Прогулянка храмом

Храм Часу в Кам’яному місті Альберґе — місце, відоме багатьом і помітне здалеку. Хтось приходить сюди помолитися божествам часу, хтось — помедитувати на краплі, що роками торують собі шлях у каменях часу, хтось — пройти садом часу, який починається зі стежини між дрібних паростків, а закінчується в майже непрохідній діброві... Хтось годинами медитує на клепсидри, що крутяться в центрі головної зали храму, слухаючи відлуння, створене стінами з падіння води, повернення коліщат, елегій скляних дзвіночків у вежах. Але часом, раз на рік чи рідше, хтось приходить за відчуттям єднання старої легенди з миттю власного буття.

Коли Авґустус Ліпина, чиїм дійсним іменем було — “Сокіл, який ширяє над заростями шипшини”, почав конструювати це величне й незбагненно складне місце, про нього почали йти чутки, що геніальний архітектор збожеволів. Його креслення були надміру складними й вибагливими навіть для Альберґе, міста ідей і поступу. Він пересувався будівництвам за чудернацькими маршрутами, відомими лише йому, неодноразово наражаючись на небезпеку, він зі скандалами наполягав на звільненні одних майстрів і будівельників, і ледь не з вулиці припрошував инших. А ще — про це ви напевне чули — Ліпина говорив із привидами. Точніше, з одним, нікому крім нього не помітним співрозмовником. Годинами він стояв на якомусь місті, повільно розвертаючись, мов клепсидра місяця, й замальовуючи щось помітне лише йому. Ліпина тижнями не бував удома, а з чоловіком бачився лише в ті рідкісні хвилини, коли той сам приїжджав на будівництво перевірити, чи Авґустус сьогодні їв і пив. Дорослі вже діти архітектора скаржилися, що той забував важливі дати й подробиці. Старша дочка оповідала, як на її питання — навіщо вкладатися у створення того, завершення чого, скоріш за все, не побачиш за життя, батько відповів їй: “Я вже все бачив”.

Ліпина справді не дожив до відкриття храму для прочан — його не стало на чверть століття до завершення грандіозного дому, метою якого було відобразити всі можливі аспекти Часу в усій його невідворотності й величі. Коли поруч із храмом почали будувати монастир, архітектор уже ледве міг бачити, як розвивається його дітище — але він усе знав.

І коли союз тих безіменних несмертних, котрі вклали статки й зусилля в уможливлення амбітного проекту, найняв художника розписувати нововідкритий храм, це був не абиякий художник. Його ім’я було Веслав Лек, йому заледве виповнилося двадцять, і прибув він із маленького містечка, чию назву слід шукати тільки в найбільш товстих та докладних книгах імен і назв. А ще в Веслава було дійсне ім’я. Ви здогадались — “Сокіл, який ширяє...”, аякже. Мрійливий художник із безвісті нічим не нагадував ексцентричного та шумного маестро давнини, але до храму він увійшов як до себе додому. Йому не треба було бачити креслень і документів на Храм Часу: він відчував, ніби знає це й так. Веслав малював із голови, часто без докору, мовчки переробляючи величезні обсяги тла за малярами. Бувало, що він сидів десь високо на драбинах і дослухався до тиші так, ніби тиша дає поради, ніби вона говорить до нього.

Веслав Лек зник так само, як і з’явився, за три роки закінчивши те, на що иншим знадобилося б ціле життя. “Це була легка робота”, — сміявся він. — “У мене був найкращий учитель”. Коли Лек залишив місто, ніхто так і не зміг знову знайти його. Палкі прихильниці та прихильники творчості художника, що під час основної роботи встигав малювати портрети та фантастичні пейзажі незвіданих місцин, шукали його за всіма можливими йменнями й назвиськами. Пощастило лише одного разу прихильниці творчості Лека — невиліковно хворій молодій граверці Майї Сото, що продала ледь не всі свої статки за знання дійсного імені Лека. З цим знанням вона на решту грошей найняла картографів, і ті змогли визначити місцезнаходження живописця: він ніби чекав на Майю, проводячи свої дні в неробстві й нескінченному дописуванні її, Майї Сото, портрету — портрету жінки, яку до цього бачив далебі лише одного разу. Насувався час великих бур, і подорожувати морем було небезпечно, тож мандри палкої прихильниці розтяглися на тижні.

Коли Сото прибула в Лівра-Нову верхи на єдиному залізному коні, що лишився від її колишніх надбань, художник зустрічав її при брамі міста. В руках він тримав її портрета, а на вустах — благословення: “Ви саме вчасно, мостива пані. В цьому місті найкращі лікарі, вони вам допоможуть”. Лек уручив граверці її портрет і зник, ніби його й не було. Стан Майї дійсно був жахливим, і в Лівра-Нові їй дійсно вдалося одужати. Вона мешкала в Лівра-Нові рік, створювала гравюра та платила ними за лікування. Про Лека в місті чули мало що, і скільки вона не намагалася, знайти його більше не змогла.

Після свого повернення назад в Альберґе Майя Сото подарувала свій портрет Храмові Часу. Він досі знаходиться там під склом в одному нефів. Це незвичайний портрет, і було кілька років, коли його прибирали з огляду відвідувачів: як виявила Сото ще за життя, він дорослішав разом із нею, разом із нею хворів та одужував, а зрештою разом із нею почав старіти.

Наразі на ньому зображено жовтий череп в обрамленні поруділого від часу волосся та залишків одягу. Але подейкують, що саме з того нефу, де вивішено портрет, можна водночас бачити всю внутрішню частину храму й чути кожен звук, що відбивається в його стінах. Кажуть іще, ніби Веслав Лек якимось чином дізнався дійсне ім’я Майї Сото — власне, як инакше він зміг би намалювати її портрет, змінюваний у часі.

Але я завше ставлю собі инше питання: чи знали обидва митця, архітектор і художник, дійсне ім’я міста Альберґе, коли створювали Храм Часу? Відомо ж: ім’я може бути в усього.

Перепрошую?.. А, так. Як ми, ченці ордену Часу, дізналися істинні імена обох, і Лека, і Ліпини? Хм, не знаю, що вам відповісти. В Часу свої таємничі шляхи, і деяким речам просто судилося статися.

На тому нашу прогулянку завершено, тепер ви можете підійти до клепсидр, біля яких ми її починали, й дізнатися, скільки крапель води витекло з тієї миті. Також за нагоди не посоромтеся долучитися й зібрати краплю води з водоспаду на стіні храму та випустити її в клепсидру миті — так ви зможете долучитися до нескінченності просто тут і зараз. Знаєте, як кажуть: навіть Океан снів змінний, і тільки Час вічний...

На тому все, зичу всім нам тих часів, у які ми зможемо жити. До нових зустрічей!