Про управління

Є одна штука, яка значно відрізняє управління зараз від управління навіть 50 років тому. Звісно, це Інтернет. Ми всі і так знаємо, що він може полегшити документообіг, зробити послуги швидшими і зручнішими для громадян, допомагає впроваджувати державні ідеї в маси, знаходити зловмисників і т.д. проте нас цікавить інше. А саме – індивідуалізація.

Тобто управлінець має змогу індивідуалізувати громадян, їх бажання і потреби. 

Навіщо?

Це допомагає визначити причину проблеми і знайти їй правильне рішення, а не тимчасовий захід.

Раніше було можливим за рахунок логічних умовиводів теоретизувати управління. Звісно, нескладно здогадатися, що люди не хочуть жити погано, страждати від несправедливості, потерпати від природніх та соціальних лих. Так само не проблема зрозуміти, що аби люди не жили погано – потрібно забезпечити їм економічну стабільність, можливість прогодувати сім'ю та не бути за ніщо вбитими своїм феодалом. Це раціонально. До того як почалася епоха ідеологій люди в основному ділилися на тих, кого влаштовує влада правителя і кого не влаштовує. В крайньому разі масштабне невдоволення призводило до усунення правителя (династії) і подальшу заміну. 

Так, правитель міг знати про стан речей через наближених людей, проте, при патримоніалізмі (перехідний режим між феодальною та абсолютною монархією, вирізняється лоялізмом і кумівством, а також частою ротацією), недостатньо обізнаного правителя оточували ті, хто свідомо замовчував певні проблеми, аби не гнівити володаря. Дехто робив це для шкоди. Правитель, звісно, міг приймати аудієнції, посилати розвідників, самостійно перевіряти. Про це написано ще й в давньоіндійській «Артхашастрі»: вважалося, цар мав посилати розвідників під виглядом простих людей, щоб визначити проблеми у своєму та суміжних царствах, а також, при невдоволенні – запрошувати людей, аби ті могли висловити свої претензії.

Насправді, інформація і зворотній зв’язок були і є найбільш необхідними складовими підтримання спокою в державі. Можна 1000 разів здогадуватися, що люди бунтують через високий податок, скасувати його, а тоді виявити, що проблема геть не в ньому. 

Після виникнення ідеологій і поділу людей по політичних поглядах, індивідуалізація стала більш помітною, бо люди почали різнитися не тільки прихильністю/неприхильністю до правителя, але й баченням того, який шлях призведе країну до більшого успіху (принаймні, на їх суб’єктивне уявлення). Можна вияснити, кого підтримає комуніст, соціал-демократ чи феміністка, зрозуміло, яку лінію приблизно будуть проводити ці люди. Народжується така наука, як соціологія.

Особиста комунікація, безперечно, ніколи не буде повністю замінена, проте інтернет дає змогу вияснити більше. У деяких державах, як от США і КНР це вже давно застосовується, але сприймається лише як розвідка (яка дає інформацію, але не може примусити управлінця) або публічна чи громадянська дипломатія. Там є свої алгоритми, деякі з них можете подивитись тут (детальніше, на жаль, не скажемо, бо поважаємо законодавство), але суть в тому, що збирають масові чи небезпечні думки, запускають в мережу свої власні і т.д. 

Тож, навіщо?

До прикладу: абстрактні троє людей невдоволені проблемою безробіття. Одна людина невдоволена, бо не має робочих місць, інша людина – бо не має кваліфікації за фахом, за яким хоче працювати, а третя просто бажає мати соцвиплати. Проблема одна, причини невдоволення – різні. Просто створити робочі місця – не поможе, треба також розібратися з питанням перекваліфікації кадрів і з законодавством, яке б не дозволяло просто так сидіти на соцвиплатах. 

Інший приклад: ще абстрактні троє людей незадоволені діями влади, вони виходять на протест, але одна людина протестує проти конкретної особи при владі, інша – проти влади як такої, а третя лиш бажає, щоб влада ухвалила рішення. Мотивація цих людей теж може бути різна: один може виходити з ідейних переконань, інший – з економічної необхідності, а третій – з якихось інших бажань. Дуже легко насправді, дізнатися, чим живе людина, наприклад, через особисту анонімну переписку. І це дозволяє сепарувати людей, яким справді погано, які потерпають від несправедливого ставлення, від тих, хто просто «хайпить». Можна сепарувати людей, які бажають жити краще і яким можна створити такі умови, щоб вони працювали на власне і суспільне благо від тих, хто просто впертий і дійсно небезпечний (а то й ворожий агент). Можна відрізнити справжню проблему від несправжньої. Можна побачити побут людей через їх публікації в мережі. Можна поспілкуватися з людьми особисто. 

Для управління це важливо, бо дає змогу не просто припустити, що не так і теоретично знайти рішення, а грунтовно розібратися з проблемою, врахувати її реальність, ступінь складності і небезпеки, першочерговість… Навіть знайти талановиті кадри зі значним потенціалом, яких за умов звичайного існування в соціумі, особливо у провінції, можна і не помітити. 

Політика повинна скеровувати державу, проте, в її ж інтересах правильно оцінювати суспільство, індивідуалізувати громадян в масі, застосовувати не тільки статистичні (і від того – теоретичні) оцінки, але й живі актуальні. 

 Демократія передбачає, що думка 51% домінує над 49%, проте, вдумайтеся, скільки потрібно людей для формування думки більшості?