Про аморальність

Що є більш жорстоким: корекція поведінки та думки людей за допомогою діалогу чи дозвіл їм робити все, що заманеться?

Заради зрозумілості, розглянемо на прикладах. 

Група людей знаходиться в несприятливому становищі. Одна людина бажає цій групі допомогти. У кожного члена групи є власна думка, що варіюється від «так, давайте це втілимо, я готовий померти, щоб інші люди вижили» до «ні, нічого вже не допоможе». Через людей, котрі страждають занепадництвом та впертістю, у поганих умовах знаходяться всі. Ці люди вважають, що вони просто мають власну позицію, а інші можуть робити що завгодно і рятуватися, якщо їм це так потрібно. 

Однак річ у тім, що без допомоги оцих от «розчарованих» ситуацію не покращити. Тобто у даному випадку значно більш гуманно було б змусити їх підтримати пропозицію і допомогти іншим, бо тоді б ситуація покращилася і, ймовірно, вони б самі змінили свою думку (ну або повернутися у своє болото, якщо їм це так потрібно: погіршити своє становище набагато простіше, ніж покращити). 

А щодо аморальності? Що є аморально?

Забрати в людини чесно зароблені нею гроші, чи може виявляти до неї зневагу через матеріальний стан, сферу діяльності або особливості, які вона не може змінити? Казати, начебто кожна людина – особистість та цінний індивід, а потім спонукати його до деградації, або ж судити сукупно всіх людей іншої групи? Намагатися прищепити їй «почуття гідності» за суто біологічним принципом? Намагатися зрівняти всіх людей, виховувати їх як «милих і добрих ідеалістів», коли як інших виховують для знищення цих «милих і добрих»?

Хоч би яка людина була розумна, вихована, добра, якщо її не навчили постояти за себе – всі її таланти будуть знищені комплексами. Хіба не є більш аморальним робити добро беззахисним перед противником? Або чи не є розділення населення на групки, що готові одне одного вбити прямо серед вулиці більш аморальним, ніж створення єдності між ними нехай навіть через зміну суспільної думки чи прояв імперативної волі законодавця? Чи, може, крикливе ратування за знищення якого-небудь напівілюзорного ворога є більш моральним та важливим, ніж розвиток себе до того рівня, щоб цей ворог втратив будь-яке значення?

Чи може створення тепличних умов для «пригноблених» є більш правильним, ніж навчати їх бути живими, конкурувати, не гратися зі своєю жалістю, а прагнути довести свою цінність як талановитого індивіда? Страждання ніколи не були приводом для домінування і ніколи не давали права на владу (панове страдальці, ви від цього керувати навчилися?). Це виключно приватний досвід кожного індивіда. Крім того, все це «гноблення» часто є не більш ніж ілюзією, навіяною невеликим відсотком людей. Досить тільки припинити жалісне скиглення та акцентуацію на своїй нещасності, почати правильну протидію і всі ці «пригноблювачі» зникнуть. 

Звісно, компетенція держави – підготувати індивіда долати труднощі, навчатися, досягати великого, аби отримати за це належну винагороду. Ніколи в’яла безініціативна людина не зробить чогось неймовірного, або чого краще, заважатиме це робити іншим, бо ж «як це так, що їм вдалося». Невже більш гуманно опускатися до рівня цієї найменш ініціативної людини, щоб вона почувалася комфортно, у той час ігноруючи тисячі талановитих людей, що змушені емігрувати, бо на Батьківщині для них не знайшлося застосування?

Наскільки ж низько та ганебно кічитися тим, що той чи інший винахід зробив українець, коли цей же українець був змушений працювати на іноземні гранти чи взагалі виїхати за кордон аби мати змогу зробити цей винахід! Чи має право держава взагалі претендувати називати цього громадянина своїм, якщо вона не змогла про нього потурбуватися і забезпечити належним інструментарієм для розкриття своїх талантів? Вибачте, але саме це аморально! Державні діячі нічого не зробивши для виявлення і розвитку таких людей, коли ці люди виїхали й зробили відкриття за чужі гроші, без жодної підтримки з боку своєї Батьківщини, раптом згадують, що ця людина була родом з села на Житомирщині і О БОЖЕ є етнічним українцем! Браво, панове, а де ви були раніше?

Аморально також нічого з собою не робити, не розвиватися, а потім вимагати поваги від людей, що власними силами побудували своє життя. Заперечте, бути слабким нормально? Залежно в чому. Звісно, не можуть усі люди бути однаково фізично розвиненими, та й вимірювати достойність людини за станом її м’язів – ознака невисокого розуму: вона може їх використовувати як для захисту своєї родини від нападника, так і для нападу на родину більш слабкого. Інша справа - бути пасивним, не мати власної, обгрунтованої думки, покладатися лише на допомогу та захист іншого. 

Все ж, кажучи про патронат держави, ми маємо на увазі гармонійну взаємодію: індивід виявляє активність і бажання досягти чогось, саме цим він якби «просить» надати собі засоби для більших звершень. Держава не зобов’язана самостійно відшуковувати приховані таланти навіть у випадкових алкоголіках чи неповнолітніх кримінальних елементах і змушувати людей їх розкривати. Це було б відвертим рабством, втручанням у приватне життя, а також, потребувало б забагато ресурсів.

Людина демонструє ініціативу – держава йде назустріч. Тоді вона може називати громадян своїми, навіть якщо на реалізацію суспільно-корисного проекту довелося залучити міжнародних партнерів. Вона повинна забезпечити людині можливість розвитку, авторське право на працю й повагу, а іншим людям – можливість користуватися результатами цієї роботи безкоштовно або за плату, оскільки саме ці люди дали матеріальну базу, завдяки якій взагалі виникла можливість надати талановитому індивіду належні інструменти. 

Аморально тримати людей дурними чи обмежувати їм доступ до корисних досягнень співвітчизників, адже їх вклад у це досягнення – грандіозний. Навпаки, якщо це покращить їх умови – таке досягнення повинно розповсюджуватися, адже це не лише демонстрація гідного ставлення, але й підвищує мотивацію людей працювати, адже їх не забули, їх вклад оцінили!

Проте, напевно, найбільш аморальна річ, яку може зробити держава, це навіть не фізичне знищення, оскільки тоді індивід взагалі припиняє існування, а створення настільки неефективної системи управління та системи виконання своїх функцій, при яких більшість громадян живуть погано і страждають від злиднів, а талановиті винахідники та митці емігрують, аби самореалізуватися. Чому? Тому що така держава банально не може покращити свій стан, приречена падати все далі, незважаючи на жодні короткострокові «гучні рішення», «резонансні реформи» та «міжнародні інвестиції». 

Допоки люди не відчувають свою цінність та зацікавленість держави в їх розвитку, ніякі матеріальні покращення не задовольнять її. Вони не працюватимуть, якщо немає віддачі.

Отже, найгірша і найменш гуманна держава – не та, де менше платять і менше дозволяють триндіти про все і ні про що, а та, що не може дати фідбек і не націлена на прогрес та формування в людей живого власного потягу до нього.