Право на страйк та його реалізація - Государство и право курсовая работа

Главная

Государство и право
Право на страйк та його реалізація

Порівняльний аналіз формування та реалізації права на страйк у світовому законодавстів та у законодавстві України. Аналіз матеріалів практики захисту трудових, економічних прав працівників. Визнання страйків незаконними та заборона проведення страйків.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

МІНІСТЕРСТВО АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ ТА ПРОДОВОЛЬСТВА УКРАЇНИ
Циклова комісія юридичних дисциплін
«Правознавство» заочна форма навчання
Актуальність теми курсової роботи зумовлена тим, що будь-якому демократичному правовому суспільстві працівники мають спеціальні методи для захисту своїх соціальних та економічних інтересів. Формування ринкових відносин супроводжується масовим порушенням трудових прав працівників, зростанням безробіття, зниженням рівня грошових доходів населення. Проблема забезпечення надійного захисту трудових прав працівників надзвичайно загострюється, а відтак, необхідно визначитися з формами і засобами захисту цих прав.
Формування нової системи трудових відносин на засадах соціального партнерства і створення відповідного правового механізму їх регулювання є необхідною і важливою складовою ринкових перетворень. В умовах ринкової трансформації економіки суспільні відносини у сфері праці наповнюються новим змістом, змінюється їхній характер за рахунок посилення колективних засад.
Під впливом сучасних соціально-економічних чинників змінюється предмет трудового права, сфера його дії, галузевий режим правового регулювання, система, з'являються інституційні новації. Деякі усталені поняття в науці трудового права потребують нового підходу та відповідного теоретичного обґрунтування передусім з позицій забезпечення, охорони та захисту прав і свобод людини у сфері праці.
Теорія ненасильницкої боротьби була сформульована американським професором Дж. Шарпом, який зараховує до неї більше 200 різних методів, зокрема різні форми символічного протесту, страйки, блокада підприємства, бойкот, демонстрації а також колективні зверненнядо клієнтів та акціонерів з проханням припинити співробітництва [31, с. 68].
Правовою базою курсової роботи є національне та міжнародне законодавство. Право на страйк та його захист передбачені Європейською соціальною хартією (переглянутою)[12], Хартією співдружності про основні соціальні права трудящихся[13]. Саме в Європейській соціальній хартії вперше в міжнародному трудовому праві було визнано право на страйк, яке вже пізніше було закріплено у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.[14]. У п.3 ст.16 Європейської Хартії зазначається, що держави зобов'язуються сприяти створенню та використанню належного механізму примирення та добровільного арбітражу для врегулювання трудових спорів, а також визначають право працівників і роботодавців на колективні дії у разі розбіжності інтересів, включаючи право на страйк, з урахуванням зобов'язань, які можуть випливати з раніше укладених колективних договорів [12]. У Хартії про основні соціальні права трудящихся зазначено, що право на проведення колективних дій, в разі виникнення конфлікту інтересів, включає право на страйк з урахуванням зобов'язань і обмежень, які випливають з національних законів та колективних договорів. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, закріпив положення про те, що держави зобов'язуються забезпечити право громадян на страйк за умови його здійснення відповідно до законів кожної країни (ст. 8). В Україні право громадян на страйк регулюється Конституцією[1], законом «Про вирішення трудових спорів (конфліктів)» колективних трудових спорів (конфліктів)»[2], наказом Національної служби посередництва і примирення про затвердження Положення про порядок проведення страйку як крайнього засобу вирішення колективного трудового спору (конфлікту) та примірних процедур під час страйку[9], Постановою Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя"[8].
У наш час страйк є офіційним цивілізованим способом для захисту прав працюючих.
Метою дослідження є аналіз міжнародних та вітчизняних нормативно-правових актів, спеціальної літератури щодо правового регулювання страйків як форми реалізації трудових спорів (конфликтів) трудящих. Для реалізації цієї мети необхідновирішити такі завдвння:
- здійснення порівняльної характеристики формування та реалізації права на страйк у світовому законодавстів та у законодавстві України;
- аналіз матеріалів практики захисту трудових, економічних, прав працівників;
- характеристика порядку проведення страйків;
- розгляд підстав та порядку визнання страйків незаконними та заборони страйків.
Об'єктом курсової роботи є суспільнно-правові відносини, які виникають під час реалізації права громадян на страйк.
Предметом дослідження є норми законодавчих актів, які регулюють право на страйк.
Методи дослідження обрані у відповідності до поставленої мети та з урахуванням об'єкту та предмету дослідження. До них належать загальнонаукові методи: діалектичний, логічний, метод аналізу тощо, крім того застосовувалися спеціально-правові методи - порівняльно-правовий, історично-правовий.
Структура роботи складається зі вступу, основної частини, висновків, практичної частини, переліку використаної літератури. Основна частина складається з трьох розділів, які в свою чергу складаються з підрозділів.
РОЗДІЛ 1. ПРАВО НА СТРАЙК ЯК ОДНЕ З КОНСТИТУЦІЙНИЗ ПРАВ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ
1.1 Порівняльний аналіз конституційного закріплення права на страйк у міжнародному праві
Надання найманим працівникам і профспілкам права на страйк стало невід'ємною рисою трудової практики розвинутих країн. На цей час право на страйк закріплене майже у всіх країнах з ринковою економікою. Однак скрізь воно закріплюється по-різному.
Перші страйки виникли у соціально орієнтованій Німеччині майже 115 років тому. Це був перший негативний досвід, який, однак, сприяв поширення руху профспілок. Все почалося в Гамбурзі у 1896р., де страйк розпочали працівники портів, близько 16 тис. осіб, які вимагали підвищення заробітної плати та покращення загальних умов праці.
Вищім досягненням найманих працівників і профспілок відносно юридичного закріплення права на страйк, безперечно, є проголошення його в конституціях держав і віднесення до рангу найважливіших соціально-економічних прав і свобод людини. У той час Гамбурзький порт переживав справжній економічний бум. Підприємці були готові піти на поступки в питанні оплати праці, проте не погоджувалися доплачувати за щкідливі чи небезпечні грузи. Після загострення конфлікту підприємці звернулися до короля Вільгельма II, який наказав застосувати до страйкарів жорстки заходи покарання. У той самий час за прауівників вступилися інтелігентні кола населення, перед усім професори університетів, які підтримали їх вимоги, але побоялися вести відкриту боротьбу з монархом. Протистояння продовжувалося майжне півроку. За цей час профспілкова каса майже спорожнила, більшість працівникіів опинилася у тюрмах, тому 6 лютого 1897 страйк офіційно закінчився поразкою трудящих. Проте з цього моменту розпочалася робота активістів профспілкового руху щодо законодавчого закріплення права на страйк [18, с. 56].
Уперше право на страйк було зафіксовано в Конституції Мексики 1917 року. В її ст. 123 було зазначено, що будь-який працедавець, який негативно ставится до працівника внаслідок його участі у профспілці чи «дозволеному» страйку, зобов'язаний виконувати норми трудового контракту і виплачувати належну компенсацію.[28,с.38-39] У 1945 році право на страйк було зафіксовано в Конституції Індонезії, але воно лише за умови неможливості досягти консенсусу. Після другої світової війни право на страйк на констинтуціонному рівні було визнане в державах південно-европейського регіону (Франції, Італії, Іспанії, Португалії, Греції) - країнах із багатим досвідом і високими результатами страйкової боротьби. Трудове, серед іншого і страйкове право формувалося тут у період підйому левих сил: у Франції та Італії у перші повоєнні роки, а також, відповідно, у процесі страйкових подій травня-червня 1968року та осені 1969 року; в Іспанії, Португалії, Греції в першій половіні 70-х років після падіння фашистського режиму [27,с.57-60].
Третя хвиля конституційного закріплення права на страйк доводиться на час розпаду соціалістичного табору і руйнацією диктаторських режимів у Азії та Африці наприкінці 80-х - початку 90-х років XX століття. Події торкнулися країн Східної Європи, СНД, Південної Африки і Південно-Східної Азії.
У основних законах більшості держав право на страйк визнається неоднозначно. В окремих випадках у конституціях держав (Франції, Італії, Польщі, Греції, Угорщини, Албанії, Сербії, Чорногорії, Боснії та Герцеговини, Естонії) право на страйк яформульовано не прямо, але передбачене існування такого права. Зазвичай дефініція є такою: «право на страйк здійснюється в рамках закону»[24, с. 79 -86].
Не пряме проголошення права на страйк, а лише передбачення його існування практикувалося у країнах, де прогресивні зміни законодавства випереджали свою епоху, а законодавець намагався обмежити бурхливий розвитоксуспільних відносин і переконливу силу страйкового руху, а також там, де законодавець мав за приклад міжнародне визнання права на страйк, але побоювався можливих зловживань права на страйк у силу слабкості демократичних традицій у політичній системі цих країн або через острах бойових профспілок і робочих організацій, які вже виявили свій потенціал у масових страйкових виступах.
У Франції право на страйк було проголошене у п.7 Преамбули до Конституції 1946 року, а згодом підтверджене Конституцією 1958 року, де зазначене, що «право на страйк здійсюється у в рамках законів, які його регламентують»[15,с.7].
Із прийняттям Конституції Франції 1958 року становище у галузі забезпечення права на страйк погіршилося. Новий основний закон лише згадує Преамбулу Конституції 1946 року, де йдеться про права людини без їх конкретизації та створення належних гарантій їхнього забезпечення. Це дало привід окремим французьким юристам заперечувати безпосередню юридичну ціність цієї конституційній норми[17,с.16].
Аналогічна ситуація склалася довкола формулювання права на страйк у Конституції Італії 1947 року[16]. Законодавча, судова та адміністративна практика Італії та Франції пішли шляхом обмежувального тлумачення права на страйк.
Отже,становлення страйкового права у Конституціях Франції та Італії не відповідає повністю інтересам найманих працівників та профспілок, позаяк акцентує не стільки на його безперешкодному здійсненні, скільки на регламентації страйкової боротьби [25, с. 93].
У Конституції Греції сформульовано принцип обмеження права на страйк, який одночасно постає порогом обмеження цього права. Значні обмеження права на страйк містять Конституції Боснії та Герцеговини, а також Сербії та Чорногорії.
З конституційного положення про право на асоціацію виводиться право на страйк у ФРН, Швейцарії, Австрії, Бельгії, Данії, Канаді. Право на страйк можна віднайти також у конституціях окремих земель ФРН. У землях Гессе і Бремен проголошується право на страйк стосовно страйків, організовуваних профспілками. У землях Рейнланд-Пфальц і в Саарі право на страйк визнано в межах законів, які його регламентують.
Право на страйк визнане також у Конституціях окремих держав Азії та Африки.
Переважна більшість держав із різних регіонів світу із різним рівнем економчного розвитку не мистить у своїх конституціях не лише згадки на страйк, але й узагалі його не передбачає: США, Великобританія, Нова зеландія, Нідерланди, Фінляндія, Туреччина, Македонія, Латвія, Узбекістан, Туркменістан[26,с.121-126].
Відсутність права на страйк у конституціях цих держав пояснюється авторитарними національно-культурними і політичними традиціями (Узбекістан, Таджикистан, Туркменістан) або усталеними антикомуністичними традиціями і наявністю жорсткого спеціального законодавства про страйки (США, Туреччина, Македонія, Нова Зеландія), або ж установленням певного захисту (імунітетів) для профспілок і працівників (Великобританія) чи поширенням судової практики, яка виводить його з положень, що не мають безпосереднього відношення до конституцій держав - наприклад, на загальні принципи права (Нідерланди, Норвегія, Фінляндія). В останньому випадку набуває визнання не право на страйк, а свобода страйків.
Найповніше право на страйк викладено у конституціях постсоціалістичних держав СНД (Російської Федерації. України, Білорусі, Молдови, Азербайджану та ін.), Центральної та Східної Європи та Прибалтики, а також окремих держав Західної Європи. Воно має позитивне формулювання і викладене в такий спосіб: «право на страйк гарантується(визнається)». У Болгарії страйк оголошується рішенням більшості працівників, які визначають також і орган, що проводитиме страйк[33,с.23].ПР Чел.
У Конституціях соціалістичних держав (Куба, КНДР,КНР, СРВ) право на страйк не є гарантується конституціями, але й не заборонене. [27,с.76-82].
Як зазначає М. Працишен, страйки виникли раніше за їх нормативно-правове врегулювання. Вони існували навіть тоді, коли були заборонені, а за їх організацію та проведення передбачалась кримінальна відповідальність. З часом страйки стали помітним явищем суспільного життя. Вони перетворилися на суттєвий чинник і були включені до сфери державно-правової регламентації. Перша реакція на це полягала в категоричній забороні страйків, кваліфікації їх як злочинів, що каралися ув'язненням і штрафами (французький закон Ле-Шапельє 1791 р., англійські антикоаліційні закони 1799-1800 рр.). Пізніше репресивне законодавство проти страйків пом'якшилося. Вдалося виключити з нього пряму заборону страйків, хоча вони довго не були визнані юридично і санкціоновані законом[34,с.27-28].
Отже, право на страйк - загальносвітова юридична норма, що знайшла закріплення у конституціях та інших законодавчих актах багатьох країн світу.
1.2 Законодавче забеспечення права на страйк в Україні
Право на страйк є якісно новим для нашої країни правом, тісно пов'язаним із правом на працю, [29, с. 68].
Незважаючи на те, що Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., яким було закріплено право на страйк, був ратифікований УРСР 19 жовтня 1973 р. і набрав чинності 3 січня 1976 р. (СРСР ратифікував пакт у 1974 р.), радянська правова доктрина, яка панувала в українському правовому просторі, ще тривалий час не визнавала права на страйк. Вважалось, що у соціалістичному суспільстві відсутні підстави для страйків. Як дикларувалося у Статуті профспілок СРСР «сама держава захищає права трудящих, висловлюючи в своїх законах інтереси народу». Всі ж страйки у СРСР траплялися, але, наймовірніше, це були спонтанні акції проти особливо дошкульних зловживань влади. Після смерті Й.Сталіна хвиля страйків охопила концтабори: У Норільську (1953р.), на Воркуті(1953р.), у Темір-Тау та інших місцях, у них брало участь багато українців. Основні вимоги, які висували страйкарі: зменшення робочого дня із 12 до 9 годин, припинення зморення в'знів голодом, скасування лімітів на листування та побачення із рідними тощо. Всі ці заворушення було придушено військовою силою з великою кількістю жертв[22,с.47].
І лише коли у 1989 році розгорнувся масовий страйковий рух, то вже 9 жовтня того ж року був прийнятий Закон СРСР “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”, у якому вперше була врегульована процедура проведення страйків. Закріпивши складний і громіздкий для правозастосування механізм, Закон виявився недосконалим і не врегулював всіх питань, які виникали при вирішенні колективних спорів. Ситуація дещо поліпшилася після прийняття Законом СРСР від 20 травня 1991 року нової редакції цього Закону. Але процедурі оголошення і проведення страйку відповідно до цього Закону були властиві надмірні формальності, через які практично в усіх випадках суди постановляли рішення про визнання страйків незаконними.
Вперше на конституційному рівні серед соціальних прав людини і громадянина право на страйк було закріплено в ст. 44 Конституції України 1996 року[1], в якій визначено мету страйку (захист економічних і соціальних інтересів) і декілька принципів реалізації цього права - врахування при здійсненні права на страйк необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей, добровільність участі у страйку, можливість заборони страйку лише на підставі закону.
Зокрема у ст. 44 Конституції зазначається, що «ті, хто працює, мають право на страйк для захисту економічеих та соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і інтересів іншіх людей». Ця конституційна норма імплементує положення ст. 8 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, в якому зазначається, що: «Держава зобо'язється забеспечити право на страйк за умови його здійснення у відповідності до законів кожної країни»[14].
Прийняття нового Закону України від 3 березня 1998 р. «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)»[2], який визначив правові та організаційні засади функціонування системи заходів по вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів), стало якісно новим етапом у реалізації права на страйк. Цей Закон значною мірою наближений до міжнародних стандартів і досвіду врегулювання трудових спорів.
Відповідно до ч. 1 ст. 17 вказаного Закону, страйком визнається тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов'язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту). Отже, страйк застосовується як крайній засіб (коли всі інші можливості вичерпано) вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у зв'язку з відмовою власника або уповноваженого ним органу (представника) задовольнити вимоги найманих працівників або уповноваженого ними органу, профспілки, об'єднання профспілок чи уповноваженого нею (ними) органу.
З цього визначення випливає, що страйк є одним із засобів вирішення колективного трудового спору (конфлікту), і право на нього визнається і гарантується лише у зв'язку з наявністю такого спору. Страйк має бути завжди обмеженим в часі, і хоча Законом не передбачена максимальна його тривалість, оголошення безстрокових страйків суперечить Закону. На відміну від раніше чинного Закону СРСР у новому Законі України ширше сформульоване поняття страйку, яке охоплює й інші види страйків, крім звичайного невиходу на роботу. І все ж Закон не передбачає деякі види страйків, пов'язаних, наприклад, з частковим виконанням трудових обов'язків (ступінчаті страйки та ін.). Cлід було б в дужках зазначити таке: невихід на роботу, повна або часткова відмова від виконання трудових обов'язків[35, с.27].
Сутністю права на страйк є бажання і можливість боротьби за свої економічні та соціальні інтереси. За змістом - це право на захист своїх економічних, соціальних досягнень та благ. Формою права на страйк є колективна (солідарна) форма вирішення трудових спорів, якщо процедури примірення не привели до розв'язання трудової суперечки, або якщо власник (уповноважений орган) ухиляється від примирних процедур.
Як зазначає Н.Б. Болотіна, страйк, як правило, застосовується як виключний (радикадьний) засіб (коли всі інші можливості вичерпано) вирішення колективного трудового конфлікту у зв'зку з відмовою власника або уповноваженого ним органу (представника) задовольнити вимоги найманих працівників або уповноваженого ними органу, профспілк або об'днання профспілок [42,с. 325].
Розвиток соціальних процесів в Україні у останніх роки має суперечливий характер. Значним не лише економічним, а й соціальним результатом стали прояви фінансово - грошової дестабілізації, затяжна економічна криза, зупинка промислових підприємств (тобто фактично вилучення людей із спільних економічних практик), багатомісячні невиплати заробітної платні.
Факт страйкового руху - явище виняткове в системі тоталітарного режиму. Соціалістична держава, в теорії, будувалася робочим класом на благо трудящих. Виступи робітників наприкінці 80-х років ХХ століття проти власної диктатури були винятковим явищем. Це стало важливим фактором соціально-політичного життя держави, тим тараном, який був задіяний для розхитування економічних основ Радянського Союзу та краху його політичної системи.
Першими в сучасній Україні застрайкували 15 липня 1989 року гірники шахти «Ясинуватська-Глибока» в Макіївці [44,с.43-51]. Представники цього колективу виїхали на більшість шахт Донбасу із проханням підтримати їхню акцію. 193 шахти припинили роботу. Влада на місцях і шахтні партійні комітети розгубились.
Основні вимоги страйкуючих відображали, перш за все, потреби шахтарів у нормальних умовах життя та компенсаціях за несприятливі умови праці. Так, найважливішим для більшості було: підвищення заробітної плати (67%), удосконалення пенсійного законодавства (62%), підвищення тривалості відпустки (57%), покращення житлових умов (26%), надання економічної самостійності підприємствам (21%), переведення Донбасу на першу категорію постачання (18%). Аналіз виступів страйкуючих на мітингах у Донецьку та Макіївці, матеріалів періодичних видань (багаточисленні інтерв'ю страйкуючих) дозволяє зробити висновок про те, що гірники відмічали і підкреслювали економічний характер страйку. Однак, слід відзначити, що водночас у ході страйку з'явився новий акцент: у Стаханові, Червонограді, Павлограді страйкарі висували і політичні вимоги, які зводились переважно до заміни місцевої державної і партійної влади. Але це були одиничні виступи і вони не мали масового характеру [23, с.24-25].
За даними моніторингу протестів в Україні, що здійснюється Центром дослідження суспільства, весна 2010 року позначилась рекордним сплеском протестної активності. Натомість, влітку кількість подій знову скоротилась, у серпні ледь не досягши лютневого мінімуму. Найприкметнішими особливостями періоду з квітня по серпень 2010 року є «ланцюгова реакція» страйків.
Найактивнішими областями з квітня по серпень минулого року були Київська та Харківська (по 180 протестів), Львівська (106) та Одеська (93). Також гарячими точками стали Крим у квітні, Луганська область у червні (через багатоденні протести мешканців Свердловська проти екологічного забрудення місцевою шахтою), Полтавська - у серпні (через «італійський страйк» робітників Гірничозбагачувального комбінату в м. Комсомольськ). Найменш активні - Закарпаття, Сумська область (по 14 подій), Рівненська та Кіровоградська області (по 17 подій) [44, с.51-52].
Протягом квітня-травня першість належала ідеологічним конфліктам. У липні та серпні на перший план вийшли економічні проблеми (26%) та конфлікти навколо власності (22%): передусім йдеться про затримку зарплат та антизабудовні конфлікти [23, с.25].
За законодавством України, на відміну від законодавства багатьох країн, не передбачає різні види страйків. Соціальна практика сформувала декілька форм страйків: повне або часткове припинення праці, праця за правилами (формальне виконання обов'язків), уповільнення праці, «сидячий» та так званий «італійський страйк» - різке зниження темпу праці, а то й цілковите її припинення при залишенні на робочих місцях. Закордонна практика також називає символічний, попереджувальний, страйк солідарності.
Символічний страйк передбачено в Болгарії. Він являє собою встановлення плакатів протесту, носіння значків і т. п. При цьому робота не припиняється. По суті такий страйк є передстрайковою акцією, покликаною підготувати колектив працівників до страйку і сформувати відповідну громадську думку.
За своєю правовою природою символічний страйк не є страйком, оскільки при його проведенні відсутня основна, характерна ознака страйку -- припинення роботи. Тому цілком виправдано, що такий вид протесту не урегульовано правовими нормами українського законодавства про страйки. Правове регулювання суспільних відносин щодо застосування найманої праці ґрунтується на принципах приватного права -- дозволено усе, що не заборонено законом. Мирні способи вираження свого протесту працівниками чинне законодавство України не забороняє, і немає потреби їх спеціально регламентувати.
В Угорщині і Болгарії допускається страйк солідарності в підтримку законного страйку працівників інших підприємств. У Чехії і Словенії право на такий страйк обмежене -- він допускається лише у випадку, якщо роботодавець працівників, які оголошують страйк солідарності, може завдяки господарським зв'язкам впливати на задоволення вимог працівників страйкуючого підприємства. У Польщі страйк солідарності допускається тільки в підтримку вимог працівників, що не мають права на страйк, причому тривалість такого страйку не може перебільшувати половину робочого дня[45,с.87].
Оскільки в українському трудовому праві страйк можливий лише в рамках вже існуючої колективного трудового спору, то страйк солідарності зовсім неприйнятний для української правової системи[37,с.24].
У законодавстві багатьох країнах передбачено попереджувальний страйк, який може оголошуватися в період розгляду колективного трудового спору для демонстрації ступеня організованості найманих робітників та їхньої рішучості домагатися задоволення заявлених вимог. Час, на який припиняється робота в період попереджувального страйку, різний: до 1 години в Болгарії і Республіці Словенія, 1 година в Російській Федерації, до 2 годин -- в Угорщині, Польщі, Румунії. Розрізняється також регламентація повідомлення роботодавця про попереджувальний страйк. У більшості країн він допускається без попереднього повідомлення, у Словенії роботодавець має бути попереджений за 24 години до початку такого страйку, у Російській Федерації -- за 3 дні.
Багатоплановість соціальних процесів, глибина та масштаби соціальних утрат, деформацій та руйнувань визначають необхідність всебічного, системного врахування соціальних аспектів державній політиці національної безпеки, потребують формуванню соціальної безпеки як окремого, цілісного її напрямку.
Отже, страйк - цілком законний засіб захисту професійних інтересів працівників. Пряма заборона страйків, так само як універсальне застосування примусового арбітражу, є обмеженням діяльності, спрямованої на відстоювання прав та інтересів робітників.
Таким чином, порівняльний аналіз конституціного закріплення права на страйк свідчить, що формулювання страйкового права в Конституції України хоча і вміщене поміж найбільш прогресивних, водночас не відповідає повністю інтересам найманих працівників і профспілок. Конституція акцентує не не стільки на безперешкодному здійсненні права на страйк, скільки на порядку його регламентації. Досліджуючи конституційне визначення цього поняття, слід зважати на такі його складові:
- предмет страйку: на захист чого може бути спрямований страйк (лише соціально-економічних чи також політичних прав, лише інтересів чи також прав, на які посягнув роботодавець);
- суб'єкт страйку: хто саме може реалізовувати це право (лише більшість працівників підприємства, установи, організації, їх структурного підрозділу чи й менший колектив працівників, а також окремі особи).
Інтеграція України у світове співтовариство, у європейський демократичний простір має супроводжуватися активною зміною співвідношення внутрішнього і міжнародного права на користь останнього[39,с.217].
страйк законодавство трудовий економічний
РОЗДІЛ 2. ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ СТРАЙКІВ
Страйк - це винятковий метод вирішення колективного трудового спору, що пов'язаний із серйозними наслідками як для роботодавця, так і для працівників.
Тому Закон встановлює спеціальну процедуру його проведення - певну послідовність дій, терміни і правила їх проведення. Недотримання цієї процедури тягне за собою визнання страйку незаконним.
Законодавство передбачає різний порядок оголошення страйку в залежності від рівня колективного трудового спору[19,с.134].
На виробничому рівні рішення про оголошення страйку приймається загальними зборами або конференцією найманих працівників. Подання про розгляд цього питання на розгляд зборів чи конференції вносить профспілковий чи інший орган, який уповноважений представляти інтереси найманих працівників при вирішення колективного трудового спору. Рішення про оголошення страйку вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість найманих працівників підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) або не менше двох третин делегатів конференції. Загальні збори чи конференція самі визначають порядок розгляду питання, а також порядок голосування. Рішення про оголошення страйку оформляється протоколом.
Порядок оголошення галузевого, територіального чи національного страйку проходить у два етапі.
На першому етапі рекомендації про початок страйку приймаються відповідним галузевим, територіальним чи всеукраїнським органом, який представляє інтереси найманих працівників чи профспілок, як відповідної сторони колективного спору. Рекомендації приймаються в порядку, передбаченому статутом відповідної організації, або іншим актом, який цей порядок регулює.
Вказані рекомендації надсилаються відповідним колективам найманих працівників або профспілкам. Наймані працівники відповідних підприємств самостійно на загальних зборах або конференції розглядають рекомендації про оголошення страйку і приймають рішення про участь чи неучасть у страйку[20,с.120-124]. Порядок прийняття такого рішення аналогічний як і при оголошення страйку на виробничому рівні.
У рішенні про оголошення страйку вказується:
- перелік розбіжностей сторін, які стали підставами або для оголошення або для проведення страйку;
- дата і час початку страйку, його приблизна тривалість, а також передбачувана кількість учасників. Тривалість страйку законодавством не обмежується. Наймані працівники або орган, який здійснює керівництво страйком, можуть визначити часові рамки страйку. Термін проведення страйку може визначатися успіхом чи неуспіхом колективних переговорів;
- орган, який здійснює керівництво страйком, список осіб, які до нього входять;
- перелік робіт, які будуть виконуватись під час проведення страйку для забезпечення життєдіяльності підприємства.
Разом з прийняттям рішення про оголошення страйку збори чи конференція повинні вирішити питання про орган, який очолюватиме страйк на підприємстві, а також дату його початку. Це може бути представницький орг
Право на страйк та його реалізація курсовая работа. Государство и право.
Тактика спасательных работ и ликвидации чрезвычайных ситуаций
Эссе Экологические Проблемы Центрального Района
Дети Рф Контрольная Работа 6 11 Лет
План Сочинения По Поэме
Математика 6 Класс Контрольная Работа Вариант
Сочинение Рассказ О Суффиксе Шик
Практическая Работа Мдк 03.01 Тема Устройство Трк
Доклад по теме Бэббидж Чарльз
Реферат: Holidays of Russia
Контрольная Работа По Обществу 10 Класс
Гост По Курсовой Работе 2022
Контрольная работа по теме Грузовая документация
Курсовая работа по теме Мировой рынок вооружений и военной техники
Реферат: Мексика: Митла. Скачать бесплатно и без регистрации
Дневник Практики Помощника Врача Хирурга
Реферат: The Future Of Publishing Essay Research Paper
Управление Рисками В Системе Инновационной Деятельности Реферат
Некрасов Кому На Руси Жить Хорошо Сочинение
Травматология Детского Возраста Реферат
Реферат: Литература - Фармакология (лечение анемий, ферментные препараты)
Ответственность за нарушение трудового законодательства - Государство и право дипломная работа
Возникновение и развитие консульского права как отрасли международного права - Государство и право реферат
Ложное сообщение об акте терроризма - Государство и право дипломная работа