Про велета
Леся Українка(Казка)
Давно, в дитячий любий вік,
в далекім ріднім краю
я чула казку. Чула раз,
а й досі пам’ятаю.
Мені її розповідав
малий сільський хлопчина
без тенденційної мети,
бо він же був дитина.
Ні, він розказував її
з простотою святою
(я, може, помилку роблю,
що казку в рими строю).
Ми з ним сиділи у садку
вечірньою порою,
в той час, як захід розпалив
пожежу за горою.
Вечірній вітер турбував
стареньку нашу грушу,
і щось таємне і жаске
нам заглядало в душу.
Усе лякало нас: трава,
що тихо майоріла,
і гаю дальнього стіна,
що в заході горіла.
Та навіть в груші тій старій
ми певності не мали, –
хто знав, про що її гілки
«на мигах» промовляли?
А найстрашніші нам були
оті ставні тополі,
що вшикувалися в ряди, –
запевне, з злої волі!
Бо все те, запевняв Лаврін
(так приятель мій звався),
зросло на велеті тому,
що з богом позмагався.
Той велет сильний був колись
не тілом лиш, а й духом,
всі людські пута й кайдани
зривав єдиним рухом.
Його збороти не могла
ніяка міць ворожа,
поки на нього не прийшла
таємна кара божа.
Чим велет бога прогнівив,
того Лаврін не відав.
Питала потім я й старих,
та жоден не повідав.
Не встрелив велета господь
своїм ясним перуном,
а тільки сном його накрив,
немов м’якеньким руном.
Сон, кажуть, божа благодать, –
ні, часом кара божа!
Спіткала велета у сні
пригодонька негожа.
Ліг велет – думав, на часок,
та й спить уже століття,
землею засвітився весь
і марить про страхіття.
Бо скористали вороги
з його важкої млості,
безкарно точать з нього кров
і трощать білі кості.
Вже оснували тіло все
залізними дротами,
припали до глибоких ран
неситими ротами.
Не раз до серця глибини
сягають хижі руки,
а велет спить камінним сном,
хоч терпить люті муки.
Часами болісно у сні
наморщить густі брови,
тоді стинаються й шумлять
гаї, ліси, діброви.
Як дошкулить несвітський біль,
він трохи ворухнеться,
по тілу корчі пробіжать,
уся земля здригнеться.
Та не бояться вороги,
гадають: «Ет, примара!»
Але ущухне божий гнів,
минеться й божа кара.
І встане велетень з землі,
розправить руки грізні
і вмить розірве на собі
усі дроти залізні.
«Все, що налипло на йому,
одразу стане руба…» –
хлоп’я спинилось. Нам обом
волосся стало дуба.
«Коли ж він встане?» –
тремтячи, спитала я хлопчину.
«За рік, сто рік чи за безрік,
а може, й в сю хвилину».
Тут раптом вихор налетів,
і дерева здригнули.
Ми, як сполохані пташки,
до хати враз майнули…
Кохана стороно моя!
Далекий рідний краю!
Щораз згадаю я тебе,
то й казку сю згадаю.
Єгипет, 5.02.1913