Про освіту: Вступ

Ні для кого не секрет, що та система освіти, що діє зараз – відверто кажучи, неефективна, а почасти, шкідлива для розвитку особистості. Одна з причин цього, звісно, радянське минуле, з якого ми цю систему й успадкували. 

Насправді, навіть за таких умов можна отримати більше, ніж просто срібну чи золоту медаль зі школи або ж диплом з відзнакою у ВНЗ. Для цього є конкурси, олімпіади, різні активності, проте, щоб отримати з цього реальну користь, дитина повинна розуміти, чому вона навчається і як їй оптимізувати процес навчання, зробити його якіснішим. 

Згадайте свій перший день у школі. Що ви робили? Ймовірно, відповіді будуть різнитися від показушного навчання, до якоїсь екскурсії одразу після першого уроку (хіба що у вас 1 вересня припало на вихідний). У автора статті перший день навчання, наприклад, розпочався з того, що всі батьки пофотографували своїх чад, які ледь розуміли, що це не зовсім фотосесія з букетами; вчителька попросила їх вийти і діти почали писати палички у нових ліцейських зошитах. Вони не знали одне одного на ім’я, не знали, чого від них очікують, а просто почали торжественно вимальовувати ці нещасні патички!

Для чого? Щоби що? 

Трохи пізніше цим дітям сказали, що вони повинні вчитися, щоб отримувати хороші оцінки і знайти хорошу роботу. Минуло 11 років і в університеті цим дітям у такій же торжественній атмосфері сказали забути все, що вони вчили в школі, бо це якийсь старосвіцький шлак. Не буду брехати, ліцейська освіта була не такою вже й поганою, оскільки перший рік навчання в університеті протримався повністю на ній, нічого забувати не довелося, але так пощастило, одиницям із більш ніж 100 людей на курсі.

Нащо потрібна така система? Ніби як і для підготовки кваліфікованих кадрів, які зможуть виконувати роботу. Але ж у школі діти не отримують таких необхідних нині навичок як психологія, знання технологій, у більшості сільських шкіл навіть немає комп’ютерних класів. Ринок праці зазнав значних змін через автоматизацію виробництва і те, що вивчається у школах часто використовується хіба щоб «пофлексити» знаннями в якійсь розмові, у той час, як людина не може пов’язати їх з рештою отриманого матеріалу. 

Вміння спілкуватися зараз важливіше, ніж просто вміння робити щось руками. Різниця не в престижності, а в тому, що якщо ти не вмієш, скажімо, працювати зі станком, але вмієш комунікувати – знайдеш людину, яка тебе навчить, знайдеш курс і навчишся робити це майстерно, у той час, як коли ти вмієш механічно працювати за цим станком, але не вмієш працювати з колективом – досягти майстерності буде складніше (людину, яку недолюблюють з меншою вірогідністю визнають. Також, доведеться спиратися лише на власне вміння «штампувати» продукт, без порад, зворотнього зв’язку, порівнянь. Можна стати кращим майстром лише коли знаєш, що робить твій конкурент, яка оцінка його праці, що можна покращити і т.д.). Комунікація на підприємстві також важлива для того, аби все працювало злагоджено, не було «класової» конфронтації, яка свого часу призвела до революцій. 

У школі цього не вчать. У ВНЗ цього вчать лише якщо ви поступили на відповідний факультет. У школі вас просто закидають у випадковий колектив, не пояснюють сутність взаємин і формування ієрархії, через що в класах часто формується викривлена ієрархія. Тобто, коли найвище становище займає на найбільш успішний і вихований, а багатший, агресивніший, той, у кого авторитетні батьки. Боротьба за місце під сонцем – це чудово, але недостатньо просто створити умови для неї, потрібно також встановити певні «правила» гри, як от ми розуміємо, що напад натовпом на одного – нерівний, або що хабар – це погано. Коли ми даємо дітям самостійно вирішити, хто сильніший – ми відволікаємо їх від навчання, адже талановита людина, яка могла б досягти більшого – відволікається на непотрібні понти, які користі не принесуть, зате будуть поважати однокласники. А сенс допускати, щоб у дітей прикладом для наслідування був «хлопчик з айфончиком», який не вчиться, грубіянить і загалом демонструє аморальну поведінку?

З боку вчителя – це байдужість до дітей. З боку системи – це короткозорість, адже так вона допускає в майбутньому главенство багатого невігласа. 

Тож у чому мета навчання? 

Як не дивно, метою було, є і буде пропаганда і вирощування необхідних кадрів. Так було давно – коли разом із освітою прищеплювалася лояльність. Так було в минулому столітті – коли освіта була інструментом підвищеної пропаганди. Так є зараз, хоч освіта не відповідає вимогам часу і погано виконує свою функцію. І так буде в майбутньому, коли держава нарешті зверне належну увагу на молодь.

Питання в іншому. Яка система і яка пропаганда? Одна річ пропагувати звичайне виконання завдань і виховувати працівника. Зовсім інша справа – виховувати гідного ініціативного громадянина. 

І, звісно, виховання того самого гідного громадянина потребує банально відповідного прикладу від дорослих (показати, що це працює в дорослому світі) та правильного ставлення. Дитина не потребує зайвих сентиментів, але вона потребує спілкування, можливості висловитися. На банальному особистому прикладі. Мене намагалися віддати до однієї з кращих гімназій Києва. Для цього потрібно було скласти невеликий іспит: намалювати квадратики за прикладом вчителя, написати кілька букв і відповісти на питання. Учителька розкритикувала виконання завдання, адже квадратики були намальовані через дві клітинки, а не через одну, хоча завдання полягало у самому факті намалювання. Будь-які аргументи вчителька не сприйняла і порекомендувала батькам знайти «простішу» школу. Проте, вони вирішили все ж спробувати віддати мене до ліцею, на той час наступного за рейтингом. Там також треба було скласти іспит: переді мною поклали зображення молока, хліба, сиру, морозива, - треба було обрати зайве. За логікою треба було обрати хліб, адже це не молочний продукт, але я обрала морозиво, обгрунтувавши це тим, що морозиво – десерт. Власне, мене прийняли, більш того, особиста розмова з нині покійною директоркою, мотивувала мене саме навчатися, брати участь у конкурсах, діяти. 

Це до чого: важливо розуміння дитиною того, що відбувається, оцінка її думки, діалог. Немає сенсу просто казати, що «ось так робити неправильно» і карати за відмінну думку. Якщо ця думка відверто шкідлива – грає роль діалог із дитиною, демонстрація того, що ставлення до неї не зверхнє. Коли ж надто гратися в покарання – ми отримуємо або шугану дитину, або бунтівника, який чхав на навчання і вважає освіту злом. Виховання гідного громадянина передбачає ставлення до нього як до гідного і якщо вже покарання необхідне, то необхідно, щоб дитина знала, за що конкретно і чому. 

Більшість викладачів дуже далеко від цього: вони кричать, демонструють негідну поведінку, вишукують «любимчиків», травлять «нелюбимих дітей», не дають аргументувати думку, якщо це якось відрізняється від їх уявлення. 

Також ще у школі прививаються «тиша і спокій», коли дітям не дають належно виявити енергію, поводитися так, як для них «небезпечно». Діти б’ються у школі. Варто слідкувати, щоб вони одне одного не приклали на смерть об батарею (для цього і варто пояснювати певні правила честі), але забороняти взагалі – може бути більш шкідливо ніж корисно. Багато дитячих бійок – формальне, часто дружнє явище, яке не несе ненависті. 

Коротше кажучи – дуже багато проблем. Однак, якщо ми беремо курс на виховання свідомої людини, то мусимо розуміти, що найперше та найголовніше – виховання відповідного духу сприйняття. Так, діти нерівні у своїх навичках, для цього й існує система шкіл для різних рівнів, хоча її теж треба змінити, про що ми скажемо пізніше – але в них може бути єдине розуміння освіти. Банально тому, що засади однакові і нескладні для пояснення. 

Скільки б ви не довбали дитині в голову знання – якщо вона не бажає їх прийняти – то не прийме. Тож перш ніж розпочати будь-який освітній процес – дитина має бути ознайомлена з атмосферою, завданнями, принципами правилами, повинна знати, для чого їй це насправді і бачити пряму залежність між процесом отримання та засвоєння знань тут і зараз та своїм подальшим життям. 

Також ми бачимо величезну купу зайвої інформації, яку викладають дітям, незалежно від її необхідності. Наприклад, історія. Дуже важливий предмет як з точки зору знань, так і з точки зору просування певних панівних уявлень (хто поступав у школу приблизно у 2007 має пам’ятати, як на загальному огляді історії України був «Мазепа-зрадник», а на вивченні козацької доби, у нас вона якраз припала на рік після Революції - «Мазепа-герой»). Дітям розповідають, що за чим було, що чим викликано, які причини, приводи і наслідки для певної події. Насправді ж важливо знати, що таке причина, привід, наслідок, але не «таврувати» їх абсолютними, адже нам невідомі на 100% умови, чинні, скажімо 1000 чи більше років тому. Ми припускаємо це. Найважливіше – так би мовити, запустити загальну лінію, основу, від якої можна далі відштовхуватися, розуміння важливості подій для чинної реальності. Якщо дитина знає причини і приводи падіння Київської Русі – це непогано, вона зможе похвалитися цими знаннями десь у холіварі в ТГ. Якщо дитина навчена перш за все критичному мисленню, поєднаному з вихованням в дусі любові та цікавості до історії своєї Батьківщини – вона піде дізнаватися «а що ж ще там було». Тим самим ми отримуємо шанс дізнатися абсолютно нову інформацію, яка, до того ж, може бути практично корисною (до прикладу, якщо вивчати античну історію і право, можна помітити різницю ментальності народів і те, як, римська ментальність насправді поширилася та існує донині при чому наявна в західно- і частково, центральноєвропейських державах, а також в США та Канаді). 

Те ж стосується інших предметів. Дати матеріал – це круто, але перш за все треба заохотити до його отримання, відкинути зайве і підігріти дух дослідництва. Ми ж готуємо людей, які мають базуватися на минулому і творити майбутнє. Якщо вони відірвані від минулого – впадають в бунтарство і, почасти, шкідливий радикалізм, що базується на банальному запереченні та незакритих питаннях «чому?» («чому потрібно створювати сім’ю?», «чому гетеросексуальні стосунки з метою створення родини є більш нормативними?», «чому не варто ігнорувати соціум?» - часто ці питання не знаходять належної відповіді і починає здаватися, наче це просто недолуга архаїчна норма. Звісно, це викликає протест, особливо, якщо дитина бачила в інших людей травму, завдану цими нормами. Так, ви можете дійти висновку, що «родина це погано», якщо сконцентруєтеся на ідеї насильства, яке нормою не є. Так, ви можете дійти висновку, що існують люди якогось певного типу, але повинні подумати, наскільки великого розголосу це потребує). Якщо ж діти відірвані від майбутнього – вони не здатні до новаторства та виявлення талантів, їм видається, що треба чинити саме так, а не інакше, бо «все що можна було придумати – вже було придумано до нас». 

І те, і інше шкідливо: у першому випадку ми отримуємо руйнацію чудово діючого старого, а в іншому – застій. Проте, як виростити дитину належним чином? Що їй варто для цього дати? Що зробити, аби вона не відчувала ані надмірної опіки і патронату системи (людина має розвиватися, а не «жерти, що дають» з чужих рук), й, водночас, не була покинута напризволяще серед тисяч думок?

Ось у наступній частині і поговоримо, власне, про дошкільну освіту, розберемо етапи школи і вирішимо, яке значення мають додаткові активності – оті самі олімпіади, спортивні конкурси, гуртки шахів чи образотворчого мистецтва і ситуативні виїзди на всякі заводи ялинкових іграшок. 

Що з цього всього потрібно? Чи треба щось змінювати? Як зробити систему освіти всіх рівнів цілісною? 

Для початку, прочитайте цю частину. Надалі ключовим буде те, що ми маємо на меті становлення фізично і психічно здорової, свідомої особистості, яка любить державу не тому, що їй сказали любити, а тому що відчуває вдячність за надану підготовку.