Причини розколу ОУН. Чому не вдався союз Об'єднаних Українських Націоналістів з Третім Райхом

Канал у ТГ: https://t.me/united_in_blood.

У зв'язку з багатьма міфами і нещодавньою «дискусією» вважаю за потрібне пролити світло на діяльність ОУН у передвоєнний час і власне війни, причини розколу ОУН, а оцінку цим подіям нехай кожен дасть сам.

Після поразки перших визвольних змагань українській нації був потрібен час, аби залікувати рани та набратися сил. Починаючи з 1930 року ОУН все більше набирає сили і впливу в еміграції та на теренах Західної Україні, до її лав стають тисячі молодих людей, які мріють про незалежну країну, за свої переконання вони готові платити кров’ю. Українська нація знову була готова кинути виклик світу, а час був сприятливий для цього.

Перш за все необхідно зазначити про близькість ідеології ОУН до «інтегрального націоналізму», який повстав в Європі проти ліберального та марксистського світу. «Ми, Українці, можемо лише вітати перемогу фашистів, адже з ними перемогла наша ідея, яку знаходимо в їхній концепції рідного краю, як найвищої цінності» - проголошував «Літературно-науковий вісник» один з основних друкованих органів українського націоналістичного руху. В свою чергу видатний український теоретик Микола Сціборський в своїй праці Націократія пише:

«Треба зазначити, що основні ідеї фашизму не замкнулися в самій Італії, але швидко поширили свій вплив у цілому світі, посилюючи та оформлюючи той психологічний та суспільно-політичний процес, що по останній війні стихійно вибуяв серед різних народів: це – націоналізм. Сам фашизм, це насамперед націоналізм – любов до власної батьківщини й патріотичне почування, доведені до самопосвяти й культу жертвенного фанатизму ».

Український інтегральний націоналізм відносився до того ж програмно-ідеологічного типу, що й німецький націонал-соціалізм з італійським фашизмом. Більш того, при порівнянні основи українського націоналізму разюче схожі основам саме націонал-соціалізму і різниця полягає хіба в назві. А публіцист ОУН Оршан писав про це наступне: «Український націоналізм оперує щодо себе також терміном націонал-соціалізм»

Головний ідеолог ОУН доктор Донцов не приховував своєї симпатії до націонал-соціалізму, саме під його керівництвом була вперше перекладена книга «Mein Kampf», назвавши її «твором неоціненного значення», де український націоналіст «знайде для себе практичні висновки і вказівки». Саме він підготував теоретичну базу для розвитку організованого націоналістичного руху та надихнув ціле покоління фанатичною вірою, яка запалала яскравим полум'ям у роки війни. У 1933 році він вітав перемогу націонал-соціалізму в Німеччині:

 «Цей дух прокинувся в Італії, він прокинувся у Франції, прокинувся в Наддніпрянщині. Рух, який почався в Італії, а тепер йде в Німеччині, оздоровить отруєну Людвіками, Ейнштейнами, Ромен Роланом, Маргаритами, Барбюсами та Горькими духовну атмосферу Європи, створить нову громадську думку, нову систему суспільних і особистих цінностей, яка не буде толерантною до гангрени марксизму поруч із собою».

 Аби напевне закрити питання спорідненості українського націоналізму з правими рухами того часу, наведемо другу цитату Донцова з Вісника за 1935 рік :

«Політичний і морально-психологічний дух, яким дихають українські націоналісти, безперечно є фашизмом».

Саме на НСДАП та 3 Райх, покладається перший голова ОУН - полковник Євген Коновалець, як на головного союзника у боротьбі за незалежність України. Під його керівництвом ОУН активно співпрацювала з НСДАП, наприклад, ОУН була членом міжнародної організації «Зарубіжних націонал-соціалістів» заснованої Закордонним відділом НСДАП (АТ / НСДАП) і в 1937 році представники ОУН на чолі з Володимиром Мартинцем брали участь у великому засіданні цього «ультраправого інтернаціоналу» . Коновалець неодноразово особисто зустрічався з Гітлером, зокрема в 1931 році, ще до того, як він зайняв пост райхсканцлера. Радянська розвідка перелякано доповідала (агентурне донесення в II відділ ГШ ВП з Риму від 28.01.1936 р):

«Донесення від 08.05.1933 р .:
... В українській колонії у Відні вже поширюються чутки про переговори Коновальця з італійськими фашистами ... до переговорів в Італії притягнутий і Полтавець-Остряниця з Мюнхена, величали себе гетьманом ... Коновалець ... підтримує контакт з Остряницею тому, що він, маючи гроші, свого часу допомагав Гітлеру, тому Гітлер і тепер підтримує дружні стосунки з Остряницею. ..»

Під час однієї із зустрічей Гітлер запропонував йому, щоб кілька однодумців Коновальця пройшли курс навчання у нацистській партійній школі в Лейпцигу. Члени ОУН пройшли навчання в школі, виконали декілька диверсійних і терористичних актів на території Польщі. Особливо активними дії українських націоналістів стали в 1934 році, коли у Варшаві вбили польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, а у Львові - співробітника радянського консульства Андрія Майлова. Саме через цей тісний зв'язок між НСДАП і ОУН був вбитий перший вождь, вбивця пізніше писав так:

«причиною, що спонукала радянську владу на організацію вбивства Коновальця, було встановлення співпраці між ОУН та нацистською Німеччиною, яке створило в Україні загрозу координації спільних дій проти СРСР в майбутньому».

У травні 1938 після вбивства Євгена Коновальця, Андрій Мельник стає виконуючим його обов’язки. На Великому Зборі ОУН в серпні 1939, що відбувся в Римі, полковник Мельник був затверджений Головою Проводу. Тоді, в жовтні 1939 року, шеф Абверу адмірал Вільгельм Канаріс і його помічник Ервін фон Лагузен зустрілися у Відні з новообраним Головою. Канаріс привітав Мельника з «рішенням фюрера створити Українську державу» у разі переможного завершення війни і попросив надати проект Конституції та склад майбутнього уряду. Мельник погодився. Уряд мав очолити Омелян Сеник. Сам Мельник повинен був зайняти диктаторську посаду вождя нації. Конституція, складена Миколою Сціборським, першою статтею стверджувала в Україні «авторитарний, тоталітарний, професійно-становий» режим. Вождь нації, за Конституцією, мав право скликати і розпускати парламент і уряд, вибирався довічно і був відповідальним «перед Богом, історією та власною совістю».

З початку Другої Світової Війни для України починаються Другі визвольні змагання, доля дає нову можливість на для здобуття омріяної волі. Вже при виконанні плану «Вайс» перші українські формування (ВВН), у складі Вермахту, приймають участь у блискавичній війні, проти Другої Речі Посполитої. У союзі з Німеччиною та іншими європейськими країнами український народ був здатний знищити червоного звіра, але важким ударом по цим планам стає розкол ОУН у 1940 році. Після падіння Польщі, з в'язниць і таборів німцями були звільнені багато бойовиків ОУН, одним із звільнених був Бандера. Під впливом свого оточення, а особливо помітну тут роль зіграє Ріхардо Ярий, Степан Бандера висуває ряд вимог до керівництва Проводу. Вимоги стосуються зміни складу Проводу та включення в нього самого Бандеру так і його близьких оточуючих. На початку 1940 року в Римі відбуваються перемовини між Мельником та Бандерою, де останній передає свої вимоги та наполягає що треба прибрати людей яким він з однодумцями не має довіри. На що отримує відповідь що ОУН - «це не демократична партія, в якій вибирають і голосують, чия візьме», а «побудований на основі вождизму орден революціонерів, в якому про все вирішує сам вождь». Лише «він може покликати і визначати членів проводу та своїх соратників».

Так, не досягнувши домовленості, 10 лютого 1940 було проголошено створення революційного проводу ОУН на чолі зі Степаном Бандерою, фактично одна людина розколола ОУН на два табори - бандерівців та мельниківців і почала криваву війну в середині організації. В цій віні не було кордонів, правил та честі, куля могла знайти тебе як і в бойовому з’єднанні так, і на вулиці міста, які були далеко від лінії фронта, навіть жінки та діти ставали її жертвами. Особливою жорстокістю та нехтуванням усіх моральних принципів відзначилась бандерівська СБ на чолі з Лебедь-Рубаном. Серед їх жертв числяться такі великі патріоти та непримиренні борці за Україну як Микола Сціборський, Ярослав Барановський, Роман Сушко, Омелян Сеник, Іван Голуб та сотні інших. Мабуть однією найбільш жахливою жертвою терору СБ, стає український православний єпископ Мануїл з Володимира. Після того як єпископ відмовився підтримати бандерівців, він був викрадений у ночі та ув’язнений СБівцями. Після невдалої спроби втекти з-під варти владика був розстріляний, але цього вивилось замало, його тіло повісили на видному місці для постраху… Аби краще уявити ситуацію, яка склалася на той момент, наведу цитату: «Деякі дискусії доходили до того, що Українську Державу має очолювати Бандера, а якщо ні, то нехай України не буде…» (зі спогадів Максима Скорупського).

Найсильніше розкол позначився на відносинах з німецькими націонал-соціалістами, на яких так багато надій покладав ще Євген Коновалець. Документи Абверу тих років свідчать про зміну ставлення до ОУН, яку раніше вважали міцною союзницької організацією, а її вождя «українським фюрером». Коли ж «фюрерів» стало двоє і організація розкололася, довіра з боку Німеччини до її уламків було більш ніж підірвано. Розкол не тільки робив невизначеними майбутні відносини, але ставив хрест на всіх основних домовленостях, досягнутих раніше, а головним чином на договорі Мельника з Гітлером щодо створення Української держави на чолі з ОУН. В свою чергу Абвер неодноразово намагався примирити ворогуючі сторони, з протоколу полковника розвідки Ервіна Штольце відомо про, що найменше, дві спроби, але жодна не дала результату. А пізніше після бандерівської «червневої» диверсії , німецькі урядовці надовго розчаровуються в ОУН (б).

Над Львовом і всіма звільненими українськими землями тепер розвивалися штандарти зі свастикою і жовто-блакитні прапори. Однак, замість того, щоб розвивати загальний успіх, лідери двох уламків ОУН продовжили ворожнечу і взялися ділити шкуру ще не вбитого ведмедя. Було очевидно, що майбутній український уряд буде стверджувати саме німецька влада, а вибір вони мали досить широкий, особливо враховуючи розкол ОУН. Боячись і передчуваючи, що перевага буде віддана ОУН (м), як основі старої організації, лідер якої мав прямі домовленості з Гітлером, бандерівці вирішили зіграти ва-банк і показати себе більш здатними союзниками. Без жодного попередження та узгодження з німецькою стороною, 30 червня, тобто день визволення Львова, бандерівці проголосили «Акт відновлення Української Держави» і створення українського уряду з представників ОУН (б). Як наслідок, бандерівський уряд не було визнано німецькою владою, а члени його піддалися репресіям. Щоб розібратися в цих подіях, звернемося до самого документу:

«АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

1. Волею Українського Народу, Організація Українських Націоналістів під проводом СТЕПАНА БАНДЕРИ проголошує створення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця й Вождя ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада.

Суверенна Українська Влада запевнить Українському Народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.

2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядкується Національному Урядові, що створиться у столиці України — Києві.

3. Новоповстаюча Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Великою Німеччиною, що під проводом свойого Вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Европі і світі та допомагає Українському Народові визволитися з під московської окупації.

Українська Національна Революційна Армія, що твориться на Українській Землі, боротимесь дальше з Союзною Німецькою Армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Державу і новий лад у цілому світі.

Хай живе Українська Суверенна Соборна Держава!

Хай живе Організація Українських Націоналістів!

Хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів і Українського Народу СТЕПАН БАНДЕРА!

СЛАВА УКРАЇНІ!»

Сучасні псевдо-патріоти люблять виставляти цей акт, як істинно «антифашистський», а так само вказувати на ідеалістичні прагнення бандерівського уряду, який нібито «прагнув відразу визначити ставлення німців до української незалежності», і «окремо від німців створити державу». Але з наведеного вище документа видно тільки претензію бандерівців на роль єдиних представників українського народу і більш ніж лояльне ставлення до націонал-соціалістичної Німеччини. Текст документа підтверджує тезу про те, що поспішний акт мав на меті утвердження ОУН (б) як єдиної української організації, яка представлятиме Україну у відносинах з Німеччиною, тобто акт став в першу чергу частиною протистояння з мельниківцями, ніж боротьбою за Україну. Інакше, навіщо було проголошувати державу без жодного узгодження з тими, хто звільняв територію для нього і хто повністю розпоряджався ситуацією? Причому фронт тим часом просунувся не набагато далі Львова. Враховуючи ці факти, стає очевидним, що подібний акт був провальним за будь-яких, навіть найкращих умов і з найкращим відношенням з боку Німеччини. А ставлення кращим не було з причини розколу ОУН. Бандерівцям були відомі плани Німеччини щодо України. Ці плани не влаштовували бандерівців тільки тим, що на чолі незалежної України, швидше за все, стояли б не вони. Непримиримий борець за Україну командувач Поліської Січі та організатор УПА Тарас Бульба-Боровець негативно віднісся до цієї події, назвавши її «оперетковим державним актом»: «Акт не був волевиявленням всього українського народу. Він був наспіх проголошений кількома випадковими людьми. З таких причин це не є жоден акт національно-державної політики, а самозванча диверсія і явна отаманія». Пізніш бандерівці пригадали йому ці слова, підступно нападаючи на бойові загони УПА та ліквідовуючи його прибічників. В результаті одного з нападів була захоплена дружина отамана Боровця, яку через тиждень закатували до смерті. 

Сама ж Україна в разі перемоги отримувала незалежність, всупереч всім «антифашистським» міфам. Ще напередодні війни Німеччина не приховувала, що в її інтереси входить створення могутньої України на противагу Москві, газети того часу писали:

«За отриманими з Женеви відомостями днями в Локарно відбувалися наради представників Гітлера з представниками італійських фашистів. Від імені Гітлера виступав фон Розенберг, який вважається фахівцем у закордонних справах в головному штабі Гітлера. Фон Розенберг як розповідають є автором плану створення федеративного литовсько-білорусько-української держави, до складу якого увійшли б землі, що належать на даний час Польщі та Радянської Росії.

На цій нараді також обговорювалося план зустрічі Гітлера з Муссоліні. Фон Розенберг зробив нібито сенсаційну заяву, що питання про повернення Німеччині польського Помор'я є лише моральним задоволенням для німецького народу, але не дозволить вирішити наболілих господарських проблем, особливо безробіття та кризи. Гітлер не бажає ставити питання про повернення Німеччині колоній, щоб не псувати відносини з Англією. Зате Розенберг на зазначеній нараді доводив необхідність розділу та відділення України, проводячи ту думку, що ліквідація радянського ладу важлива не тільки для цілей Німеччини та Італії, але і для всього культурного світу.

Цікаво, що під час наради в Локарно, прибули туди глава галицької військової організації полк. Коновалець і претендент на гетьманську булаву Полтавець-Остряниця, що підтримує близькі стосунки з головним штабом партії Гітлера. На фашистсько-гітлерівській нараді вони виступили в якості експертів та зробили доповідь про політичне становище радянської України та Східної Галичині.»

Звернемося до документів Міністерства у справах східних окупованих територій, яке очолював Альфред Розенберг, а саме до «Меморандуму про цілі війни проти СРСР», враховуючи так само те, що всі рішення апарату Розенберга приймалися тільки з відома Гітлера:

«2 квітня 1941
Меморандум № 1
Копія
Стосується СРСР
Військовий конфлікт з СРСР призведе до надзвичайно швидкою окупації важливих частин Радянського Союзу.
Для знавця Сходу, карта народів Росії відображає такі національні чи географічні одиниці:
а) Великоросія з Москвою як центром;
б) Білорусь і Мінськ з Смоленськом як столицею;
в) Естонія, Латвія, Литва;
г) Україна та Крим з Києвом як центром;
д) район Дону з Ростовом як столицею;
е) район Кавказу;
ж) Російська Середня Азія або Російський Туркестан

А. Великоросія

Російська імперія царської форми з'явилася після панування татар, зі створенням Великого князівства Московського. Цей територіальний центр зберігає і сьогодні надзвичайно велику силу. Тривале ослаблення його буде політичною метою дій проти СРСР, щоб забезпечити можливість розвитку іншим районам. Це ослаблення має настати внаслідок тимчасової окупації території за трьох важливих умов:

1. через повне знищення єврейсько-більшовицької державної адміністрації, без того, щоб сприяти створенню нового загального адміністративного апарату;

2. через широку економічну експлуатацію ...;

3. через передачу важливих районів російського центру новим державним утворенням, а саме Україні, Білорусі та Донському району. Таким чином, одночасно відкривається можливість використовувати Московську Росію як район для масової резервації небажаних елементів.

Г. Україна

Київ був головним центром держави варягів, які належать до норманів. Але й після панування татар Київ упродовж тривалого часу протистояв Москві. Його національне життя, в противагу того, що говорить московська історіографія, чиї версії поширилися і в Європі, засноване на досить міцній традиції. Політичним завданням у цьому районі буде твердження власного національного життя до створення політичної формації, яка матиме на меті об’єднання з районами Дону і Кавказу у формі Чорноморської конфедерації постійно протистояти Москві й оберігати великонімецкий життєвий простір зі Сходу. ... .До тієї території, яка в СРСР розглядається як чисто українська, слід прирізати крайові райони зі складу російського простору. Як згадано вище, це послужить ослабленню Великоросії і в той же час створення політичної противаги їй. Провести в склад України слід території нинішніх Курської та Воронезької областей. На досягнення цієї політичної мети і слід спрямувати все економічне та адміністративне управління українською територією… »

Із документу «Про проблему сходу»:

«... Але треба докладати всіх зусиль, щоб, врешті-решт, знову повернути до життя цю національну свідомість. При цьому треба діяти обачно. Треба сприяти появі літератури про боротьбу українців - з тим, щоб можна було знову оживити історичну свідомість народу. У Києві треба б створити університет, відкривати технічні виші, підтримувати українську мову; українські класики, які писали частиною також і російською мовою, можуть бути знову надруковані українською мовою. І, нарешті, на більш пізній час можна мати на увазі і організацію політичного руху, що-небудь на зразок Вільного українського козацтва. Українські кордони повинні охопити, власне, Україну, а також області з центрами в Курську, Воронежі, Тамбові, Саратові ... »

Записи генерала Гальдера за липень 1940 передають вказівки фюрера про держави, з якими Третій Райх матиме справу в майбутньому: «Українська держава, Федерація балтійських держав, Білорусь, Фінляндія». Крім того, ще пакт 1939 року між Мельником і Гітлером, умовою створення Української держави визначав успішне завершення бойових дій. Подібна умова відповідала елементарним правилам ведення війни, і була в повній мірі здійснена на Балканах, де нові державні утворення - Хорватія і Сербія з'явилися тільки після розгрому югославської армії німецькими військами. Бандерівці не могли не розуміти очевидних фактів, як і того, що вони одноосібно не отримають від німців влади національного уряду. Саме цим і було продиктоване рішення поставити Німеччину перед фактом, що незалежна Україна вже є і представляє її одна єдина ОУН (б).

Коли у Берліні довідались про Акт від 30 червня 1941 р., який здекларував появу нової держави у тилу німецьких військ, то там дії бандерівської ОУН розцінили як прояв недисциплінованості, політичної анархії. Однак, спочатку широких арештів чи інших ворожих дій не було. Зокрема, представник німецької окупаційної адміністрації, радник з українських справ полковник Бізанц (колишній старшина УГА), зустрівшись з Стецьком, висловив йому невдоволення німецької сторони. При цьому він наголосив, що Акт від 30 червня 1941 р. є порушенням домовленостей, котрі існували між німцями та ОУН. Бізанц зажадав, щоб Стецько негайно виїхав до Кракова, де мав бути Бандера і спільно з ним обговорити ситуацію, що склалася. Але дива не сталося і згідно з вищевикладеною логікою Німеччина не визнала бандерівський уряд, а обставини конфлікту чудово ілюструє протокол переговорів представників Гітлера з Бандерою:

«Краків, 3 липня 1941 року.
Присутні:
З німецької сторони: помічник державного секретаря Кундт, гр. Фюль, Юге фон Бюлов і, крім того, полковник Бізанц. З української сторони: ін. Гробове, проф. Андрієвський, Мудрий, ін. Шухевич і, крім того, Степан Бандера.

Кундт: Панове. Я запросив вас прийти не як членів Національного Комітету, але як приватних осіб. Перш за все, я прошу сказати мені, чи дійсно цей циркуляр підписаний вами.
Всі присутні відповіли «Так».
Кундт: Я повинен пояснити все з приводу цієї справи. Зміст цього циркуляру зовсім не відповідає фактам. Ані німецька влада, ані служби Берліну не поінформовані про існування українського уряду у Львові. Такий уряд не було створено на місці з їхньої згоди. (...) Я виїжджаю сьогодні до Берліну, де ухвалюватимуться інші рішення. Я тільки хотів негайно попередити вас належним чином ніяк не продовжувати робити речі такого роду і не компрометувати себе в очах вашої власної нації. Компетентні політичні органи влади Райху, під керуванням фюрера, також вважають передчасним створення Українського Національного Комітету, який виступав би від імені України. (...) Ми не знаємо, що вирішить фюрер щодо вашого складу уряду України, коли бойові дії будуть закінчені ».

Це далеко не повний список, але навіть він добре демонструє кількість українських з'єднань. Які б не були створені Германією, якщо в неї були лише загарбницькі плани щодо Українські землі.

Так само неправдива страшна антифашистська історія про заслання Степана Бандери та Ярослава Стецька до концтабору Заксенхаузен. Адже після арешту і переговорів у Кракові Бандера та Стецько були перевезені до Берліну, де були звільнені без права залишати місто. Там вони тривалий час жили у маєтку, вільно пересувалися німецькою столицею, і лише після невдалих берлінських переговорів вони були відправлені під новий «почесний арешт», як назвав це сам Стецько. Були відправлені зовсім не в концтабір, а в арештантський будинок (бункер «Целленбау») на його території, звідки вони без проблем здійснювали управління ОУН (б). У арештантському будинку містилися елітні політичні в'язні з усієї Європи, з якими німецька влада сподівалися порозумітися в майбутньому. Арештантам дозволялося вільно приймати гостей, передачі від них, писати листи, зустрічатися між собою, пересуватися по території табору і багато іншого, тобто перебування лідерів ОУН (б) в Заксенхаузені не має нічого спільного зі страшилками про концтабори. Згадуючи про концтабірний міф, не можна не згадати нині відому історію розстрілу в Києві діячів ОУН (м) - Олену Телігу та Олега Ольжича. Ці події антифашисти всіх мастей представляють як акт розправи німецьких націонал-соціалістів над українськими націоналістами. Але дане твердження не має нічого спільного з дійсністю. Як уже було згадано, з розколом ОУН бандерівці і мельниківці почали знищувати один одного сотнями, а з початком війни проти СРСР їхнє протистояння посилилося. Так, наприклад перший хто повідомив в Берлін про бандерівський «Акт відновлення Української Держави» як про «акт зради і саботажу» був саме Андрій Мельник, який закликав Німеччину негайно розпустити самозваних бандерівський уряд. Протистояння осколків ОУН не припинялося і далі, коли в практику ввійшло прагнення обмовити конкурентів перед німецькими каральними органами. Піддані бандерівській обмовці мельниківці Теліга та Ольжич проходили у справі гестапо як «агенти більшовицької Москви», а не як українські націоналісти, знищувати яких німцям було очевидно без потреби, а тим більше з дружньої організації Мельника. В подібну ситуацію потрапляє і автор відомого роману Холодний Яр, Юрій Горліс-Горський відомий своїм негативним ставленням до бандерівців. У 1942 році під час його поїздки до території колишньої Холодноярщини, Горський був обріханий перед німцями мовляв що то радянський шпигун. Лише завдяки його зв’язкам вдалось вийти на волю та оминути долю інших «радянських агентів». До самого кінця війни СБ невпинно слідкувало за ним…

Єдиний висновок з провальних результатів отриманих ОУН ще на самому початку Другої світової війни, це те, що винуватцями всіх невдач українського націоналістичного руху і всього народу стали його лідери, які не зуміли втриматися в єдності та пожертвували інтересами народу заради власних амбіцій.

Автор висловлює велику вдячність всім хто поділився матеріалами для цього тексту, без вас він був би неповним.