Про проблему об'єднання лівих
Робітничий Фронт України
Версія українською мовою
Якщо ви коли-небудь були свідком або учасником обговорення правильної тактики та стратегії для лівого руху в якомусь чатику, то ви, мабуть, стикалися з тим, як хтось висловить претензію до лівих на кшталт: «чому вони не можуть просто об’єднатися, забути про розбіжності та особисту неприязнь, разом почати будувати партію та йти до спільної мети — комунізму?» Коли така людина, яка живе, ймовірно, за принципами, описаними в широковідомій пісні Джона Леннона «Imagine», стикається із суворою реальністю, у якій його улюблений лівий блогер-мільйонник розмежувався з іншим блогером-півмільйонником, вона може впасти у відчай і зневіритися в нашому світлому, комуністичному майбутньому.
Така людина, поверхнево знайома з марксизмом, може навіть повірити в те, що називають «природою людини», у те, що ця природа є незмінна й обов’язково стане непереборною перепоною перед суспільством, що ґрунтується на рівності та колективізмі. Бо якщо два комуністи з інтернету не можуть примиритися — то як же примирятиметься ціла партія, країна чи навіть планета? Тим самим така людина, прямо чи опосередковано, ризикує перейти на бік сил реакції, що тільки ускладнить становище. Думаю, багато читачів можуть впізнати в собі таку людину. Деякі вже пройшли цю стадію, а деякі ні. Для них і призначений цей матеріал.
Розкрити проблематику широколівих коаліцій можна на історичному прикладі Циммервальдської конференції, яка пройшла 5 вересня 1915 року в місті Циммервальд. На яку з’їхалися ті, хто вважався «найрадикальнішою» частиною європейської соціал-демократії. Але навіть серед «найрадикальніших» знайшлося місце для протиріч, які не дали їм виробити загальну для всіх, правильну стратегію боротьби та методи її реалізації. Вони відразу розкололися на праве, ліве та центристське крило (пацифісти), і змогли досягти консенсусу лише з формальних, несуттєвих для революції питань. Через кілька років В. І. Ленін визнав хибність для самої революційної сили (якою була партія більшовиків) дотримуватися угодовської популістської програми.
Якщо ми перенесемо історичну аналогію в наш час, й уявимо, що всі наші улюблені блогери, які називають себе комуністами, незважаючи на непримиренні розбіжності, зберуться під одним дахом і спробують досягти згоди, чи є хоч найменша ймовірність того, що вони зможуть виробити скільки-небудь єдину, радикальну політичну програму, яка наближає нас до соціалізму? Питання риторичне. Ймовірно, вони витратять цю можливість на з’ясування абсолютно не актуальних для революції питань про реакційність режимів, підтримку (чи ні) своїх хлопців або ж чий імперіалізм гірший. І навіть за ними вони навряд чи зможуть домовитися.
«Але що робити? — запитає нас товариш. — Треба ж щось робити». Треба. Однак спочатку непогано б зрозуміти те, що самі собою навіть найпопулярніші блогери не можуть виступати суб’єктами політичної боротьби й представляти робітничий клас. За своєю суттю вони просто одинаки, які через специфіку сучасних інформаційних технологій мають аудиторію, яка здебільшого не є організованою політичною силою, здатною на активну боротьбу, а просто споживає контент. Блогер може виступати тільки як ЗМІ, яке в ідеалі має контролювати хоч скільки-небудь серйозна організація, він мусить підкорятися партійній дисципліні. Зараз вони, не маючи жодних повноважень, можуть виступати тільки від свого імені, збори таких делегатів будуть не більше, ніж зборами клубу за інтересами.
Але навіть якщо умовний блогер є членом політичної організації й уповноважений приймати рішення від імені колективу — чи буде такий з’їзд корисним? Якщо ми подивимося на тих, хто називає себе комуністом в інтернеті, то виявимо, що навіть із такого очевидного питання, як підтримка лівих політв’язнів, серед них немає однозначної позиції. Що вже говорити про такі значно важливіші й найболючіші для всіх теми як ставлення до війни. На жаль, зараз наші «комуністи» (як і соціал-демократи сто років тому) мають досить широкий спектр підходів до того, що називається класовою боротьбою. І навіть якщо ми зберемо всіх тих, хто стоїть на однакових позиціях щодо поточної війни, серед них ми виявимо масу розбіжностей із погляду на спосіб її припинення.
Наразі лівий рух розколовся на три частини. Соціал-шовіністи — які не розуміють природи класової боротьби, і намагаються підмінити боротьбу з класом буржуазії боротьбою з певною, національною, більш (на їхню думку) реакційною буржуазією. Умовні демократи (вони ж центристи, або пацифісти) — які головним завданням для себе визначають припинення війни, а не революційні перетворення. Революційна частина тримає курс (або удає) на радикальні, революційні перетворення наших країн, без яких мир між державами стане тільки тимчасовим перемир’ям. Десь над усім цим витають блогери: популярні й не дуже. Їх можна зараховувати до певної категорії, але практично всіх поєднує відсутність розуміння необхідності ставати частиною справжніх рухів, і навіть ті, хто формально є частиною тих чи інших організацій, за фактом діють як самостійні одиниці.
Прямо під час написання цього матеріалу пожвавився майже забутий конфлікт між двома всіма відомими медійними особистостями. Один із конфліктуючих вирішив порвати не лише особисті зв’язки з опонентом, а й розірвати зв’язки між організаціями, які вони представляють. І все це через образу на критику одного блогера на адресу іншого. А в коментарях усе ще повно людей, які дивуються і ставлять одне й те саме питання: «ну чому ви не можете почати об’єднуватися для різноманітності?» Та ось тому й не можуть — що лівий рух має підкорятися принципам партійності, а не слідувати забаганкам медійно розкручених персон.
Чи означає це, що будь-які широколіві організації та коаліції безглузді, і не варті того, щоб у них брати участь? Не обов’язково. Якщо деякі особи незалежно від кількості підписників не будуть своїми примхами визначати вектор розвитку такої організації, а будуть підпорядковуватися спільній для всіх дисципліні. У такому випадку ця організація може бути корисна в досягненні поточних, найважливіших для всіх учасників цілей, а міжособистісні конфлікти не будуть переростати в міжорганізаційні. Також на міжнародному рівні це може стати основою для об’єднання справді революційних сил, як, наприклад, «циммервальдська ліва» група, котра стала основою для створення III інтернаціоналу.
Поки такий рух здатний досягати загальних тактичних цілей, ми можемо бути попутниками, але коли він починає заважати стратегічним цілям, розрив із такими попутниками стає необхідністю для справді революційних сил. У ключовий момент класової боротьби, подібні об’єднання обов’язково перетворяться на «лебідь, рак і щука», які, залежно від щирості переконань та теоретичної підкованості, потягнуть таку організацію в різні боки, але лише один шлях буде правильним. Шлях, який сприяє єднанню з трудящими, просуванню їхніх інтересів та вихованню свідомого пролетаріату. Щоб, зрештою, самі трудящі маси могли правильно вибрати собі вождів, які мають вести їх.
Якщо ви хочете стати тією людиною, яка в ключовий момент класової боротьби поведе робітничий клас уперед, а не потягне на дно, підпишіться на наші медіа та вступайте до гуртків. Разом, через самоосвіту, ми зможемо набути знань, які розірвуть ланцюги рабства.
Версия на русском языке
Ежели вы когда-либо становились свидетелем или участником обсуждения правильной тактики и стратегии для левого движения в каком-нибудь чатике, то наверняка сталкивались и с претензиями к левым в духе: «Почему они не могут просто объединиться, забыть про разногласия и личную неприязнь, вместе строить партию и идти к общей цели — коммунизму». Когда такой человек, живущий, вероятно, по принципам, изложенным в широко известной песне Джона Леннона — Imagine, сталкивается с суровой реальностью, в которой его любимый левый блогер-миллионник побил горшки с другим блогером-полумиллионником, он может впасть в отчаяние и разувериться в нашем светлом коммунистическом будущем.
Такой товарищ, поверхностно знакомый с марксизмом, может даже уверовать в то, что называют «природой человека», в то, что эта природа неизменна и обязательно станет непреодолимой преградой на пути к обществу, основанному на равенстве и коллективизме. Ибо если два коммуниста из Интернета не могут найти общий язык, то как же это сделает целая партия, страна или даже планета? Тем самым такой человек рискует, прямо или косвенно, перейти на сторону сил реакции, что только усугубит положение. Думаю, многие читатели могут узнать в таком человеке себя. Некоторые уже прошли эту стадию, некоторые — нет; для них и предназначен данный материал.
Раскрыть проблематику широко-левых коалиций можно на историческом примере «Циммервальдской конференции», которая прошла 5 сентября 1915 года в городе Циммервальд. На нее съехались все, кто считался «наиболее радикальной» частью европейской социал-демократии. Но даже среди «наиболее радикальных» нашлись противоречия, которые не дали им выработать общую для всех правильную стратегию борьбы и методы ее реализации. Они сразу раскололись на правое, левое и центристское (пацифисты) крыло, и смогли достичь консенсуса только по формальным, несущественным для революции вопросам. Через несколько лет В.И. Ленин признал, что следовать соглашательской популистской программе было ошибкой для самой революционной силы — партии большевиков.
Предположим по исторической аналогии, что в наше время все наши любимые блогеры, называющие себя коммунистами, соберутся под одной крышей и попытаються прийти к согласию, несмотря на непримиримые разногласия. Есть ли хоть малейшая вероятность того, что они сумеют выработать сколько-нибудь единую радикальную политическую программу, приближающую нас к социализму? Вопрос риторический. Вероятно, они вместо этого займутся выяснением совершенно не первостепенных для революции вопросов: о реакционности режимов, поддержке (или нет) «своих парней», чей империализм хуже, — и даже по ним едва ли смогут договориться.
«Но что же делать? — спросит нас товарищ. — Надо же что-то делать». Надо. Однако для начала неплохо бы понимать, что сами по себе блогеры, даже самые популярные, не могут выступать субъектами политической борьбы и представлять рабочий класс. По сути они — просто одиночки; в силу специфики современных информационных технологий у них имеется аудитория, но она в большинстве своем не является организованной политической силой, способной на активную борьбу, а просто потребляет контент. Блогер может выступать только в качестве СМИ, в идеале — представлять хоть сколько-нибудь серьезную организацию, где должен подчиняться партийной дисциплине. Не имеющий никаких полномочий, он может говорить только от своего имени; собрание таких делегатов будет не более, чем собранием клуба по интересам.
Но даже если условный блогер является членом политической организации и уполномочен принимать решения от имени коллектива — будет ли такой съезд полезен? Если мы посмотрим на тех, кто называет себя коммунистами в Интернете, то обнаружим, что среди них нет однозначной позиции даже по такому очевидному вопросу, как поддержка «левых» политзаключенных. Что уж говорить про такие куда более важные и болезненные для всех темы, как отношение к войне. К сожалению, сейчас наши «коммунисты» (как и социал-демократы сто лет назад) представляют собой довольно широкий спектр подходов к тому, что называется классовой борьбой. И даже если мы соберем всех тех, кто стоит на одинаковых позициях по текущей войне, среди них мы обнаружим массу разногласий по взгляду на способ ее прекращения.
Сейчас левое движение расколото на три части. Социал-шовинисты — не понимают природы классовой борьбы и пытаются подменить борьбу с классом буржуазии борьбой с определенной — национальной, по их мнению, более реакционной частью буржуазии. Условные демократы (они же центристы, или пацифисты) — главной задачей для себя определяют прекращение войны, а не революционные преобразования. Революционная часть держит курс (или делает вид) на радикальные, революционные преобразования наших стран, без которых мир между государствами станет временным перемирием. Где-то над всем этим витают блогеры, популярные и не очень; их можно причислять к определенной категории, но практически всех объединяет непонимание необходимости становиться частью настоящих движений, и даже те, кто формально участвует в тех или иных организациях, по факту действуют как самостоятельные единицы.
Прямо во время написания данного материала оживился уже почти забытый конфликт между двумя всем известными медийными личностями. Один из конфликтующих решил не только оборвать личные связи с оппонентом, но и разорвать связи между организациями, которые они представляют. И все это — из-за обиды на критику одного блогера в адрес другого. А в комментариях все так же полно людей, которые недоумевают и задают один и тот же вопрос: ну, почему вы не можете начать объединяться для разнообразия? Да вот потому и не могут, что левое движение должно подчиняться принципам партийности, а не следовать прихоти медийно раскрученных персон.
Значит ли это, что любые широко-левые организации и коалиции бессмысленны и не стоят того, чтобы в них участвовать? Не обязательно. Если отдельные личности вне зависимости от количества подписчиков будут подчиняться общей для всех дисциплине, а не определять вектор развития такой организации своими капризами. В этом случае такая организация может быть полезна в достижении текущих целей, наиболее принципиальных для всех участников, а межличностные конфликты не будут перерастать в межорганизационные. Также на международном уровне это может стать основой для объединения действительно революционных сил, как, например, Циммервальдская левая группа стала основой для создания III Интернационала.
Пока такое движение способно достигать общих тактических целей, мы можем быть попутчиками, но когда оно начинает мешать целям стратегическим, разрыв с такими попутчиками становится необходимостью для действительно революционных сил. В ключевой момент классовой борьбы подобные объединения обязательно превратятся в лебедя, рака и щуку, которые в зависимости от искренности убеждений и теоретической подкованности потащат такую организацию в разные стороны, но верным будет только один путь. Путь, который способствует единению с трудящимися, продвижению их интересов и воспитанию сознательного пролетариата. Чтобы в конце концов сами трудящиеся массы могли правильно выбрать себе вождей, которые поведут их.
Если вы хотите стать тем человеком, который в ключевой момент классовой борьбы поведет рабочий класс вперед, а не потащит на дно, подпишитесь на наши медиа и вступайте в кружки. Вместе через самообразование мы сможем приобрести знания, которые разорвут цепи рабства.
Підписуйтеся на інші наші ресурси, щоб не проґавити інші цікаві публікації! Дякуємо, що залишаєтеся з нами!