Про Руна, Бога Ходи, і Тисячу Домашніх Богів

Рун мовив: «Є боги рушання й боги простою, а я є богом Ходи».

Це через Руна світи ніколи не завмирають, бо й місяці, й світи, і комету штовхає Рунів дух, хто каже: «Йдіть! Йдіть! Йдіть!»

Рун зустрів Світи ранком усього Існуючого, до того, як з’явилось світло над Пеґаною, і Рун танцював перед ними у Порожнечі, й оскільки вони відтоді ніколи не завмирають, Рун направляє усі потоки до Моря, й усі річки до душі Сліда.

Рун робить знак Руна перед водами — й зріть! — вони полишили пагорби; і Рун промовив до вуха Північного Вітру, що той не має завмирати ніколи більше.

Поступ Руна була чутна ввечері ззовні домівок людей, й відтоді затишок та незмінність не відають більше про них. Перед ними тягнеться шлях мандрів через усі країни та землі, на довгі милі й без жодної перерви між їхніми домівками та могилами — й усе це велінням Руна.

Гори не створюють перешкод супроти Руна, як моря — меж.

Як тільки Рун забажає, мусять Рунові люди йти, і так само світи, їхні потоки й вітри.

Я чув шепіт Руна ввечері, що казав: «Є острови прянощів там, на Півдні», і голос Руна, що промовив: «Іди».

І Рун мовив: «Є тисяча домашніх богів, маленьких богів, що сидять перед вогнищем та дбають про полум’я — одначе, один Рун».

Рун промовля у шепоті, у шепоті, який ніхто не чує, коли сонце вже низько: «Що робить МАНА-ЮД-СУШАЇ?». Рун не є богом, якому ти можеш кланятися біля твого домашнього вогню, як і він сам не буде схильним до твоєї домівки.

Надавай Руну, чиє кадіння — то дим від багаття у бік Півдня, чия пісня — то звук ходи, чиї храми стоять за найвіддаленішими пагорбами у його землях за Сходом, твою посилену працю та твою швидкість.

«Ярінарет, Ярінарет, Ярінарет, що знаменує Позамежу», — ці слова вибиті золотими літерами поверх арки величного порталу Храму Руна, який люди звели обличчям до Сходу над Морем, і де Рун вирізьблений як гігантський трубач, із його трубою, що вказує на Схід за Морями.

Як хтось почує його голос, голос Руна ввечері, той одразу ж полишає домашніх богів, що сидять біля вогнища. Богами вогнища є: Пітсу, хто смикає кішку; Хобіт, хто вгамовує пса; Хабанія, володар сяючих вуглинок; і маленький Замбібу, володар пилу; і старий Грібаун, хто сидить у серці полум’я, щоб обертати деревину на попіл — усі вони є домашніми богами, і не мешкають у Пеґані, і є менші за Руна.

Є також Кілулуган, володар диму який здіймається, хто збирає дим від вогнища й направляє його до неба, і хто радіє, як дим досягне Пеґани, щоб таким чином боги Пеґани, говорячи до богів, казали: «Ось Кілулуган займається справою на землі Кілулугана».

Усі ці боги такі маленькі, що вони є меншими за людей, але ж такі, яких добре мати поблизу вогню; і багато разів люди молились Кілулугану, говорячи: «Ти, чий дим здіймається до Пеґани, надішли його із нашими молитвами, щоб боги могли їх розчути». І Кілулуган, хто вдоволений тим, що людям потрібно молитись, розтягується увесь сірий та худий, з його руками над головою, і посилає дим, свого слугу, шукати Пеґану, щоб боги Пеґани дізнались, що люди моляться.

А Джабім, Володар зламаних речей, сидить за будинком, щоб лелекати[8] ті речі, які відкинули. Й там він сидить, жаліючи зламані речі до кінця світів, або ж до того, як хтось прийде, щоб полагодити зламані речі. Або ж іноді він сидить біля краю річки, щоб лелекати забуті речі, які плинуть нею.

Добрим богом є Джабім, чиє серце у болю, якщо хоч щось втрачене.

Є також Трібугі, Володар Сутінок, чиї діти — то тіні, котрі сидять у кутку далеко від Хабанії та не розмовляють. Але коли Хабанія вже пішов спати, і старий Грібаун вже блимнув сотню разів, до того, що вже забув, де тут деревина, а де попіл, тоді Трібугі відправляє своїх дітей бігати по кімнаті й танцювати на стінах — але ж ніколи не порушувати мовчання.

Але коли знов світло з’являється над світами, і світанок приходить, танцюючи, великим шляхом з Пеґани, тоді вже відходить Трібугі до свого кутка, зі своїми дітьми навколо, як нібито вони й ніколи танцювали по кімнаті. І раби Хабанії та старого Грібауна приходять і пробуджують їх від сну поблизу домашнього вогню, і Пітсу смикає кішку, і Хобіт вгамовує собаку, і Кілулуган простягає над собою свої руки до Пеґани, і Трібугі сидить, завмерлий, а його діти сплять.

А коли всюди темрява, у годину Трібугі, Хіш крадеться із лісу, і це Володар Тиші, чиї діти — самі кажани, які порушили волю свого батька, хоча й таким, дуже слабким тоном. Хіш замовчує миш й усі шепоти поночі; він робить, щоб усілякий звук завмер. Лиш тільки цвіркун бунтує. Але Хіш наслав на нього таке закляття, що, як той відцвірче тисячу разів, його голос вже більше ніхто не чує, адже й той стає частиною тиші.

Й коли він умертвив усі звуки, Хіш вклоняється низько до землі; а затим приходить у дім, без жодного звуку від власних кроків, бог Йохарнет-Лахай.

Але далеко у лісі, із якого приходить Хіш, Вухуун, Володар Шумів у Ночі, прокидається у своєму лігві й повзе круг лісу, щоб побачити, чи правда, що Хіш вже пішов.

Тоді на якійсь із галявин Вухуун здіймає свій голос та кричить гучно, так, щоб уся ніч почула, що це він, Вухуун, хто тепер тут — і по всьому лісі. І вовк, і лис, і сова — й великі звірі, й малі здіймають власні голоси, щоб бурхливо вітати Вухууна. І здіймаються звуки голосів і ворушіння листви.

[7] В оригіналі використовується дієслово ‘lament’ у значенніі «плакати, жаліти, відчувати скорботу», тому тут — відповідне йому «лелекати», що є застарілим синонімом для того ж самого і документується од 1907-го року.