Практикування стоїцизму

На завершення цієї книжки поділюся інсайтами, які здобув зі своєї практики стоїцизму. Зокрема, пораджу тим, хто хоче спробувати стоїцизм за свою життєву філософію, як отримати від цієї спроби максимум користі, доклавши мінімум зусиль і уникнувши фрустрації. А також опишу деякі несподіванки й радощі, що чекають на майбутніх стоїків.

Насамперед дам тим, які хочуть вдатися до стоїцизму, таку підказку: для початку спробуйте, як я це називаю, прихований стоїцизм. Гадаю, краще тримати в секреті той факт, що ви—практикуючий стоїк. (Я й сам користувався б цією стратегією, якби не зважився стати вчителем стоїцизму.) Практикуючи стоїцизм нишком, ви скористаєтеся всіма його вигодами, уникнувши значної «розплати»: кпин і відвертого глузування друзів, родичів, сусідів і колег. Додам, що практикувати стоїцизм секретно доволі легко: можна, наприклад, займатися негативною візуалізацією — і ніхто не вказуватиме як. Якщо стоїчна практика піде успішно, друзі, родичі, сусіди й колеги, мабуть, помітять у вас зміни на краще, але не зможуть запросто пояснити цю трансформацію. Якщо прийдуть до вас, спантеличені, з питанням, у чому секрет,—можете наважитися й відкрити їм ганебну правду: ви таємний стоїк.

Наступна порада для майбутніх стоїків—не намагайтеся одразу опанувати всі стоїчні техніки, почніть з однієї, досягніть майстерності в ній, а тоді переходьте до наступної. Гадаю, добре починати з негативної візуалізації. Візьміть за правило у вільні моменти дня розмірковувати про втрату того, що ви цінуєте в житті. Такі роздуми можуть різко змінити ваш світогляд і світовідчуття. Практично незалежно від ваших життєвих обставин вони спонукатимуть усвідомити, хоча б на мить, наскільки вам пощастило—за скільки всього ви маєте бути вдячні. З мого досвіду, негативна візуалізація для щоденного життя—як сіль для страви. Щоб додати сіль у їжу, треба мінімум часу, сил і таланту, та в результаті поліпшиться смак практично кожної страви. Дуже подібно до того й негативна візуалізація вимагає мінімум часу, сил і таланту, однак ті, що її практикують, відчують, наскільки краще навчилися насолоджуватися життям. Після негативної візуалізації можна піймати себе на відчутті повного прийняття життя, на яке ви ще недавно нарікали: мовляв, нічого воно не варте.

Набувши вміння негативної візуалізації, далі стоїк-новачок має майстерно опанувати застосування трихотомії контролю. За стоїками, слід здійснити таке собі сортування, відділивши те, чого ми зовсім не контролюємо, від того, що контролюємо повністю, і від того, що контролюємо лише частково; сформувавши ці категорії, слід зосередитися на останніх двох. Адже, переймаючись справами, які повністю поза межами нашого контролю, ми марнуємо час і впадаємо в непотрібну тривожність. До речі, як я помітив, застосування трихотомії контролю не лише допомогло мені впоратися з власною тривожністю, але й ефективне для зниження тривожності не-стоїків довкола, які своїми хвилюваннями можуть підривати мій спокій. Коли родичі й друзі діляться зі мною тим, що їх непокоїть у власному житті, часто виявляється, що ці причини для бентеги—поза межами їхнього контролю. У таких випадках я вказую їм на це: «Що ти можеш вдіяти з цією ситуацією? Нічого! Тоді нащо нею переймаєшся? Це не в твоїй владі, тож нема сенсу хвилюватися». (А за відповідного настрою я ще й додаю цитату з Марка Аврелія: «Не варто нічого робити навмання».) І що цікаво: хоч декого з цих людей можна назвати, м’яко кажучи, схильними до тривожності, та логіка трихотомії контролю їм майже завжди відгукується: тривога відступає, нехай і ненадовго. Як стоїк-новачок, опановуючи трихотомію контролю, ви захочете попрактикуватися в інтерналізації цілей. Регулярно інтерналізуючи цілі, ви зменшите (хоч, може, й не усунете повністю) відчуття провалу від недосягнення цілі; в іншому випадку воно вам добряче дошкулятиме в житті. 

Практикуючи стоїцизм, ви захочете, на додачу до трихотомії контролю, опанувати й психологічний фаталізм у ставленні до минулого й теперішнього—але не майбутнього. Так, ви все одно осмислюватимете минуле й теперішнє, щоб винести уроки, які допоможуть долати перешкоду на шляху до душевного спокою в майбутньому, але при цьому відмовитеся витрачати час на розважання про минуле й теперішнє в стилі «от якби тільки…». Ви зрозумієте: якщо вже минуле й теперішнє не змінити, то без сенсу бажати, аби воно було інакшим. Найкраще ж змиритися зі своїм минулим, хоч яким воно було, та прийняти теперішнє, хай яким воно є.

Практикуючи стоїцизм, я пережив чимало трансформацій, та одна з найцікавіших змін—перетворення з людини, яка страшиться образ, на такого собі знавця й гурмана в цьому питанні. Спершу я став колекціонувати образи: почувши закид на свою адресу, я аналізував і категоризував його. Далі я почав нетерпляче чекати нападок, бо це давало можливість удосконалити свою «гру в образи». Знаю, це звучить дивно, та один із наслідків практикування стоїцизму—пошук можливостей запустити стоїчні техніки в дію. Нижче я розповім про це явище детальніше.

Самоіронія стала моєю стандартною реакцією на образи. Коли хтось мене критикує, я відповідаю, що справи ще гірші, ніж той думав. Якщо, наприклад, хтось заявляє, що я лінивий, я відказую: та це диво, що я взагалі хоч якусь роботу виконую. Якщо хтось винуватить мене в роздутому его, відповідаю, що взагалі-то лише пів дня тому здогадався про існування інших людей на планеті. Такі відповіді можуть видатися контрпродуктивними, адже так я наче підтверджую озвучену кривдником критику. Але такими словами даю йому зрозуміти, що достатньо впевнений у собі, аби бути невразливим до його образ; для мене вони—підстава посміятися. Ба більше, відмовляючись грати в цю гру в образи (відповідати кривдою на кривду), я показую, що вважаю себе вищим за таку поведінку. Відмова від обміну образами, найімовірніше, роздратує кривдника більше за контрудар.

Коли дошкуляють інші, найгірша реакція — розгніватися. Зрештою, такий стан—найбільша перешкода на шляху до спокою. Стоїки розуміли, що гнів—це антирадість, що він може зруйнувати життя, якщо дозволимо. Спостерігаючи за своїми емоціями, я приділяв гніву особливу увагу, і в результаті маю кілька відкриттів. Для початку, я досконально зрозумів, наскільки гнів живе всередині мене власним життям. Він може дрімати, як вірус, а коли я найменше на це чекаю— ожити й додати нещастя. Можу, наприклад, займатися йогою, намагаючись спорожнити голову, як раптом, наче нізвідки, сповнююся гнівом з якогось інциденту, що трапився роки тому. Та ще я дійшов висновку, що Сенека помилявся, переконуючи, ніби вияв гніву не приносить насолоди. У цьому й полягає проблема з гнівом: вихлюпувати його — задоволення, а коли придушуєш—це пригнічує. Справді, коли це праведна лють,—коли ти певен, що маєш рацію, а об’єкт твого гніву не має,—як прекрасно вилити це почуття, показати його кривднику. Інша справа—вихлюпнути (або, ще краще, вдати) гнів з метою змінити чиюсь поведінку: люди реагують на це почуття. Через оці притаманні гніву риси (здатність дрімати всередині нас і приємність від вихлюпування) подолати його буде важко, і навчитися цього — один із найбільших викликів для стоїків-практиків. Та ось що я з’ясував: що більше думаєш про гнів і що краще його розумієш, то легше його контролювати.

Завдаючи собі за допомогою певних дій фізичного й психологічного дискомфорту, я сприймаю самого себе (чи принаймні частину себе) як суперника у своєрідній грі. Цей противник(якщо можна так сказати, моє інше «я»)—на еволюційному автопілоті: він хоче лише почуватися комфортно й користуватися всіма наявними можливостями для насолоди. Моєму другому «я» бракує самодисципліни; полишене напризволяще, воно завжди обере для життя шлях найменшого спротиву і в результаті буде не чим іншим, як тупуватим шукачем насолод. Воно також боягузливе. Моє друге «я» мені не друг; навпаки, краще, за словами Епіктета, тримати над ним сторожу, «як над ворогом… що сидить в засідці». Щоб виграти очки у змаганні зі своїм другим «я», маю над ним запанувати. Для цього потрібно змусити його відчувати дискомфорт, якого воно запросто могло уникнути, і не дати йому відчувати насолоди, які воно без цих незручностей мало би. Коли мій суперник боїться щось чинити, я повинен змусити його вийти назустріч своїм страхам і здолати їх. Навіщо грати в цю гру проти свого другого «я»? І чому варто виплекати в собі самодисципліну? Бо люди з такою характеристикою здатні визначати, як діяти у своєму житті. Кому ж бракує самодисципліни, тому життєвий шлях визначатиме хтось чи щось інше, і в результаті над ними нависає дуже реальна загроза прожити життя хибно. Гра проти другого «я» також допомагає вибудовувати характер. Так, я розумію, сьогодні люди підсміюються з розмов про формування характеру, але стоїки палко схвалили б такий підхід і порадили його кожному, хто воліє прожити гідне життя. 

Як ми переконалися, стоїки рекомендували простий спосіб життя. Як і добровільний дискомфорт, спрощення способу життя краще залишити просунутим стоїкам. Як я вже пояснив, стоїк-новачок не захоче афішувати свої філософські екзерсиси. Якщо ви почнете скромніше вдягатися, це помітять. Так само не промине повз увагу те, що ви й досі водите те саме старе авто чи—яке жахіття!—відмовилися від авта на користь автобуса або велосипеда. Люди припустять найгірше: може, перспективу банкрутства чи навіть ранні стадії психічного захворювання. А якщо ви поясните їм, що подолали в собі бажання справляти враження на тих, що зачаровуються лише зовнішніми атрибутами, то тільки погіршите ситуацію. Коли я почав експериментувати зі спрощенням способу життя, знадобився певний час на звикання. Наприклад, коли мене спитали, де я взяв оцю футболку, що на мені, я відповів, що купив її на секонд-хенді,—і відчув сором. Завдяки цьому інциденту я оцінив підходи, які застосовував до таких відчуттів Катон. Як ми бачили раніше, Катон вдягався не так, як інші навколо, задля тренування: він хотів навчитися «соромитися лише справді ганебного». Тож максимально намагався діяти так, щоб соромитися,—просто щоб навчитися долати це відчуття. Останнім часом я намагаюся наслідувати Катона.

Як ми усвідомили, мета стоїцизму—досягнення спокою. Читачам, звісно, кортить знати, чи мені самому практикування стоїцизму допомогло дістатися цієї мети. На жаль, абсолютного спокою домогтися не вдалося. Однак завдяки стоїцизму я став значно спокійнішим, ніж раніше. Зокрема, стався значний прогрес у приборкуванні негативних емоцій. Я менше, ніж раніше, схильний гніватися, а коли ловлю себе на тому, що виливаю свій гнів на інших, то значно охочіше, ніж колись, вибачаюся. Я не лише став значно терпимішим до різких закидів, але й виробив майже непробивний імунітет до банальних образ. Також менше, ніж колись, тривожуся з катастроф, що можуть мене спіткати, особливо через власну смерть; утім, за словами Сенеки, по-справжньому випробувати цю стійкість можна буде лише на смертному одрі. Тут мушу додати, що хоч, може, й упокорив негативні емоції, та не викорінив їх; і навряд чи колись зможу. І все ж тішуся, що позбавив ці почуття бодай частки тієї влади, що її вони мали наді мною раніше. 

Звідтоді, як я почав практикувати стоїцизм, зі мною, серед іншого, сталася одна важлива психологічна зміна—я відчуваю значно менше незадоволеності, ніж раніше. Вочевидь завдяки негативній візуалізації я став високо цінувати те, що маю. Звісно, залишається питання, чи був би я таким вдячним, якби життєві обставини різко змінилися; можливо, сам не усвідомлюючи, я вчепився за те, що маю, і тоді втрата спустошить мене. Звісно, я не знатиму відповіді на це запитання, поки мої стоїчні засади й настанови не будуть піддані випробуванню. Ще одне моє відкриття в практиці стоїцизму стосується радості. Радість, у якій були зацікавлені стоїки, найкраще можна описати як своєрідну безпредметну насолоду—не якимись конкретними прикметами, а всім оцим. Це втіха просто від здатності брати участь у житті. Це глибинне усвідомлення, що хоч це все й не мало бути можливим, але можливе—дивовижно, велично можливе. 

Ми живемо у світі, де, незалежно від характеру дій, можна припуститися помилки. Тобто так, я можу помилятися, практикуючи стоїцизм, але так само можу хибувати, відмовляючись від стоїцизму на користь будь-якої іншої життєвої філософії. І, гадаю, найбільша помилка, притаманна величезній кількості людей,—не мати життєвої філософії загалом. Ці люди намацують свій життєвий шлях за спонуками своєї еволюційної програми, ревно прагнучи приємностей і уникаючи неприємностей. У такий спосіб вони можуть здобутися на комфортне чи навіть сповнене насолод життя. Однак питання в тому, чи могли б вони жити краще, відвернувшись від еволюційного програмування, а натомість присвятивши час та енергію вибору й опануванню життєвої філософії. За стоїками, відповідь на це питання така: краще життя можливе—і воно міститиме, може, менше комфорту й задоволень, та значно більше радості.

Було б добре мати докази, що стоїцизм (чи будь-яка інша життєва філософія)—це «правильна філософія». На жаль, доведення, запропоноване самими стоїками, непереконливе, а альтернативні доведення чи й постануть невдовзі. За браком таких доказів мусимо діяти на основі ймовірностей. У певного типу людей (у певних життєвих обставинах, із певними особистісними рисами) повно підстав спробувати стоїцизм. Його практикування не вимагає особливих зусиль; насправді сил треба докладати значно менше, ніж марнують ті, що не мають жодної життєвої філософії. Можна практикувати стоїцизм, не обираючи собі наставника, можна спробувати протягом якогось часу, а потім відмовитися—і життя від цієї спроби не погіршиться. Інакше кажучи, спробувавши стоїцизм у ролі своєї життєвої філософії, ви практично нічого не втрачаєте, а от набути можете багато.

Справді, як каже Марк Аврелій, практикуючи стоїцизм, можна здобути нове життя.