Про армію

Багато проблем похідні від інших, більш глобальних. Загалом, напевно, як і в цивільному житті. Одні стосуються саме проблем устрою війська, його набору, забезпечення, субординації – їх ми умовно назвемо внутрішніми. Інші стосуються цивільного життя та його впливу на армію – їх ми умовно назвемо зовнішніми.

Внутрішні проблеми:

1. Проблема призовної армії. 

Самі ж військовослужбовці негативно відгукуються про призовну армію.

Доктрина масовості поступово відходить у минуле. Великі армії поступаються меншим, більш натренованим, озброєним кращою амуніцією та технікою, супутниковим зв’язком тощо, а також таких, що мають вищий бойових дух. Поступово впроваджується роботизація, розвідка позицій противника здійснюється за рахунок безпілотний літальних апаратів.

У той же час на строкову військову службу часто (знаємо, що і серед призовників є вмотивовані люди, тому і не кажемо що всі) потрапляють особи, які не вирізняються, ані високою мотивацією, ані дисципліною, ані психо-емоційною підготовкою. За час служби вони не отримують потрібного рівня кваліфікації, а їхні командири сконцентровані частіше на зламі психіки для кращого виконання наказів (фарбування трави, збирання листя в купу без фасування - приклади військової психології, направленої на безкомпромісне виконання наказів командування). Політруки, котрі мали б культивувати патріотизм і почуття відповідальності за державу – щось роблять лише для галочки або взагалі сповідують цінності «дідовщини». Зі слів самих строковиків – ініціативність та вмотивованість всяко ламаються, гальмуються корисні ініціативи. З одного боку дійсно, ініціативність і субординація дещо конкурують, але з іншого – військова хитрість виходить саме з живого розуму, здатного до орієнтування в ситуації і може врятувати багато життів і техніки. 

У результаті ми отримуємо не просто неефективну в сучасних реаліях бойову одиницю, а й людину зі скаліченою психікою. 

У той же час здобуття вищої освіти багатьом нашим громадянам потрібно лише для того щоб “відкосити” від армії. Служба в армії стала для людей своєрідною страшилкою, яку майже кожен намагається оминути. Тому сприяють і різні оповіді про “своєрідність” солдатського життя, приниження, “дєдовщину” тощо.

Фактично, загальний стереотип полягає в тому, що в армію на строкову службу йдуть виключно ті, кому не вдалося від неї відкосити.

Звісно, держава, зі свого боку теж робить кроки у боротьбі з поширенням таких історій та з самими явищами. Проте, викорінення самих негативних образів все ще потребує додаткового часу та зусиль.

За свідченням осіб, що проходять службу, призовники дуже часто не відрізняються високим моральним рівнем, більш схильні до дезертирства та гірше виконують бойові задачі. Те ж саме, як ми і зазначали, стосується й їхнього рівня підготовки до виконання військової служби в умовах бойових дій. Хоча воно й не дивно, адже на строкову службу потрапляє багато, фактично, ще дітей, котрі не спромоглися почати (або завершити) навчання у цивільному виші. Зараз 18-річна людина ще психологічно підліток, до того ж жила не в умовах тоталітаризму чи авторитарної системи, а слабкої демократії – тобто, не підготована до дисципліни і суворої субординації. Тож їй ще складніше пристосовуватися до таких умов, вони її лякають. 

Строкова служба, якщо таки направлена на якийсь результат – повинна на це зважати і відповідно правильно готувати людей, щоб вони, прийшовши несвідомими дітьми, виходили мотивованими солдатами й бажали продовжити військову кар’єру.

2. Демократизація інституту. 

Українська держава має забезпечити, щоб солдат мав необхідну повну бойову амуніцію, був вдягнений та взутий, ситий, навчений та натренований. Боєць української армії має знати за що він йде у бій, бути вмотивованим на перемогу. 

Втім, питаннями армії часто займаються не профільні військові, а звичайні цивільні люди з дуже розмитим розумінням того що потрібно для армії. Ми ще раз повторимо доволі банальну думку: компетенція цивільних повинна полягати у тому, щоб створити комфортні та сприятливі умови, в яких самі військовослужбовці матимуть змогу творити свою формацію.

Про що ми кажемо, коли стверджуємо, що цивільні намагаються регулювати армію? Перш за все, ми згадуємо, що адаптація війська до стандартів НАТО, потребує від армії демократизації самого інституту. Але чому це погано? Згадаймо 1917 рік із впровадженням демократизації у цей інститут. Фактично, злам чіткої ієрархії та субординації призвів до того, що жодне рішення вищого військового командування повинно було обов’язково супроводжуватися голосуванням та одобренням солдат. Ще раз: В УМОВАХ БОЙОВИХ ДІЙ. Мабуть, достатньо лише буде сказати, що демократизація також значить, що й внутрішньоармійська інформація стане більш доступною широкому загалу.

З одного боку, контроль витрат допоможе запобігти проявам корупції. Втім, деякі речі не можна виставляти на загал, оскільки це все одно, що прямо передати інформацію, що має бути під графою “таємно”, у руки ворога.

3. Вже зазначена вище корупція, котра для нашої держави є «вічною проблемою» поки що. 

Звісно, корупція, тим більше в армії – це аморально і часто небезпечно. Краще вже реформувати строкову службу і змінити умови її проходження, а також умови, за яких служба не є обов’язковою. У наступній статті ми запропонуємо кілька варіантів вирішення цього питання. 

Корупція в самій ієрархії – шлях до загнивання інституту, його падіння в очах народу і, відповідно, відсутності кадрів. Також це шлях до того, що на вирішальних посадах (при чому ми зараз не про політичні, а саме про реалізаторів законодавства) знаходитимуться невідповідні люди, котрі й самі наживатимуться, й підпорядкованих людей принижуватимуть. 

Корупція в плані забезпечення = нечесні тендери, сумнівні закупівлі, постачання неякісних продуктів та засобів, необхідних військовослужбовцям. Це означає, що військовим таким чином може надійти техніка, ніби справна, але така, що швидко вийде з ладу. Що може бути гірше в польових умовах під час бою, ніж техніка, що зламалася?

4. Проблеми забезпечення.

Значний внесок у забезпечення армії роблять волонтери або родичі/знайомі службовця. З досвіду власних родичів можемо сказати, що попри державне забезпечення – була постійна потреба в пересилання додаткових плит для бронежилетів, медичних засобів, засобів індивідуального користування. І цим займалися перш за все родичі. Крім того, військові, котрі відбули на фронт вже через значний час після початку російської агресії – самі наперед готували необхідні речі. 

Звісно, неможливо створити на фронті абсолютно комфортні умови. Це було б так само небезпечно: все ж зона бойових дій – штука нестабільна й Україні явно не потрібно, щоб ворог отримав бодай тимчасово, до рук абсолютно комфортну лінію оборони й отримав те, що для нього явно не призначалося. 

Проте забезпечувати потреби військових у спорядженні, техніці та провізії – завдання держави, яка не може покладатися виключно на волонтерів (щоправда, для чесності зазначимо, що держава зараз базові речі надає). Провізія, кажуть, є значною проблемою, адже її потребують постійно, при чому часто не та, яку передають і яку забезпечує держава. 

Зі слів самих службовців – кожен сам створює собі умови і сам винен, що йому незручно. Однак не можна ж щоб незручно було всім або одні були забезпечені всім необхідним, а інші – ні. 

5. Правове забезпечення.

Доволі неочікуваною та неочевидною проблемою виявилася відсутність юридичного забезпечення військових на фронті. І воно не дивно: хороші юристи зазвичай у зону бойових дій не їдуть, тож переважно там ті, хто або не має повної освіти в цій галузі (студенти з академвідпусткою), або ті, хто не отримав у ВНЗ достатнього для конкурентоспроможності на ринку рівня знань. 

Як не дивно, у зоні бойових дій також потрібне правове забезпечення, адже можуть виникнути спори, проблеми зовнішнього характеру (щось відбулося в тилу, що потребує юридичних дій військового вже і зараз, а не після завершення контракту), може виникнути потреба написати звернення, запит чи інші форми документів, що неможливо без профільних знань. Іноді трапляються внутрішні події, котрі потребують правового регулювання між самими військовими або бодай навичок врегулювання спорів (медіація/переговори). 

Адекватний юридичний супровід міг би допомогти військовим краще комунікувати з тилом не лише через волонтерів чи родичів (які можуть неправильно зрозуміти ситуацію й потреби), а самостійно, через прямий зв’язок з необхідним адресатом. Відповідно, це б й умови перебування на фронті покращило.  А для такої справи потрібні дуже кваліфіковані юристи на місцях, бо доступ до інтернету обмежений, отже, треба мати знання в голові. 

6. Проблема законодавчого забезпечення

Військова сфера не завжди правильно врегульвана законодавством. До того ж це законодавство колегіально встановлюють цивільні. Часто вони неправильно визначають, де потрібна сильніша регуляція та імперативність, а де потрібно давати свободу вибору. Тому, наприклад, строкова служба значно забезпечена законодавством, проте воно значно застаріле і не відповідає вимогам часу. 

В актах може бути неправильно впорядкована субординація, яка надає певному вищому рангу занадто велику вагу й свободу дій, водночас звужуючи компетенції нижчих рангів. Зокрема це стосується нездатності в польових умовах відреагувати на ситуацію належним чином, коли згори надійшли бездарні розпорядження. Це, до речі, і до загибелі призводить і до психологічних травм (коли точно зрозуміло, що треба робити, але наказу не було й через це гинуть товариші).

7. Проблеми емоційного характеру та ПТСР.

Емоційні проблеми, зважаючи на різкий контраст військового та цивільного життя – невід’ємні. Будь-яка людина відчуває стрес від зміни умов, щонайменше тому, що в цивільному житті ті умови практично неможливо відтворити і солдат все одно зіткнеться з чимось, чого не очікував. 

Якщо військовий відправляється в зону бойових дій – то стрес ще більший, оскільки крім психологічного тиску є також реальна можливість загинути.

Власне кажучи, є потреба у кваліфікованих психологах і в можливостях зняття стресу. Військові самостійно вирішують питання шляхом комунікації або отримання засобів зняття стресу (книги, ігри, перегляд фільмів тощо), проте, було б краще, якби до цього були залучені також фахівці з військової психології. 

ПТСР – типова проблема і вона може бути вирішена лише у двосторонньому порядку: психологічна робота та супровід самого військового (допомога з подоланням стресу, а також нормалізація взаємодії з цивільним життям та його структурами), реформи в самому цивільному житті (робота з членами сімей, інформаційна робота із суспільством для правильного сприйняття військовослужбовців). Річ у тім, що це проблема не лише самого військвослужбовця, але й навколишнього середовища. Йдучи на фронт, людина, зазвичай, робить це з конкретною метою і покладає певні сподівання на людей, що залишилися в тилу. Якщо службовець повертається і бачить погіршення ситуації, несправедливість і взагалі нехтування тим, заради чого він боровся – природно його охоплюють негативні почуття, котрі можуть вилитися і в протиправні дії. Змушувати миритися з руйнівними процесами – наруга над честю людини.  

Зовнішні проблеми:

1. Неправильна реакція громадськості

Громадськість насправді не вміє належно поводитися зі службовцями, навіть після 8 років війни. У цьому винна, зокрема, держава, адже в її силах змінити ситуацію. 

Натомість війна «приїлася» і ми можемо чути негативні висловлювання в бік військових не лише від вати, можемо бачити невдоволення тим, що вона продовжується і треба пам’ятати про потреби армії, здійснювати видатки з бюджету, можемо бачити байдуже ставлення громадян. 

Також неправильним підходом є сприйняття військових як нещасних жертв і відповідно надмірне жаління, яке їм точно не потрібне. Такий підхід спричиняє неправильне сприйняття ситуації загалом, а також у самих службовців може породити відчуття нещасності. Служба в армії – це ініціація, за неї не потрібно жаліти, навпаки, це тріумф волі до життя, яким можна пишатися. 

Побудова стосунків має відбуватися на гідності й відповідальності, а не на постійному співчутті.

2. Намагання влізти у військові сферу з цивільними питаннями і полювання на відьом (розмежування військових за інтересами, прихильністю до ідеологій)

Цивільні часто неправильно розуміють процеси, що відбуваються (а іноді й повинні відбуватися) у військовій сфері. Вони вважають їх якимись неправильними, недемократичними, нетолерантними і т.д. Відповідно лізуть туди, руйнуючи нормальні взаємини. 

Часто вони втручаються з інформацією, яку от точно не треба було пхати. Те, що може здаватися абсолютно неадекватним для цивільної людини – може бути нормальним і правильним для військового. Деякі речі просто неможливо осягнути, не взявши в них участь і не вивчивши належним чином. 

Цивільні починають заносити свої особисті проблеми туди, де їх точно не має бути. Як наприклад, розмежування військових за політичними ідеологіями, за сексуальною орієнтацією чи ще якимись ознаками, які взагалі ніяким чином не мають стосунку до армії, натомість можуть спровокувати конфлікти, які банально підірвуть боєздатність. Це ж наскільки неадекватним треба бути, щоб вкидати у військову сферу речі, котрі можуть знищити солідарність військових та їх довіру одне до одного? 

Люди в армії – для чого і щоби що їм тут вирішувати ваші дурнуваті цивільні питання, на базі яких у них можуть виникнути особисті конфлікти і роздутися до того стану, що в зоні бойових дій вони будуть змушені остерігатися не тільки ворога, але й товариша свого?

Військові зайняті справою, свої проблеми, будь ласка, вирішіть самі, і не лізьте з ними, куди не треба. 

Зараз би ще намагатися поділити армію на політичні групи, геніально! Вся ця суєта і в цивільному житті – дуже сумнівної корисності справа, яка часто змушує шкодити власним співвітчизникам. 

3. Незабезпечення тилу. Безвідповідальність та нездатність забезпечити ті умови, щоб суспільство в тилу було єдиним, розвивалося і було вартим боротьби. 

Знову ж таки, не створюються ті умови, за яких вся держава функціонує як єдиний організм. Не забезпечується відповідальне ставлення людей до себе та суспільство загалом. Відсутня правильна комунікація, через що виникають як неформальні неузгодження (особисті конфлікти), так і формальні – нездатність власне забезпечити армію законодавчо, матеріально, морально. 

І загалом, невідповідність суспільства тим умовам, за яких вон обуло б варте того захисту, який йому надають. Люди своїм життям виграють час, а ми, замість того, щоб цінувати це і розуміти, що з кожною смертю чи каліцтвом військових зростає цінність нашого власного життя – думаємо, що це просто так нам часу більше дали, щоб ми подовше насолоджувалися тим, що є. Пам’ятаєте напруження 14-го року, коли ми очікували повномасштабної війни? Ми намагалися бути продуктивними і зробити неможливе. А зараз що? Впадаємо в якісь мізерні справи, займаємося незрозуміло чим, часто такі ж загублені, як в часи, коли життя людини їй не належало. 

Сюди ж входить неспроможність побудувати цивільне життя так, щоб у держави були матеріальні ресурси для забезпечення армії і для цього не доводилося вводити сумнівні податки. Взагалі, держава повинна розвиватися, щоб добробут громадян покращувався (і навпаки), і в цьому може допомогти грамотне управління.

4. Не забезпечення інформацією та її неузгодженість.

Знаєте ці ситуації, коли ЗМІ повідомляють одне, штаб – інше, військові на місцях – ще інше, а військові в інших районах – не розуміють, що відбувається і кому вірити. Це спричиняє нерозуміння, невчасну ейфорію або дисфорію і насправді, може призвести до катастрофічних наслідків, якщо відбудеться інформаційний вкид критичного характеру. 

Звісно, від цих проблем є похідні, але вдаватися у надмірну деталізацію було б недоцільно, адже треба вирішити причину, а не наслідок. У наступній частині ми почнемо розглядати способи вирішення. 

Також, заради справделивості, зазначимо, що самі військовослужбовці вказують на покращення умов відносно тих, що були на початку війни. Тобто, зміни у правильному напрямку є, питання в тому, що вони відбуваються недостатньо оперативно та недостатньо комплексно. Здається, управлінці забувають, що система цілісна і все взаємозалежне.