Розділ 163

— У такій розбурханій атмосфері хіба може з’явитися апетит?

— Невже, почувши зміст листа, герцог Пеллета має сказати лише це?

Один із тих, хто стояв найближче до принца Качіана, підвищив голос. Це був третій син з одного давнього роду віконтів, лицар доволі відомого ордену. Ззовні він мав репутацію запального чоловіка, що не терпить несправедливості, але всі, хто його знав, розуміли: насправді він просто мав грубий характер і часто вплутувався в бійки.

Більшість тих, хто залишився тут, були такими ж — молодими, без значної спадщини, що гарячково намагалися вхопитися бодай за край одягу майбутнього володаря Імперії. Нагода трапилася — тож вони хотіли гучною заявою впасти в око. Їхні дешеві наміри були надто очевидні, тому Кішіар лише нахилив голову, вдаючи, що нічого не помічає.

— І що ж, по-твоєму, я маю сказати?

— Кілька днів тому Ваша Високосте ви заявили, що ретельно розслідуєте справу дому Апето й притягнете їх до відповідальності в суді. А тепер з’ясувалося, що ви таємно викликали сюди молодого пана Ленора. І ви не знаєте, що сказати? Хіба не слід чітко пояснити факти?

Молодий лицар безстрашно підвищив голос.

— Ти, схоже, надто впевнений, що це я його викликав.

— То це не так?

Лицар вирішив, що Кішіар удає спокій, бо йому нічого відповісти. Чутки про герцога Пеллету — мовляв, той настільки недалекий, що не здатен прочитати й книги, прикриває це привабливою зовнішністю та живе лише завдяки милості імператора — були добре відомі.

Він бачив його зблизька вперше, але те, що герцог з’явився без мантії, яка раніше була на святковому мундирі, лише підтвердило для нього правдивість чуток.

Побачивши, що інші вагаються виступити першими, він відчув ще більшу впевненість.

— Чи ми взагалі впевнені, що той лист справді належить другому синові дому Апето?

— Є ж підстави для припущень. Якщо герцог не дасть пояснення, яке всіх задовольнить, і продовжить ухилятися, дехто може вирішити, що смерть Ленора була не випадковою.

— Припущення, кажеш. Гаразд. Тоді й я припущу.

На губах Кішіара з’явилася дивна усмішка.

— Навіть якщо, поступившись сто разів, припустити, що другий син дому Апето прибув побачитися зі мною — у листі йдеться лише про домовленість щодо зустрічі. Його смерть була випадковістю. Тож, якщо вірити тобі, я мав би бути щиро приголомшений, що людина, з якою я домовився зустрітися, раптово загинула. Хіба це не логічніше?

— Про що ви говорите? Це зовсім інше…

— Справді? Отже, ти все ж вважаєш, що я обманом викликав його сюди й причетний до його смерті. Якщо ти хочеш вірити саме в це — що ж, мені більше нічого додати.

— Я… я цього не казав.

Насправді він саме так і думав, але не хотів, щоб його слова використали проти нього, тож відступив.

— Я лише хотів… Оскільки смерть Ленора пов’язана із замахом на принца Качіана, не можна залишати підозри без прозорого розслідування!

— У листі немає мого імені. Якщо ти збираєшся висувати такі звинувачення без доказів, будь готовий відповідати за свої слова. Не називай порадою те, за що не зможеш узяти відповідальність. Можеш пошкодувати.

Перерваний на півслові спокійною, усміхненою відповіддю герцога, лицар замовк. Усвідомлення, що він програв у словесній сутичці тому, кого вважав посміховиськом, викликало хвилю пекучого сорому й люті.

— Звучить так… ніби ви наказуєте мені мовчати.

— Наказ? Це порада. Значно практичніша за твою. Якщо не розумієш різниці — краще запам’ятай.

Лицар почервонів, стискаючи кулаки.

— Ваші слова занадто…!

— Відійди.

У цей момент принц Качіан, що стояв позаду, підняв руку й заговорив важким тоном. Усі погляди звернулися до нього.

— Як і було сказано, слова без чітких доказів, хоч і звучать переконливо, лишаються безвідповідальним наклепом. Я розумію ваше невдоволення. Але прошу поставитися поблажливо — він говорив із турботи про мене, герцогу Пеллето.

Принц прикрив лицаря. У залі знову прокотилося шепотіння.

Кішіар усміхнувся юному обличчю Качіана.

— Звісно. Я й не був особливо ображений.

— Радий це чути. Однак…

Його погляд ковзнув до листа Ленора, який слуга досі тримав обома руками.

— Ви сказали, що лист може бути підробкою. Я ж так не думаю. Щоб з’ясувати, за чиїм покликом прибув той нещасний, слід дослідити цей лист. Хіба родина не заслуговує на правду? Тож я маю намір наказати детальне розслідування. Ви не заперечуєте?

Хитра риторика. Сам факт запиту згоди змушував здаватися, ніби Кішіар має щось приховувати. Погляди стали ще гострішими.

«Ось вони — кігті, які ти ховав увесь цей час».

За чотири роки на троні принц Качіан жодного разу прямо не виступав проти імператора чи Кішіара. Усі удари наносилися через герцога Діака.

Але сьогодні він стояв сам.

«Недарма я цілий фестиваль грав на твоїх нервах».

Качіан, очевидно, вирішив, що більше не може покладатися лише на дім Діака. Кішіар не очікував, що той наважиться навіть на смерть Ленора, але така смілива атака лише тішила його.

Сміливий напад легко застає зненацька — але так само легко обертається проти того, хто його здійснив.

Кішіар кивнув.

— Детальне розслідування… якщо потрібно — звісно. Розслідування дому Апето, яке веде Кавалерійський Корпус, не може бути зупинене, але якщо буде потрібна співпраця — я допоможу.

Він говорив повільно, ніби без ентузіазму. Оточення Качіана вже виглядало так, наче його провина доведена.

— Тоді я змушений піти — голова болить. На вечерю не залишуся, але проведу ніч у палаці. За потреби зв’яжіться зі мною.

Він вийшов із зали. Незабаром за ним поспішила імператриця.

— Герцогу! Зачекайте.

— Я знав, що ви прийдете.

Вона трохи розгубилася, побачивши його спокійно стоячим перед входом.

— Що ви задумали? Ви ж не викликали другого сина дому Апето?

— Хіба ви досі мене не знаєте? Звісно, ні.

Її очі здригнулися.

— Тоді чому така поведінка…?

— Щоб зрозуміти намір супротивника, іноді треба дозволити завдати собі один удар.

Насправді удару він не отримав — зате майже повністю розкрив наміри Качіана.

— Передайте імператорові мої вибачення за вечерю. Я вирушаю до Палацу Тіней, де жив у роки коли був принцом.

— Ви справді просто підете? Може, краще особисто поговорити з імператором?

— Сьогодні — ні. Є той, хто мене чекає.

Перед його очима постало бліде обличчя Юдера Айла, який досі, напевно, страждав від болю проявлення.

Імператриця примружилася.

— Це пов’язано з тим, що ви втратили мантію?

Він кивнув.

— Як ви здогадалися?

— Відтоді… ви стали іншим. Наче людина, яка прагне якнайшвидше піти. Якщо це не через принца, лишається тільки одна причина.