Пролог

TW: екзистенційна криза, згадки про сексуально насильство, насильство, наркотики, згадки про самогубство і селфхарм. Якщо щось з цього ви вважаєте неприємним — подбайте про свій комфорт і читайте на свій страх і ризик!

-------------

Нотатка від автора.

Фрактал — складна геометрична фігура, яка повторює свою структуру на різних масштабах. У філософії цей термін символізує повторення подій або світів, нескінченність, глибоку структуру реальності.

Приємного читання!

--------------

Життя — це широке й щільне волокно, виткане з різних інших волокон, які формують твоє буття. Складові цієї нитки, що уособлює твоє існування, — це весь твій досвід, рішення, цілі, уміння, призначення, емоції, себто, коротко кажучи, все, що зробило тебе таким, яким ти є зараз, читаючи цей текст. І люди, які були з тобою, і ти сам — різні нитки, які сплітаються в одну, місцями розриваючись, місцями сплітаючись усе тугіше і чим більше таких складових в оцій пряжі, тим якісніше і сенсовіше є твоє життя, а довжина цієї пряжі — це час.

Час...Те, що ніколи не стоїть на місці, безжалісно змушуючи тебе бігти та поспішати за ним, ніби за поїздом. Ти можеш впасти, зашпортатись, але він не подивиться назад, не буде чекати, поки ти встанеш. Неважливо, як боляче тобі, неважливо, чи є взагалі у тебе ноги, щоб бігти за ним і далі, ти повинен його наздогнати. Якщо ти гордий і думаєш, що не будеш бігати ні за ким — він тебе покарає. Так, ти безсумнівно можеш лишитись на місці, але тоді ти упустиш усе, що міг би отримати, якби не твоя гордість, лінь або відмазки.

Час вічний, а ти — ні. А ще у нього є здатність.

Йому властиво приходити. Неважливо, який абстрактний і довготривалий на очікування у тебе план — час завжди прийде, неважливо, боїшся ти цього чи навпаки жадаєш. Така природа нелюдської сили: вона не розуміє наших почуттів, взагалі ні в кого в цьому світі немає здатності співчувати людям, окрім нас самих — людей. На нас всім все одно, окрім самих нас. Проте ми спокійно про це забуваєм, забиваючи на потенціал нашого суспільства.

Але і це я розумію. Все ж таки рано чи пізно нитка життя порветься. Неважливо, скільки в ній було присутньо дірок, надривів або вузлів й інших вплетених ниток, у нас є ліміт на її довжину. Знову ж таки, коли ми слабшаємо з часом, ми вже не можемо поспіти за ним. Він іде, іде, а ти в якийсь момент розумієш: більше не можеш іти. Зупиняєшся і падаєш на коліна, смутно споглядаючи те, як простір навколо заполонила темрява. І часу вже не повернути. Він забув про тебе.

Все життя мені здавалось, що я живу поза часом та простором. Я майже й не пам'ятаю себе до років шістнадцяти, більше того, скажу тобі, я і не говорила до восьми років. Ні-ні, я вміла це робити, знала букви і приблизно як будувати речення. Чула це від інших дітей, які жили зі мною в тому проклятому дитбудинку. Мене пробували розговорити, але я обрала свій шлях — мовчати. Бути тихою. Спостерігати за всіма. Відчувати повну відчуженість. Мені не приносило це суму, бодай, я навіть не знала, як це -— відчувати сум. Не знала, як це — плакати через те, що на тебе кричить вихователь, чи як це — голосно сміятись під час бешкетної гри у наздоганялки. Я могла плакати від болю, я пробувала викликати у себе хоч якісь почуття. Коли гостре лезо опікало мою ще тоді ніжну, дитячу шкіру десь в туалеті інтернату, я відчувала, як сльози наповнюють мої очі. Це було відчуття полегшення — дивного, але полегшення розуміння, що я все ж таки "існую" (я в дитинстві, спостерігаючи за всіма, думала, що привид) і мені дійсно може бути боляче, а якщо я можу плакати, значить, можу й сміятись.

І все ж таки я заговорила у вісім. Здається, якби не Адам, мій перший і на той момент єдиний друг, мій голос би ніколи не прорізався навіть заддя маленького "Привіт". Адаму було дев’ять, і за його дитячими розповідями, до цього він жив з мамою. Не знаю досі, що сталось у нього тоді, але висновок був одним — сім'ї у нього вже немає. А у мене її загалом ніколи не було. (Цікаво, хто дав мені ім'я Ванесса?)

І що думаєш відбудеться, якщо дві зовсім нікому не потрібні дитини, які не можуть влитись в суспільство, подорослішають разом?

Порідняться і втечуть. Заснують андерграунд рок-групу, в якій тільки чотири учасники. І вже в шістнадцять пов'яжуть своє життя з усім можливим брудом вулиць Мінесоти 90-х років. З цього моменту я і почала усвідомлювати себе. Від стількох людей і подій у мене часто паморочилося в голові, але Адам, (який завжди був авантюристом, на відміну від мене) завжди підтримував мене, тримав коло себе (хоча, це я просто була з ним завжди) і загалом жили ми непогано. Гроші дійсно перестали бути проблемою, як тільки ми підписали перший контракт і навіть переїхали до кращого помешкання.

Моменти успіху, коли все виходило, або коли я почувала себе банально реальною, дивлячись на себе в дзеркало, пробудили в мені гордість. Це була перша найяскравіша емоція, яку я відчула, як тільки ми виступили вперше. Я досі пам'ятаю той вечір: після концерту у мене трусилися руки, на пальцях — мозолі від гітари. Ми були в гримерці: Адам, Ханна, я і Тео. Я сиділа перед дзеркалом і намагалась поправити свій макіяж, слухаючи і дивлячись через дзеркало на щасливих друзів позаду себе, вони стрибали, хіхікали, відкривали алкоголь, наспівували. Я посміхнулась на такі "післяадреналінові виплески" і продовжила підправляти макіяж очей (ну, наскільки це було можливо з тремтячими руками). Тоді до мене ззаду підійшов Адам, і (чого я точно не очікувала) міцно обійняв мене, сидячу на кріслі перед дзеркалом, в якому я також побачила усміхнені лиця басиста і барабанщиці.

Він обійняв мене, як справжній брат. Тоді я подивилась на своє обличчя і відчула, як в грудях квітне тепле і приємне відчуття, яке доторкнулось до кожного куточка мого тіла всередині. Гордість і тепло.

З того моменту я цінувала кожен такий момент, захоплюючись тим, як сильно я можу щось відчувати. Але щастя не буває довгим, навіть якщо воно щойно прийшло до тебе вперше.

На сходженні популярності нашого гурту, знаного як "OldSkull" або для своїх — КМС (краще не питайте, як розшифровується ця абревіатура), ми з Адамом почали трішки… різнитись. Ні, ну, ми загалом з ним певні протилежності, навіть наші зовнішньості зовсім різні, як і наші інтереси й характери. Такі собі, як би мовити, інь і янь. Різнитись ми почали в принципах і пріоритетах в кар'єрі й музиці. І нічого б страшного, якби мова не йшла про НАШУ з ним кар'єру й НАШУ з ним музику. А також наші фінанси. Коротше кажучи, в якийсь момент вдома з ним стало напряжно.

Але це ще не була точка неповернення.

Як я вже казала, почуття й емоції в якийсь момент дали мені відчуття наповненості, вперше за все моє життя на довготривалий період, протягом якого я відчула себе справжньою повноцінною людиною. Але сталась одна подія, яка забрала це все в мене в один момент, повернула до попереднього стану, з якого я вибиралась роками, тільки ще гірше.

Ми підписали ще один контракт. Це був вечір якоїсь одної з перемовин і репетицій в новому приміщенні. У нас з'явився продюсер. Тоді всі, як мені здавалось, розійшлись. Я ж стояла в кутку кімнати, запаковуючи гітару в свій чохол. Стояла повернутою до стіни, отож і не могла побачити, як за мною зачинились двері. Але почула характерний звук клямки, на що я рефлективно і з цікавістю обернулась. В дверях, вже переступивши поріг, стояв невисокий, трішки повний чоловік в діловому костюмі й із поважною прилизаною лаком зачіскою набік. Напевно, я назавжди зап'ятала цей образ, який, навіть ще не знаючи, бачила востаннє.

Усе як в тумані. Я не пам'ятаю, як він підійшов, але пам'ятаю руки, які ковзали під моєю футболкою. Я пам'ятаю, як ступор заволодів мною — я завмерла. В очах потемніло і до горла підступила нудота, але я все ще не могла нічого сказати. Відчувала, як його руки перебирають мої ребра, піднімаючись до верху, притискаючи мене до стіни. Я думала, що це сон. Я часто чула й думала про такі ситуації, наївно припускаючи, що якщо таке станеться зі мною, я почну бігти, кричати, відбиватись. У реальності ж усе виявилось не так. (У психотерапії це типовий приклад реакції замороження у межах концепції "бій-біжи-замри"). У цей момент я навіть повірила в Бога, в думках молячись йому, ні, не щоб мене хтось врятував. Тоді мене вперше відвідала думка "Господи, забери моє життя. Я не зможу жити після цього".

Зразу ж після цих слів, чоловік, бридко посміхаючись і захлинаючись своєю ж слиною, придушив мене, все ще притискаючи до стіни. Я подумала, от і все, логічне закінчення моєї історії, але Бог не послухав мене.

Адам, який через щасливий збіг обставин щось забув в кабінеті, грубо вдарив насильника по голові гітарою. Уявляєш, що це за удар такий? Тіло впало на землю, відчипивши від мене свої руки. Я стояла, як і стояла до цього. Налякана, тряслась, але нічого не робила. Лише ще щільніше притиснулась до стіни позаду мене, шукаючи тут захисту.

Я пам'ятаю погляд Адама: його розлючені й дикі очі, в яких читався щирий гнів до продюсера. Він, до речі, вже лежав на підлозі, здається втративши свідомість. Адам дивився на мене пару секунд. Глянув на мене і вдарив лежачого ще раз. І ще раз. Під головою утворилася калюжа крові. І між цими двома фатальними ударами, мій друг дивився на мене. Так я і не зрозуміла, були ці очі наповнені жалості до мене, чи злості.

Ця ніч була найдовшою в моєму житті. До лісу ми з Адамом їхали мовчки. Я так і не заплакала, мене не знудило, ніяких зовнішніх факторів того, що мене півгодини тому намагались зґвалтувати. Напевно, тому що я розуміла одне — зараз станеться щось гірше.

Я ніколи не копала могили. Й Адам ніколи цього не робив. Ми навіть не знали, наскільки хорошим буде це місце і наскільки глибоко ми маємо заховати тіло, щоб його не знайшли.

Тоді в голові моїй був вир із нескінченних думок, я готувала себе до найгіршого, попередньо розуміючи, що ми вбили людину і, можливо, цього заслуговуємо.

Як несправедливо, думала я, згадуючи своє прохання до Бога, я ж просила, щоб він забрав моє життя, а не життя когось іншого. Я майже не могла реагувати на слова і команди Адама, який був, вочевидь, роздратований і знервований. Я навіть не знаю, чи він хотів вбивати його. Він так сильно і з такою люттю бив чоловіка. Я мала б йому дякувати, але зараз, замість заспокоєння мене, ми намагаємось приховати свій злочин.

У момент, коли ми діставали тіло з машини із заднього сидіння, я зловила себе на думці-цитаті, яка спливла у мене в голові, що між меншим злом і більший злом, ми обрали друге. Але ми захищали мене, тож… Чи зло це взагалі?

Про це довго можна роздумовувати, але загалом ситуація ця швидко згорнула мій недавній ентузіазм, я би навіть сказала, розбила й жорстоко покалічила. Я знову їхала додому з Адамом, ми ще не все прибрали в офісі, тому він їхав саме туди, але вирішив підкинути мене додому, щоб я прийшла до тями. По дорозі ми не говорили, я чула як Адам лається про себе і повторює: "Сука, я цього не хотів, я цього не хотів…"

А я так і не сказала нічого. Нічого з того моменту, як закінчилась репетиція ще вчора. І після цієї ситуації теж не буду говорити. Довго. Я відчувала себе брудною, винила себе і не могла спати.

З Адамом, хоч ми й жили під одним дахом, ми перестали контактувати на цілий тиждень. У кінці тижня, він підійшов до мене, запитавши: "Ми ж нікому не розкажемо про це?"

І я розуміла, до чого це питання. Поліція в нашому штаті працює не найкращим чином, тим більше враховуючи, що "жертва" була не така вже й свята. Як тільки завели справу про зникнення Моріса Вайла (себто, продюсера), викрилось, що при житті в нього загалом було багато недобросовісників та ворогів. Це означало, що ніхто не міг підозрювати нас. Поки що. За цей тиждень я багато думала й вирішила запропонувати Адаму зізнатись і розповісти правду: сказати, що це була самооборона і пояснити ситуацію.

Він тоді ж взбісився, почав кричати, мовляв, як ми пояснимо зламаний череп хер-пойми якого ступеня, за його словами, і те, що ми не пішли до поліції одразу, а сховали тіло десь у лісі.

І це було логічно. Ми проговорили тоді цілий вечір, зійшлись на тому, що будемо тримати мовчанку й не подаваиимемо виду, і тоді все буде добре. Під кінець розмови, він мене обійняв. І я його у відповідь, розуміючи, що якби не він, не знати що зі мною було би.

— Прорвемось, — усміхнувся кароокий і поплескав мене по плечу.

Ох, якби ж це справді так було.

Наступні місяці стосунки між нами погіршились, як і наші стани. У мене розвинулась паранойя. Це, звісно краще, ніж нічого взагалі не відчувати, але це не покращує ситуацію, коли ЄДИНЕ, що ти відчуваєш, — постійний страх і тривожність, і ненависть до доторків, які викликали у мене бридке і нудотне відчуття. Останнє, я впевнена, наслідок спроби мною скористатись. А от перші два через страх, що хтось про щось дізнається, викриє нас і тоді суспільство, заражаючи одне одного ненавистю до інших своїми плітками й слухами, буде згадувати нас як злочинців. І тоді нитка мого життя стане настільки тонкою, що буде здаватись що вона от-от порветься, але все одно буде тягтись, рвучись повільно, приносячи мені страждання, на які я заслуговую.

Звичайно, у мене були думки, що ніхто з нас не винен, але їх швидко заміняли думки про те, що кінець-кінцем вбили не мене, а ми.

А от з Адамом все важче і, з іншого боку, легше. Я довго не знала, але здогадувалась, чому він став таким віддаленим і знервовано-злим, постійно метаючись туди-сюди в пошуках чогось. Я дивилась на нього зранку на кухні і розуміла: це більше не той Адам, з яким я виросла. Більше це не життєрадісний і амбіціозний юнак, який надихав всіх одним своїм виглядом.

Наркотики.

Це сталось випадково, спочатку я стала помічати його червоні очі, а потім — уколи на руках. Він знав, що я це бачу. І я знала, що він знає. Ми знали і одним своїм виглядом він давав мені зрозуміти: я не смію йому про це говорити. Він же врятував мене і, о, якою ціною!

Але музика не зникала. Єдине, що мене досі не радувало, але значно заспокоювало в цьому житті. За всі ці місяці ми набрали достатню аудиторію фанатів і стали локальними зірками. І, як я вже казала, часу неважливо, чи ти впав чи ні — життя продовжується.

Продовжується. У момент, коли ти це розумієш, ти стараєшся встати на ноги, використовуючи всі можливі варіанти. Ти починаєш чіплятися за найменшу радість, лиш би вхопити щось маленьке й світле. У якийсь момент ти намагаєшся ігнорувати спогади і забути.

Але потім ти потрапляєш у ще одну ситуацію, яка ставить твоє існування на межу смерті й життя.

Ми їхали на черговий концерт, усі четверо: я, Адам, Ханна і Тео. Пам'ятаю, як в той день дивилася у вікно, слухаючи сміхи й голоси моїх друзів у машині, розуміючи як приємно їхні розмови перетворюються в білий шум для того, щоб спокійно посидіти і подумати собі про щось своє, стараючись оминати в своїй голові болючі спогади, які на той момент, відвідували мене кожен день. Тео сидів за кермом: високий довговолосий хлопець, поряд з яким сидів Адам, — неочікувано повернувся до мене, засліплюючи мене своєю посмішкою, ніби щось перепитуючи. Я підняла погляд на нього, щоб перепитати, але…

Наша машина неочікувано врізалась в іншу. Як потім виявилось, ДТП було спричинене п'яним водієм якогось джипа. Усе стандартно і банально: різко я відчула біль у спині й руці і вирубилась. Прокинулась вже в лікарні. Досі пам'ятаю той запах. Але цікаво було от що: коли я прокинулась і мої очі ще не сфокусувалися, я на пару секунд подумала, що померла. Не можу передати це почуття жаху і того, як зачастило моє дихання, коли я намагалась вхопитись за щось, розуміючи, що не відчуваю правої руки і майже нічого не бачу. Прокліпавшись і заспокоївшись, я зрозуміла, що жива і рука моя на місці, просто в гіпсі.

"Невже я злякалась смерті?"

Коротше, через деякий час обстежень і нудного перебування в лікарні, виявилось, що постраждала я не сильно. Тільки з рукою проблеми.

У той ж день до мене прийшла лікарка, розказуючи, що трапилось, але в потоці її слів, я чомусь різко згадала про Тео. По-перше, він був за кермом. По-друге… Що ж він тоді у мене запитав?

— …боюсь, єдиного Тео ми не змогли… врятувати… — проковтуючи клубок в горлі, сказала низенька жінка в білому халаті, ніби трішки винувато дивлячись собі під ноги.

Дуже різко й неочікувано ці слова вдарили мені в голову. Я не вірила у них, що є, мабуть, типовою реакцією, коли з тобою стається щось погане. Ти не віриш у це. От і я не вірила аж до моменту, поки не зустрілася з Адамом і Ханною. Вони прийшли до мене на другий день.

Наступні пару тижнів, поки мене не виписали, я довго приходила до тями, усвідомлюючи, що мого друга і учасника гурту більше немає. До речі, схоже на те, що Адама хвилювало дещо інше. Те, що я більше в апріорі не здатна так майстерно й точно володіти рукою під час гри на гітарі. Смерть Тео і моя травма означало для нього лише одне — гурт розпадається.

Ми офіційно розпалися після похорону. Згадую, як стояла там і не могла заплакати. Дивно, думала я, що за весь цей час, через усі події, які зі мною траплялись, я не змогла витиснути із себе жодної сльозинки. Мені ніби навіть не було сумно, відчуття всередині були чимось гіршим за сум — каша з емоцій і слів, які гниють в мені, бо я просто не можу їх виразити.

***

Йшли дні, тижні, місяці.

І в моїй кімнаті осіли нові страхи і привиди мого минулого. Я дивилась у дзеркало й не могла розгледіти в своїх очах ознаки усвідомлення того, що трапилося. Нічого зв'язного.

Адам тепер майже не приходить. Я здогадуюсь, де він, і тепер наші стосунки нестерпні. Єдине, що мені лишається в цьому житті, — знайти сенс. До цього розуміння я приходила, здається, все життя. Не пам'ятаю, як конкретно зародилась ця ідея й різкий ентузіазм все змінити, але одного ранку я прокинулась, за звичкою заглянула собі в очі й зрозуміла — життя тут нестерпне. Пора його змінити. Назло існуванню без сенсу.

І я знаю, з чого почну.