Проблеми перекладацької адаптації проповіді як типу тексту - Иностранные языки и языкознание дипломная работа

Главная

Иностранные языки и языкознание
Проблеми перекладацької адаптації проповіді як типу тексту

Ознаки релігійного дискурсу. Протестантська проповідь як тип тексту. Лінгвокультурна адаптація тексту релігійного характеру при перекладі. Особливості використання перекладацької адаптації англомовної проповіді при відтворенні українською мовою.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Записки з романо-германськоЧ ф ш олог и . -- ВИП. 25. -- 2010 р.


Проблеми перекладацької адаптації проповіді як типу тексту
Однією з основних перекладацьких проблем була і залишається проблема «неперекладного в перекладі». Причини цього феномену криються як у неідентичності структури різних мов, так і у відмінностях способів концептуалізації світу, у тому числі в специфіці національних культур [51, с. 78].
Мовні перекладацькі труднощі можна розділити на «очевидні» і «приховані» [65]. До очевидних мовних труднощів С. Тер-Мінасова відносить: різницю в граматичній будові мови і різницю у фонетиці і орфографії, а до прихованих - об'єм значення одиниць, що зіставляються, їх стилістичні конотації, лексико-фразеологічну сполучуваність, а також феномен «неправдивих друзів перекладача». Разом з вище переліченими складнощами перекладу, існують також позамовні, соціокультурні труднощі, до яких відносяться: безеквівалентна лексика; соціокультурні конотації; соціокультурний контекст, що відповідає узусу мови перекладу; переклад власних назв.
Зважаючи на мовні і культурні відмінності оригінала й перекладу та необхідність «вписування» оригіналу в чуже йому мовне і культурне середовище, при перекладі відбувається деформація початкового тексту. Такій деформації може піддаватися або форма оригіналу, або його семантичний рівень. В основі деформації, за словами Н. Гарбовського, лежить певна перекладацька концепція, яка «припускає усвідомлення мети перекладу і вибір відповідно до цієї мети певної генеральної лінії поведінки - стратегії перекладу». Стратегію перекладу визначає характер перекладацьких втрат, оскільки «переклад - це постійне жертвопринесення, питання лише в тому, що виявляється жертвою і в ім'я чого ця жертва приноситься» [16, с. 508].
Останнім часом у сферу інтересів лінгвістики все частіше включаються питання, пов'язані з поведінкою лексичних одиниць в конкретних контекстах [49, с. 362]. З цієї точки зору, аналіз перекладів заданого тексту на різні мови виявляється потужним діагностичним інструментом. Контекстне варіювання лексичної семантики особливо наочно виявляється при розгляді перекладів відповідних контекстів на інші мови, оскільки підбір еквівалентів часто залежить від контекстного оточення.
Варто зауважити, що більшість авторів розглядають адаптацію як крайню ступінь зміни оригіналу. Перекладацька адаптація має свою принадливу силу, яка полягає в тому, що адаптивні моделі текстівпояснюють необхідність застосування трансформацій.
Перекладний текст визнають високоякісним у тому разі, коли він відповідає традиціям типології текстів у культурі суспільства перекладної мови, тобто тим традиціям, що добре відомі адресату й він очікує на них за певних умів спілкування. Перекладацька адаптація свідомо зорієнтована на зіставлення та перевірку текстом оригіналу та демонструє вияви власного стилю перекладача. Вона є комплементарним типом перекладу.
Проблемам адаптації у перекладі приділяли свою увагу такі науковці, як В. Демецька [21-23], В. Комісаров [38], В. Ніконов [47], Н. Тимко [66], Н. Фененко [68] та інші.
Багато з них відзначали, що адекватний переклад у будь-якому разі передбачає адаптацію. Пропорції власне перекладацьких і адаптивних стратегій підпорядковані типові тексту, та не просто умоглядному типові тексту, а прагматичному. Чим ближче прагматична функція тексту до домінантних, тим більше адаптивних стратегій необхідно застосовувати, але не треба забувати про власне перекладацькі. Таким чином, головний критерій адаптації тексту - це його прагматична орієнтація [51, с. 79].
У свою чергу, не зважаючи на те, що релігійний дискурс був об'єктом уваги багатьох дослідників, наприклад праці І. Богачевської [10], Т. Івасишиної [26], О. Казніної [31], В. Карасіка [32; 33], Т. Шиляєвої [70-72] тощо, недостатньо уваги приділялося особливостям адаптації проповіді, як найбільш прагматичного типа тексту релігійного дискурсу, при перекладі. Саме це й зумовлює актуальність даного дослідження.
Мета роботи - проаналізувати особливості перекладацької адаптації проповіді як типу тексту.
Мета дослідження зумовлює обґрунтування таких завдань :
· Визначити основні особливості релігійного дискурсу.
· Розглянути протестантську проповідь як тип тексту.
· Дослідити складнощі лінгвокультурної адаптації тексту релігійного характеру при перекладі.
· Виявити лексико-стилістичні характеристики тексту сучасної протестантської проповіді.
· Проаналізувати випадки застосування перекладацької адаптації при відтворенні англомовних проповідей українською мовою.
Об'єкт дослідження - адаптація проповіді як типу тексту при перекладі.
Предмет дослідження - особливості перекладу англомовних протестантських проповідей українською мовою.
Матеріалом дослідження слугували тексти проповідей англійських та американських авторів. Більшість текстів взято із збірок проповідей, які регулярно виходять в США і Великобританії. Досліджені тексти проповідей належать християнським протестантським конфесіям, які набули найбільшого поширення в англомовних країнах і відрізняються відомою традиційністю: це англіканство, методизм, пресвітеріанство, лютеранство тощо. Всі тексти представляють собою зразки богослужбової проповіді.
Протягом дослідження ми користувалися такими методами : дефінітивний (визначення понять релігійний дискурс і проповідь як тип тексту), функціональний (виокремлення домінуючих функцій тексту проповіді), дистрибутивний (функціонування культурно зумовлених одиниць у текстах проповідей), лінгвостилістичного опису (виявлення найбільш характерних для жанру проповіді мовностилістичних засобів) та методом порівняльного аналізу оригіналу та перекладів.
Теоретична новизна дослідження полягає в систематизації уявлень стосовно специфіки перекладацької адаптації англомовних протестантських проповідей при відтворенні їх українською мовою.
Практичне значення роботи - результати дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення даної теми, розробки навчальних курсів з перекладознавства, а також посібників для перекладачів, які працюють з текстами проповідей.
Апробація результатів дослідження . Основні результати дослідження доповідалися на засіданнях кафедри перекладознавства та прикладної лінгвістики, Херсонського державного університету. Змістовні положення роботи ввійшли до наукової статті «Проблеми перекладацької адаптації проповіді як типу тексту», що була опублікована у збірнику «Магістерські студії» (Херсон, 2013).
Структура роботи : дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.
1. Теоретичні засади перекладацької адаптації
1.1 Основні ознаки сучасного релігійного дискурсу
Опрацювання наукової літератури з теми засвідчило, що поява поняття «дискурс» зумовлена формуванням сучасної когнітивної парадигми гуманітарних наук, необхідної для вивчення можливостей мови та комунікаційних моделей. На думку Т. Івасишиної, дискурс - це своєрідний порядок і правила певного комунікативного простору: він становить один із вимірів змісту комунікативної дії [26, с. 468]. Як стверджує Л. Сінєльнікова, аналіз дискурсивної практики суспільства консолідує соціолінгвістичні підходи, забезпечує поворот лінгвістики до реалій мови, її зв'язку із екстралінгвістичними показниками [60, с. 18]. Н. Литвиненко зазначає, що поняття «дискурс» покликане звести воєдино проблеми різних аспектів вивчення мовного процесу [42, с. 3].
І. Голубовська вважає, що у сучасній лінгвістиці панує антропологічний підхід до висвітлення немовних та мовних феноменів, що активізує дослідницьку увагу на мисленні, почуттях, самосвідомості, світосприйнятті суб'єкта мовлення [18, с. 400]. Саме за допомогою дискурсу можна виявити зв'язок між свідомістю й мовою, детермінувати процеси пізнання та вербалізації знань про світ.
Дослідники дискурсу вивчали його в різних виявах. Так, Ф. Бацевич [8], Г. Почепцов [52], Є. Сидоров [59] виявили типології та стратифікації дискурсу; В. Карасик [32], М. Макаров [43], О. Селіванова [58] досліджували моделювання дискурсу; Н. Арутюнова [5], О. Іссерс [29], О. Селіванова [58], Ю. Степанов [64] дали характеристику різним складовим дискурсу тощо.
Існує декілька напрямів сучасної гуманітаристики, пов'язаних з використанням терміна «дискурс». Найбільш репрезентованими в науковій літературі постають лінгвістичні та загальнофілософські напрями. Кожен з них виробив власну дефініцію поняття дискурс та принципи аналізу дискурсивних стратегій та практик відповідно до предметного поля своїх дисциплін [10, c. 213].
Аналіз порушеної проблеми співзвучний двом основним принципам сучасної наукової парадигми, визначеним О. Кубряковою, - принципу експансіонізму та принципу антропоцентризму [39, c. 112].
Лінгвісти дійшли спільної думки, що зрозуміти природу мови можна за умови вивчення людини та її мовної картини світу загалом. Мовна картина світу формує тип відношення людини до світу та визначає норми поведінки людини, її ставлення до світу. Як стверджує Ю. Апресян, будь-яка природна мова відображає певний спосіб сприйняття й організації («концептуалізації») світу [4, c. 45-53]. Саме це стало основою переосмислення наукової спадщини видатних вчених (зокрема, В. фон Гумбольдта, О. Потебні та ін.). А це зумовлює як увагу до ментальної репрезентації мовних явищ, так і визнання фактора впливу культури на мовну особистість.
Християнська лінгвокультура, з одного боку, транскультурна, трансцивілізаційна, а з іншого - неоднорідна як у часовому, так і стадійному аспектах. Тому складно визначити її етнічні, культурні, мовні межі. Взаємини християнських лінгвокультур не були статичними й розвивалися упродовж століть за принципом внутрішньо культурного діалогу. У межах глобального релігійного дискурсу, зафіксованого у вигляді численних текстів, в обрядах, різноманітних вербальних і невербальних знакових системах, означені взаємини набували характеру тематичного діалогу всередині релігійного супертексту - дискурсу.
Релігійний дискурс був об'єктом уваги багатьох дослідників, які серед інших дискурсивних моделей визначали його як окремий тип. Так, однією з найповніших систем розподілу дискурсів є класифікація Г. Почепцова. Він виокремлює теле- й радіодискурси, газетний, театральний, кінодискурс, літературний дискурс, дискурс у сфері паблік рілейшнз, рекламний дискурс, політичний, релігійний (фідеїстичний) дискурси [52, c. 139].
На думку І. Богачевської, у сучасній філософії дискурс розглядають як те, що конституює соціум взагалі, як засіб обґрунтування соціальних норм, як концептуальну схематизацію демократичної системи, ідеї відкритого суспільства або ідеалу вільної комунікації, де учасники є рівними [10, c. 215]. Герменевтика, постструктуралізм і постмодернізм виробили своє, досить специфічне тлумачення сутності дискурсу і суміжних понять. У контексті ідей постструктуралізму та постмодернізму дискурс усе більше розглядається як специфічна для конкретної культури й соціуму мовна реалізація, яка конструює певний «соціальний порядок».
З погляду сучасної соціальної лінгвістики, кожному соціальному інституту сучасного суспільства властивий свій інституціональний тип дискурсу. Так, В. Карасик виділяє науковий, релігійний, діловий, політичний, масово-інформаційний, юридичний, дипломатичний, педагогічний, медичний, військовий, рекламний, спортивний та інші типи інституціонального дискурсу [33, c. 25-33].
Як стверджує Т. Шиляєва, релігійний дискурс можна охарактеризувати як статусно-рольову комунікацію, мета якої залучати людей до віри, закликати до покаяння, стверджувати у вірі та доброчесності, проводити богослужіння, давати пояснення релігійним і конфесійним догматам. У релігійному дискурсі виявляється взаємодія мови, культури та ідеології [72].
Унікальною специфікою релігійного дискурсу, на думку В. Карасика, є те, що до його учасників належить Бог, до якого звернені молитви, псалми, сповіді. Бог виступає суперагентом релігійного дискурсу [32, c. 7].
Через складність християнську лінгвокультуру можна вважати своєрідним дискурсом, що складається із багатьох інших дискурсів, різних за своєю природою й матеріальним вираженням. Як стверджує О. Казніна, можна виокремити основні дискурси християнства, зокрема новозавітний та старозавітний дискурси, основу яких становить біблійний текст; дискурс «отців церкви», тобто теологічні твори основоположників християнського богослов'я; дискурси релігійних філософів; дискурс «народної релігії» (тексти духовної поезії і фольклорні тексти). У тематичному аспекті - це дискурс людини (чи людської особистості), дискурс Бога (чи Божественний дискурс). У культурному аспекті - це релігійні дискурси різних цивілізацій [31, c. 135].
У межах релігійного дискурсу дослідники виокремлюють інші типи дискурсів, зокрема: християнський (А. Рубан [55]), православний (Т. Шиляєва [70]), ісламський (М. Кемпер [34], К. Алексєєв [3]), ритуальний (І. Богачевська [10], В. Карасик [32]), богословський (В. Шохін [73]), біблійний (О. Кирилюк [35]) та інші. Що стосується останнього, то існують думки, що релігійний дискурс існує, але натомість не має біблійного дискурсу, бо немає конкретної соціальної ситуації, портрета автора й діалогу (взаємодії автора та адресата) [10, c. 216].
У межах сучасної лінгвістики релігійний дискурс, що розуміється як релігійний текст у реальному спілкуванні, допускає різні дослідницькі підходи. За твердженням І. Богачевської, з позицій іманентно-лінгвістичного підходу, що досліджує власне мовний матеріал, лексико-граматичну тканину релігійного тексту, можна аналізувати релігійний дискурс в аспекті повноти, правильності, логічності висловлювань, що становлять текст, який розглядається. При такому підході до вивчення релігійного дискурсу дослідник виходить з концепту «правильно побудованого дискурсу» як ідеального типу, з одного боку, і можливих відхилень від цього типу, - з іншого, аж до таких комунікативних фрагментів, що лінгвістично проаналізувати не виявляється можливим [10, c. 217].
На думку науковця, усі види релігійного дискурсу розпадаються на особистісно та статусно орієнтований дискурс. У першому випадку учасники спілкування прагнуть розкрити свій внутрішній світ адресату і зрозуміти адресата як релігійну особистість в усьому різноманітті особистісних характеристик її віри, в другому - вони виступають як представники тієї чи іншої релігійної групи, виконують роль, що задається комунікативною ситуацією. Особистісно-орієнтований дискурс виявляється у двох основних сферах спілкування - побутовій та буттєвій, при цьому побутове (повсякденне) спілкування являє собою генетично вихідний тип дискурсу, а буттєве - у вигляді теологічного діалогу. Статусно-орієнтований релігійний дискурс може мати інституціональний та неінституціональний характер залежно від того, які релігійні інститути функціонують у соціумі в конкретний історичний проміжок часу.
Поряд з іманентно-лінгвістичним і соціолінгвістичним підходами до вивчення релігійного дискурсу М. Макаров виділяє прагмалінгвістичний підхід, суть якого полягає у висвітленні способу спілкування у найширшому розумінні. В межах прагмалінгвістичних концепцій дискурсу [43] дослідниками протиставляються такі види спілкування, як серйозне - несерйозне, ритуальне - неритуальне, інформативне - фасціативне, фатичне - нефатичне, пряме - непряме.
Указані характеристики видів дискурсу, виділені на прагмалінгвістичній підставі, взаємоперехрещуються. Неритуальне спілкування, наприклад, може включати інформування, фасціативний обмін текстами, фатичну й нефатичну складову. Елементи ритуального дискурсу наявні майже в кожному з видів дискурсу - і в побутовому (існують сімейні ритуали), і в інституціональному. Проблематичним є, втім, виділення ритуальних текстів у межах буттєвого дискурсу. Важко, наприклад, довести ритуальність художнього чи філософського тексту.
Оскільки в релігійному дискурсі ступінь ритуальності є найвищим, уявляється доцільним докладніше розглянути специфіку і функції ритуального релігійного дискурсу. За висловом С. Джіла, «ритуал - це мова релігії», особливо в культурі народів, які не мають писемності [79, с. 76].
Ритуал - це закріплена традицією послідовність символічно значущих дій. Символічно регламентовані дії позначені в мові як ритуал, церемонія, обряд, етикет. А. Байбурин [6, с. 67] переконливо доводить, що ритуал й етикет можуть бути протипоставлені за ознаками сакральності / щоденності, колективності / індивідуальності, ригідності / варіативності, сюжетності / фрагментарності. Ритуальна дія - це особливий символічно навантажений вчинок, що підтверджує відповідність ритуальної ситуації її сакральному взірцю. Ритуал закріплює постійні характеристики представників певної групи - етносу, конфесії, малої групи, які усвідомлюють свою групову ідентичність, і в цьому змісті ритуал не піддається зміні. Ритуал зорієнтований на деяку дію в її сюжетній цілісності, учасники ритуалу грають цю дію знову, усвідомлюючи і переживаючи свою приналежність до вихідного начала.
На думку І. Богачевської, етикетна дія - це фатичний акт підтримки спілкування в доброзичливій тональності між людьми з різних груп суспільства. Емоційний зміст етикетної дії варіює від щирої доброзичливості до формального етикетного знака, тим часом як ритуал пов'язаний з глибоким переживанням того, що відбувається. Формалізація ритуалу ставить під питання глибинні цінності, що поєднують співтовариство. Складна етикетна дія, що розгортається за певним сценарієм, представляє собою церемонію. Таким, наприклад, є церемоніальне вітання християн з Великодня до П'ятидесятниці, коли згідно з традицією віруючі при зустрічі обмінюються певними словесними формулами. Водночас сценарний характер церемонії допускає розгляд ритуалу з позицій послідовності дій, що мають високий ступінь символізації (наприклад, церемонія офіційного підписання міждержавних договорів чи вручення нагород) [10, с. 220].
Важко термінологічно протиставити релігійний ритуал і обряд, однак, якщо прийняти як інваріантну основу цих понять встановлений традицією порядок дій, то ритуальність можна було б тлумачити як символічне осмислення й переживання спеціальних процедур, що підтверджують ідентичність членів відповідного релігійного співтовариства, а обрядовість - як зовнішню умовну форму ритуальної дії. Важливу характеристику ритуальної дії дає О. Розеншток-Хюсі [54]: ритуал є спосіб олюднення лементу, перекладу крику в членороздільну мову. Спочатку визначена драматична ситуація народжує дуже сильні емоції, потім виникають ритуальні засоби трансформації неконтрольованих емоцій в ритуальну мову, яка іноді супроводжується співом чи звуками церковного органу. «Чи викликає в нас довіру вбита горем людина, яка у першу ж хвилину може вимовити створену за формою жалобну промову?» [54, с. 356]. На думку С. Плотнікової, ритуальний дискурс не вимагає верифікації, не характеризується інтендуванням, тобто усвідомленою спрямованістю на розуміння, і в цьому сенсі не оцінюється в категоріях щирості й нещирості [50, с. 201].
Типологія ритуальних дій може будуватися на специфіці дій, що стали ритуальними (зовнішній ритуальний аспект), і на специфіці власне ритуальної тональності (внутрішній ритуальний аспект).
Комунікативні події, що здобувають ритуальний статус, є циклічними (релігійні свята) і спорадичними (весілля, похорон тощо). Ритуал тяжіє до циклічності, тому в християнській культурі нагородження і весілля мають тенденцію відбуватися у визначені дати (наприклад, заборонено вінчатися під час посту). В основу ритуальної дії буває покладена значуща для всього колективу релігійна подія (наприклад, чудо), при цьому тенденція циклічності поширюється на позитивні комунікативні дії, неможливо запланувати провини, що підлягають ритуальному осуду, чи неминучі випадки відходу з життя близьких людей. Однак сумна подія може послужити стартовим моментом для виникнення особливого жалобного ритуалу (день смерті праведника, день руйнування храму).
На думку В. Карасика [33], призначення ритуалу в тому, щоб 1) констатувати щось, 2) інтегрувати й консолідувати учасників події в єдину групу, 3) мобілізувати їх на виконання певних дій чи вироблення певного ставлення до чого-небудь, 4) закріпити комунікативну дію в особливій заданій формі, яка має дуже цінний характер. Констатуюча, інтегруюча і мобілізуюча функції виділяють деяку подію, але ще не роблять її ритуально значущою. Фіксуюча функція перетворює дещо в ритуал. Внутрішня характеристика ритуальної дії виявляється в ступені фіксації тих чи інших параметрів вихідної ситуації. У цьому розумінні можна протиставити м'яку і тверду формалізацію ритуальної дії. У першому випадку змістовна суть ритуалу (надто цінністна значущість) допускає варіативність форм вираження відповідної дії, тут має місце реальна комунікація «з оглядкою» на прецедент. В іншому випадку форма стає пріоритетною й набуває власної надцінної значущості. Охоронці релігійних ритуалів добре знають, що тверда формалізація веде до семантичного вивітрювання змісту вихідної дії, покладеної в основу ритуалу (це відповідає закону С. Карцевського про асиметричний дуалізм мовного знаку), тому жорстко формалізований релігійний ритуал неминуче набуває суто естетичної, декоративної цінності. Якщо звертати увагу, насамперед, на красу релігійної ритуальної дії, є всі підстави вважати, що вихідний зміст ритуалу вже стертий. У вузькому, побутовому, розумінні саме такі дії часто розглядаються як ритуали.
За твердженням І. Богачевської, ритуалізація різною мірою властива різним типам дискурсу, побудованого на соціолінгвістичній основі, і специфічно переломлюється в конститутивних ознаках типів інституціонального дискурсу (ціль, учасники, хронотоп, цінності, стратегії, жанри, прецедентні тексти й дискурсивні формули). Ця специфіка виражається у вигляді особливої комунікативної тональності, суть якої - усвідомлення надцінності певної ситуації. Емоційно-оцінний знак такої ситуації може бути як позитивним (урочисте поздоровлення, нагородження, повідомлення), так і негативним (жалобна промова, офіційне відлучення). За своєю суттю ритуал є ініціацією, тобто переходом одного з його учасників у новий статус (конфесійний, шлюбний, ієрархічний тощо). Ритуальна тональність спілкування жорстко закріплює ієрархію в колективі й обґрунтовує сформовану систему цінностей [10, c. 221].
Виникає питання: як співвідносяться ритуальність і клішованість (цілісна заданість, незмінюваність) релігійного дискурсу. На думку дослідниці, ритуальний релігійний дискурс може бути клішованим і неклішованим. До неклішованого ритуального дискурсу належить, наприклад, проповідь, коли учасникам ритуалу приблизно чи точно відома тема проповіді, але її текст може варіюватися залежно від складу аудиторії, емоційного стану проповідника тощо [10, c. 222].
Існують і жорстко клішовані ритуальні релігійні тексти, які повинен вимовити учасник дискурсу. Наприклад, текст символу віри, клятва на Біблії, що промовляє свідок у суді, - «говорити правду, тільки правду і нічого, крім правди», формула, яку вимовляє наречений, вручаючи нареченій обручку під час церковного одруження в Англії: «With this ring I thee wed» (With this ring I marry you). Жорстко клішованими є й тексти канонічних молитов. Таким чином, ритуальний дискурс допускає варіативність в індивідуальній інтерпретації. Дискурс у форматі «ми» такої варіативності не допускає і тяжіє до клішованості, дискурс у форматі «я» представляє собою складну ритуальну єдність двох сутностей: усвідомлення своєї статусної приналежності до носіїв і охоронців релігійних цінностей певної конфесії і виділення своєї індивідуальної манери поведінки при проголошенні відповідних текстів.
С. Данілов вважає, що сутність ритуального дискурсу полягає в його повторюваності (рекурсивності). В ідеальному випадку має місце повторення певного тексту ініційованим слідом за ініціатором (обряд водохрещення, клятви, колективні молитви). Ритуальний релігійний дискурс у цьому розумінні є хоровим текстом. У більш складних випадках у цьому хоровому тексті виділяються партії. Становить інтерес аналіз ритуального дискурсу в рамках колективного осуду й покарання одного з членів співтовариства. Конкретна ідеологічна складова такої догани на суть ритуального дискурсу не впливає - це може бути як «проробляння» на таємній раді церковних ієрархів за пропаганду єретичних навчань, так і на комсомольських зборах за погану успішність. У кримінальному співтоваристві таке проробляння називається «правила». Її суть полягає в тому, щоб винести колективне покарання тому, хто порушив певні життєво важливі норми поведінки, і в процесі цього ритуалу згуртувати колектив, підтвердивши відданість всіх цим нормам. Колективний осуд будується за жорстко заданим жанровим каноном: 1) про цю подію заздалегідь оповіщаються її учасники, яким запропоновано бути у визначений час у певному місці (вони всі - і осуджуваний, і ті, хто осуджує, - не мають права проігнорувати дану подію), 2) всі учасники ритуального осуду знають заздалегідь, чим цей захід закінчиться, 3) у всіх учасників ритуалу є жорстко задані рольові сценарії, 4) передбачається, що якщо засуджуваний буде намагатися виправдатися, його виправдання прийняті не будуть, 5) один з тих, хто осуджує, повинен виступити як ініціатор і диригент осуду, йому ж належить й останнє слово, 6) один з тих, хто осуджує, повинен першим запропонувати формулу осуду й міру покарання, 7) осуджуваний повинен визнати свою поразку, 8) ті, хто осуджують, знають, що у випадку порушення ними норм поведінки з ними зроблять так само [20, c. 216].
Зважаючи на викладене вище, можемо дійти висновку , що термін «релігійний дискурс» є одним із найскладніших щодо глибини осмислення, контекстуального вживання та семантичного наповнення. Недаремно над створенням теорії цього дискурсу працюють не тільки філологи, але й теологи, психологи, філософи, етнографи, соціологи тощо. Динаміка релігійного дискурсу виявляється в діалозі саме різнопланових дискурсів, оскільки релігійна лінгвокультура ґрунтується на носіях своїх догм-текстів, які різняться в ідеологічному аспекті: канонічні, неканонічні, які належать до православної, католицької чи протестантської християнських конфесій, характерні для інших віросповідань тощо.
1. 2 Протестантська проповідь як тип тексту
релігійний протестантський проповідь переклад
Церковно-релігійна область функціонування мови довгі роки залишалася практично закритою для вітчизняного дослідника, але в даний час вона знову привертає увагу лінгвістів та перекладознавців. Закономірним видається інтерес до вивчення сучасної мови церковно-релігійних жанрів, в тому числі жанру проповіді.
А. Лебедєв вважає, що у вітчизняній свідомості поняття «проповідь» є багатозначним і часом навіть виходить за межі певного визначення. Таким чином, можна говорити про різні, часом химерні її форми, наприклад, проповідь як письмове слово, проповідь як музичне слово (спів як форма проповіді), проповідь як мальоване слово (ікони і картини на біблійні сюжети - богослов'я у фарбах), проповідь життям (поведінка і вчинки віруючих), проповідь смертю - свідоцтво мучеників, проповідь за допомогою предметів матеріального світу - одяг, архітектура, квіти тощо. Існує безліч класифікацій проповідей, що варіюються в залежності від культури. Крім того, в текстах Святого Письма проповідь представлена ??як широке поняття. Словом «проповідь, проповідувати» перекладені різні слова, що ставить дану лексико-семантичну одиницю в пряму залежність від контексту. Найбільш часто данне поняття зустрічається в значеннях «проголошення», «повідомлення» і «вислів» [41].
На думку В. Івойлової, проповідь є невід'ємною частиною християнського богослужіння, а в більшості протестантських конфесій - його центральним моментом. Сучасна англомовна християнська проповідь - це специфічний вид мовної комунікації, що володіє низкою диференціальних та інтегральних ознак [27]. За визначенням Г. Агєєвої, проповідь - публічна промова, що промовляється, як правило, в церкві священнослужителем (адресантом) перед парафіянами (адресатом) за певного приводу з метою надання релігійно мотивованого впливу на адресата [1, c. 6]. Проповідь традиційно перебуває у сфері риторики і відноситься до сфери духовного красномовства, тому вирішення питання про функціонально-стилістичної приналежності церковної проповіді пов'язано з визначенням місця ораторської мови в системі функціональних стилів. В останні роки, як зазначає А. Волков, у вітчизняній лінгвістиці було порушено питання про доцільність виділення духовного чи церковно-релігійного функціонального стилю, або, можливо, функціонально-стильового різновиду [15, c. 6].
Проповідь як окремий мовний жанр, за визначенням О. Морозової, представляє собою клас вербальних текстів, що виділяються на основі спільності структури, меж варіативності, використання в однотипних комунікативних ситуаціях [46, c. 12]. Для дослідження композиційно-смислової організації тексту проповіді застосуємо методику діктемного аналізу в рамках теорії діктемного структури тексту, висунутої М. Блохом. Діктема - це «елементарна тематична одиниця зв'язного мовлення» [9, c. 3], сформована реченнями. Як зазначає Н. Івойлова, це універсальна одиниця тексту, як усного, так і письмового, в будь-яких його стилістичних різновидах; поза діктемної будови текст як безпосередній продукт мовленнєвої діяльності існувати не може. У письмовому монологічному тексті, що розгортається рівномірно, діктема, як правило, представлена ??абзацом, у діалогічному мовленні - цілої реплікою [27, c. 2].
Важливим аспектом діктеми є її стилістична охарактеризованність. На думку М. Блоха, «стилістична характеристика, як і тематична, збирається від діктеми до діктеми і відображається на цілому тексті; поза стилістичної характеристики, що втілює в собі різні сторони виразності мови, існування тексту неможливе… Виявлення в діктеми, а через неї і в цілому тексті необхідної суми стилістичних показників ми називаємо «стилізацією». На відміну від літературознавчого поняття стилізації тут мається на увазі природна, вітальна стилізація, яка може здійснюватися або свідомо, або несвідомо, органічно вплітаючись у когнітивно-комунікативний процес вираження думок мовця [9, c. 63].
Т. Хоменко підкреслює, що публіцистичність проповіді тяжіє до епічног
Проблеми перекладацької адаптації проповіді як типу тексту дипломная работа. Иностранные языки и языкознание.
Дипломная работа по теме Практичне застосування методів фінансової математики
Реферат: Уголовный кодекс Российской Федерации
Сочинение Рассуждение На Тему Трудности Подросткового Возраста
Доклад: Проблема души и духовности в Средневековой религиозной психологии
Пожар Россия Реферат
Контрольная работа по теме Керування контролюванням
Реферат по теме Шпоры на госэкзамены
Оптимизм Предпринимателя Это Движущая Эссе
Сочинение Про Дедушку Ветерана Великой Отечественной Войны
Функции Государства Реферат По Праву
Реферат: Financial institutions
Курсовая работа по теме Оценка эффективности банковской рекламы
Реферат: Внеклассная работа по технологии
Реферат по теме Понятие и содержание понятия "качество жизни"
Реферат: Иностранный капитал в России
Лекция На Тему Теоретическая Политология (Часть 1)
Сочинение 7 Кл Станционный Смотритель
Учебное пособие: Методические указания к выполнению реферата по дисциплине «введение в направление»
Собрание Сочинений Сказки
Реферат На Тему Артериальное Давление
Анализ природных ресурсов Крыма - География и экономическая география реферат
Злочини у сфері господарської та службової діяльності - Государство и право контрольная работа
Предписывающие тексты в немецком языке - Иностранные языки и языкознание курсовая работа