Про фанатизм

Що ми знаємо про фанатизм? 

Зазвичай те, що це добре, коли ми говоримо про діяльність, якою хочемо займатися. Наприклад: «я фанатично вкладаюся у малювання» - тобто людина дійсно любить це заняття, воно їй цікаве і вона хоче досягти абсолютної майстерності у цьому. Це передбачає віддану роботу для себе самого з метою досягти власноруч створених цілей, а це не є погано, і буде сприйнято негативно лише якщо втілення мети несе безпосередню загрозу іншим. Якщо ж мета суспільно прийнятна, то ніхто не буде проти того, щоб особа вкладала у свою роботу стільки сил і часу, скільки сама забажає. 

І те, що це переважно погано, коли ми говоримо про іншу людину. Наприклад: «Я фанатичний послідовник такої-то великої людини». Під цим часто йдеться про визнання за тією людиною беззаперечного авторитету і цілковита віддача їй, навіть якщо шлях цієї особи – хибний. Люди автоматично отримують сигнал небезпеки, якщо не поділяють таку думку, бо фанатично налаштована людина може не обмежитися словами при захисті своєї позиції. 

Як не дивно, цей суспільний стереотип значно менш хибний, ніж багато інших. На жаль, межа між першим і другим сильно стирається у площині політики. 

Причина в тім, що сама політика зараз – це не управління, а безперервна конкуренція і боротьба за владу, котра замість адекватного існування держави несе постійні потрібні й безглузді зміни так, що вже й не зрозуміло, чи вони в сумі дають нуль, чи мінус. Хоча, боротьба за владу – взагалі гра з нульовою сумою. 

Отож людина, що фанатично займається політикою в сучасних умовах, це не та, що спеціально навчена і займається розбудовою держави, а та, що постійно крутиться, бігає від електорату до корупційних схем, плете п’ятихвилинні інтриги, щоб протягти якесь рішення та й узагалі, веде безбожно активний спосіб життя, у котрому не залишається часу на те, щоб реально сісти і подумати над справді історичними справами (тому історичними справами займається переважно народ). Всім в принципі чхати, допоки ця людина не має авторитаристських замашок. В іншому випадку народ множить її фанатизм на нуль і розпочинає гру заново. 

В перспективної людини з’являються ті, хто вірить у її скору (або пізню) перемогу. Вони постійно крутяться десь неподалік, з готовністю в будь-який момент прилетіти на допомогу і виконати хоч би тисячу разів злочинне рішення, лиш би вислужитися перед майбутнім «центром сили». Нескладно помітити навіть в Україні, що поряд з високопосадовцями завжди знаходяться якісь сателіти, часто це партія, котрі блискавично виконують доручення, а взамін отримують ласий шматок влади. Це можуть бути люди корисливі, готові продати ворогу все за 50-копієчну монету, що притаманно кар’єристам. 

Проте є ті групи, де існує чітка дисципліна та ієрархія і такі партії навіть є в парламенті. Так ось, такі групи одноденками не є, там зрада карається, а фанатизм виникає не лише з власного бажання вислужитися, але й зі щирої готовності відмовитися від себе на користь головного. І цей фанатизм часто спрямований саме на виконання вказівки, бо що сказав голова – те треба виконати будь-якою ціною. Голова ж не може помилятися. Тож питання доцільності чи не доцільності – не обговорюються.

І частково це мало б бути правильно. Якщо обговорювати доцільність усього сказаного, то воно ніколи не буде втілене. Однак, коли мова йде про політику (яка, на хвилинку, вирішує долю не одного десятка мільйонів людей) потрібно розуміти, що слово навіть найгеніальнішого політика повинно оцінюватися на відповідність інтересам цього народу. 

Ні, це не означає, що потрібно визнавати російську другою державною, бо багато людей нею послуговуються і ніякий політик не може цього змінити. І навіть не означає, що не можна підвищити якийсь податок, тому що народ не хоче платити більше. Тут йде розмежування «хочу» і «потрібно». 

Коли ми кажемо про інтереси народу, то йдеться про те, що, наприклад, жодна силова структура держави не повинна підкоритися словам політика, який наказує вбивати демонстрантів через те, що не зміг виправдати народної довіри. Що жоден політикан не має права силою відібрати у громадянина чесно зароблене майно, якщо управління бюджетом цей політикан запоров абсолютно і повністю і тепер нічим наповнити казну. Перш за все майно треба забрати у такого політика, бо не люди винні, що він повний профан в управлінні і не повинні розплачуватися за таке. На підприємстві ж працівники не несуть відповідальності за те, що їх гендиректор не розбирається в управлінні і призвів до банкрутства. То якого біса у державі перш за все за помилки влади розплачуються середньостатистичні громадяни?

Отже, фанатизм у політиці має бути спрямований на що? Не на біганину. Не на вислужування перед «центром сили». Не на сліпе підкорення авторитету. Це має бути все той самий конструктивний фанатизм, яким ми послуговуємося в інших сферах. Він має бути спрямований на користь держави загалом, а не купки селекторату. Будь-яке підкорення має бути добровільним, таким, щоб знаходити відгук у душах людей, аби вони самі відчували, що так правильно, а зовсім не тому, що хтось десь там наказав. Поступатися певними своїми бажаннями вони мають для того, щоб зробити своє майбутнє і майбутнє ближнього свого кращим, і нізащо не через те, що це покращить життя якогось політика. 

Політик, який хоче покращити своє життя за рахунок домінації – узагалі мав би одразу бути викинутий народом на помийку історії. Повага або прийде від населення природно, або тебе вишвирнуть як вошивого кота. Зайве насильство вимагає надто багато ресурсу. Тому якщо хочеш бути важливим – будь готовий працювати за нічого, а то й потрапити на самосуд. 

Однією з причин протидії ієрархії є недовіра людей одне до одного. Люди самі бажають влади для того, щоб убезпечитися. Деякі жінки думають, що якщо їх не буде в парламенті, то чоловіки зроблять умови їх життя нестерпними, позбавивши усіх прав. Бізнесмени вважають, що якщо не матимуть «своїх людей» у політиці, то ведення бізнесу взагалі буде збитковим. Партії формуються для того, щоб представити якісь інтереси, бо люди вважають, що якщо не буде цієї партії, то парламент геть знехтує інтересами не репрезентованого прошарку населення. Про шкоду партій також можете почитати тут.

Людина в політиці повинна бути такою, щоб дійсно відчувати, що добробут народу і добробут правителя – тотожні поняття і свою енергію реально спрямовувати на благо всіх інших людей. Ніякого сліпого підкорення, тільки оцінка, чи буде це добре для людей в майбутньому, чи ні. Якщо крок невиправданий або злочинний – фанатизм має відходити на задній план - ніякого послуху. 

От тільки таке можливо лише коли народ розумний і справді знає собі ціну. Що то значить? Що народ має бути живим й активно розвиватися, а держава повинна про це дбати.

Ніхто не погодиться на таке, оскільки тоді він буде складно контрольованим? Управляти стадом баранів легше, ніж левами? Ну от і частина відповіді на те, яка людина має бути в політиці: така, що не боїться, бажає працювати, не хоче бачити навколо безпечних зашуганих дурників, така, що вміє відступити від власного его, бо ж невже хтось справді може сподіватися, що з мертвого духовно народу може народитися і вирости якийсь серйозний винахід, щось велике й корисне для світу? Спершу треба його реанімувати, щоб людина відчувала свою перспективність і належність до створення чогось більшого, що включатиме і її благо, і що в неї ніхто ніколи не відбере. 

І ось лише коли ми впевнилися, що фанатизм доцільний, можна застосовувати його до чогось, окрім своєї справи. Так, можливо, фанатики потрібні, але лише тоді, коли вони самі знають, що роблять.