра. А якщо нарешті й поговорить то захват від її компанії буде, імовірно, не таким глибоким, як почуття першого батька від такого спілкування.

На думку стоїків, крім обмірковування можливої смерті близьких, ми також маємо замислюватися над втратою друзів - через смерть чи, скажімо, сварку. Тож Епіктет радить, прощаючись із другом, подумки нагадувати собі, що це, можливо, була остання зустріч. У такому разі ми навряд чи сприйматимемо друзів як належне, а отже, можливо, значно більше насолоджуватимемося дружбою, ніж якби не допускали таких думок.

Що ж до смерті, то, як каже Епіктет, мусимо обмірковувати й власну. Аналогічно Сенека радить своєму другові Луцілію проживати кожен день так, наче він останній. Насправді Сенека йде навіть далі: маємо жити так, наче ось цей момент - останній.

Що це означає: жити так, ніби кожен день - останній? Деякі люди думають, що це означає жити бурхливо й вдаватися до всіх можливих гедоністичних надмірностей.

Однак стоїки, радячи жити сьогодні так, наче цей день останній у житті, мали на увазі геть інше. Для них жити так - це просто продовження техніки негативної візуалізації: проживаючи день, мусимо час від часу згадувати про те, що не житимемо вічно, тож і цей день може стати нашим останнім. Ці роздуми не перетворять нас на гедоністів, а радше змусять оцінити, як це чудово: ми живі й маємо змогу наповнити цей день діями. Своєю чергою, завдяки цьому ми, імовірно, менше розтринькуватимемо свої дні. Інакше кажучи, коли стоїки радять проживати кожен день як останній, їхня мета - не змінити діяльність, а настрій і ставлення до цієї діяльності. Зокрема, вони не змушують нас перестати думати про завтра чи планувати його; натомість вони хочуть, аби ми, обмірковуючи і плануючи завтрашній день, не забували цінувати сьогоднішній.

Чому ж тоді стоїки хочуть, щоб ми міркували про власну смерть? Бо завдяки цьому насолода від життя може різко зрости.

Крім втрати життя, кажуть стоїки, слід подумати і про втрату майна. Більшість із нас у вільні хвилини думає про речі, яких хоче, але не має. За словами Марка Аврелія, нам би краще велося, якби ми витрачали цей час, міркуючи про все, що маємо, і про те, як нам цього бракуватиме, коли воно вже не буде нашим. Аналогічно варто замислитись над тим, як би ми почувалися, втративши всі матеріальні статки, зокрема будинок, машину, одяг, домашніх тварин і рахунок у банку; втративги вміння і спроможності - здатність говорити, чути, ходити, дихати й ковтати; і як би ми почувалися, втративши свободу.

А як щодо тих, хто точно не живе життям мрії? Наприклад, безхатьків? Важливо розуміти, що стоїцизм у жодному разі не є філософією багатіїв. Практиками стоїцизму можуть скористатися ті, що живуть комфортно і заможно, але так само й зубожілі. Звісно, їхня бідність багато в чому перешкоджатиме, та не завадить, наприклад, практикувати негативну візуалізацію.

І ще одно потрібно зрозуміти: хоча стоїки пропонують розтоптаним людям спосіб подбати про своє більш стерпне існування, їм у жодному разі не йдеться про збереження цього поневоленого стану. Стоїки працюватимуть над покращенням зовнішніх обставин, та водночас вдаватимуться і до тих кроків, які можуть полегшити страждання, поки ситуація не поліпшиться.

Може скластися враження, ніби стоїки схильні до песимізму - бо ж зазвичай обмірковують найгірші сценарії. Однак, як виявилося, систематичне практикування негативної візуалізації насправді перетворює стоїків на повноцінних оптимістів.

Гедоністична адаптаці, притлумлює радість від світу. Унаслідок цієї адаптації ми приймаємо своє життя і все, що маємо, як належне, замість захоплюватись всім цим. Свідомо міркуючи про втрату всього, що маєш, можна заново почати це цінувати, і в такий спосіб воскресити в собі здатність до радощів.

У ширшому сенсі, війна, хвороба й стихійне лихо - це трагедії, бо ж забирають у нас дещо цінне, але вони також здатні змінити тих, що їх пережили. Ті, що пережили ці катастрофи, зрештою починають цінувати те, що в них ще лишилося. До потрясіння ці люди могли жити, наче у сні; тепер вони живуть радісно, вдячно - почуваються настільки живими, як не почувалися десятиліттями. До переломного моменту вони могли бути байдужими до світу навколо; тепер жваво помічають красу цього світу.

До речі, техніку негативної візуалізації можна використовувати й навпаки: не лише уявляти, що погані події з життя інших сталися з нами, а й домислювати, що наші лиха натомість відбулися з іншими. Епіктет у своєму "Енхейридіоні" пропонує таку собі "проективну візуалізацію". Уявіть, каже він, що слуга розбив горнятко. Ми, мабуть, розсердимося й втратимо спокій через цей випадок. Один зі способів запобігти цьому гніву - подумати, як би ми почувалися, якби натомість це сталося з кимось іншим. Якби ми були у сусіда і його слуга розбив горнятко, навряд би ми сердилися; насправді ми б спробували заспокоїти господаря, мовляв, це просто горнятко; "це втрати, що трапляються". На переконання Епіктета, застосовуючи таку проективну візуалізацію, ми оцінимо відносну незначущість негараздів, що з нами трапляються, тож не дозволимо їм підривати наш спокій.

Хибно вважати, ніби стоїки весь час обмізковують потенційні катастрофи. Навпаки, вони думають про це періодично: по кілька хвилин щодня чи кілька разів щотижня стоїк перериває насолоду життям, щоб поміркувати, як усе це, що тішить його, може бути в нього забрано.
Ба більше, думати про те, що станеться щось погане, і терзатися з цієї причини - різні речі. Міркування - це інтелектуальна вправа, і ми можемо вправлятися, не дозволяючи цьому впливати на наші емоції. Метеоролог може днями обмірковувати торнадо, водночас не живучи в страху, що одне з таких лих його вб'є. Так само стоїк може обдумувати негаразди, які можуть статися, і в результаті не впадати в тривожність.
Нарешті, негативна візуалізація не додає людям похмурості, а радше допомагає їм активніше радіти світові навколо, оскільки заважає приймати цей світ як належне.

Критики стоїцизму можуть висловити ще одне побоювання. Якщо не цінувати певну річ, то й не помітиш її втрати. Але завдяки постійній практиці негативної візуалізації стоїки дуже цінуватимуть людей і речі навколо себе. Хіба в такий спосіб вони не готують себе до душевного болю? Хіба не будуть вони глибоко зранені, коли життя забере цих людей і речі(а це ж точно колись станеться)?
Для ілюстрації візьмемо двох батьків, яких згадували раніше. Перший батько час від часу думає про втрату дитини, тож не сприймає її як належне; навпаки, він дуже її цінує. Другий батько вважає, що дитина завжди буде поруч нього, тож сприймає її як належне. Можна припустити, що другий батько, не цінуючи дитини, зреагує на її смерть, стенувши плечима, а перший батько, глибоко усвідомлюючи значущість дитини, від її смерті зазнає душевного болю.
Думаю, стоїки у відповідь на цю критику зазначать, що другий батько майже без сумніву побиватиметься за втраченою дитиною: він ревно шкодуватиме, що сприймав її як належне. Зокрема, його мучитимуть думки "якби лишень...". "Якби лишень я віддавав більше часу для ігор з нею! Якби лишень я розповідав їй більше казок на ніч! Якби лишень я ходив на її скрипкові концерти замість партій у гольф!". Однак у першого батька таких жалів не буде; бо він цінував свою доню, тож повною мірою скористався можливостями спілкування з нею.
Не помиліться: перший батько буде побиватися за своєю дитиною. Як ми побачимо далі, стоїки вважають періодичні епізоди горя частиною людської природи й існування. Та він принаймні знайде розраду в певності, що добре пробув той час, відведений йому з дитиною. У другого батька такої втіхи не буде, і зрештою до його смутку може додатися почуття провини. Тож, гадаю, саме другий батько наражає себе на душевні страждання.

Також у відповідь на цей критичний закид стоїки навели б таке спостереження: практика негативної візуалізації допомагає цінувати світ і разом із тим готує нас до змін у ньому. Зрештою, практикувати негативну візуалізацію означає міркувати про мінливість довколишнього світу. Тож батько, який практикує - правильно - негативну візуалізацію, дійде двох висновків: йому пощастидо мати дитину, і оскільки він не має певності, що вона й надалі буде присутня в його житті, він має бути готовий втратити її.
Ось чому Марк Аврелій, порадивши читачам замислюватися, як сильно вони шкодуватимуть за своїм майном, втративши його, одразу ж застерігає їх: "...не тішся ними[речами, що є у тебе] занадто, аби не перейматися лише ними, і ти не переоціниш їхнього значення для себе, щоб тебе не вибила з рівноваги можлива їх втрата". Аналогічно Сенека, порадивши насолоджуватися життям, попереджає не плекати "прив'язаності" до речей, якими тішимося. Навпаки, ми мусимо старатися, "щоб наш дух користувався дарами фортуни, а не слугував їм".
Інакше кажучи, негативна візуалізація вчить нас приймати будь-яке життя, що нам трапилося, і витягати з нього кожну можливу дрібку радості. А водночас учить готуватт себе до змін, які позбавлять нас джерела втіхи. Тобто вчить насолоджуватися тим, що маємо, не вчепившись у нього. Завдяки практиці негативної візуалізації ми можемо підвищити свої шанси не лише на відчуття радості, а й на тривкість цього відчуття, на те, що воно переживе зміни наших обставин. Тож, вдаючись до негативної візуалізації, можемо сподіватися здобути те, що Сенека вважає головною користю від стоїцизму, і це "велика, нічим не охмарювана, неперервна радість".

Як і буддисти, стоїки радять замислитися про мінливість світу. "Усі речі людські, - нагадує нам Сенека, - минущі й тлінні". Так само й Марк Аврелій нагадує: наші скарби - як листя на деревах, що його вітер обриває й розносить. Він також стверджує, що "потік перемін" довколишнього світу - невипадковий, це посутня частина нашого всесвіту.
Маємо чітко пам'ятати, що одного дня втратимо і речі, які цінуємо, і людей, яких любимо. До цього призведуть якщо не інші чинники, то наша власна смерть. У ширшому сенсі, треба не забувати, що будь-яка людська діяльність, яку не можна виконувати нескінченно, матиме фінальний акорд. Колись станеться - чи вже стався - останній раз у вашому житті, коли ви почистите зуби, підстрижете волосся, покермовуєте автівкою, покосите газон чи зіграєте в класики. Колись ви востаннє почуєте звук снігопаду, побачите схід місяця, втягнете запах попкорну, відчуєте тепло дитини, яка засинає у вас на руках, чи кохатиметеся. Одного дня ви востаннє поїсте, а невдовзі потому востаннє вдихнете.
Часом світ заздалегідь подає нам знаки, що останній раз не забариться. Наприклад, ми можемо повечеряти в улюбленому ресторані увечері напередодні закриття або поцілувати кохану людину, яка з огляду на обставини має переїхати на інший кінець світу, можливо, назавжди. Раніше, коли ми вважали, що можемо це повторити - вечерю в ресторані чи поцілунок з коханою/коханим, вони видавалися звичайнісінькими. Та тепер, коли ми знаємо, що повторити їх неможливо, вони, певно, стануть надзвичайними подіями: їжа буде найсмачнішою з усіх, що ми тут куштували, а прощальний цілунок - одним із найсильніших гірких і солодких водночас вражень у житті.
Замислюючись над минущістю всього у світі, ми змушені визнати: щоразу, як щось чинимо, - це може бути востаннє, і таке усвідомлення додає нашим діям значущості й інтенсивної глибини, яких раніше не було б. Ми більше не ступаємо по життю, наче уві сні. Я розумію, що деяким людям обмірковування минущості видасться депресивним чи навіть хворобливим. Проте переконаний, що обов'язково час від часу вдаватися до таких думок - це єдиний спосіб відчути себе справді живим.