Права власності, засоби цивільно-правового захисту - Государство и право курсовая работа

Главная

Государство и право
Права власності, засоби цивільно-правового захисту

Право власності: поняття, зміст, об’єкти та суб’єкти. Первинні та похідні способи набуття права. Витребування майна власником з чужого незаконного володіння. Витребування грошей і цінних паперів на пред’явника. Головні засоби цивільно-правового захисту.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

1.1 Поняття власності і права власності
1.3 Об'єкти та суб'єкти права власності
2.1 Первинні способи набуття права власності
2.2 Похідні способи набуття права власності
РОЗДІЛ 3. ЗАСОБИ ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ
3.1 Витребування майна власником з чужого незаконного володіння
3.2 Витребування грошей і цінних паперів на пред'явника
3.3 Захист прав власника від порушень, не поєднаних з позбавленням володіння
3.4 Інші засоби цивільно-правового захисту права власності
Власність є фундаментальною основою, що забезпечує існування будь-якого суспільства. Інститут права власності посідає центральне місце в системі цивільного права будь-якої правової системи, в тому числі правової системи України . Основними нормативно-правовими актами що регулюють відносини права власності в Україні є Конституція України, Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року та Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 року.
Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави. Принцип охорони власності закріплений в Україні конституційно. Держава забезпечує захист прав та свобод усіх суб'єктів права власності. Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.
Дана проблема виглядає особливо актуальною в зв'язку з процесами формування правової держави та багатоманіттям форм власності в Україні. У статті 13 Конституції України записано: “Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом” [1].
Певною мірою захист права власності здійснюється за допомогою норм права, що належать до різних галузей законодавства. Скажімо, окремі види протиправної поведінки, що загрожує порушенню права власності, розглядаються кримінальним правом як злочини і передбачають застосування відповідних санкцій з боку правоохоронних органів.
Метою курсової роботи є визначення сутності власності та права власності і засобів цивільно-правового захисту права власності. Розглядаються такі засоби захисту як витребування майна власником з чужого незаконного володіння, витребування грошей і цінних паперів на пред'явника, інші засоби захисту права власності від порушень.
Насамперед в цій курсовій роботі розглядаються поняття власності та права власності, умови виникнення права приватної власності у громадян, об'єкти права приватної власності.
Об'єкт дослідження даної теми є безпосередньо право власності і похідні від нього права. Предметом дослідження даної теми є правовідносини, що виникають у зв'язку з реалізацією права власності.
1.1 Поняття власності і права власності
Існування людини забезпечується головним чином завдяки суспільному виробництву, в процесі якого створюються необхідні для неї матеріальні блага (за винятком благ, безпосередньо створених природою). Звичайно ж функціонування такого виробництва неможливе без повної взаємодії людей. Тобто заради досягнення тих чи інших цілей суспільного виробництва і задоволення таким чином своїх потреб вони змушені вступати у відповідні взаємовідносини (суспільні відносини) між собою, які набувають насамперед виробничого забарвлення.
У найбільш узагальненій формі власність можна визначити як відносини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ та встановлення влади над ними, приналежності їх конкретній особі. Саме ці відносини є рушійною силою суспільного виробництва, є його сутністю. Для того, щоб було що привласнювати необхідно насамперед належним чином підготувати предмети природи, створити нові матеріальні блага. Така діяльність людини стає ефективною і набуває для неї адекватної значимості лише в умовах певної самоорганізації суспільства. Для ізольованого індивіда привласнення такого значення не має, оскільки він позбавлений як можливості так і необхідності вступати у відносини з іншими індивідами йому подібними. Привласнення означає відношення людей до певних речей, як до своїх.
Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне багатство між різними суб'єктами (окремими громадянами, соціальними групами, класами, державою). Отже, відносини власності втілюються насамперед у певних юридичних нормативних актах. Але власність - це не лише юридична, а й економічна категорія. Причому остання є визначальною: саме економічні відносини власності детермінують їхню юридичну форму. Взаємозв'язок тут такий: економічні відносини - базисні, юридичні - надбудовні.
Власність в економічному сенсі являє собою систему господарських відносин, які існують у виробництві. Ця система включає в себе такі групи відносин: а) відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів; б) відносини господарського використання майна; в) економічні форми реалізації відносин власності. Розглянемо ці відносини більш конкретно. Насамперед зазначимо, що речовий зміст власності становлять переважно матеріальні блага - предмети природи або продукти людської праці. «Речі самі по собі - це не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Благородні метали перетворилися в гроші лише за певних виробничих відносин» [9;14].
Це ж стосується й відносин власності. Звичайно, об'єктом власності є речі. Але власність як економічна категорія - не річ, а система економічних відносин між людьми з приводу привласнення речей. Характер цих відносин на різних етапах суспільного розвитку складався не однаково. Для його характеристики важливо розрізняти типи, форми і види власності. Типи, форми і види власності Історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна.
Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приватної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.
Говорячи про трудовий і нетрудовий характер приватної власності, необхідно звернути увагу на таке. В економічній літературі нетрудові доходи розглядаються як такі, що не відповідають принципам соціальної справедливості. Однак таке твердження не завжди може бути достовірним, тому вимагає деякого пояснення. Звичайно, з самого початку привласнення мало трудовий характер. Адже привласнювати можна лише те, що задовольняє певні людські потреби. Людина своєю працею перетворювала дані природою предмети у такі, які вона могла споживати, а отже, і привласнювати. Тому саму по собі працю можна представляти як процес привласнення. З цих міркувань випливає, що в тих суспільствах, де переважає ручна фізична праця, нетрудові доходи справді означають експлуатацію. Такими є, наприклад, рабовласницьке і феодальне суспільства. Доходи рабовласників і феодалів - це нетрудові доходи, які вони одержують в результаті експлуатації рабів і кріпаків. В цивілізованому суспільстві, де переважно високомеханізоване та автоматизоване виробництво, нетрудові доходи не завжди мають соціально несправедливий характер.Справа в тому, що застосування капіталу підвищує продуктивну силу працівника.Тому той дохід, що походить від капіталу, логічно має привласнюватися власником капіталу. Якщо, наприклад, за рахунок коштів акціонерів здійснена технічна реконструкція підприємства і завдяки цьому зросли його доходи, то останні мають виплачуватись у формі дивідендів власникам акцій. Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту. Її можна представити у двох основних видах: як власність народу в цілому і як власність окремих колективів. Реально ж у господарській практиці вона виступає в формах державної і колективної власності. Донедавна в економічній літературі приватна і суспільна власність розглядалися як антиподи, тобто такі, що заперечують одна одну і не можуть разом співіснувати.
«Відносини власності можна представляти як два полюси, на одному з яких - приватна власність, а на іншому - суспільна власність». [10;31]
Подібне протиставлення двох типів власності не можна визнати правомірним. Досвід країн з розвинутою ринковою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні типи і форми власності, доповнюючи одна одну і урізноманітнюючи та збагачуючи економічне життя. В кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі приватної власності: це в основному сфера обслуговування населення. Сучасна індивідуалізація виробництва також більшою мірою зорієнтована на приватну власність. Водночас технологічний процес окремих галузей вимагає їх усуспільнення в рамках держави або окремого колективу (залізниця, транспорт, зв'язок та ін.). Протиставлення приватної і суспільної власності негативно позначається на господарській практиці. Пряме насильне усунення приватних форм господарювання є відчутним фактором гальмування економічного розвитку. Таким чином, приватну і суспільну власність не варто протиставляти, не слід також вважати, що одна з них більш прогресивна, а інша - регресивна. Прогресивний економічний розвиток завжди передбачає взаємодію цих двох типів власності. Водночас не заперечує того, що одна з них може бути переважаючою в окремі періоди і етапи розвитку людського суспільства.
Економічні відносини власності отримують юридичне закріплення у праві власності, що виникає внаслідок правового регулювання певних економічних відносин. За допомогою права держава регулює належність тих або інших об'єктів власності певному суб'єкту - громадянину, колективу, державі; обсяг і зміст суб'єктивних повноважень власника, порядок та форми їхньої реалізації щодо різноманітних об'єктів; засоби правової охорони відносин власності.
В цивільно-правовій науці право власності має два значення: в об'єктивному і суб'єктивному розумінні.
Право власності в об'єктивному розумінні -- це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність матеріальних благ конкретним суб'єктам (в тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ). Подібна сукупність норм в цілому утворює цивільно-правовий інститут права власності. Варто зауважити, що норми інституту права власності містяться як в цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства (конституційному, земельному, сімейному та ін). Тому такий правовий інститут є всі підстави вважати багатогалузевим інститутом права. Ним регулюються, зазвичай, лише ті відносини власності, які набувають форму товарно-грошових відносин. Інші ж майнові відносини щодо власності є предметом регулювання чи захисту інших галузей права (кримінального, адміністративного та ін.).
До інституту права власності мають відноситися ті норми, які:
а) встановлюють приналежність матеріальних благ власнику;
б) встановлюють підстави та умови виникнення у суб'єктів права власності;
в) визначають обсяг повноважень власника по володінню, користуванню та розпорядженню матеріальними благами;
г) встановлюють підстави та умови припинення права власності на приналежні суб'єкту матеріальні блага;
д) встановлюють правові засоби захисту (охорони) прав власника.
Вищенаведені критерії дають можливість виявити в різних галузях законодавства ті норми, які мають бути віднесені до інституту права власності. Переважна їх частина є цивільно-правовими.
Право власності в суб'єктивному значенні-- це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб'єкта-власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна. Повноваження власника є динамічною категорією, залежною від суспільного ладу, державного устрою, загального рівня людської цивілізації та інших чинників. Розвиток світової цивілізації засвідчує, що лише у високорозвинених (економічно та інтелектуально) країнах, в яких утверджуються демократичні інститути та пріоритет людських цінностей, досягається оптимальний обсяг правомочностей власника та створюються рівні правові можливості співіснування різних форм власності.
Суб'єктивне право власності носить абсолютний характер. Це означає, що власнику протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати таке суб'єктивне право та створювати перешкоди його здійсненню.
Воно характеризується своїм конкретним наповнювальним змістом. Загально прийнято, що його зміст становлять правомочності власника: володіння, користування та розпорядження належним йому майном.
З'ясування змісту права власності полягає, по-перше, у визначенні правомочностей, що надаються законом суб'єкту права власності, та по-друге, обов'язків, що покладаються законом як на третіх осіб, так і на самого власника. Правомочності власника містяться у визначенні права власності як суб'єктивного цивільного права. Це право володіння, користування і розпоряджання. Зміст права власності в цілому включає такі елементи: 1) право на власну поведінку (право на здійснення права власності на власний розсуд); 2) право вимагати "від усіх і кожного" не створювати перешкод у здійсненні права власності (не порушувати його); 3) право звернутися досуду за захистом порушеного права власності з речовим позовом (віндикаційним, негаторним тощо). Концепція ЦК з цього питання, зафіксована у ст. 319, виходить з того, що зміст права власності у суб'єктивному значенні складається з 3 "прав" власника: 1) права володіння річчю; 2) права користування річчю; 3) права розпорядження річчю. [2]
Право володіння - це юридична можливість фактичного впливу на річ. Так, володіння означає юридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу.
Тому, коли особа володіє річчю, то це дає можливість лише припустити, що вона є її власником. Це враховується правом при встановленні презумпції законності фактичного володіння, що означає: той, у кого перебуває річ, припускається її законним володільцем, якщо не буде доведено протилежне. Володіння може бути фактичним і юридичним, законним і незаконним (добросовісним і недобросовісним), давнішнім. Фактичне володіння може виникнути як на загальній підставі (наприклад, за договором оренди), так і внаслідок протиправного заволодіння (розбій, крадіжка). Тому наявності лише фактичного володіння недостатньо для того, щоб визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний статус. Саме це дає привід іменувати законне володіння титульним володінням. Незаконне володіння, яке не спирається на правову основу і є безтитульним, у свою чергу поділяють на добросовісне і недобросовісне. Добросовісним є володіння, за якого володілець не знав і не повинен був знати про його незаконність (особа придбала в комісійному магазині річ, яка перед тим була викрадена у законного володільця). Різновидом добросовісного володіння є володіння за набувальною давністю. Цивільний кодекс України в ч.1 ст. 344 встановив, що фізична чи юридична особа, що не є власником майна, але добросовісно, відкрито, безперервно і беззаперечно володіє нерухомим майном як власним протягом 10 років або рухомим майном -- протягом п'яти років, набуває права власності на це майно.[2]
Якщо володілець майна знав або повинен був знати про незаконність володіння, він називається незаконним недобросовісним володільцем. Недобросовісне володіння може бути самовільним, насильницьким, підробним (фальшивим). Виникнення права власності у набувача закон пов'язує з моментом передачі-отримання речі. Отримання є початком володіння.
Право користування - це юридична можливість видобувати корисні (споживчі) властивості речі. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (користування особистими речами, проживання в будинку, користування автомашиною тощо). Так, власник земельної ділянки, обробляючи землю, користується нею. Власник будинку, проживаючи в ньому, теж користується будинком. Власник може використовувати своє майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Користуючись майном, власник зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати прав та інтересів інших осіб, що охороняються законом, дотримуватись моральних засад суспільства. Право користування, як і право володіння, може налети не дише власникові, а й іншим особам на підставі, зокрема, цивільно-правових договорів або адміністративних актів. Наприклад, працівники міліції мають право на підставі п. 26 ст. 11 ЗУ "Про міліцію" використовувати безперешкодно транспортні засоби, що належать фізичним чи юридичним особам, для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставлення до лікувальних закладів осіб, що потребують невідкладної медичної допомоги.[4]
Користування, як і володіння, також може бути законним і незаконним. Але воно може полягати й у використанні споживчих властивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в оренду і одержання відповідних прибутків). Слід зазначити, що свого часу у римському приватному праві право на одержання плодів і прибутків розглядалася як самостійна правомочність власника - jus fruendi.
Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає в можливості зміни її фізичної суті аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій особі або шляхом відмови від права на річ. Варто звернути увагу на те, що розпорядження річчю полягає в передачі права власності, одержання плодів і прибутків (наприклад, надання речі в найом), тому його іноді оцінюють як реалізацію права розпорядження. Проте передаючи річ в найом, власник не має на увазі передачу права власності. Він передає річ лише у тимчасове користування. Його право власності на річ не припиняється, а реалізується шляхом використання можливості лише тимчасової передачі речі за плату іншій особі. Отже, одержання плодів, доходів, прибутків не може розглядатися як будь-який різновид права розпорядження речами.Коли власник знищує річ або викидає її, то він, говорячи мовою цивільного права, розпоряджається нею шляхом укладення одностороннього правочину, оскільки воля власника тут спрямована на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в результаті використання речі (власник спалює вугілля в печі), то тут воля власника спрямована зовсім не на припинення права власності, а на вилучення з речі її корисних властивостей. Тому в цьому разі має місце лише право користування річчю, а не право розпорядження нею. Якщо правомочність володіння є початком права власності, то з правом розпорядження пов'язується початок припинення права власності назавжди або відокремлення власника від майна на певний час. Власник або безпосередньо приймає рішення про розпорядження своїм майном, або опосередковано -- через представників.
На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Отже, зміст права власності становлять права володіння, користування і розпорядження майном, а також обов'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та обов'язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, що виникають із цього. Підсумовуючи викладене, можна дати таке визначення права власності як цивільно-правового інституту. Право власності -- це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і у своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та інтересів інших осіб.
1.3 Об'єкти та суб'єкти права власності
Відносини власності, як видно, виникають лише за наявності принаймні двох суб'єктів. Славнозвісний Робінзон Крузо не був власником, хоч мав певні речі у своєму вжитку, бо ні з ким було вступати у відносини їх відчуження. І коли випадок послав йому П'ятницю, він чинить просто: позбавляє П'ятницю прав економічної відособленості та юридичної самостійності, роблячи його членом єдиної сім'ї. Цим нехитрим актом Робінзон знищує саму умову появи власності. Звичайно, робінзонада -- економічний курйоз. Сучасне виробництво -- колективне, і того, що міг собі дозволити запопадливий острів'янин -- знищити відносини власності, -- не можна досягти в суспільному виробництві за певних його умов. Щоправда, власність як відносини відчуження--присвоєння може зникнути і в суспільному виробництві. Це можливе тоді, коли всі члени такого суспільства однаковою мірою споживатимуть разом добутий продукт, тобто коли спільне виробництво закінчується не відособленим присвоєнням і споживанням суспільного продукту, а сумісним. Так велося в прадавній первісній общині, де за обмежених матеріальних благ вони розподілялись рівномірно для підтримки життя кожного члена. Тут ніхто ні в кого не відчужував спільно надбане, а споживали всі громадою. Тому й не існувало власності в їх розумінні. Так може трапитись і тоді, коли цивілізація сягне рівня наддостатку матеріальних благ і зникне необхідність відокремленого привласнення. До речі, К. Маркс убачав протиставленість епохи комунізму світові приватної власності у протилежності між наявністю власності та її відсутністю. Таке порівняння подібне до того, що якби в нашому світі існував лише один колір, наприклад зелений, то ми не мали б поняття про кольори. Для виникнення відносин власності потрібно, щоб були контрагенти цих відносин, тобто люди, речі та послуги, з приводу яких можуть виникати відносини між людьми щодо їх привласнення. Отже, відносини власності повинні характеризуватись суб'єктами та об'єктами.[11;79]
Суб'єкти власності -- це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження--привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва -- окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо.
Статтею 318 ЦК суб'єктами права власності називаються Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені у ст. 2 ЦК, а саме -
народ України, що являє собою єдине джерело державної влади в республіці та здійснює права власника через референдум, а також через Верховну Раду України та місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин, як частина народу, має право, за чинним законодавством України, користуватися природними об'єктами для задоволення особистих потреб;
фізичні особи, тобто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають рівні майнові права, якщо інше не передбачено законодавчими актами України;
юридичні особи - трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші організації;
субґєкти публічного права -- держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави тощо.[2]
Суперечливою визначена в ЦК участь у відносинах власності Автономної Республіки Крим. З одного боку, відсильна норма ст. 318 ЦК вимагає застосування ст. 2 ЦК, унаслідок чого виходить, що АРК слід вважати суб'єктом права власності. Однак такий висновок є хибним і не відповідає ані Конституції, ані логіці самого законодавця, яким у гл. 23 ЦК, де міститься регулювання права власності Українського народу, права приватної, державної та комунальної власності (статті 324-327 ЦК), окремо право АРК не врегульовується. Проте, якщо АРК була б суб'єктом права власності, то слід було б зазначити відмінність її правового становища як власника порівняно з правом таких власників, як держава та територіальні громади.[12;340]
Приватні особи як власники. ЦК визнає власниками всіх приватних осіб - як фізичних, так і юридичних. І якщо стосовно фізичних осіб як власників свого майна практично не виникає суперечностей, то щодо юридичних осіб відтепер існує правило, що всі юридичні особи приватного права, передбачені як такі ЦК, є власниками. При цьому необхідно враховувати, що юридичні особи є такими ж власниками, як і фізичні без поділу на суб'єктів права приватної і колективної власності.
Суб'єкти публічного права як власники.
Український народ є поняттям, зміст якого не визначено. Він являє собою певну спільність, яка виступає як єдине ціле, хоча складається з окремих осіб та їхніх угруповань. Для нього характерний високий ступінь узагальнення.
Суб'єктом права власності с держава Україна, яку не слід змішувати з окремими державними органами - Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України тощо. Останні згідно зі своєю компетенцією здійснюють ті чи інші повноваження держави як власника, але самі вони суб'єктами права власності не є.
Територіальні громади, якими згідно з Конституцією є громади сіл, селищ, міст, районів у містах, також є власниками. Конституція не передбачає як суб'єктів права власності населення районів і областей, що у будь-якому разі складається із зазначених вище видів громад.
Юридичні особи публічного права (державні, казенні, комунальні підприємства, державні та комунальні установи) проблематично визнавати власниками на закріплене за ними майно. Із цього приводу між ЦК та ГК існують розбіжності суттєвого характеру, бо останній визначає інший правовий режим їх майна - право господарського відання або оперативного управління. Тому зазначених осіб публічного права слід виключити з кола суб'єктів права власності.
У положеннях ч.2 статті 319 ЦК України відображено на галузевому рівні положення ст. 13 Конституції України про рівність всіх субґєктів права власності перед законом[1].
Його слід трактувати у тому сенсі, що законом встановлені і гарантовані рівні умови здійснення і захисту права власності. Разом з тим, це не означає, що має існувати однаковий правовий режим для всіх форм власності. Іншими словами, хоча приватний власник і держава, як субґєкти права власності, є рівними перед законом, але обсяг, призначення субґєктивних прав власності вказаних осіб тощо можуть відрізнятися у тому чи іншому конкретному випадку.
Порівняно з об'єктамицивільних прав взагалі (ст. 177 ЦК) об'єктиправа власності є вужчим поняттям, бо ними не охоплюються дії, результати послуг тощо. Об'єктом права власності є майно, склад якого гл. 23 ЦК не деталізується, тобто у власності може бути будь-яке майно. ЦК передбачається можливість обмежень видів майна, яке не може перебувати у власності. При цьому слід враховувати, по-перше, що ці обмеження встановлюються не для всіх суб'єктів права власності, а тільки для фізичних та юридичних осіб. По-друге, такі обмеження можуть встановлюватися лише законом, а не підзаконними нормативно-правовими актами.[2]
За загальним правилом, склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності приватних фізичних та юридичних осіб, не обмежуються. Можливість таких обмежень стосується лише розміру земельної ділянки, яка може бути у їх власності, та земель сільськогосподарського призначення, які згідно з ч. 4 ст. 22 ЦК не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам. [2]
Поняття майна не ототожнюється з товаром, хоча до об'єктів права власності, за загальним правилом, відносять все, що є товаром. Так, ще дореволюційними вченими розуміння речей як об'єктів права власності пов'язувалося або з результатами людської праці, або з поняттям товару, котрим є матеріальні предмети торгових угод, на відміну від інших об'єктів, особливо цінних паперів.[12;367]
Із цього існують винятки, що стосуються права власності на такі об'єкти, які не знаходяться в обігу і не можуть бути товаром, наприклад, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси. Разом з тим товаром може стати те, що сумнівно відносити до права власності - людський організм, який буває об'єктом донорства та трансплантації.
Ще давні римляни зазначали, що не може бути у власності і визнаватися річчю тіло вільної людини, тим більше мертве тіло, а також предмети недосяжні. Майновий стан власника буде об'єктивним, якщо склад його майна визначати не тільки сукупністю речей, а й активами (правами вимоги) і пасивами (борги). Дійсно, коли власник має певне майно, але у нього є й багато боргів, то справа лише у часі, коли кредитори звернуть стягнення на це майно, і він вже не буде його власником.
Характеристика об'єктів права власності є тотожною характеристиці об'єктів цивільних правовідносин взагалі.
2.1 Первинні способи набуття права власності
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів - дій особи, спрямованих на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Вважається, що право власності набуто правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом Правовідносини власності виникають, змінюються та припиняються на підставі визначених юридичних фактів. Згідно з ч. 1 ст.328 ЦК це можуть бути будь-які підстави, не заборонені законом, зокрема події (смерть спадкодавця), договори (купівля-продаж), юридичні вчинки (виявлення скарбу), цивільні стани (перебування у шлюбі), а також юридична сукупність (заповіт і смерть спадкодавця) тощо. Так, ч.2 ст.328 ЦК встановлює загальну презумпцію правомірності набуття права власності. Тобто припускається, що право власності набуте на законних підставах, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (наприкл
Права власності, засоби цивільно-правового захисту курсовая работа. Государство и право.
Курсовая работа по теме Экспертиза мясных консервов
Небольшое Сочинение 6 Класс
Реферат: Воспроизведение у животных пороков и недостаточности аортальных клапанов. Скачать бесплатно и без регистрации
Реферат Слоеное Тесто
Забвение Есть Измена Сочинение Судьба Человека
Реферат по теме Системы и методы калькулирования себестоимости. Расчет себестоимости на примере ячеек КРУ
Отчет по практике по теме Особенности инвестиционной политики Ленинградской области
Особенности культуры арабских стран. Религия. Ислам. Быт и нравы мусульман. Шариат
Лабораторная Работа Аквариум
Реферат На Тему Корнель Во Французской Литературе
Что Значит Вступление В Сочинении
Фипи Итоговое Сочинение Направление Я И Другие
Реферат по теме Современные проблемы безработицы
Сочинение На Тему Менталитет Русского Человека
Контрольная Работа На Тему Процентная И Учетная Ставки Кредита. Процентная Ставка Дисконтирования
Контрольная работа по теме Метод управления человеческими ресурсами
Нужно Ли Беречь Честь Смолоду Сочинение
Курсовая работа: Атоматизация функций по учету затрат вспомогательного производства. Скачать бесплатно и без регистрации
Реферат: Individuality Essay Research Paper IndividualityKarl Marx and
Сочинение На Тему Людям Нужен Мир
Организация ревизии учета основных средств - Бухгалтерский учет и аудит контрольная работа
Анализа бухгалтерской отчетности в ООО "МиД-Лайн" - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа
Выявление и устройство детей, оставшихся без попечения родителей - Государство и право контрольная работа