Пролог
" Що для вас є Краса?"
В день весна розкриває всі свої прояви тепла та ласки. Пташки, прокинувшись, переказують попередні свої балади, аби люди згадали наймиліші дні своєї молодості та хоч на мить не бігли до своїх цегляних гнізд. Хоча й самі люди не проти зайняти себе більш приємними речами.
В такі весняні дні хочеться поспостерігати за суспільством та знайти відголос свого минулого в радісних школярах або в меланхолійних робочих, що прийшли в невеликий ресторан, аби порадувати себе смачною їжею.
Я в таких місцях буваю не часто, оскільки за задоволення потрібно платити, а гроші грають другорядну роль в моєму житті.
Ресторан не мав поважних дверей, або оксамитову накидку теплих ламп. Такі місця притаманні тільки теплим вечорам, а вже там, слідуючи ночі, можна відчути дерев'яні запахи разом з блиском вечірніх суконь.
Це місце більше відає соняшниками, що роздивляються сонце та радуються найменшому вітру. Тут і люди більш свіжі: легкі розмови, хмарні погляди, які не вбачають в тобі тільки шматочок свого фільму. З такими людьми розмови хоч і приємні, але не тривалі та й згадати їх потім доволі важко.
Прийшовши в цю атмосферу одного дня, я забажав освіжитися холодною кавою з пухкою випічкою, що виглядала зі стелажів. Сівши за стіл я почав свою насолоду, деколи поглядаючи на людей.
Ось, наприклад, переді мною сиділа молода панна, розклавши цілий бенкет з усіх десертів, що є в меню, а біля неї стояв чорнявий офіціант, записуючи щось у свій блокнот. Вона куштувала все потроху, мов Аліса з Країни чудес, аби раптом не зменшитися в розмірі. Потім довго жувала, прикривши губи рукою, а офіціант нервово клацав ручкою, очікуючи на її відповідь. Дівчина своєю чергою, доївши, почала описувати смак та виправляти рецепт пекаря, що писався за часів його діда, а молодик тільки кивав, встигаючи за думкою співбесідниці.
Коли все потрібне вже перенеслося в блокнот, працівник швидко подякував та подався до кімнати для працівників.
— Не бажаєте пообідати разом? — поцікавилася дівчина, повернувшись до мене
— Вельми дякую, але з чого така щедрість?
— Ви на мене дивилися 5 хвилин, не відводячи погляд. Гадаю, ви хотіли запропонувати провести час разом.
Я вирішив не заперечувати та швидко перейшов до дівчини. На її столі було все: макаруни, що були виставлені квіточкою, круасани, що тягнулися по сторонах, аби втекти з тарілки. І все було помічене та проаналізоване милою дамою, що сиділа напроти мене, відпиваючи лимонад.
— То ви дегустаторка. — почав я розмову — ви працюєте тільки в цьому ресторані, чи, можливо, пробуєте не тільки щось солоденьке.
— Поки що, це моя перша така серйозна робота, — зізналася панянка — але маю надію, що скоро отримаю більш вишукані страви.
— Любите гарно поїсти? — дорікнув я.
— Не в цьому справа. Дегустатори не їдять все й одразу. В смаку я дізнаюся всю історію страви, її культурну цінність...це як розглядати картини. В цьому вся Краса.
— Справді?
— Ну, у кожного своє уявлення Краси. — захищалася дівчина.
— Але таке уявлення я чую вперше...не вважаєте за грубість, мені просто дуже цікаво.
— Що ж, якщо цікаво... просто, коли ти куштуєш щось, то відчуєш якість шматочки історії: вершки, ягоди, бісквіт, а все це має свою історію. Це як з романами: вся страва — це книга, а інгредієнти — сюжети, і кожен доходить до одного того самого фіналу.
Все-таки, перший раз за своє життя не натхнення прийшло до мене, а я до нього. Можливо, це через те, що така велика думка про буденність не буде шукати свого митця, занадто ж це довга трата цінного всім часу.