Право - реальне, право - нереальне

Право, саме по собі - не вартує нічого. От зовсім. Як би гарно воно не виглядало в наукових роботах теоретиків, на сторінках чергового законопроєкту або в уже ухваленому нормативно-правому акті.

 Почнемо з “лайтового варіанту” - право, яке потребує доповнення. 

 Так сталося, що наша правова система не наділяє норму можливістю одразу діяти прямо так як і записано. Вона потребує певного розширення та тлумачення.

Чому так?

 Згадаємо, якою буває норма. 

Норма матеріального права: відображає основні грантії, напрямки, права та свободи, функціонал державних органів. Умовно, до неї можна задати питання: «що дозволяється/забороняється/зобов’язується/гарантується?» 

Але до неї потрібне доповнення, бо «що?» це якась підводка до назви.

Саме тому і існують норми процесуального права, покликані закріпити робочий механізм застосування норм матеріального права. Це уже відповідь на питання: «а як це робиться/забороняється/гарантується?».

Однак це теж не все. Історично склалося так, що все потребує конкретизації. Тому існують підзаконні нормативні акти та акти правозастосування (ну наприклад рішення суду, звернення, постанови).  Тобто, певна практика.

Є ще й проблема, що кожен намагається використати абсолютно все в законі, включно з розділовими знаками – на свою користь. На допомогу приходить офіційне тлумачення, яке в нашій правовій системі займає звання тіньового кардинала. Ну, і, звичайно, судові рішення, які формують практику оскарження та використання норми для захисту своїх гарантованих прав та законних інтересів. 

Якщо вам здалося, що тут щось не так, то ви праві, оскільки тлумачення та судова практика не виключають «переінакшення права», а скоріш його фіксують у певний спосіб, щоб «переінакшення» відбувалося зазвичай однаково, а не щоразу хаотично (з простої причини: людям теж лінь постійно фантазувати, а тим більше – пояснювати за наслідки) 

Складно? Так. А як з цим на практиці?

В кримінальному праві ви не зможете надати правильну кваліфікацію, не скориставшись постановою пленуму ВСУ. Така сама ситуація з адміністративними правопорушеннями. 

З іншого ж боку, необхідність тлумачення правової норми в господарському, цивільному та земельному праві, виникли з того, що тут законодавство написане не з реальних відносин, а з думок та особистих поглядів автора закону + «це застосовується в інших країнах, то треба як у них». Через це людям і треба пояснювати. Це законодавство для них не природне, а таке, що треба завчити. 

Однак право завжди було про відносини між людьми, людиною з державою, роботу державних органів. Не важливо, йдеться про природну взаємодію чи вивчену. Ефективне право – це тільки те, що реально працює. Тобто, яке визнано офіційно, несе за собою силу держави і за порушення якого настає покарання.

Зробимо не дуже гуманітарну річ, виведемо формулу:

 Норма у житті = ((Матеріальна норма + Процесуальна норма) + Підзаконний нормативний акт (тут повинно бути ступінь, яка відображає кількість підзаконних актів, що працюють на закріплення) + судова практика + тлумачення) х силу держави, яка дає змогу цьому працювати та карати тих, хто це порушує.

Інакше, норма залишається “задекларованою але недієвою”. Найкращий приклад - Публічне Міжнародне Право та Міжнародне Гуманітарне Право. Чому цьому переліку немає Міжнародного Приватного Права? Бо воно є доповненням на міждержавному рівні для взаємодії між його суб’єктами, яким, відповідно до їх діяльності, найстрашніша санкція - репутаційний збиток або заборона здійснення діяльності на певних ринках через порушення тих самих правил, або неспроможність, через їх порушення, вийти на нові ринки (ну тобто для бізнесів). Для фізичних осіб, що не здійснюють господарську діяльність - це депортація з однієї країни в іншу, оголошення в міжнародний розшук і т.п., хоча це більш відноситься до права міжнародних договорів, про яке ми поговоримо якось окремо. Всі інші правовідносини відбуваються на території визначених держав, де суб’єкт Міжнародного Приватного Права зобов’язаний дотримуватися положень національного законодавства, а також міжнародних договорів, частиною якої є країна, в якій ця компанія зареєстрована, та країна, в якій вона також провадить свою діяльність. (Про те, як можуть співвідноситися міжнародні та національні норми – іншим разом, тут і так вже душно від юриспруденції, чи не так?)

У той же час МПП та МГП - є нічим іншим, як політичною декларацією. Однією з причин, звичайно, є те, що так і не визначено, хто має нести відповідальність у разі її порушення, оскільки існує загальне правило: “не можна карати країну, то влада така, а народ він хороший той народ…”.

Ні, звичайно, порушення цих норм можуть вести до певних наслідків. От тільки вони не мають імперативного, тобто, абсолютного характеру в своєму застосуванні. Наприклад, вам скажуть так не робити, або введуть проти вас, у приватному порядку, певні економічні санкції, або виженуть з якоїсь організації. У крайньому разі, якщо хтось виявиться надміру ініціативним - проти вас санкціонують вторгнення (гуманітарну інтервенцію). Але все це відбувається країнами відверто в односторонньому порядку, а не всією “глобальною спільнотою”.

Порушення норми Міжнародного права або МГП - не несе за собою жодного реального та невідворотного наслідку, окрім того, що виходить з приватної ініціативи певної країни або групи країн, блоків і т.д. Немає нормального механізму примусу, Міжнародний кримінальний суд карає в основному – за довгий час після злочину (якщо взагалі карає). У глобальному плані, ці норми - гарна казочка, яку іноді зручно використовувати, якщо хтось, хто вам дуже й дуже остогид, їх порушує. Й то не факт.

Доволі таки давно в часи старого світу, ми дещо писали про міжнародні відносини та організації. Тут можете поглянути, чи щось з цього могло б працювати. Оскільки все просто – норма не працює через те, що вона красиво написана, не працює і через те, що в ній закрито «лазівки» (про те, чому так – теж сказано), вона працює лише коли за її порушення є покарання.