Правове становище населення в міжнародному праві - Государство и право контрольная работа

Главная

Государство и право
Правове становище населення в міжнародному праві

Міжнародно-правові питання громадянства. Правове регулювання порядку надання громадянства у різних державах. Коротка характеристика Закону України "Про громадянство". Підстави і порядок припинення громадянства. Режим іноземців і право притулку.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Навчально-науковий інститут права, економіки та соціології
Кафедра конституційного та міжнародного права
Тема : «Правове становище населення в міжнародному праві»
1 Міжнародно-правові питання громадянства
Основою правового статусу особи як одиниці населення як у державному, так і в міжнародному праві є громадянство. Громадян з державою поєднує стійкий правовий зв'язок, що проявляється у чітко визначених законодавством кожної країни взаємних правах та обов'язках. Громадяни мають певні права та обов'язки по відношенню до своєї держави, а держава забезпечує захист їх прав та інтересів як на своїй території, так і за її межами. Держави наділяють своїх громадян більш високим рівнем прав, ніж іноземців, у тому числі певною правоздатністю участі в управлінні державою безпосередньо або через представницьку систему. У демократичній державі громадянство забезпечує повноправне членство, яке дає право брати участь в управлінні державою і гарантує громадянинові право на захист з боку держави.
Поняття громадянства як приналежності людини державі, що існувало раніше, має все менше прибічників, хоча і в сучасній літературі та практиці його можна зустріти. Так, два знаних французьких юристи зазначають, що в юридичному контексті громадянство є “правова приналежність людини до населення, що проживає в якій-небудь державі. Ця приналежність підпорядковує громадянина так званій особистій юрисдикції держави, до якої він належить”.
Більш поширеним і у вітчизняній, і у зарубіжній літературі є поняття громадянства як правового зв'язку людини з державою, що визначає взаємні права та обов'язки.
Термін “громадянство” походить від слів “град”, “городянин”. В англійській мові - “city” - “citizenship”. У німецькій мові “Bыrger” - не лише громадянин, а і міський житель. Пояснення - в тому, що перші республіки переймали досвід самоуправлінських міст. Зараз у документах для позначення громадянства використовується інший термін - “nationality” (англ.), “nationalitй” (франц.), “nazionalitб” (італ.). Що означає приналежність до держави. Справа в тому, що термін “nation” в іноземних мовах (англійській, французькій та ін.) означає не національність в етнічному значенні, як це є в українській мові, а “нація”, “народ”, “держава” у суспільно-політичному значенні. Однак у зв'язку з неточним перекладом в українській мові і вкорінилися такі назви, як, наприклад, “Організація Об'єднаних Націй” (замість “Організації Об'єднаних Держав” - адже членами ООН є не нації, а держави). Крім громадянства, вживається термін “підданство”, який раніше використовувався для позначення приналежності монархії. У теперішні часи цей термін звичайно рівнозначний терміну “громадянство”, або взагалі не вживається : в ряді монархій (наприклад, в Бельгії, Іспанії, Нідерландах) у конституціях і в законодавстві його замінив термін “громадянство”.
Необхідно зазначити, що громадян не можна розцінювати лише як сукупність осіб, які проживають на території певної держави. Така сукупність утворює її населення, яке складається з громадян даної держави, а також іноземців та осіб без громадянства - апатридів. Населення - демографічна, а не правова категорія. Немає також підстав вважати громадянами усіх осіб, на яких поширюється влада держави, її суверенітет. Суверенна влада держави є обов'язковою як для громадян даної держави, так і для іноземних громадян та осіб без громадянства, що проживають чи перебувають на її території.
У деяких країнах існують різні види громадянства. У Нідерландах особи, що народилися в “голландських володіннях” (тобто в колоніях), володіють статусом “голландських підданих”, на відміну від повноправних громадян “нідерландців”. У деяких федераціях, наприклад, в США, крім федерального громадянства існує громадянство суб'єктів. А у Швейцарії, крім федерального громадянства існують громадянства кантону і общини. У міжнародному праві існує тільки федеральне громадянство.
Більш складним явищем є громадянство Європейського Союзу, встановлене Маастріхтським договором про ЄС, згідно з яким “кожна особа, що має громадянство держави-члена, є громадянином Союзу”.
1 Міжнародно-правові питання громадянства
Населення як складовий елемент держави вступає у складні правові зв'язки з іншими складовими елементами держави: територією та державною владою. В дійсності держава здійснює власні повноваження щодо своїх громадян, навіть якщо вони знаходяться на території іноземної держави; таким чином територіальні повноваження держави, що надає їм притулок, та власні повноваження держави їхнього походження повинні бути узгоджені та взаємозалежні, саме міжнародному праву належить це здійснити. З іншого боку, повноваження держави передбачають визначення умов надання свого громадянства, але саме міжнародне право визначає умови протиставлення цього громадянства іншим державам. Таким чином, суверенітет держави щодо її громадян постає як сукупність повноважень, регламентованих міжнародним правом.
Ми розглянемо в загальних рисах ці складні питання, водночас аналізуючи деякі особливі ситуації, які змінюються залежно від різновидів національного законодавства та чинних договорів.
В окремих країнах законодавство крім звичайної натуралізації передбачає також набуття громадянства шляхом реєстрації. У Великобританії цей вид набуття громадянства передбачається для громадян англійських заморських територій та для дітей англійських громадян, які народилися за кордоном. Але це не самостійний спосіб набуття громадянства, а лише вид полегшеної натуралізації, передбаченої законодавством деяких країн. Набуття громадянства шляхом реєстрації міжнародним правом не регламентується.
Процедура прийому в громадянство цілком визначається внутрішнім законодавством держави. Можна виділити, принаймні, чотири види процедур натуралізації:
натуралізація, здійснювана вищими органами державної влади;
натуралізація, здійснювана органами державного управління: урядом або центральними галузевими органами державного управління (звичайно відомствами внутрішніх справ);
натуралізація, здійснювана місцевими органами державної влади (трапляється дуже рідко);
судова натуралізація (також не дуже поширена).
Різновидом натуралізації є передбачуваний законодавством деяких країн спрощений порядок набуття громадянства певними категоріями осіб шляхом реєстрації (якщо тільки мова не йде про підтвердження свого громадянства), усиновлення, в результаті вступу в шлюб. Два останніх способи називають деколи сімейним порядком набуття громадянства. До нього відноситься і автоматична натуралізація неповнолітніх дітей у зв'язку з натуралізацією батьків.
Надання громадянства у порядку натуралізації має певні особливості. Як правило, натуралізація здійснюється на основі вільного волевиявлення особи, наслідком чого стає припинення її попереднього громадянства. Однак цього недостатньо. Така особа має відповідати вимогам законодавства щодо натуралізації певної країни. У законодавстві більшості держав такими вимогами є:
ценз осілості. тобто певний мінімум часу проживання особи у даній державі.
Встановлення тією або іншою країною певних умов, що є обов'язковими для натуралізації, визнається у світовій практиці цілком правомірним. Право встановлювати ті чи інші цензи та умови натуралізації передбачене, зокрема, Конвенцією про скорочення безгромадянства. Метою зазначеної акції є прагнення захистити інтереси даної держави та забезпечити нормальне входження в нове суспільство людини, яка набуває громадянства.
У США та багатьох інших державах на основі доктрини “ефективного зв'язку” особи з державою передумовою натуралізації є доміцилій у цій країні, або ценз осілості. У деяких країнах умова осілості може бути виконана, якщо іноземний прохач прослужить певний час на судні закордонного плавання даної країни (Швеція) або у діючій армії (США).
Умова про необхідний фактичний зв'язок з державою або осілість міститься у ряді міжнародних угод, наприклад у деяких договорах версальської системи (ст. 51 договору Нейі 1919 р., в певній мірі - ст. VI Вашингтонської угоди з питань громадянства між американськими державами 1923 р.). Вимога осілості строком від 5 до 10 років закріплена в Конвенції ООН про скорочення безгромадянства 1961 року.
Значення доміцилію в якості колізійної прив'язки в умовах зростаючої міграції населення в сучасних розвинутих державах настільки зросло, що у деяких випадках доміцилій громадян держав-учасниць договору в певній мірі прирівнюється до громадянства. Виняткові права передбачені лише для осіб, що набули свого громадянства в силу народження. Активні виборчі права особи громадянства другої країни-учасниці договору на території першої держави набувають після п'ятирічного постійного проживання на її території.
Крім визначених в законі заходів, натуралізація часто обмежується і різноманітними цензами, закріпленими судовими прецедентами, як в США, або існуючою судовою практикою державних адміністративних органів, як у Швеції. Послідовно здійснювана не закріплена в законодавстві практика натуралізації в Швеції включає такі критерії, як здатність матеріального забезпечення себе та сім'ї, придатність в якості робочої сили, високий рівень професійної підготовки, дотримання норм кримінального законодавства, правил поведінки в побуті, відсутність заборгованості по рахунках та в оплаті податків і в кінцевому підсумку - доцільність прийому в громадянство конкретної особи.
У багатьох країнах законодавство в якості умови натуралізації передбачає складення присяги на вірність державі. Такий принцип передбачений законодавством Великобританії і США, де нараховуються лише поодинокі випадки, коли суд з релігійних причин дозволив ухилитися від принесення певних частин присяги. Необхідність принесення присяги міжнародно-правовими нормами не закріплена.
Критеріями дійсності натуралізації, як правило, є пред'явлення прохачами справжніх документів і дача правдивих свідчень. Набуття громадянства на основі обману є правовою основою відміни або об'яви такої натуралізації недійсною. Більш складною проблемою є питання про похідну натуралізацію на основі фіктивного шлюбу та натуралізації, яка ґрунтується на помилці компетентного державного органу. Зараз фіктивний шлюб не може виступати основою натуралізації. Однак відносно натуралізації особи в результаті помилки державного органу федеральний конституційний суд ФРН, наприклад, 14 грудня 1972 року постановив, що володіння паспортом ФРН помилково не є підставою для набуття державної приналежності цієї держави.
Критерієм правомірності натуралізації є добровільність з боку особи, що натуралізується. Добровільність виражається або у поданні заяви про натуралізацію за власним бажанням, або у мовчазній згоді при територіальних змінах.
Відповідно до ст. 16 Закону України «Про громадянство» умовами прийняття до громадянства України є:
визнання і виконання Конституції та законів України;
неперебування в іноземному громадянстві (ця умова ґрунтується на одному з основних принципів громадянства нашої держави -- принципі єдиного громадянства України);
безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років (це правило не поширюється на осіб, які виявили бажання стати громадянами України, за умови, якщо вони народилися чи довели, що хоча б один з їх батьків, дід чи баба народилися на її території);
володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілкування;
5) наявність законних джерел існування.
Можливість набуття громадянства України значно полегшується для осіб, які мають певні заслуги перед нашою державою. Так, згідно зі ст. 16 Закону положення наведених нами вище пунктів 3, 4 і 5 можуть не враховуватися у виняткових випадках за рішенням Президента України щодо осіб, які мають визначні заслуги перед Україною або якщо їх прийняття до громадянства України становить для неї державний інтерес. Крім того, вимоги пунктів 3 і 4 цієї статті не поширюються на осіб, які перебувають у шлюбі з громадянами України, що узгоджується, зокрема, з положеннями Конвенції про громадянство одруженої жінки.
У всіх країнах однією з умов натуралізації є лояльне ставлення до даного режиму. Особам, які вчинили проти нього злочин, громадянство, як правило, не надається.
У Законі України «Про громадянство» (ст. 16) визначені обставини, за яких громадянство України не може бути надане. Так, до громадянства України не приймаються особи, які:
1) вчинили злочини проти людства або здійснювали геноцид чи вчинили злочини проти держави або тяжкі злочини проти особи;
2) засуджені до позбавлення волі до зняття судимості;
3) перебувають під слідством або уникають покарання чи вчинили злочин на території іншої держави;
перебувають на військовій службі, в службі безпеки, в правоохоронних органах, органах юстиції або органах державної влади іноземної держави.
Досить часто питання про набуття громадянства виникає при вступі у шлюб з іноземцем. У минулому було прийнято, що вступаючи в шлюб з іноземцем, жінка втрачає своє громадянство та набуває громадянства чоловіка. Зараз все більша кількість держав стає на позицію статевого рівноправ'я і встановлює, що вступ жінки в шлюб сам по собі не впливає на її громадянство. Разом з тим, часто передбачається спрощений порядок набуття громадянства при вступі у шлюб.
Ця практика узгоджується з Конвенцією «Про громадянство заміжньої жінки» 1957 р., яка передбачила, що шлюб не впливає на громадянство жінки, так само, як і його розірвання. (ст.1). Жінка-іноземка може набути громадянство чоловіка у спрощеному порядку (ст.3).
Деколи законодавство передбачає можливість надання громадянства особам, що знаходяться за кордоном. Така можливість передбачена законом Ізраїлю про громадянство 1971 р. Але в загальному вважається, що закони про натуралізацію не діють по відношенню до осіб, які знаходяться на території іншої держави.
Надання почесного громадянства, на відміну від натуралізації, здійснюється за ініціативою компетентних органів держави, а не за проханням зацікавленої особи. Зазвичай такий вид громадянства надається за особливі заслуги перед державою.
Оптація (вибір громадянства) не завжди виступає в якості способу набуття громадянства. Наприклад, можливість оптації передбачається в конвенціях про подвійне громадянство. Якщо громадянин якої-небудь держави має одночасно ще іноземне громадянство, то йому може надаватися право оптувати одне із них, відмовившись тим самим від іншого. Громадянства в цьому випадку він не набуває, оскільки тут оптація спричиняє лише втрату одного з громадянств. Однак у деяких випадках оптація виступає як самостійний спосіб набуття громадянства. Таку роль вона відіграла, наприклад, у відповідності з радянсько-польською угодою про репатріацію від 25 березня 1957 року, за умовами якої репатріанти із СРСР в ПНР з моменту перетинання радянсько-польського державного кордону втрачали громадянство СРСР і отримували громадянство ПНР.
І, нарешті, ще одним із способів набуття громадянства є реінтеграція, або поновлення громадянства. При певних обставинах приймаються спеціальні законодавчі акти про особливий порядок відновлення громадянства. У деяких країнах можливість відновлення громадянства передбачена в загальному, а не в спеціальному законодавстві про громадянство. В цьому випадку відновлення громадянства не виступає як самостійний спосіб набуття громадянства, а є лише спрощеною натуралізацією.
З проблемою набуття громадянства тісно пов'язане питання про підстави і порядок його припинення.
Можна виділити три форми втрати громадянства:
Особа також може втратити громадянство і в силу положень міжнародного договору.
Автоматична втрата громадянства у вітчизняній практиці зустрічається лише у міжнародних угодах та у спеціальних законодавчих актах, в той час як в США це типова форма втрати громадянства. У США існує так звана доктрина свободи експатріації. Якщо яка-небудь особа, що має американське громадянство, натуралізувалася за кордоном, вона автоматично його втрачає. У законодавстві США встановлені і інші підстави автоматичної втрати громадянства (наприклад, у випадку участі американського громадянина у виборах в іноземній країні).
У західній доктрині існує думка, що безумовна свобода експатріації є міжнародно-правовою нормою. Згідно з цією точкою зору, особа натуралізована в якій-небудь державі, повинна втратити своє попереднє громадянство. Але практика її спростовує. Значна кількість держав не додержується свободи експатріації. Великобританія у 1948 році від неї відмовилась. В якості міжнародно-правової норми експатріація виступає лише у випадку, якщо вона передбачена міжнародним договором (для учасників договору).
Відома практика масового позбавлення громадянства за політичну діяльність. Після жовтневого перевороту в Росії на цій підставі було позбавлено громадянства близько двох мільйонів чоловік. Масовість цього явища викликала протести інших держав, деякі з них відмовилися визнати законну силу актів Радянської держави як таких, що суперечать міжнародному праву. Аналогічна ситуація мала місце у 1941 році, після видання Німеччиною 11-го декрету про імперське право громадянства, що позбавив громадянства німецьких євреїв, які проживали за кордоном.
В останні десятиліття спостерігається тенденція до обмеження права держави позбавляти громадянства. Так, в Швейцарії громадянин у принципі не може бути позбавленим громадянства. Винятком є випадок, коли швейцарець, маючи подвійне громадянство та проживаючи за кордоном, наніс значні збитки авторитетові та інтересам Швейцарії. Ця можливість часто використовувалася в роки Другої світової війни. В ряді держав можливість позбавлення громадянства не передбачена законом (Данія, Китай, Японія, Ефіопія та ін.). У деяких державах така можливість передбачена лише щодо натуралізованих громадян, причому протягом порівняно нетривалого часу після цього.
В Україні, яка стала на шлях втілення у своєму законодавстві прогресивних положень міжнародного права, зокрема засад, визначених Загальною декларацією прав людини (ст. 15), не передбачено такої підстави припинення громадянства, як позбавлення особи громадянства.
Ряд норм щодо втрати громадянства міститься в Конвенції про скорочення безгромадянства 1961 р. Якщо закон держави передбачає втрату громадянства внаслідок якої-небудь зміни в особистому статусі, наприклад як вступ у шлюб або його припинення, узаконення, визнання або усиновлення, така втрата ставиться під умову набуття іншого громадянства (ст. 5).
Громадянин не втрачає свого громадянства в результаті виїзду, тривалого проживання за кордоном, нереєстрації або іншої схожої причини, якщо в результаті втрати він стане особою без громадянства.
Конвенція допускає можливість втрати громадянства особою, що протягом тривалого періоду проживає за кордоном, але встановлює, що тривалим вважається проживання не менше семи послідовних років. Це правило встановлено, щоб по можливості уникнути випадків зловживання громадянством, коли його набувають з міркувань тієї чи іншої вигоди, не збираючись встановлювати реальний зв'язок із відповідною країною.
Конвенція 1961 р. закріпила загальне правило, згідно з яким держава не повинна позбавляти особу громадянства, якщо в результаті цього вона стає особою без громадянства. Разом з тим державі надано право робити певні винятки з цього правила, якщо вона зробить відповідне застереження в конвенції. У такому випадку закони держави можуть передбачити право позбавляти громадянства за одною або декількома підставами:
а) ігноруючи пряму заборону держави, особа надає або надавала послуги іншій державі, або отримала чи продовжує отримувати від неї винагороду;
б) поведінка особи наносить суттєву шкоду життєвим інтересам держави;
в) особа зробила заяву про вірність іншій державі.
Позбавлення громадянства у таких випадках може бути оскаржене в судовому порядку.
Недопустимим є позбавлення громадянства за расовими, етнічними, релігійними або політичними підставами. Неправомірною є і відмова у набутті громадянства за цими підставами. Проте масові випадки такого характеру мають місце, наприклад, у прибалтійських республіках щодо російськомовного населення.
Законодавство нашої держави передбачає можливість припинення громадянства України у разі бажання особи набути громадянства іншої держави, а також коли громадянин України вчинив дії, які згідно з законодавством унеможливлюють перебування його в громадянстві України.
Відповідно до Закону України про громадянство (ст. 18) громадянство України припиняється:
за підставами, передбаченими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з Законом першою підставою припинення громадянства України є вихід з нього. Так, у ст. 19 Закону зазначено, що це здійснюється за клопотанням особи. Проте одного клопотання недостатньо. Необхідно, щоб особа на момент подання заяви про вихід з громадянства України виконала усі зобов'язання перед державою, майнові зобов'язання, з якими пов'язані інтереси юридичних чи фізичних осіб на території України, а також вирішила, громадянства якої держави вона хоче набути. Особі, яка відповідає зазначеним вимогам, не може бути відмовлено у виході з громадянства України.
Питання позбавлення громадянства порівняно слабо розроблені в сучасних міжнародних нормах. Стаття 8 Конвенції про скорочення безгромадянства 1961 року не рекомендує державам застосовувати позбавлення осіб громадянства, якщо таке позбавлення робить їх апатридами. Однак ця норма не є загальновизнаною. Слід нагадати про те, що ст. 15 Загальної декларації прав людини проголошує: “Ніхто не може бути свавільно позбавленим свого громадянства“. Хоча декларація не є джерелом міжнародного права, вона має впливовий моральний авторитет. У Конвенції 1961 року вказано, що «держава не повинна позбавляти громадянства за винятком випадків, коли вона діє у відповідності із законом».
Існує два визначення поняття іноземця. Одне з них носить загальний, теоретичний характер: іноземець - особа, яка знаходиться на території будь-якої держави та має громадянство іншої держави. Як показує практика, цього визначення у внутрідержавній сфері явно недостатньо. Можна мати іноземне громадянство і все ж таки вважатися на території держави перебування особою без громадянства. Інше визначення звичайно зустрічається у внутрідержавному праві. Воно має суто практичне, внутрішнє значення, оскільки встановлює, які особи відносяться до іноземців у тій чи іншій державі. Так, стаття 1 Закону України «Про правовий статус іноземців» дає наступне визначення: «Іноземцями визнаються іноземні громадяни - особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства - особи, які не належать до громадянства будь-якої держави».
Іноземець вправі розраховувати на дипломатичний захист з боку держави свого громадянства, і факт його законного перебування на території іншої держави об'єктивно полегшує отримання ним такого захисту. Якщо іноземець знаходиться на території іншої держави незаконно, то остання має право сумніватися у дійсності наявності у нього іноземного громадянства, не кажучи вже про право вислати його за межі своєї території, притягнути до відповідальності за незаконний в'їзд і т.д.
Режим іноземців звичайно визначають як сукупність прав і обов'язків іноземців на території даної держави.
За традицією вважають, що існує три види режиму іноземців: національний режим, режим найбільшого сприяння та спеціальний режим. Національний режим означає урівнювання іноземців у тій чи іншій області із власними громадянами держави перебування.
Режим найбільшого сприяння означає надання іноземцям у якій-небудь сфері таких прав і встановлення таких обов'язків, які передбачені для громадян будь-якої третьої держави, що знаходяться на території даної держави у найбільш вигідному у правовому відношенні положенні. Такий вид режиму частіше всього встановлюється на основі взаємності.
Спеціальний режим означає надання іноземцям у якій-небудь сфері певних прав і встановлення певних обов'язків, які відрізняються від тих, що передбачені у даній сфері для власних громадян відповідної держави. Часто це робиться шляхом перечислення відповідних прав і обов'язків.
В нашій державі Законом про правовий статус іноземців встановлено національний режим: «іноземці мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України».
Складність положення іноземця з точки зору міжнародного права полягає в тому, що він знаходиться як би у подвійному підпорядкуванні. Він підпорядкований двом началам: територіальному, тобто правопорядку країни перебування, і одночасно особистому, тобто законам країни свого громадянства. Певні складності можуть виникнути, якщо закони держави перебування і закони держави громадянства у чомусь суперечать один одному. У цьому випадку має місце конкуренція вказаних начал (конкуруюча юрисдикція).
Особливо важлива різниця між правовим статусом іноземця і статусом громадянина полягає у відсутності права на дипломатичний захист з боку країни перебування та права брати участь в управлінні справами держави, права обирати і бути обраними в органи державної влади і місцевого самоврядування. Разом з тим, іноземці не несуть деяких обов'язків громадян, перш за все, військового. Важливим правом іноземця є право на дипломатичний захист з боку своєї держави, яке закріплене у Віденській конвенції про дипломатичні відносини 1961 року та у Віденській конвенції «Про консульські відносини» 1963 року.
Війни між державами і конфлікти неміжнародного характеру, політичні переслідування спричиняють масові переходи населення в інші країни. Тому стало необхідним врегулювання правового статусу біженців, оскільки часто вони опинялися у безправному становищі. Перші акти були прийняті після Першої світової війни. Зараз основним актом є універсальна Конвенція ООН від 28 липня 1951 року.
Біженець - це особа, яка в силу обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування у зв'язку з расовою чи релігійною приналежністю, громадянством, політичними переконаннями знаходиться поза межами країни свого громадянства і не може або не хоче користуватися захистом цієї країни.
Із вищезазначеного видно, що до вказаної категорії не відносяться так звані “економічні біженці”, які покидають свою країну з економічних міркувань. Не може претендувати на статус біженця особа, що здійснила злочин проти світу, військовий злочин або злочин проти людства; що здійснила раніше важкий злочин неполітичного характеру.
Взагалі держава зобов'язана надати біженцям статус, яким користуються іноземці взагалі. Що ж стосується урядової допомоги, то вони прирівнюються до місцевих громадян. Заборонено накладати кару за біженця за незаконний в'їзд. Держави по можливості полегшують асиміляцію біженців. Особливе значення має правило про недопустимість висилки біженців у країну, в якій їхньому життю або свободі загрожує небезпека.
Верховний комісаріат з питань біженців, що належить до Організації Об'єднаних Націй, стежить за застосуванням Конвенції 1951 року та надає біженцям гуманітарну допомогу.
Розділ ІІІ Закону України про біженців від 24 грудня 1993 року встановлює біженцям наступні права: вибір місця тимчасового проживання із запропонованого їй міграційною службою переліку населених пунктів і пересування на території України за умов дотримання правил, установлених для іноземців; працю за наймом або на підприємницьку діяльність, придбання у власність майна за умов, передбачених законодавством України для іноземців; охорону здоров'я та відпочинок у порядку, передбаченому законодавством для громадян України; одержання грошової допомоги, пенсій та інших видів соціального забезпечення в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України; користування житлом, наданим у місці тимчасового проживання; навчання в порядку, передбаченому законодавством України для іноземців; користування надбаннями культури; свободу совісті та вільне відправлення релігійних обрядів; недоторканність особи, житла, охорону законом особистого життя, таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень; судовий захист від посягань на честь і гідність, життя і здоров'я, особисту свободу та житло, а також захист майнових та немайнових прав; вступ до легалізованих громадських організацій відповідно до їх статутів (положень).
Розглянувши основні проблеми громадянства, що зустрічаються у практиці міжнародного права, можемо зазначити, що незважаючи на намагання міжнародної спільноти усунути конфліктні питання з цього приводу, колізії усе ж трапляються, зокрема, через конфлікти внутрішніх законодавств держав між собою та з міжнародним правом. Тому дане питання потребує ширшого доопрацювання на міжнародній арені.
Найбільш вдалою спробою усунення негативних правових наслідків подвійного громадянства та безгромадянства слід вважати договір між скандинавськими країнами 1969 року. Система договорів з питань громадянства між розвинутими країнами безперервно вдосконалюється та обновлюється. Найбільш позитивною обставиною є те, що діалектичний розвиток цієї договірної системи, по суті справи, ніколи не зупинявся.
Проте слід відзначити, що загальний рівень міжнародно-правового регулювання питань громадянства на основі універсальних норм все ще досить низький. У міжнародному праві вироблено цілий ряд прогресивних норм у сфері громадянства, що носять характер звичаїв та користуються широким або навіть загальним визнанням, але їхня універсальна кодифікація в рамках ООН поки що не здійснена, незважаючи на те, що така необхідність існує, оскільки колізії законів про громадянство різних держав продовжують викликати ускладення у міждержавних відносинах.
Усунення існуючих міждержавних протиріч можливе шляхом розширення - за умови поваги законодавства кожної держави - міжнародного співробітництва у здійсненні соціальних, політичних та особистісних прав людини, до яких саме і відносяться права у сфері громадянства.
Сподіваємося, що молоді українські юристи зроблять гідний нашої держави внесок у творення нових та вдосконалення існуючих норм міжнар
Правове становище населення в міжнародному праві контрольная работа. Государство и право.
Курсовая Работа На Тему Асиметрія Економічних Відносин Країн-Членів Нафта
Доклад по теме Процесс обучения, его сущность и содержание
Дипломная работа по теме Введение йодхитозана в рецептуру производства пшеничного хлеба
Лекция по теме История экономики России XX века. 1900 – 1917 годы
Реферат: Negro Speaks Essay Research Paper The Negro
Сочинение Егэ Вариант 1
Реферат На Тему Практический Метод Экспресс-Оценки Финансовых Возможностей Физических И Юридических Лиц
Курсовая работа по теме Диагностика и профилактика ньюкаслской болезни и инфекционного бронхита кур
Контрольная Работа Вариант 3 5 Класс
Статья: Варианты совместного ведения бизнеса с точки зрения налогообложения: новое юр.лицо или простое товарищество?
Дипломная работа по теме Проектирование автоматизированной системы обслуживания кафе
Практическая Работа 2 Получение И Свойства
Бытовая Сказка Собственного Сочинения
Сочинение 6 Класс Тарас
Эссе по теме Подпорные стенки. Материалы, конструкции и технология их возведения
Реферат: Мировые судьи, их функциональные обязанности
Қазақстандағы Ерлер Мен Әйелдердің Әлеуметтік Рөлдері Эссе
Реферат: Пособие для начинающих «софия» 2009 Содержание
Курсовая Работа На Тему Помехоустойчивость Систем Связи
Нормы Итогового Сочинения
Шлейден Маттиас Якоб - немецкий биолог - Биология и естествознание презентация
Порядок ведения бухгалтерского учета - Бухгалтерский учет и аудит дипломная работа
Обвалы и оползни. Эоловые формы рельефа - Геология, гидрология и геодезия реферат