Про спогади

Життя лине, дні, як хвилі, в’яжуться один в одного, доки не дістануться берега і назавжди розв’яжуться. Життя має лиш один напрям – вперед – і рух його невпинний. Навіть коли нам здається, що руху нема, що ми стоїмо, що все завмерло, життя наше не стоїть, а все котиться до того одного віковічного і для всіх спільного берега, щоб розв’язатись і дати місце новим життям. Змінюються місця, люди, а з усім змінюємося і ми. Я сьогоднішній не я вчорашній: не той настрій, не ті думки. Зміни відбуваються всякчас, хоч і непомітно маленькі, але зміни. Ви напевне помічали як час відмінює наше ставлення до всього, не дарма кажуть «ніч-мати дасть пораду», достатньо лишень ніж переспати, як уже ми маємо дещо інші погляди, до чого вчора були категоричні, сьогодні вже поступливіші; щось відійшло у забуття, а щось із нього вернулось і бере на себе нашу увагу. І це лише за ніч, що вже казати про мене 5 років тому? Ми не знаємо, які будемо завтра (і чи будемо взагалі), але точно знаємо, що ми були і знаємо, які ми були. Отож можемо подивитися на себе минулого, на себе, що вже не існує, на себе, «що був, та загув», що знайшов свій берег і назавжди там спочив. Передніше я сказав, що життя наше – хвилі, що рівно котяться до берега, аби одного разу вдаритися об нього і зникнути. Це так, якщо дивитися на життя поза життя, коли ж дивитися на життя зсередини, будучи в ньому, то таких берегів, насправді, нескінченність: минулий рік має свій берег, минулий місяць, минулий день, минула мить – свій… Усе це минуло, усе це померло…чи ні?

І так, і ні, бо доки ми живемо, в нашій пам’яті живе наше минуле, а отже й сотні «нас минулих». Вони живуть, по подумки можем їх відживити, можемо перелетіти у той час, у той простір, у ту мить і відтворити її, а з нею і пережити наново, що відчули давно. Це повторне переживання буде не таке повне, як перше, але в дечому навіть повніше. Життя – одвічний рух, теперішнє лиш місток, що єднає минуле з майбутнім, місток, яким ми завше йдемо і який ніколи не помічаєм, бо бачимо лиш те, що за нами і просто нас, а дійсності і нас в ній, не бачимо. Жити життя – це як дивитися матч наживо без повторів: сила  моментів та чуттів проходить проз нас, і помічаємо ми їх, коли вони вже позаду. Тоді нам хочеться вернути їх, подивитися, пережити у повторі, але вже не мога. Бачити теперішню мить у всім її обсязі велике мистецтво, але, позаяк ним володіють не всі, всім дана пам’ять, яка здатна відтворити, бодай у спогадах, те, що минуло. І відживаючи минуле в пам’яті, немов дивлячись у записі улюблений матч, ми можемо спинитися саме на тих моментах, які нам найбільш любі, і які ми тоді не встигли помітити. Ми тим більше можемо поласувати ними зараз, що ми вільні від емоцій, які аж надто часто псують те, що мало б приносити нам щастя. Скільки чудових моментів зіпсовано безглуздими звадами, дурними сварами, мимовільними кривдами й непотрібними образами. Тоді нами обладала емоція, зараз ми в обладі над нею, відтак можемо уповні насолодитися тим моментом. Ми втратимо його фізичний чи-то тілесний бік, натомість вивільнемо емоційно-чуттєвий, зможемо очистити його від зайвих пристрастей. Останні мають коротке життя, тому їх краще одразу тримати приборканими: не має цінності те, що існує лише мить. Гнів, злість і подібне не існують, як мить, далі ж вичерпують себе і гинуть. Для нас, що згадують, вони давно померли, ми призро дивимося на них, кажучи собі: «і чому тільки тоді я не приборкав їх, нащо було це казати – це ж така марнота!» Можливо, ця марнота тоді зіпсувала весь момент, зараз же ми можемо її прибрати і уявити, як би то воно було без неї, домалювати нову «стару реальність» з існуючих елементів. Спогади належать лише нам, ми їх єдині володарі, і існують вони лише в одному зразку. Тож ми вільні робити з ними все, що захочемо.

Цінність спогадування дуже влучно втрапив передати Франко, тонкий знавець людського серця, його рядками і закінчу:

І коли на серці туга,

Наче камінь затяжить,

Закиплять в душі питання:

Пощо жить? для кого жить?

Я іду на сю стежину

І відшукую твій слід,

І відсвіжую твій образ,

Що в душі моїй поблід.

І гляджу на лавку тую:

Чи не мигне тінь твоя;

І сідаю й гірко плачу –

Се Кальварія моя.