Пролог

Надворі було холодно. Настільки, що мороз проходив через бетонні стіни та розтікався по підлозі, мов туман над озером. Я не любитель зими й стараюся як найменше працювати над сюжетами в цю пору року, але натхнення завжди приходить до мене, а не навпаки.

Мої двері завжди відчинені для людей, що бажають зберегти свою історію в білосніжному пісковику. Мила леді попрохала трохи зігрітися в мене, поки чекає на таксі.

Мої роботи її дуже вразили. Це завжди стається з людьми, хто не часто навідуєються в майстерні, або не віддють ремеслу своє життя. Я запропонував створити їй скульптуру, можливо, її історія чекала на те, аби бути закарбованою в мистецтво.

— Це прекрасна пропозиція, але у мене немає грошей, щоб таке оплатити. — ввічливо відмовилася дівчина, ховаючи очі від мене.

— Я ніколи не прошу грошей за свої роботи. Це ж не прикраси, аби їх носити. Скульптури залишаються у мене в галереї, аби закарбувати зустріч зі своїм натхненням.

— Ви мене ще не настільки добре знаєте, щоб називати "натхненням" — з усмішкою дорікнула гостя.

— Моє натхнення завжди приходить до мене самостійно, — заспокоюю я, взявшись за олівець — але ви маєте рацію, ваша історія життя мені також потрібна. Вона допоможе зрозуміти, які шматки мені краще залишити.

Дівчина більше не запитувала нічого, тільки закинула ногу на ногу, а голову поклала на руку, дивлячись на мене своїми теплими очима.

— А як до вас звертатися? — поцікавилася муза, піднявши кутик губ.

— Як забажаєте. У кожному своєму сюжеті я різний герой.

— Дуже поетично, Пігмаліоне.

Далі ми поринули у свої світи. Поки я вимальовував форми її пальта, моя Галатея роздивлялася всі мистецькі роботи: скульптури, картини, аркуші з віршами на столі. Все створювало атмосферу залаштунків, де видатні діячі морочать собі голову перед тим, як висвітити свою неперевершеність.

— Видно, жити в такій Красі — це як бути Богом на Олімпі — зауважила натурниця, поправляючи волосся.

— Можливо, але для когось це тільки збір каміння та паперів. — посміявся я, домальовуючи об'єм рукавів.

— Ви дуже недооцінюєте свою роботу — заперечила Галатея, — в цьому місці хочеться творити Красу.

— А що означає для вас це значення? — поцікавився я, взявшись за кисті рук.

Дівчина задумалася, її губи трохи стиснулися, а очі шукали відповідь десь за моєю спиною.

— Гадаю, вона є у всіх нас. Те, що є у нас всередині ми й повинні порівнювати з Красою.

— Що ж тоді такого особливого у вас? — поцікавився я, роздивляючи її сині рукавички.

— Не знаю, мабуть, доброта. Я працюю з дітьми й моїм покликанням є приносити її всім навколо.

— Такі тези я чув у Біблії про Ісуса.

— Це доволі неввічливо — буркнула дівчина, — ви так можете образити людей християнської віри.

— Прошу вибачення, — кивнув я, повернувшись до брили. — Дуже мило з вашого боку, що ви поважаєте всі сторони людства.

— Без цього ви не отримаєте місце під сонцем в цьому світі — пояснила дівчина — та й навіщо щось засуджувати? Все має право на існування, поки це не шкодить іншим.

— А ще з усього можна створити сюжет — підтримало думку моє нутро.

— Митці завжди все порівнюють з мистецтвом? — поцікавилася муза.

— Коли порівнюєш життя з мистецтвом, то в ньому з'являється хоч якийсь сенс.

Наш сеанс порушив гудок авто. Дівчина трохи підстрибнула на місці від неочікуваності. Вставши з дивану, дівчина усміхнулася та, довго дякуючи за можливість побути тут, кожен раз низько кланялася, йдучи до виходу.

— Коли ми можемо зустрітися ще раз? — поцікавилася гостя, поправляючи шарф.

— Приходьте в будь-який день, але в той самий час. — запропонував я, обтрушуючи руки. — Дякую велике, що завітали до мене.

Галатея, знову подякувавши та попрощавшись, подалася до виходу, впустивши в студію ще більше холоду.