Про жіночність, речі і пестощі

Чи мало б це бути чимось неочікуваним? Спартак не знає. Він ненавидить дивитися в себе аж так глибоко, ненавидить зазирати у вже таке далеке дитинство, бо справді вважає, що це не має жодного сенсу.

Чи має зв’язок його жорстокий батько з тим, що він постійно обирає жіночих персонажів? Це наслідки його виховання? Те, що тусується з дівчатами, що навколо нього весь час дівчата на подкастах, на лекціях, у клубі? Бо це краще, аніж ідіоти хлопці, краще аніж чоловіки, які завдали йому стільки болю колись?

Він не знає. Не хоче знати, не хоче думати, чому з жінками інколи простіше і зрозуміліше. Чому деякі речі, які він дізнається від них, не проходять повз його увагу, а лишаються десь глибоко в думках і серці. І хоча в дитинстві він мав суто чоловічу компанію через, особливо, місце де навчався, проте дуже багато спілкувався з сестрою. І він...

Йому подобається. Не бути дівчиною, але одягатися трохи інакше. Не маскулінно, а просто трохи ніжніше. М’якше.

Він нікому не розповідає про це. Не намагається перебороти себе, заборонити. Просто має місце в шафі, куди ніхто й ніколи не заглядав, бо він тримає його у секреті. Там нічого занадто, нічого збоченого, насправді. Звичайні чорні панчохи, не в сіточку, а такі, щільні, аби не змерзнути. Спідниця. Теж чорна, у велику сіру клітинку і в складку, яка дуже гарно сидить на його стегнах. Короткий топ, чорний звісно ж, з якимось рожевим написом. Нашийник, який Спартак ніколи не вдягав навіть сам для себе, але просто побачив одного разу і не втримався. Купив, запхавши глибше до рюкзака, сховав у шафу в той самий день, і досі ніяковів, лиш кидаючи на нього погляд.

Він ніколи не вдягав це все на вулицю (і не вдягне, до біса), але коли був вдома сам, то інколи... Йому подобалося бачити себе такого. В цій сукні і панчохах, в цьому топі, що лишав його живіт оголеним, висвітлюючи татуювання на його тілі. Спартак все ще був собою, просто іншою частиною. Та, яка любила ніжні аніме. Та, яка асоціювала себе з жіночими персонажами. Та, яка дивилася на нього у відображення, виглядаючи нескінченно мило і гаряче в цих начебто звичайних речах.

Тож і не дивно, що він інколи торкався себе перед дзеркалом. Не члена, а всього іншого спершу: талії, стегон, живота. Грудей. Стискаючи їх руками, утворюючи наче жіночі. Задихаючись від думок у своїй голові й тяжкості, що майже миттєво утворювалась між ніг. Жодне порно в ті миті не було потрібне.

Спартак дрочив на себе самого, огортаючи прутень тканиною спідниці, і кінчав за лічені хвилини. А потім стягував з себе усе це, кидаючи до прання і відчуваючи засоромлене задоволення від скоєного. Це не найгірше, що робили люди. Це безпечно і нікому не шкодить, навіть йому самому, бо він все ще здатен подрочити на щось інше, окрім цього. Чи, принаймні, він сам себе так заспокоює.

І все добре. Добре, поки Іванов, прийнявши душ, не закидає речі до пральної машини, і бачить прямо зверху кроп-топ із рожевим написом "Daddy's little girl". І він не може пручатися. Ані природній цікавості, ані бажанню дізнатися про свого хлопчика трохи більше, тож він підіймає топ і бачить спідницю. Чорну спідницю, вкриту липкими плямами сперми.

В Спартака немає дівчини, він знає. Той не став би брехати йому, бо це не має сенсу, адже ніяк не повпливало б на їх стосунки. Дупа хлопця його цікавила набагато більше за його член.

Тож це не чиєсь. Це його, це Спартака, і навіть те, де саме знаходяться ці білі сліди чужої розпусти, говорило про характер їх появи. Сергій дає собі ще хвилинку, малюючи в уяві цей одяг на своєму коханці, а потім обережно вкладає все назад, прикриваючи зверху своїми речами, і виходить, аби піймати Субботу у теплі обійми.

Він нічого не каже. Ані сьогодні, ані на наступний день, не чіпає цей маленький брудний секрет в їх розмовах аж до наступного тижня, поки вони знов не опиняються надто близько. Його член всередині Спартака, він трахає його, розкинутого на простирадлах, притискає за стегна до себе, підіймаючи ті у повітря, наповнює собою до чужих високих і жалісних стогонів.

Те, як той віддається йому без залишку — безцінно. Але те, як він стискається, широко розкривши очі, коли він шепоче в червоне вушко "моя дівчинка", — ще більш коштовне.

Спартак від цього виє, хниче, відвертає голову, намагаючись втекти від гарячого шепоту, стискає чужі плечі, нявкаючи невтямне "н-ні". Але Сергій бачить, відчуває, як тому подобається, як тремтять його тугі й вологі нутрощі, як смикається його член, як на чужому животі утворюється маленька пляма змазки, що витікає з набряклої голівки.

Тож він не припиняє. "Моя маленька", "така гарна й мила", "моя сором'язлива дівчинка". Все це виливається з його рота прямо в червоне від сорому вушко Спартака, і той приймає їх, як приймає поштовхи його члена, не маючи сил припинити це все. Бо не хоче. Бо це жахливо, брудно й неправильно, але йому так подобається, що він стогне, відвертаючи голову, і піддається назустріч, насаджуючись на цей товстий і гарячий прутень.

І він кінчає, щойно з чужих губ зривається "ти таткова дівчинка".

Бо це занадто. Це просто занадто для нього, і він тремтить, стискаючись в оргазмі, і тремтить, коли сильні чоловічі руки обіймають його, притискаючи до себе.

Сергій заспокоює його, гладить, цілує, переконується, що все добре, коли Спартак, нарешті, дихає рівно, обійнявши його у відповідь і сховавшись від сорому у його шиї. І тоді він каже, що бачив. Бачив і топ, і спідницю, одразу здогадавшись, що саме було причиною характерних плям. І що він не засуджує, ні в якому разі. Що в нього дійсно дуже вродлива дівчинка, яка заслуговує на увагу, турботу і гарні речі.

Спартак помирає від сорому, коли той каже все це. Бо він не хотів, аби хтось знав, особливо Іванов, бо це надто дивне, надто особисте, те, в чому він не має бажання копатися, бо, на щастя, це не єдиний спосіб для нього задовольнити себе. Не перверсія, лише варіант.

Але це так спокусливо. Те, як Сергій визнає його потребу, те, як готовий задовольняти її принаймні ось так, словами в ліжку. Це найбільш бентежна розмова в його житті, ще гірша навіть аніж та, коли Лариса вирішила дати йому зрозуміти, що їй окей, якщо він буде ґеєм. Тоді він усе заперечував звісно. Та зараз він говорить з Івановим щиро. Вони обговорюють це. Що хочуть і що можуть, чого обидва точно не будуть робити. Спартак все ще горить, наче різдвяна ялинка, червоні плями ніяковості розповзаються по його тілу, але коли вони обидва голі, задоволені і притиснуті один до одного, то розмовляти про це значно легше.

Не легше тільки, коли йому привозять два пакети жіночого одягу та окремий з жіночою білизною. Спартак червоніє, щойно бачить це все, та намагається удати звичного себе, якому не треба нічого і який не буде нічого з цього вдягати лише задля чужої забаганки. Попри розмову напередодні, він все ще не певен. Він чоловік. Це все тільки маленька хтива фантазія, що подобається їм обом. Не зміна його способу життя чи усвідомлення себе, тож якщо це лиш заради клятої гетеронормативності, заради того, аби Іванов трахав дівчину, а не хлопця… Він не жбурне цими пакетами в чуже обличчя, але це точно буде останній раз, коли вони бачаться.

В його голові надто багато страху, аби просто змовчати.

Але те, як Сергій підходить, цьомаючи його в маківку і каже, що той ладен хоч викинути це все, якщо йому не сподобається, підкупає. Як і те, що Іванов визначає це як подарунок, а не обов'язкову умову для їх ліжка. Широкі й гарячі долоні гладять його спину, коли він чує, що Сергія і так все влаштовувало і влаштовує. Просто він хотів потішити свого хлопця. "Ти ж не підеш обирати щось в магазин", — каже той, і Спартак вимушений погодитися. Страхи не зникають, та їх голоси стають трохи тихішими, і він підіймається навшпиньки, аби вдячно отертися носом о чужу шию, перш ніж обережно виплутатися з рідних обіймів і потягти Сергія на кухню. Подарунки він роздивиться трохи згодом.

І йому подобається. Подобається все: спідниці, топи, блузи, бра. Він міряє кожну річ і майже кожна сідає на нього ідеально, тож він потопає в цих стрічках і оборках, сидячи біля своєї шафи, аби сховати це‚ раптом що. Це "раптом що" родом з дитинства, він знає, та зараз, як і завжди, не має жодного бажання в цьому копирсатися.

Суббота прикладає до себе чорну блузку, яка лишає його плечі оголеними, коли думає, що дарма вони все це затіяли. Що якщо не підживлювати цей “варіант”, то він, якщо не зникне, то принаймні не стане гірше. Але він не може втриматися. Не може не запросити Іванова до себе, і не може не встати навшпиньки, торкаючись чужих губ поцілунком, щойно той опиняється в нього на порозі. Спартак просить його почекати в кімнаті на дивані, поки він підготується, а сам зникає в кімнаті, трохи нервово надягаючи на себе те, що подарував йому чоловік.

Це вже щось, що "занадто". На ньому подаровані білизна з рожевими рюшами й коротка сукня з мережева, яку б жодна дівчина, певно, на вулицю б не вдягла. Звісно ж все так само чорне, як і його нашийник із биркою, який він застібає на собі вперше за весь цей час. Тільки напис там тепер інший. І коли він виходить так‚ босоніж‚ з коридора до Сергія, то тримає себе за лікоть, намагаючись перемогти власний сором. Його ніхто і ніколи не бачив таким, навіть Сергій, який лиш бачив одяг та наслідки, але не... Не його. Не ось так, із вкритою татуюваннями шкірою і сором'язливо схованими грудьми та пахом за напівпрозорою тканиною.

У Іванова перехоплює подих від цього видовища, від цього кошеняти, що топчеться біля входу, не підіймаючи на нього погляд. Він підходить до нього, обережно торкаючись підборіддя, змушує подивитися на себе, зазираючи у ці блакитні очі без перепони окулярів. Шепоче: "Ти така гарна", — роблячи рух, наче заправляє пасмо волосся йому за вушко. Спартак червоніє на очах, відводить погляд, теребить поділ сукні, але усміхається ніяково, задоволений тим, що чує. Що Сергію подобається бачити його в такому.

А той муркоче йому ніжні слова, гладить пальцями від вушка до шиї, торкається плеча, бретельки, на якій трималась сукня, спускається ще нижче, до самої талії, обережно притискаючи свій скарб ближче до себе. Спартак не пручається. Він слухняно піддається цим сильним рукам, вкладає долоні на чужі груди, вдихає його запах, тане від цього відношення до себе, коли Сергій ловить його пальці у свою долоню і підносить до рота, цілуючи їх. Коли обережно тягне за собою на диван, коли закидає свою руку на спинку, майже обіймаючи його, та все ж не перетинаючи межу.

Сергій засипає його компліментами. Розповідає, як прекрасно сидить ця сукня на його тілі, як доповнює вона малюнки татуювань, яка вродлива і доглянута дівчинка у нього, і як приємно йому просто дивитися на це гарнюнє обличчя. Він торкається чужих колін, гладить їх, такі гладенькі, виголені спеціально для нього, обережно повзе вище до стегна, ледь торкаючись пальцями подолу. Нахиляється і питає, чи можна поцілувати його, і цілує, щойно ловить це ледь чутне "так".

І це теж, чомусь, відчувається інакше, і Спартака кидає в жар від кожного слова і кожного дотику, особливо, коли він відчуває долоню між своїх ніг, трохи далі, ніж закінчувалась його сукня. Він хоче розвести ноги та благати про те, щоб його виїбали, щойно поцілунки цих чуттєвих губ торкаються його шиї. Але Сергій завмирає, так і не торкнувшись нічого і ніде, аби придивитись, врешті‚ до нашийника. І низько, зголодніло стогне, прочитавши нарешті вибите "Власність Сергія Іванова" на кругляку металу.

Він саджає Спартака на свої коліна. Торкається його стегон і талії, цілує знов шию, чіпляючи тонку смужку нашийника, обережно стискає його груди. Пестить його як дівчину, як жінку, приділяє увагу кожному шматочку на його тілі, цілує, гладить, задирає сукню, та недостатньо, аби дістатися до білизни. Спартак вже сам на ньому совається, ковзає, стогне від задоволення, охоплюючи його голову руками й втискаючи в себе. Притирається до чужого паху своєю дупою, відчуває твердість і хниче, бажаючи її. Йому подобався Сергій, подобався секс, подобався цей величезний прутень, який важко було прийняти, але так кайфово було відчувати всередині. Подобалися ці руки на його сідницях, ці пальці, що стискали груди, ці губи, що цілували його шию знову і знову.

Іванов врешті задирає його сукню вище, стискаючи талію. Відривається від його кадика і дивиться вниз, на чорну в дрібні рожеві серденька білизну з такими ж рожевими стрічками по краях. Це не виглядало як сексі білизна, але вона була гарна, ніжна, і нагадувала його простирадла з єдиноріжками, тож Спартак просто... Не стримався. А зараз червонів від того, що навіть в цьому своєму прояві не був достатньо дорослим, і намагався прикритися, сховатися, знов натягнувши сукню нижче. Але Сергій не дозволив йому.

Він обережно перехопив його долоні, знов поцілував кожну і влаштував їх в себе на плечах, зазираючи у ці прекрасні блакитні очі.

— Ти не маєш соромитися того, яка ти гарна. Не зі мною, — каже він, і Спартак знов не знає‚ як дихати, відвертаючи щоки, що палали. — Ця білизна тобі дуже пасує.

Чужі величезні долоні знов торкаються його між ніг, і він тремтить. Піддається ближче, ховає обличчя в чужій шиї, важко дихає, але дозволяє. Дозволяє провести по внутрішній частині стегна, дозволяє торкнутися своїх яєчок, огорнутих м'якою тканиною. Дозволяє провести пальцями по міцному члену і спинитися на плямі, що лишилась від його змазки.

— Така мокра, — шепоче Сергій, і Спартак готовий померти від одних цих слів. І ще більше від того, як його торкаються, як інша рука із задоволенням стискає його сідницю, відводячи трошки в сторону, а довгі пальці знов прямують нижче, між його ніг, відсуваючи білизну в бік.

Він дійсно був мокрим. Не тільки там, де його змазка сочилася з голівки, а й всередині, бо готувався. Бо дівчатам не потрібні пальці та п'ятнадцять зайвих хвилин, вони можуть просто всістися на свого татка й отримати його член всередину. Він теж так хотів. Він теж хотів бути готовим для татка, бути його слухняною дівчинкою, тож щойно чужі пальці трохи тиснуть на його вологий вхід, він впускає ті всередину, тихо застогнавши й відчувши, як його власний прутень смикнувся.

— Ну що за гарна в мене дівчинка, — з тихим гарчанням видихає Іванов. Він бажав лиш подражнити хлопця, і точно не очікував так просто поринути всередину, але був вкрай приємно здивованим. — Ти готувалася для свого татка?

І хіба може він зараз збрехати?

— Так.

— Моя розумниця.

Всього два слова, а Спартака наче жаром обдає. Він хниче й знов совається, піддається стегнами назад, на чужі пальці, поки його губи знов захоплюють у поцілунок. Те, що його пестять не знімаючи одягу, лиш відсунувши тканину білизни в сторону, робить йому ще краще. Це, і той контраст, який він раптом отримує, коли з його плечей стягують бретельки, змушуючи сукню впасти вниз, спинившись десь на талії.

— Думала‚ я залишу твої груди без уваги, люба? — чуже дихання обдає шкіру, а в наступну мить гарячий рот накриває його сосок, і Спартак скрикує, одразу ж затикаючи собі рота долонею. Пальці всередині нього промацують чутливі стіночки, шукають простату, просто рухаються, неспішно мучачи чутливий вхід, а груди раптом опиняються в полоні чужих губ і язика. І це так добре, що він знов тече, забруднюючи білизну ще більше. Він хапається за чужі плечі й волосся, стогне, рухається, здається навіть хлюпає від того, як мокро було всередині нього. Гарячий язик грається з його намистиною, всмоктує, стискає зубами, відтягує до скрику і знов м'яко лиже тверду горошину.

Пальців всередині стає більше, Спартак знов нявчить, пускає Сергія в себе, відкривається для нього, дозволяючи наповнити себе по самі кістяшки, і врешті відчуває цей омріяний дотик до простати, ледь не кінчаючи, коли шорсткі подушечки тиснуть на неї.

— Татку, — він схлипує, майже плачучи, бо його груди масують і стискають, бо їх смокчуть, поки його трахають, бо його член ниє без уваги, відтягуючи тканину білизни своєю вагою. — Будь ласка. Будь ласка!

Йому потрібно, йому так конче необхідно отримати член, бути виїбаним, викоханим ось так, поки він в цьому одязі, поки ці губи промовляють до нього лагідно "моя маленька", а очі дивляться майже закохано. Він хоче бути дівчинкою зараз, всього лишень поки не кінчить, але бути, відчувати, знати це, підіймаючи вище свою сукню, аби звільнити доступ до себе, і знов стискаючи груди руками так, аби між ними утворилася спокуслива заглибинка.

І Іванова не потрібно надто довго просити. Він витягає пальці, розстібає ширинку, приспускає штани, оголюючи свій твердий і готовий до бою член. А потім знов відсуває чужу білизну в сторону і впирається голівкою між пишних сідниць.

— Сядеш, моя мила? — він стискає стегно Спартака, іншою рукою тримаючи свій член. — Давай, я допоможу.

Сергій зазирає в його очі, чекаючи обережного кивка, а потім тисне. Повільно, але неминуче, і Спартак, стискаючи в кулаці мереживо сукні, слухняно сідає на нього, приймаючи його прутень. Він відчуває, як голівка розсуває його м'язи, як заповнює його, як нутрощі стискаються на цьому оповитому венами стовбурі, дозволяючи відчути всю товщину чужого члена. А потім, коли його сідниці торкаються чужих стегон, і всю довжину.

І Спартак заповнений, знову, так сильно і всеосяжно, що кілька миттєвостей просто тремтить, ледь дихаючи, широко відкривши рота й дивлячись на Сергія затуманеним поглядом.

— Така мініатюрна, а вмістила в себе весь мій член, — лагідна долоня торкається його щоки, і Суббота притирається до неї лагідним котом. — Ну що за розумниця.

Він ледь не плаче від цих слів. Тягнеться до Іванова, що відкидається на диван, майже влягається на нього, охоплюючи за шию. Сергій цілує його у скроню, стискає за сідниці, розводить їх в сторони та ще трохи тисне, аби ця мокра дірочка прийняла його в себе до останнього міліметра... А потім обережно підіймає цю гарну, пишну дупу, дозволяючи випустити з себе вологий член.

І це зарано, він ще не звик, ще не готовий, але щойно мокра плоть вислизає з нього і падає на чужий живіт, як Спартак скиглить, марно стискаючи вже порожні нутрощі. Він не може дихати, коли цей прутень всередині. Але він не може жити, коли той не в ньому.

— Татку, — це не стогін навіть, а ледь чутний шепіт. Він не підіймає голови, майже не рухається, лиш тичеться сліпим кошеням в чужу шию, лишаючи вологі дотики губ над коміром футболки. Не вимагає, а лиш просить, важко втримуючи самого себе на колінах і мружачи очі. — Поверни.

— Повернути що, красуне? — чужий голос теж тремтить. Спартак не бачить обличчя Сергія, але він чує все те нетерпіння, що причаїлося всередині його тіла. Він знає це по тому, як сильно вчепилися чужі пальці в його сідниці, і в тому, що чоловік проігнорував презервативи, хоча зазвичай завжди на них наполягав.

Спартак не знає чому саме той втрачав терпіння, але дозволяв собі думати, що це через нього. Через нього було це гарчання в голосі, через нього чужий прутень бруднив одежу чоловіка його ж власною змазкою. Через цей одяг, цю білизну і це тіло, що жадало того без залишку.

— Наповни мене собою. Знову. Будь ласка, — він хниче, ледь не дує губи, як справжнє дівчисько, але зараз це не має значення. Не тоді, коли він відривається від його шиї, полишаючи свою надійну схованку, і дивиться в ці темні як сама ніч очі. — Я хочу твій член.

Йому здавалося, що вже відчувши всередині себе прутень, він міг би пручатися сорому, промовляючи всі ці слова. Та щойно він відкриває рота, як кров приливає до його щік, і він ледь може промовити усе бажане до кінця, аби не відвести погляду від Сергія. Проте він знає, що це коштує того, бо бачить, як на дні чорних зіниць розпалюється вогонь, а чужий кадик рухається, ковтаючи в’язку слину. Бо його знов обіймають, знов притягують до себе, притискаючи ближче до грудей, і цілують. Так солодко й пристрасно, що Спартак стогне, скиглить і рухає стегнами, намагаючись потертись своїм членом о чужий. В цих сильних руках йому безпечно, навіть якщо за вікном кінець світу, тож він віддається кожній миті, лижучи ці пухкі губи і кусаючи трохи колюче підборіддя.

А потім чужі долоні знов пірнають вниз, відтягують його білизну і приставляють м’язисту голівку до його входу, змушуючи нетерпляче отертися о неї вологою діркою. Спартак мружить очі, відпускаючи себе, ввіряючи себе в ці сильні й надійні руки та видихає. А потім скиглить, приймаючи все те, що йому дають.

Бо Іванов не завмирає ні на секунду, ні, він повільно опускає свою дівчинку на себе, до самого кінця, не дозволяючи Спартаку зіслизнути, знов змушуючи його прийняти все до останнього сантиметра. Бо хоче, бо скучив, бо цей молодий хлопець, не чоловік ще навіть, виглядав так чарівно в цьому вбранні, в цьому клятому нашийнику з його ім’ям, що хотілося трахати його вічність. Тож він робить це, насаджує його на себе і тисне, тисне на його стегна, аби ще трохи, аби заповнити його по самі яйця, не лишивши й міліметру ззовні.

І це так добре і так багато, так занадто, що Спартак ледь не виє, але не пручається. Дозволяє натягувати себе, дозволяє володіти собою, слухняно приймає його, відчуваючи член десь біля шлунка і хничучи від того, як правильно це було. Бо він відчував себе створеним для того, аби належати, аби приймати, аби бути чиїмсь, хто ось так піклувався про нього, виконуючи всі забаганки.

Спартак знов лізе до чужих губ. Цілує підборіддя, розслаблюючись, коли треба опуститися дірочкою на міцний член, отирається носом о щоку, коли стискається, не бажаючи втрачати це неперевершене відчуття наповнення, але все ж встає. Завмирає на мить ось так, лишивши всередині лиш голівку, і дивиться у чуже вродливе обличчя, знов притискаючись поцілунком до чужих губ. Вгору, випускаючи з себе важку й вологу плоть. Вниз, знов приймаючи її, дозволяючи заповнити нутрощі вщент і тремтіти, ледь витримуючи її натиск. І знову все спочатку, ще раз і ще раз, поки йому не стає сміливості спинити Сергія, знов зазирнувши йому в очі.

А потім рухається сам. Відхиляється назад, влаштовується зручніше, знов надягається до кінця на цей чудовий член, крутить стегнами, мугикаючи від задоволення. Підіймається і знов насаджується, вже трохи швидше, звикнувши до розмірів. І ще раз. І ще. Знов відхиляється, шукає кут, задираючи поділ сукні, аби татку було видно все, що той хоче бачити. І зрештою стогне, так задоволено і довго, що немає сумнівів: він знайшов ідеальний кут, коли голівка б'ється прямісінько в простату.

І Сергій дозволяє це, не заважає, тільки дивиться хижим поглядом на цю красу, мне її сідниці, гладить стегна, насолоджуючись тим, як Спартак, червоніючи, але дозволяє себе бачити. Іванов торкається його білизни, стягує її трохи нижче, вивільняє вже мокрий й почервонілий член, аби дивитися, як він коливається від кожного руху його дівчинки. І він бачить також, що Спартака це соромить ще більше, що його пальці, якими він тримає сукню, тремтять, та він продовжує і продовжує скакати на ньому, поступово забуваючись у цьому задоволенні.

— Таткова дівчинка, — шепоче він, вкладаючи долоню на чужий живіт, аби відчути кожен стрибок цих широких стегон, які знов і знов б’ються о його коліна. Іванов знає, що він вже близько, що ця міцна дупа у ніжній білизні змусить його кінчити надто швидко, тож він знову торкається цих червоних і набряклих сосків пальцями. Дражнить їх, стискає, обводить по колу, грається з намистинками пальцями, змушуючи Спартака скакати на ньому безупинно.

Їх рухи стають все швидше, Спартак закидає голову, показуючи свій гарненький кадик і нашийник із правом його, Сергія, власності. Він сам вже торкається своїх грудей, сам стискає, як тоді, перед дзеркалом, кидає сукню вниз і огортає нею свій власний член, старанно рухаючи стегнами.

Всього мить і він відчуває поштовх. Іванов допомагає йому, закінчує його рух своїм, і цей, і наступний, і за ним. Він підкидає стегна, змушує яєчка битися о його сідниці, заганяє свій член в середину із такою силою, що Спартак ледь не злітає з чужих колін, але не спиняється ні на мить. Тільки захлинається, щойно цей товстий стовбур знов проїжджається по його простаті.

— Та..! Так, так, тат… М-хн! — він стогне. Хниче, нявкає, скиглить, бо так багато, так добре, так соромно, що він робить це із собою на очах у Сергія, що дрочить собі в цьому одягу, що скаче на ньому, наче навіжений, що отримує стільки задоволення, що не може, не хоче спинятися. Іванов стискає його іншу цицю, дражнить, тисне, наче намагається здобути молоко, і цього вже занадто, коли з чужих губ зривається:

— Маленьке хтиве дівчисько, — а владна рука знов змушує його всістися на чужий член різко і до кінця. Голівка б'є рівно в простату, посилає задоволення від неї до самих яєчок, і цього достатньо, аби він затремтів, потопаючи в оргазмі.

І Спартак не промовляє ані звука, він завмирає переляканим оленем у світлі фар, стискається до болю, тремтить і кінчає, не відводячи погляду від чужих очей. Він бруднить білизну, сукню, їх обох, стріляє сім'ям під чужим жадібним поглядом і лиш виє переривчато, на одній ноті, коли його хапають за стегна і ще кілька разів насаджують на член, дотрахуючи й теж кінчаючи кудись глибоко всередину.



Спартак приходить до тями вже в душі, коли його обережно миють, притиснувши до себе. Він сонно кліпає очима, мружиться від води, і лишень дихає, намагаючись усвідомити себе десь у світі, наповненим цим запахом і сильними надійними долонями. Виходить не дуже, але йому плювати. Він дозволяє себе вимити, витерти, відвести у спальню. Сергій вкладає його у ліжко і притискає до себе, міцно охопивши за живіт і ткнувшись носом в чужі вологі пасма. Спартак обережно знаходить чужу долоню і вкриває її своєю, переплітаючи пальці.

— Ти був просто чарівним, — шепоче йому Сергій, і Спартак тихо видихає, підлізаючи сильніше під його руку. Збудження пройшло і лишився тільки сором. За себе, за свої бажання, за все що сталося лиш кілька хвилин тому.

— Тобі... Не бридко? — він дивиться вперед, у темряву, весь завмерши. Бажаючи почути відповідь, але водночас лякаючись її. Він не хотів знати, якщо відповідь “так”.

— Нонсенс. Я б не робив нічого з цього, якби мені було бридко, — низький голос і м'які поцілунки у потилицю трохи заспокоюють його, і він прикриває очі. Сергій не бреше. Він каже правду, те, що думає, він знає, бо вже обпікався о чуже невдоволення. І тому зараз ці слова гріють його більше, ніж могли б.

— Дяк... Дякую.

Це теж соромно говорити. Але він щирий, бо вдячний за цей секс. За те, що не засудив такі дивні вподобання. За цей одяг, що той привіз. За те, що... Що просто був поруч. Увесь цей час. Але він не може промовити вголос аж так багато, тому це просто "дякую".

Але Іванов знає це все і без того.

— Спи, рідна, — шепоче він, знов лишаючи м’який поцілунок серед короткого волосся на потилиці, і у Спартака вже немає сил червоніти, тож це звертання осідає теплом у нього по всьому тілі. І він засинає, заколисаний цим відчуттям і стукотом серця в чужих грудях.

Навіть якщо це все родом з його дитинства, навіть якщо це не він, а батько, це все не важливо. Бо лиш теперішнє має тепер для нього значення. Те теперішнє, в якому він спить в теплих руках, що приймають його, яким би правильним чи не правильним він не був.