Про лицарство
Клайв ЛьюїсЕсей 1940
(з англ. переклав о. Андрій Нискогуз)
Слово «лицарство» в різні часи означало різне: від важкої кінноти до уступленого місця жінці в потязі. Та якщо ми хочемо збагнути лицарство як ідеал, відмінний від усіх інших ідеалів, якщо хочемо виділити те особливе уявлення про «пристойного» чоловіка, яке подарувало нашій культурі Середньовіччя, то найліпше звернути увагу на слова, промовлені до лицаря над лицарями в «Смерті Артура» Томаса Мелорі: «Ти був найбільш сумирним мужем», - мовить сер Гектор до мертвого Ланселота. – «Ти був найбільш сумирним мужем, який коли-небудь трапезував у світлиці серед панянок; ти був найбільш нещадним супостатом для смертного твого врага, який будь-коли держав ратище»[1].
Важливим у цьому ідеалі є, звичайно, те, що він вимагає від людської природи двояких рис. Лицар — людина крові й заліза, людина, знайома з видовиськом розтовчених облич і відірваних кінцівок; але в світлиці – він стриманий, мало не жіночний гість, люб’язний, скромний, делікатний. Він - не компроміс, не «золота середина» між люттю й незлобивістю; він лютий до краю і до краю незлобивий. Коли Ланселот почув, що його звуть найліпшим лицарем у світі, «він плакав, мов дитина, яку відлупцювали»[2].
Ви, мабуть, спитаєте, наскільки актуально це для сучасного світу? Страх актуально! Реально чи не реально це виконати, - Середньовіччю цього не вдалося. Але це, певна річ, важливо, як важливо мандрівцю знайти в пустелі воду, бо інакше загине. Зауважмо, цей ідеал – парадоксальний. Більшість із нас, що виросла на румовищі лицарської традиції, напучували, що хвацька людина – то завше страхопуд. Перші тижні в школі спростували цю брехню, а заразом і висновок, що справді відважний – поступливий. Це згубна брехня, бо проґавлює справдешню новизну і неповторність середньвічних вимог до людської природи. Ба більше, ми представляємо як природну річ щось, що насправді є людським ідеалом, якого ніхто ніде уповні не досяг, а тим паче без залізної дисципліни. Історія і досвід спростовують нашу думку. Гомеровому Ахіллу й на гадку не спадає, що сміливцеві слід бути ще й скромним і милосердним. Він убиває тих, хто благає пощади чи бере в полон, аби вбити на дозвіллі. Про це не відали нічого і герої саг, безпощадні як до інших, так і до себе. Аттіла «мав звичай кривожерно закочувати очі, ніби хотів насолодитися жахом, який вселяв». Навіть римляни, коли відважні вороги потрапляли до їхніх руки, волочили їх вулицями на потіху публіці, а після закінчення шоу перерізали їм горлянку в темницях. У школі ми дізналися, що зірка футболу – просто галасливий, зарозумілий і нахабний розбишака. Під час останньої війни ми часто переконувалися, що тому, хто «безцінний» на війні, у мирний час найліпше місце – в буцегарні. Отаким є природний героїзм, – героїзм без лицарської традиції.
Середньовічний ідеал поєднав дві якості, яким поєднуватися по природі не властиво. Саме тому й поєднав. Воїну слід бути покірним і терпеливим, бо знаємо з досвіду, як він зазвичай цього потребує. Від вихованого ж тихоні вимагається звитяги, бо всім відомо, що той власної тіні боїться.
Так у Середньовіччі народилась єдина надія світу. Хто-зна чи зможуть тисячі чоловіків поєднати обидві сторони Ланселотової вдачі. Але якщо це неможливо, тоді всяка бесіда про тривке щастя та гідність у суспільстві – сон рябої кобили. Якщо ми не зуміємо зродити Ланселотів, то людство розпадеться на дві когорти: на вправних у бою, але невихованих за столом і на вихованих за столом, та нікчемних на полі битви. Про третю ж групу – жорстоких в мирний час і малодушних на війні – я взагалі мовчу.
Коли Ланселот розпадається на дві половинки, історія стає вкрай простою. Історія Близького Сходу нагадує ось що: брутальні варвари спускаються з нагір’я і нищать цивілізацію. Опісля ж самі стають цивілізованими і «м’якшають». Тоді навалюється нова хвиля варварів і знищує їх. І так по колу. Сучасним технологіям цього не змінити, все повториться лиш у більших масштабах. Ось що стається, коли «сильні» і «покірні» належать до двох взаємовиключних груп. Не забуваймо ніколи, що це природно. Лицар, який поєднує в собі ці дві риси – не твір природи, а мистецтва; мистецтва, в якому замість полотна чи мармуру - людська істота.
Із цих двох тенденцій зіткано полотнище світу. На щастя, живемо ми ліпше, аніж пишемо, ліпше, аніж ми цього заслуговуємо. Ланселота можна воскресити. Декому з нас ця війна подарувала чудесний сюрприз: після двадцяти років цинізму та коктейлів героїчні чесноти усе ще живі серед молодого покоління і лиш чекають слушного моменту. У цій «суворості» чимало «лагідності». Судячи з того, що я чув, молоді пілоти Королівських повітряних сил (котрим ми завдячуємо нашими життями) не менш, а більш виховані й скромні, аніж їхні ровесники у 1915-му році.
Одним словом, все ще живе традиція, запроваджена у Середньовіччі. Вона житиме й надалі, якщо пам’ятатимемо, що лицарська вдача – мистецтво, а не щось природне, це те, що слід здобувати, а не те, що прийде саме собою. Про це особливо важливо пам’ятати, коли ми стаємо все більш демократичними. У попередні століття рештки лицарства оберігала окрема верства, від якої вони поширювалися на інші верстви почасти через наслідування, а почасти через примус. Тепер, здається, люди мусять або плекати лицарськість, покладаючись на власні сили, або вибирати між жорстокістю та безхребетністю. Це одна з проблем безкласового суспільства, про яку надто рідко згадують. Чим стане його «етос» - поєднанням всього, що було найліпшим у цих верствах, чи просто «калабанею» з осадом чого завгодно, тільки не чеснот. Але це надто широка тема для розгляду наприкінці статті. Наша тема – лицарство. Я намагався показати, що ця давня традиція – практична і життєво важлива. Ідеал, утілений в Ланселоті, - це «втеча від світу», але в нечуваному сенсі цього слова; він дарує єдино можливу втечу від світу, поділеного на вовків, які не розуміють, і овець, які не можуть оборонити речі, які роблять життя бажаним. У минулому столітті подейкували, що вовки природним шляхом поступово вимруть. Та, здається, це було перебільшенням.
[1] Sir Thomas Malory, Le Morte d’Artur (1485), XXI, xxii
[2] Ibid, XIX, v.