Про Торф'яну Корону

Кажуть мудрі: в Міжземелля люди не лише приходили — вони приносили з собою звичаї, обряди й уміння. Приносили своє минуле, горе та надії. І речі часом теж приносили, відтак не все, що в Міжземеллі є, в ньому засадничо створено. Але про більшість предметів сказати того точно вже не можна: багато приписують Ковалю, Рукодільнику та Художниці, багато — знахідкам Відьми Доріг і Тому, Що Відчиняє Двері.

Але є річ, про яку відомо: одного дня її принесли в Міжземелля, і в ньому вже поєднали з иншою річчю, й від того поєднання з’явилася Торф'яна Корона. Звісно, зроблена була вона не з торфу — а з золота, і чарівних каменів, і ще таких матеріалів, про які до того в Міжземеллі ніхто не чув. Хто не дивився на неї, починав чути чарівливу музику, бачити світло в найшустішій пітьмі й згадувати часи, коли кохав і був коханим. Однак сплавлена була з иншою короною, теж золотою, а також мідною, залізною та чавунною, і кажуть, що в тій другій короні були перші в світі чорні діаманти, і саме від них начебто пішли алмази Чорного острова. Хто не дивився на ту корону, здавалося йому, що дме зимова хуга, і все застеляє чорними хмарами, і всьому настає кінець. Відтак і те, й инше люди бачили, чули й відчували водночас. А ще, відколи корону знайшли глибоко в болотах на півночі, про неї було відомо, що хто її вдягне — втратить зір, поки її носить, натомість набуде змоги бачити майбутнє, минуле та всю правду.

Довго Торф'яна Корона блукала хуторами по болотах. Хто не вдягав її, тим приходили в голову образи чудернацьких механізмів — тих самих, що їх нині й досі хуторяни спускають глибоко в кості землі, щоби ті трималися міцніше, й світ не був таким мінливим, і завтра можна було прокинутися там само, де й сьогодні. Найдовше лежала вона в племені Ящірки, і стара жінка, сама вже від природи сліпа, що служила провідницею племені, все чекала, коли прийде той, хто може витерпіти корону на собі. Вона-бо знала: довго її носити майже ніхто не зможе, бо те темне, й тужливе, що в ній є, й те світле й ясне разом мішають людський розум, а відтак має він бути трохи нелюдським.

В дальньому куточку, далеко-далеко на півночі відшукали хлопця, що був давнім нащадком племені Ящірок, і такий гожий був із себе, що незрозуміло було: то юнак іде чи, може, зірка в вінку з квітів м’яко ступає босоніж по мхах. Хлопця обманом привели до старої, він не знав, що то буде й ніколи про корону не чув. Аж коли босорканя вдягнула на нього ті складні переплетені обручі в коштовних каменях, він здивовано зойкнув і спитав: “Бабусю, чого стало так хороше?”, а тоді пішов у танок. І така була сила того тану, що хмари розійшлися, і птахи запіли, і людям стало легше на серці, й одразу придумали вони такий механізм, що єднав усі механізми. Та старенька завважила: юнак не втратив зору, ані почув якого лиха. Було то дивно й підозріло.

Став юнак у короні ходити з хутора на хутір, а тоді й із міста в місто, і ніс із собою пісні й танці, дари та щастя. Тільки провідниця племені Ящірок бурчала — мовляв, не до добра це.

Минув час, і стали люди собі рішати: якщо вже ходить юнак у короні, й не тратить зору, й веселий і радісний, то хай буде нам за ватажка. І так прийшов він у багато міст, і всяке місто виносило йому ключі на дяку за подарунки.

В в котрому місті дарів не виносили — то за тими приходили послідовники молодого царя, та по ночі їх усіх до одного побивали на смерть.

Стара провідниця тим часом раз прокинулася вранці зряча й подумала, що то знак. Заговорило тоді до неї старе дзеркало, зроблене з полірованого каменю, та сказало: “Я живу давніш за тебе, то знаю: ця корона дуже древня, й раніше вдягали її на голову мерцям, і ті починали вставати так, ніби було ще життя в них. Але ні душі, ні духу в них не було, сама лиш воля з Торф'яної Корони. Пошли когось, хай наглядає за юним царем: як почне він умирати, то най знімуть корону йому негайно з голови!” Послала босорканя за тим птахів, і мишей, і гадів, а сама на наступний день знов осліпла, а на через день її не стало зовсім.

Тим часом молодий цар, що все танцював, ішов із міста до міста й не старів, оселився-таки в одному з великих міст, і став там правити. Зразу все йому привезли та принесли таке, якого ні в кого не було, аби довкола нього було лише все найкраще. Цар на те не зважав, однак тим, хто дари носив — дякував, а хто не носив — ті якось собі надто швидко й погано помирали.

Тоді почалися на окраїнах того великого царства шепоти, а там і розмови: пташка пташці передала, змійка змійці насичала. Мовляв, так і так, лихо коїть цар, хоча хто його зна, бачить він то чи ні. Може, таки справді осліп. А перемогти його ніхто не міг, і несмертні його цуралися та людям на поміч не йшли.

Якось була на Океані снів така страшна буря, що багато хто тої ночі загубився вві снах навік, а инші ще довго не могли спати, та так довго, що збожеволіли. На берег тоді викинуло велетенського восьминога завбільшки з дім, що його мацаки сягали десятків і десятків сажнів. Довго лежав восьминіг і помирав, ніхто з приморців не хотів іти до нього, тільки якісь мандрівники з Дірґи, що знали звірячу мову, спитали в восьминога, що йому. Той сказав, що в нього всередині страшний звір, і від того йому зле. Глянули жителі Дірґи йому в дзьоба, а й справді там щось було: чорне, мушлею вкрите, чи то равлик, чи павук, тільки велетенський. Смикнули раз — дістали, а він завбільшки як сіна копа. Тоді смикнули ще — а з тої темної почвари вийшов чоловік рогатий та голий і одразу пішов без як ся маєте в тому напрямку, де жив молодий цар.

Ішов рогатий чоловік дні й ночі без сну та їжі, а пив ранкову росу, й роги його тягли голову до землі. На сороковий день прийшов він у місто, а цар про нього вже знав. Зразу ж перед чоловіком постелили килимів, накидали квітів та заграли музику. Цар-бо знав, що то його погибель іде.

Заходить рогатий чоловік до царя, як був, і каже йому: “Лихі речі робиш, царю, та такі, що як не до серця тобі було одне море, то за ніч воно перекинулося на пустелю. Зніми ту корону, заки в тобі ще людське щось лишилося”. А цар не хоче, ясна річ. І пропонує: “Якщо ти вже такий чесний та прямий, то побиймося об заклад і зіграймо в гру. Хто виграє, того й корона, згода?” Що робити, вдарили по руках.

Три дні грали й у шашки, й у тавлеї, в кості та карти, в загадки й форми, і навіть на руках змагалися, тільки жоден жодного не переміг. Уже й пахолки царя кажуть: “Світлий царю, може, хай йому отруєного їдла піднесемо, то він сам здохне?” Цар то забороняв, а як бачив, що хто хотів рогатого чоловіка отруїти, то змушував їх те отруєне куштувати самим. Рогатий же на те знову: “Кепсько робиш, царю. Та й який ти цар, і чи ж сам ти хотів бути царем? Ану згадай як слід!” Той схопився за голову: “А справді, не хотів!”

На тому встав він із трону, мантію царську зняв — але корону лишив. “Глянувся ти мені, — каже, — чоловіче рогатий безіменний. Будь мені за побратима, та помандруй зі мною світом, бо тут сидячи, щастя я не спіткав”. І заспівав, і затанцював одразу так гарно, що що його було рогатому чоловікові робити. Обмінялися обручами, взяли з собою вина та речей у дорогу, та й пішли.

Люди по тому довго в царській столиці колишній сварилися, аж не пересварилися геть, і навіть кілька війн було — поки все знову як ведеться не стало. Цар же, вічно молодий, і друг його, йшли та йшли собі по світу, й уже не так пекло цареві щось довкола себе конче міняти, та й то все й просто зараз.

Йшли та йшли, заки не дійшли на болота. А то такі були болота, гиблі, прокляті твані, й саме з таких колись Торф'яну Корону дістали. Про ті місця попереджала якось царя та чоловіка рогатого жінка, що приходила їм уві сні в корчмах придорожних у стовпі лилового світла: куди, мовляв, хоче ходіть, а тільки на батьківщину твоєї корони, царю, не ходіть. Три рази приходила та казала, але вони не слухали.

У твані ж жило таке, яке й назвати не можна, але народилося воно на світ разом із рогатим чоловіком: чорне, чи то равлик, чи павук, а тільки завбільшки як копа сіна. Жило собі, дичину ловило, і людей теж, плутало всіх видивами й маревами. І таке страшне було, що як стрілися цар і рогатий чоловік із ним, то стали одразу битися, й довго билися, аж поки не перемогли — а буря від того здійнялася, страх!

Сіли спочивати. Рогатий чоловік голодний був, кинув оком — лежить яблуко на землі. Він його і з’їв. А то не яблуко було, яйце павуче, повне отрути. На тім і помер.

Побачив те цар, став його так і сяк рятувати — та де! Плакав, ридав, аж тоді зняв із себе Торф'яну Корону, та й на друга свого любого надів.

Що тоді сталося! Впали з голови мерця роги, як ото олень скидає, зареготався він страшним чужим сміхом, та сказав: “А що, царю, носив ти мене й урешті приніс тому, кому я судилася! Тепер же начувайся: буде так, як раніш ніколи не було, і як раніш — уже ніколи не буде!” З тим він зник у хмарі страшного сизого попелу, а колишній цар тікав від неї ще добу в сльозах, і весь обідрався об терен, яким враз поріс ліс.

Казали, що прибіг колишній цар після того в якесь ближнє містечко, та його не впізнав ніхто. Втратив він красу свою та молодість, забрала її Торф'яна Корона. Та й, напевне, глузд утратив теж. Белькотів щось про мерця безрогого в короні — хто б його слухав!

А що далі було — про те згодом буде. Нині ж лягайте гарнесенько, вкривайтеся зручнесенько, та й спіть.