Пропаганда як основа міфу про "расистський режим" у Родезії

Вчора в нашому чаті, (до речі, долучайтесь) виникла цікава дискусія. Об'єктом цієї розмови став факт того, що статус Родезії як расистської держави є мало не загально визнаною позицію сучасних істориків.

На жаль, доведеться визнати: і правда, велика кількість "істориків" та "експертів" з усіх куточків світу (Україну зі списку не виключаємо, це нас теж стосується) в наш час дійсно сприймають систему державного управління в Родезії як інструмент пригнічення, а самих родезійців мають мало не за нацистів. Цьому є багато причин. Не в останню чергу подібний стан речей забезпечений сучасною ліволіберальною парадигмою: студії телеканалів, приміщення міністерств та державних відомств, а також, що набагато страшніше, кампуси університетів Європи та США сьогодні наводнили, прямо скажемо, люди надзвичайно радикальних поглядів. В світі, де грабіжників ховають у золотих трунах, поняття історичної правди є мало кому цікавим.

Втім, одна з причин такого ставлення до Родезії є надзвичайно цікавою. Впевнений, що мудра людина, що прочитає ці рядки, іронічно посміхнеться. Мова піде про, як я це називаю, британські пропагандистські гралі.

У 1962 році, коли Родезія ще була частиною Федерації Родезії та Ньясаленда, вона знаходилася в складі Британської Імперії. Існувала велика кількість міграційних програм по переїзду в Родезію: ці програми підтримував уряд. У кожній туристичній фірмі британцям радили неодмінно відвідати водоспад Вікторія. В газетах публікували оголошення про набір у війська Федерації всіх охочих британських юнаків. У спогадах англійців, шотландців, ірландців та валлійців, які пройшли війну пліч-о-пліч зі своїми африканськими побратимами, родезійці поставали справжніми героями і відданими друзями. По радіо і в книжках, в газетах і на мітингах та, найголовніше, в людських серцях, далека Родезія була країною найближчих родичів і найвідданіших друзів. Країною Левів.

І от, 1965 рік. Перемовини лондонських лейбористів з владою Сміта заходять в глухий кут. Родезійці проголошують незалежність, відсилаючи британських міністрів до бісової матері. Але, у своїй Декларації Незалежності, останніми словами вказують: "Боже, бережи Королеву". З точки зору здорового глузду, така дія була зрозумілою абсолютно для кожного, хто не є представником Лондонського естеблішменту. Лейбористи при владі серйозно вирішили задушити новонароджену країну- за будь-яку ціну. Лейбористам необхідно було завдати по Родезії удару: найпотужнішого з тих, на які тільки буде здатна помираюча імперія. Проте, є одна проблема: для пересічного родезійця та пересічного британця, по суті, нічого не змінилося: вони й далі були родичами та побратимами. Якщо Великобританія хотіла покласти "бунту" край, їй потрібна була б підтримка- в першу чергу власного населення. Тому це саме населення було необхідно переконати в тому, що родезієць британцю ніяким родичем, побратимом і другом не є.

Для виконання такої безумовно складної задачі, британським урядом було прийнято рішення про застосування найпотужнішої зброї, яку він тільки мав. Мова йде не тільки про зброю, економіку та міжнародний авторитет, які в даному контексті не мали жодного значення. Мова йде про один за найбільших і найавторитетніших у світі суспільний мовник- медійний гігант BBC.

Бі-Бі-Сі, як відомо, є давнім та надійним джерелом інформації про події у світі- не тільки для британців, але і для великої кількості інших народів. Втім, не всі знають, що ця телевізійна (а також радіо) служба новин знаходиться у державній власності. В ній немає акціонерів, а загальне керівництво виконується призначеними державою чиновниками. Такий медіагігант, який аж нічим не поступався ідентичним державним ЗМІ того ж СРСР, було вирішено використати для просування вигідної для влади ідеї про те, що влада в "бунтівній" колонії є нічим іншим, як расистським режимом. ВВС став зброєю, яку Лондон застосував проти Родезії.

Дехто з вас може виступити на захист цієї надзвичайно авторитетної організації. Втім, поспішаю вас завірити: просування вигідних владі меседжів через ВВС це не виключення, а скоріш навіть правило: через те, що організація фінансується з кишень платників податків, а ті, своєю чергою, розподіляє влада, немає нічого дивного в тому, що іноді мовник виконує "прохання" своїх спонсорів. Британський уряд натомість віддячує організації безліччю різноманітних способів: першим на думку спадає парадоксальний податок на кольорове телебачення, створений спеціально для того, аби збільшити фінансування ВВС. Податок цей, до речі, нікуди не дівся: саме тому Великобританія є країною, в якій найбільша у світі кількість чорно-білих телевізорів. Щодо об'єктивності і неупередженості журналістів, які працюють в цій організації теж існують досить серйозні сумніви. Яскравим проявом їх любові до брехні та сенсацій є нещодавній скандал навколо інтерв'ю принцеси Діани. Є багато інших прикладів "блискучої" роботи працівників ВВС, але ця стаття не про них. Впевнений, що зацікавлений читач сам може знайти необхідну інформацію на тему: інтернет ніколи й нічого не забуває.

Грубо кажучи, за вказівкою своїх менеджерів та кураторів, медійний гігант в контексті родезійського питання почав виконувати ту саму роль, яку в нашого північного сусіда виконує весь сегмент державного ЗМІ. Як показує практика, використання пропаганди з метою дискредитації того чи іншого народу є доволі дієвим інструментом, який використовувався владою з моменту виникнення ЗМІ як явища. Подібну методологію успішно використовують і в наш час: ті самі країни, тим самим способом і з тією самою метою.

Крім того, що звинувачення родезійців у всіх смертних гріхах було поширене на території Британії та її сателітів, ця ж інформація розповсюджувалася і в самій Родезії: радіовіщення на територію сусідньої держави велося з території сусідніх країн, де все ще зберігалася радіоінфраструктура ВВС. Втім, "диктатор-расист Сміт", по якому британські ЗМІ проходилися особливо жорстко, вважав, і я цитую, що "...вільне ЗМІ є обов'язковою ознакою будь-якого цивілізованого суспільства...", а тому зухвалі плани з знищення інфраструктури ВВС в регіоні було рішуче відкинуто, як і будь-які види державної цензури.

Пропагандистська кампанія, що її розвели британці, різко перекинулася і на США. Як відомо, медіа в США завжди були зосереджені в першу чергу на питаннях внутрішніх. Дуже часто при висвітленні подій у малозрозумілій для американців Європі, а тим більше в далекій Африці, медіа США посилалися на повідомлення своїх британських колег. Традиційний союзник, який розділяв з Америкою західні цінності та говорив однією мовою, був таким собі "вікном у Європу" для пересічного американця. У світі, де новини часто-густо живуть всього один день, ліниві працівники ЗМІ часто і не намагаються переконатися в об'єктивності власного джерела: особливо на фоні холодної війни. Крім того, 60-ті та 70-ті роки в США характеризувалися масовим рухом за права нацменшин, першою чергою афроамериканських. В таких умовах ті публічні особи, що знали справжнє положення справ на півдні Африки, не могли собі дозволити публічно вступатися за родезійців: на фоні масової істерії у ЗМІ та на вулицях, така позиція могла б стати справжнім репутаційним самогубством.

В ефірі американських новин того часу, звичайно, було про що поговорити і крім родезійського питання. Висвітлення подій страшенно непопулярної війни у В'єтнамі в той час займало левову частку ефіру американських телеканалів. Після провального фіналу війни останнє, чим хотіли займатися працівники медіа, це оповідати про ще один фронт боротьби з комунізмом, а тим більше ставати в цьому питанні на сторону родезійців.

ЗМІ комуністичних держав, СРСР та Китаю, також відпрацьовували "антирасистську" повістку. Комуністами була розгорнута пропагандистська кампанія, яка, як би це не було парадоксально, майже слово-в-слово повторювала британські наративи про расистський режим. Навіть таким країнам як СРСР було критично важливо переконати власне населення у необхідності недешевої для бюджету підтримки прокомуністичних радикалів у Африці. На думку одразу приходить епізод з радянського кінофільму "Діти дон Кіхота", в якому дітлахи в кінотеатрі дивляться на сцени жахливого пригнічення чорношкірих. Будь-який громадянин СРСР знав, що в далекій Африці є відважні борці з расистами, які от-от переможуть: просто треба надіслати їм ще більше мін, снарядів, патронів та автоматів.

Таким чином, у 60-х та 70-х роках усі найбільші світові ЗМІ мали однозначну позицію по родезійському питанню. Заяви щодо того, що родезійці є расистами, звучали десятками мов з мільйонів радіоприймачів, телевізійних екранів, шпальт газет та політичних трибун. Довгих 20 років ця позиція вдовбувалася в голови населення усієї земної кулі. Більшість джерел того часу, які лягають в основи сучасних "дослідників", мали саме такий характер. Альтернативної думки практично не існувало тоді, що вже казати про наші дні. Коли мільйон людей кричить "Чорне!" ніхто не почує в натовпі один-єдиний крик "Біле!".

Втім, історія є найіронічнішою з наук. Бумеранг, що кинули британці у 60-тих, вдарив їх в голову наприкінці 70-тих. Консерватори, що після довгої перерви знов повернулися до влади, були набагато більш лояльними до Родезії. Кілька разів Маргарет Тетчер заявляла щодо підтримки родезійців під час своєї передвиборчої кампанії. Але пропаганда це зброя, наслідки застосування якої неможливо контролювати. Консерватори в Британії вже не могли нічого змінити: під тиском суспільної думки, яку було сформовано ще на початку родезійської кризи, уряд Великобританії досягнув задекларованої мети і знищив "бунтівну колонію" як явище, віддавши перлину Африки у руки терористів.

Цікавим є те, що люди, які приймали це рішення, вже точно не хотіли, аби ситуація склалася так, як склалася. Гралі, які лейбористи поклали у високу траву, ще багато разів вдарять по голові британців. Вони не отримали надійного партнера чи підконтрольний уряд. Вони не отримали всебічної підтримки власних ініціатив в ООН. Не отримали ні політичного авторитету, ні сировинної бази, ні стабільності в регіоні.

Вони отримали геноцид, економічну катастрофу, розруху та занепад. Ще один програний фронт Холодної Війни.

Ще один удар гралями по голові.