Право на соціальне забезпечення в системі прав і свобод людини і громадянина - Государство и право реферат

Главная

Государство и право
Право на соціальне забезпечення в системі прав і свобод людини і громадянина

Розгляд принципу відносин людина - держава, закріпленого Конституцією України як гарантії соціального забезпечення в системі захисту прав і свобод громадян. Аспекти доктринальної характеристики загальнообов'язкового державного соціального страхування.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Право на соціальне забезпечення в системі прав і свобод людини і громадянина
Права і свободи людини, її правовий статус, визначає ступінь свободи людини в суспільстві. Це обумовлюється тим, що визнані державою права і свободи людини, не тільки обмежують владу, але й окреслюють межі її втручання в життя і діяльність людини. Цей найголовніший принцип відносин людина-держава сформульований в Конституції України таким чином: "Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави" (частина 2 статті 3 Конституції України).
Проблема прав і свобод людини привертала і привертає увагу мислителів різних епох розвитку цивілізації і залишається актуальною в даний час. У цьому зв'язку абсолютно точно відзначено, що за будь-якого демократичного ладу суспільства права і свободи громадян, а також їхні обов'язки становлять собою найважливіший соціальний і політико-юридичний інститут, що об'єктивно виступає мірилом досягнень даного суспільства, його візитною карткою, показником зрілості, цивілізованості. У той же час, слід зазначити, що сучасний каталог прав і свобод людини і громадянина не є творенням сучасного покоління. Навпаки, він є результатом тривалого історичного становлення еталонів і стандартів, що стали нормою сучасного суспільства.
Право на соціальне забезпечення входить до цього каталогу і відноситься до категорії соціально-економічних прав. Уперше цей різновид прав людини знайшов своє позитивне закріплення в Конституції Франції 1793 року і надалі в Конституції Франції 1848 року, Декларації прав людини і громадянина. Соціально-економічні права сформувалися в процесі боротьби різних класів і станів за поліпшення свого економічного становища, за підвищення культурного статусу. Незважаючи на те, що соціально-економічні права сформувалися як права, визнані лише тими державами, які досягли певного рівня цивілізованості, слушно відзначається, що "на даний час обсяг прав і свобод особи визначається не тільки конкретними особливостями того чи іншого суспільства, але й розвитком людської цивілізації в цілому, рівнем і ступенем інтегрованості міжнародного співтовариства". Так, сьогодні соціальні права знаходять своє закріплення в численних міжнародних актах. Серед них окремі акти є актами загального характеру. До таких, зокрема, відноситься Загальна декларація прав людини, в статті 22 якої проголошено, що кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення. Це положення розкривається в статті 25 Декларації, відповідно до якої кожна людина має право на забезпечення у випадку безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, настання старості або іншого випадку втрати засобів до існування з незалежних від неї причин. Крім того, існують також низка спеціалізованих міжнародних актів, безпосередньо, присвячених цьому різновиду прав (наприклад, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Європейська соціальна хартія (переглянута)). Ними також передбачається право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування.
Крім того, Організацією Об'єднаних Націй був створений спеціалізований орган - Міжнародна організація праці (надалі - МОП), задачами якої є, відповідно до Філадельфійської декларації від 10 травня 1944 року, включеної до Статуту МОП в якості його доповнення, сприяння прийняттю країнами світу програм, спрямованих, в тому числі й на розширення і поліпшення соціального забезпечення.
МОП було прийнято низку конвенцій, присвячених соціальним правам, зокрема такому різновиду соціальних прав як право на соціальне забезпечення. До таких актів, наприклад, відносяться Конвенція МОП № 117 про основні цілі та норми соціальної політики, Конвенція МОП № 102 про мінімальні норми соціального забезпечення, Конвенція МОП № 157 про встановлення міжнародної системи збереження прав в області соціального забезпечення та інші.
Роль міжнародно-правових актів, присвячених правам людини важко переоцінити. Як вірно відзначив О.В. Петришин, "обсяг прав людини, закріплений в міжнародних документах, виконує роль взірця, до якого повинні прагнути всі народи й держави". Дійсно, у міжнародно-правових актах сконцентровані найвищі досягнення правових систем світу. Варто погодитися з твердженням про те, що міжнародні правові стандарти є продуктом зіставлення законодавства і досвіду різних країн. У той же час, необхідно відзначити, що міжнародно-правові акти закріплюють лише мінімальні вимоги, яких повинні дотримуватися держави або, іншими словами, визначають ту планку, нижче якої держави опускатися не можуть.
Однак для того, щоб міжнародно-правові акти в галузі соціального забезпечення (зокрема, Конвенції МОП) стали частиною національного законодавства і були регулятором суспільних відносин в конкретної країні, вони мають бути імплементовані до національного законодавства. Відомо, що імплементація здійснюється такими засобами, як пряме застосування міжнародних норм у випадку ратифікації державою конвенції МОП; зміни в законодавстві у зв'язку з бажанням ратифікувати міжнародний договір (конвенцію) і привести внутрішнє законодавство у відповідність до положень угоди; врахування зауважень спостережних органів МОП у зв'язку з наданням урядом періодичних звітів про дотримання ратифікованих і нератифікованих рекомендацій МОП; включення до тексту національних законів положень ратифікованих і нератифікованих договорів (конвенцій і рекомендацій МОП); використання міжнародних норм з праці та соціального забезпечення в процесі укладення колективних договорів.
Відповідно до статті 9 Конституції України міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Це свідчить про те, що Україна обрала шлях прямої дії міжнародного права. Проте, на сьогоднішній момент наша держава ратифікувала лише деякі міжнародні акти в області соціального забезпечення. Це, зокрема, Конвенції МОП № 103 про охорону материнства, та № 156 про рівне ставлення та рівні можливості для працівників чоловіків і жінок: працівники з сімейними обов'язками. Що ж стосується інших, то обов'язкового юридичного значення вони для України не мають. Незважаючи на це, не ратифіковані міжнародно-правові акти мають політичне, моральне значення і повинні слугувати орієнтиром для національних правових систем. Як точно відзначила О.О. Лукашева, наприкінці ХХ ст. (і тим паче на початку ХХІ ст. - О.П.) держава не може не прагнути до того, щоб стати соціальною, а тому повинна рівнятися на міжнародні стандарти в області прав людини, незалежно від того, приєдналася держава до міжнародного акта чи ні.
Не дивлячись на те, що Україна вибрала шлях прямої дії ратифікованих нею міжнародно-правових актів, слід відзначити, що не всі такі акти, можуть безпосередньо застосовуватися. Відомо, що значна частина міжнародно-правових актів є non self-executive, тобто "несамовиконуваними" актами. Саме до таких актів відносяться й акти в області соціального забезпечення. Ці міжнародно-правові акти покладають на державу, що приєдналася до них, певні зобов'язання, однак вони не є підставою виникнення конкретного правовідношення за участю фізичних осіб. Проте, держава, що приєдналася до такого міжнародно-правового акта, повинна стати провідником міжнародних стандартів на національному рівні. Особливо це стосується такого різновиду прав як соціальні права, для реалізації яких необхідна детальна регламентація на національному рівні.
Як правило, на національному рівні основні права і свободи людини та громадянина, що визнаються державою, знаходять своє закріплення в нормативному акті вищої юридичної сили - у її Конституції. Не є виключенням і Україна. Так, стаття 3 Конституції України проголошує: "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю". Система прав і свобод людини і громадянина передбачена в розділі 2 Конституції України. Звичайно, права людини і громадянина не є однаковими за сутністю. У зв'язку з цим серед них прийнято виділяти дві групи прав: громадянські і політичні права та соціально-економічні і культурні права. Чітке визначення того, до якої саме категорії відноситься те або інше право людини, дозволить уникнути помилок при створенні механізму реалізації і захисту такого права, який різниться залежно від того, про які права йдеться. У зв'язку з цим, необхідно проводити чітку грань між правами першого і другого поколінь. А це робиться не завжди і, більш того, усе частіше в науці зустрічається думка про те, що сутність цих прав однакова. Тому вважаємо за доцільне особливу увагу приділити розмежуванню сутності громадянських та політичних прав, з одного боку, і прав соціально-економічних (у більшості випадків, на прикладі права на соціальне забезпечення), з іншого. Таке розмежування має проводиться за двома моментами.
Перше. Громадянські і політичні права належать кожній людині від природи, незалежно від волі держави, яка лише констатує і визнає їх. І саме тому вони носять найменування природних прав людини.
Щодо питання про сутність соціально-економічних прав в літературі не існує єдності думки. Уявляється, що висловленні судження можна, в цілому, звести до двох груп. Одні вчені вважають, що на відміну від прав першого покоління, які є природними правами людини, права другого покоління залежать від того, чи вважає та або інша держава за можливе, виходячи з її економічного розвитку, надати громадянам такі права. І, у зв'язку з цим, такі права не можна назвати природними, вони є позитивними правами. Прихильники цієї точки зору особливо підкреслюють, що заперечення різної природи прав людини першого і другого поколінь може привести до наступних наслідків: по-перше, до зниження об'єктивної цінності природних і невід'ємних прав; по-друге, до підміни адресної соціальної допомоги малозабезпеченим верствам населення зрівняльним розподілом соціальних благ; по-третє, до підтримки патерналістських установок масової свідомості; по-четверте, до труднощів забезпечення конституційних соціально-економічних прав на однаковому рівні з політичними і громадянськими, що обманює сподівання громадян на пряму дію Конституції і підриває її авторитет.
Інші вчені вважають, що права людини, незалежно від того до якого покоління прав вони відносяться, є її природними, невід'ємними правами [19, с. 71; 90, с. 14-17; 120, с. 55]. Так, наприклад, М.І. Козюбра відзначає, що суперечливість першої точки зору полягає в тому, що вона не дає відповіді на питання, чому одні права людини - право на життя, на людську гідність, власність тощо, визнаються природними і невідчужуваними, а інші, які забезпечують реальність цих прав - право заробляти собі на життя працею, право на належні умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, на пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, не нижче від прожиткового мінімуму, тощо - неприродними і відчужуваними. О.Є. Мачульська, доказуючи тезу про те, що право соціального забезпечення є природним і невід'ємним правом людини, відзначає, що хоча держава (мова в даному випадку йде про державу, яка приєдналася до міжнародно-правового акта в сфері соціального забезпечення - О.П.) може позбавити частину населення деяких основних прав і свобод, ці рішення з погляду міжнародного права будуть незаконними. І, у зв'язку з цим, вона робить висновок про те, що основні права і свободи людини, у тому числі й право на соціальне забезпечення, слід розглядати як невід'ємне, належне кожному, незалежно від волі конкретної держави. Аргументів на обґрунтування природності права на соціальне забезпечення О.Є. Мачульська не наводить, а лише констатує, що природні права, які відображають загальнолюдські цінності, у тому числі й право на соціальне забезпечення, утворюють фундамент для формування особистості. Цю точку зору поділяє і Б.І. Сташків, який відзначає, що "право на соціальне забезпечення належить до природних прав людини. Воно не може бути відчужуване, відібране, обмежене чи подароване". Пізніше, в іншій роботі, Б.І. Сташків уточнив свою позицію, відзначивши, що право на соціальне забезпечення в мінімальних розмірах - це природне право людини, а право на соціальне забезпечення, що виходить за межі мінімальних потреб людини - це позитивістське право. Таким чином, на думку Б.І. Сташківа, "у праві соціального забезпечення одночасно поєднані природні властивості, що не залежать від їх визнання державою, і елементи, які держава добровільна бере на себе".
Уявляється, що прихильники визнання соціально-економічних прав, у тому числі й права на соціальне забезпечення, природними і невід'ємними, найчастіше змішують поняття природних і невід'ємних прав людини. На наш погляд, робити це неприпустимо. Істотні відмінності між правами першого і другого поколінь полягають в тому, що громадянські і політичні права "є фундаментом для існування людини як такої, розвитку його особистості", у зв'язку з чим, "їх визнання і забезпеченість є абсолютно необхідними для держави". Вони "спрямовані на визнання і захист цінності свободи за допомогою реалізації принципу формальної правової рівності", вони "позатериторіальні і позанаціональні". Соціально-економічні ж права залежать, у першу чергу, від економічного та соціального розвитку тієї чи іншої держави. По суті, вони покликані забезпечити людині достатній рівень життя.
Природно, що громадянам економічно більш розвитих держав буде належати більший обсяг соціально-економічних прав, у той час як економічно слабо розвинуті держави можуть надати своїм громадянам лише мінімальний обсяг цих прав. Однак необхідно уточнити, що правосуб'єктність індивідів, їх права і свободи, правовий характер їхніх відносин з владою - це не продукт волі і розсуду політичної влади, не її "подарунок" або поступка людям, а істотна складова частина права, що об'єктивно складається в даному суспільстві, дотримання якого є юридичним обов'язком для всіх, і, насамперед, публічної влади". Саме тому "законодавець не може штучно "занижувати" або "завищувати" обсяг прав і свобод, він пов'язаний умовами соціальної взаємодії людей". Таким чином, держава зобов'язана надати своїм громадянам той обсяг соціальних та економічних прав, який відповідає досягнутому нею економічному і соціальному рівню розвитку.
Вказівка на таку специфіку соціально-економічних прав знаходить своє вираження й у міжнародно-правових актах. Так, практично всі міжнародні акти, що стосуються соціальних прав, зокрема права на соціальне забезпечення, дозволяють державам вибрати і вказати у своїй ратифікації галузь, стосовно якої воно бере на себе зобов'язання, що випливають з цього міжнародно-правового акта. Тобто, в тому випадку, якщо економічний розвиток держави не може їй дозволити взяти на себе виконання всіх зобов'язань, що випливають з конвенції або іншого міжнародного акта, держава може прийняти лише частину зобов'язань.
Однак, тут необхідно застерегти, що якщо соціально-економічні права знайшли позитивне оформлення в національному законодавстві і, особливо, в національній Конституції, вони мають таку ж обов'язкову юридичну силу для держави, як і громадянські та політичні права. І відповідно до цього держава несе відповідальність перед своїми громадянами за дотримання і створення умов для їх реалізації, незалежно від того, про які права йдеться. У цьому разі грань між правами першого і другого покоління стирається, у зв'язку з чим вони є такими ж невід'ємними правами людини, як громадянські та політичні права.
Друге. Держава відіграє різну роль у реалізації громадянами класичних природних прав і соціально-економічних прав. Багато авторів думають, що "права першого покоління традиційно вважаються абсолютними. Це знаходить свій прояв у безумовній пов'язаності ними держави, у судовій системі їх захисту. Ступінь гарантованості соціально-економічних прав, а також механізм їх правового захисту інший". З тим фактом, що соціально-економічні права, на відміну від прав громадянських і політичних, покладають на державу обов'язок на здійснення активних дій, що сприяють реалізації громадянами цих прав, погоджуються всі вчені, навіть прихильники точки зору про визнання прав першого і другого покоління природними і невід'ємними [196, с. 223; 90, с. 14-17]. Цю особливість соціально-економічних прав відзначив ще Б.О. Кістяківський, на думку якого, ці права відносяться до категорії суб'єктивних публічних прав на позитивні послуги з боку держави. При цьому він писав, що дійсно, громадянські і політичні права не покладають на державу обов'язку вчиняти активні дії по їх реалізації. Держава, на його думку, зобов'язана стосовно цих прав дотримуватися принципу невтручання, тобто вона покликана убезпечувати ці права не лише від свого, але й від чийого б то не було втручання. Стосовно ж соціально-економічних прав, навпаки, не достатньо тільки проголосити ці права - держава зобов'язана сприяти їх реалізації. Зокрема, стосовно права на соціальне забезпечення законодавець визначає, хто визнається ще або вже не здатним до праці і відповідно таким, що потребує соціального забезпечення; що і за яких умов він вправі отримати від суспільства; за рахунок яких коштів і за рішенням яких державних органів. Тобто для реалізації соціальних прав необхідне чітке і детальне нормативне регулювання. Відносини в сфері соціального забезпечення існують винятково в правовій формі, вони завжди є правовими.
Як правило, міжнародно-правові акти лише загалом описують зміст соціально-економічних прав. Це ще раз підтверджує, що соціальні права, закріплені в міжнародно-правових актах, не можуть мати прямої дії в національних правових системах. Держава, яка ратифікувала конвенцію, що стосується, зокрема, соціальних прав, зобов'язана створити національне законодавство для реалізації цих прав. Таке положення знаходить своє підтвердження у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права. Так, частина 1 статті 2 зазначеного Пакту покладає на держав-учасниць зобов'язання в індивідуальному порядку та в порядку міжнародної допомоги і співробітництва, зокрема в економічній і технічній областях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів (курсив наш - О.П.) заходів для того, щоб забезпечити поступово (курсив наш - О.П.) повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема вжиття законодавчих заходів. Міжнародно-правові акти, що стосуються громадянських і політичних прав, навпаки, можуть і, як правило, мають пряму дію. Не дивлячись на положення статті 8 Конституції України про те, що її норми є нормами прямої дії, на практиці реалізувати право на соціальне забезпечення у тому обсязі, як це сформульовано в статті 46 Конституції України, досить важко. Ця стаття закріплює лише загальні положення, зокрема: проголошує право громадян на соціальне забезпечення, передбачає перелік соціальних ризиків при настанні яких виникає право на соціальне забезпечення, закріплює гарантії здійснення цього права і передбачає мінімальний обсяг державної допомоги у випадку, якщо вона є єдиним джерелом існування. Однак, у ній не міститься положень про те, до компетенції якого органу входить розгляд питання про надання державної соціальної допомоги; за наявності яких умов громадянинові надається така допомога тощо. Для реалізації права на конкретний вид соціального забезпечення необхідна детальна регламентація в поточному законодавстві. Уявляється, що стаття 46 Конституції України, передбачаючи загальні умови виникнення права на соціальне забезпечення, покладає на державу обов'язок подальшої законотворчості в цьому напрямку, визначає мінімальні межі такого забезпечення. Таким чином, суб'єктивне право на конкретний вид соціального забезпечення, як елемент правовідносин, на підставі статті 46 Конституції України не виникає. Право на соціальне забезпечення, як і будь-яке інше право людини чи громадянина, закріплене в Конституції України, є складовою частиною їх правового статусу, а точніше, елементом правоздатності. Суб'єктивне ж право на конкретний вид соціального забезпечення виникає за наявності умов, передбачених поточним законодавством, яке приймається на виконання Конституції України і повинне відповідати їй.
Однак, слід особливо підкреслити, що віднесення соціально-економічних прав до прав другого покоління, не зменшує їхньої значимості, не робить них другорозрядними. Крім того, з упевненістю можна сказати, що, дійсно, основні права і свободи складають стрижень правового статусу індивіда, однак у них кореняться можливості виникнення інших численних прав, необхідних для нормальної життєдіяльності людини - економічних та соціальних. Крім того, як правильно відзначалося в науковій літературі, без соціально-економічних прав, права першого покоління також набувають декларативного характеру, вони не можуть бути реалізовані в повному обсязі. Так, якщо не створені умови для реалізації права на працю, то стає неможливою реалізація такого, наприклад, права, як право на приватну власність, досить ускладненою стає реалізація права на свободу пересування (хіба що пішки) тощо. Всі права людини і громадянина, які знайшли своє позитивне оформлення в Конституціях держав, складають систему, кожна ланка якої має вирішальне значення і збій хоча б в одній ланці може привести до виходу з ладу всієї системи в цілому, або як точно відзначає О.В. Скрипнюк, "використовуючи термінологію сучасної фізики, спрацьовує, так би мовити, принцип "нерозрізнюваності часток", у нашому випадку - "принцип нерозрізнюваності прав".
Усе вище викладене дозволяє прийти до висновку про те, що соціально-економічні права володіють наступними специфічними ознаками:
1) вони покликані забезпечити людині достатній рівень життя;
2) існування, обсяг і зміст соціально-економічних прав залежить від економічного та соціального розвитку держав, що проголосили їх;
3) закріплення соціально-економічних прав покладає на державу обов'язок створити умови для їх реалізації (сформувати поточне законодавство, визначити процедуру, утворити відповідні установи тощо);
4) соціально-економічні права, як і будь-які інші права, закріплені в Конституції України, є елементом правового статусу людини. Проте, суб'єктивне право на конкретний вид соціального забезпечення виникає на підставі положень не Конституції, а поточного законодавства.
У юридичній літературі дається, як правило, комплексна характеристика соціально-економічних прав, що обумовлено, насамперед, їх тісним взаємозв'язком. Однак, останнім часом усе частіше вживаються спроби дати самостійну оцінку соціальним правам.
Так, наприклад, Н.Б. Болотіна слушно відзначає, що "для оптимального забезпечення прав людини необхідно чітко встановити, що економічні і соціальні права, хоча й тісно пов'язані між собою, а їхній розвиток зазнає взаємного впливу, все ж за своєю суттю, спрямуванням є цілком різними групами прав, а їх юридичне забезпечення потребує окремого врегулювання". У зв'язку з цим вона приходить до висновку, що "заслуговує на увагу проблема відокремлення соціальних прав від прав економічних".
Підтверджуючи таке судження, відзначимо, що Конституція України закріплює широко коло соціальних прав:
- на охорону здоров'я, медичну допомогу, медичне страхування (стаття 49);
- на соціальний захист (стаття 46); на освіту (стаття 53);
- на охорону сім'ї, дитинства, материнства і батьківства (стаття 51);
- право дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на державне утримання та виховання (стаття 52);
- на соціальний захист громадян України, які перебувають на службі Збройних Сил України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (стаття 17) та інші.
У цьому зв'язку уявляється за доцільне дати характеристику соціальних прав людини і громадянина, виділивши, зокрема, ознаки, що відрізняють соціальні права від економічних. На думку О.В. Бермічевої соціальні права мають такі характерні риси:
1) вони є соціальними, тобто вимагають від уряду активного втручання для створення умов, необхідних для їх реалізації;
2) вони належать окремим особам і реалізуються ними;
3) вони належать до прав іншого покоління та мають велике значення для їх носіїв.
З такою характеристикою соціальних прав складно погодитися. Так, при формулюванні першої характерної риси, на наш погляд, були порушені логічні правила визначення понять, у зв'язку з чим утворилася так звана тавтологія, тобто визначальне поняття повторює визначуване. Виходить, що соціальні права є в першу чергу соціальними. Крім того, далі О.В. Бермічева намагається розкрити поняття соціальності прав, конкретизуючи, що вони вимагають від уряду втручання для створення умов, необхідних для їх реалізації. Вважаємо за необхідне відзначити, що вказівка на необхідність здійснення державою активних дій, що сприяють реалізації соціальних прав, в цілому вірна. Однак, це не є характеристикою тільки соціальності прав. Як було уже відзначено вище, ця риса властива і соціальним, і економічним правам. Далі, наступною характерною рисою соціальних прав, на думку О.В. Бермічевої, є їх індивідуальність, що виражається в тому, що вони належать і реалізуються окремими особами. Однак відомо, що будь-яке суб'єктивне право належить і реалізується конкретним суб'єктом. Виключення становлять лише права третього покоління (колективні права). Таким чином, індивідуальність не можна назвати характерною рисою тільки соціальних прав. Що ж стосується третьої специфічної риси, що виділяється О.В. Бермічевою, варто відзначити, що вказівка на той факт, що вони належать до прав другого покоління, не характеризує їх сутності. Крім того, розкриття поняття основних прав за допомогою вказівки на те, що вони мають велике значення для їхніх носіїв не є коректним і не виражає сутності соціальних прав.
На думку Н.Б. Болотіної, для економічних та соціальних прав людини спільним є те, що здійснення цих прав дозволяє людині отримати джерела для існування, а відмінність полягає в тому, що економічні права передбачають власну ініціативну діяльність людини, в той час, як здійснення людиною соціальних прав залежить, передусім, від держави, від того, який обсяг соціальних зобов'язань вона бере на себе, і як забезпечує їх виконання. Дійсно, гарантією реалізації економічних прав є створення таких умов, за яких людина самостійно могла б забезпечити собі і своїй сім'ї достатній рівень життя. Соціальні права ж надаються тим особам, які не в змозі самостійно себе забезпечити. У цьому випадку держава бере на себе обов'язок забезпечити таким особам достатній рівень життя.
На думку Ж.М. Пустовіт, "основні соціальні права та свободи людини і громадянина в Україні - це певні можливості людини володіти, користуватися та розпоряджатися певними соціальними благами та послугами, наданими суспільством та державою, а також набувати їх у порядку, межах, формах і в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України". Однак, на нашу думку, вказівка на те, що соціальні права набуваються в порядку, межах, формах і способами, передбаченими Конституцією і законами України, не відображає специфіки винятково соціальних прав. Ця ознака вже називалася як характеристика соціально-економічних прав загалом.
Ґрунтуючись на викладених вище підходах і розвиваючи їх, ми вважаємо за необхідне виділити наступні риси соціальних прав людини:
1) вони виникають щодо соціальних благ і послуг, що надаються суспільством і державою;
2) вони передбачають пасивну роль суб'єкта-одержувача в тому плані, що держава самостійно приймає рішення про те, кому, в якому обсязі і на яких умовах надавати соціальні права.
Оскільки праву на соціальне забезпечення властиві всі названі риси, воно і відноситься до групи соціальних прав. У той же час, право на соціальне забезпечення є всього лише одним з різновидів соціальних прав, що зумовлює існування ознак, які дозволяють відрізнити його від всіх інших видів прав цієї групи. Для їх формулювання слід виходити з таких положень.
Право на соціальне забезпечення, як уже вказувалося вище, одержало своє оформлення в різних міжнародно-правових актах як загального, так і спеціального характеру. Україна в своєму національному законодавстві також надає це право своїм громадянам. Так, зокрема, право на соціальне забезпечення знайшло своє закріплення в статті 46 Конституції України, яка проголошує: "громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними".
Для того, щоб виявити сутність права на соціальне забезпечення, проголошеного в Конституції України, необхідно насамперед з'ясувати зміст таких вживаних в них понять як "соціальне забезпечення", "соціальне страхування" і "соціальний захист" та їх співвідношення. В даний час це питання є одним з найбільш актуальних предметів наукових досліджень в загальній теорії права, у конституційному праві та в праві соціального забезпечення. Їй присвятили свої дослідження такі вчені, як Н.Б. Болотіна, Л.І. Лазор, О.Є. Мачульська, С.М. Прилипко, Б.І. Сташків, Е.Г. Тучкова, О. Чутчева та інші. Проте, незважаючи на велику кількість наукових досліджень з даного питання, єдиної позиції досі не вироблено.
Звернемося, насамперед, до питання про співвідношення понять "соціальне забезпечення" і "соціальне страхування". Традиційно під соціальним забезпеченням розуміють сукупність суспільних відносин з розподілу позабюджетних фондів соціального страхування і перерозподілу частини державного бюджету з метою задоволення потреб фізичних осіб у випадках втрати заробітку або трудового доходу, несення додаткових витра
Право на соціальне забезпечення в системі прав і свобод людини і громадянина реферат. Государство и право.
Эссе Бухгалтерский Учет В Туристической Индустрии Казахстана
Реферат: Абсолютная монархия и роль в истории России
Сочинение Мой Любимый Четвероногий Друг
Реферат: Narrative
Реферат: Синергетика и Демократия
Мой Рабочий День Эссе
Сочинение На Тему Любовь Сильнее Страха
Повышение Квалификации Персонала Курсовая
Реферат по теме Реальность или миф хлудовской псалтири
Технология Контроля Состояния Анодного Заземления Реферат
Контрольная Работа По Химии Введение
Урок Технологии Курсовая Работа
Проблемы захоронения радиоактивных отходов в геологических формациях
Курсовая работа по теме Расчет гидроцилиндра
Реферат: Уарочири рукопись
Контрольная работа: Николай Коперник
Курсовая работа: Земля как объект правового регулирования
Гипноз и внушение
Практическое задание по теме Влияние выхлопных газов автомобилей на рост и совершенствование растений
Отчет по практике по теме Организация работы магазина 'Пятигорские шубы'
Учет и анализ финансовых результатов в АО "ВОМЗ" - Бухгалтерский учет и аудит дипломная работа
Учет активных и пассивных операций в банке - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа
Биоморфологические особенности эфиромасличных растений Крыма и перспективы их использования - Биология и естествознание курсовая работа