Поза очима інших

Шоста година вечора. Шкільний дзвінок давно стих, а коридори вже втратили свій щоденний гамір. Будівля занурилася в напівморок і тишу, які бувають тільки після закінчення занять – коли тіні подовжуються, а сонце запалює останнє золото на шибках вікон.

У класі лишилися двоє.

Світло лилося крізь брудні шибки, розмиваючи парти і підкреслюючи кожну порошинку в повітрі. У цій теплій тиші Сє Ю сидів, трохи схилившись уперед, зосереджено виводячи формули в зошиті. Його почерк був прямий, чіткий, мов лінії на кресленні. Чорне чорнило ще блищало під кутом сонячного променя.

Хе Джао, в свою чергу, відкинувся на спинку стільця, ледь погойдувався, і поглядав на нього з тією невимушеною цікавістю, яка межувала з чимось більш ніжним, хоч і ретельно прихованим.

– Ти серйозно вирішуєш цю задачу? – озвався він, з напівусмішкою нахиляючись через парту. Його голос порушив тишу, мов легкий вітер.

– Можливо, – не відриваючи погляду від зошита, відповів Сє Ю. – А от ти – точно ні.

– Ого, – Хе Джао театрально схопився за серце, – це образливо. Прямо як удар по серцю.

Сє Ю, не піднімаючи очей, ледь помітно всміхнувся – усмішкою, яку бачили тільки найближчі.

– Ти ще тут? Думав, уже десь ганяєш м’яча на дворі.

– Я чекав, що ти запропонуєш мені залишитись.

– Ну, продовжуй чекати.

Їхні репліки ніби танцювали у повітрі – легкі, знайомі, сповнені прихованої близькості, яку поки ніхто не наважувався назвати.

Пройшло ще кілька хвилин. Хе Джао крутив ручку між пальцями, потім зненацька запитав:

– Слухай... а якби ми були не тут, а, наприклад, на даху школи – тільки ти і я – ти дозволив би мені тебе поцілувати?

Тиша. Лише вітер гойднув фіранку біля вікна.

Сє Ю відклав ручку. Його рух був повільним, точним, мов хтось вирізав його з мармуру.

– На даху? – перепитав він тихо.

– Ага. Сонце сідає. Ніхто не заважає. Мені здається, це ідеальний момент.

Ще одна хвилина. Потім Сє Ю підняв погляд і, трохи скрививши губи у знайомій півусмішці, відповів:

– Тоді пішли перевіримо, чи він справді такий ідеальний.

Двері скрипіли, мов щось у цій школі намагалося їх зупинити. Але замок піддався, коли Хе Джао з легкістю натиснув на ручку.

Дах був холоднішим, ніж очікувалося. Вітер злегка чіплявся за форму, розкуйовджував волосся і розганяв гарячі думки. Але попри це – там було по-іншому. Світло заходу заливало бетонні плити й бляшані поручні м’яким вогнем. Місто внизу здавалося далеким, нереальним – як сцена з фільму, яку хтось поставив на паузу.

Сє Ю зупинився ближче до краю, сперся на поручень і вдихнув глибше, ніби намагався дати спокій собі – і серцю, яке чомусь билося швидше.

Хе Джао став поруч. Але ближче, ніж потрібно було.

– Тепер скажи, – озвався він майже пошепки, – я все ще маю лише надію, чи вже можу?

Сє Ю мовчав. Потім повернув голову. Їхні погляди зустрілися.

– А якщо я скажу "можеш", – тихо мовив він, – ти перестанеш жартувати?

– Ніколи, – усміхнувся Хе Джао. – Але можу спробувати мовчки.

Він нахилився ближче.

І Сє Ю не відвернувся.

Їхні губи зустрілись у поцілунку, що тривав лише мить – але був тепліший за сонце, що згасало за горизонтом. Десь унизу ще гуркотіли шкільні двері, хтось кричав на спортмайданчику, але для них світ звузився до п’яти квадратних метрів старого даху і запаху весни.

Коли вони розірвали дотик, Сє Ю ледве чутно прошепотів:

– Якщо хтось побачить – я все на тебе спишу.

– Звісно, — усміхнувся Хе Джао, – я ж і так завжди крайній.

І цього разу Сє Ю не сперечався.

Наступного ранку шкільний двір виглядав так само, як завжди: галасливий, запилений, з сонцем, яке пробивалося крізь гілки старих дерев. Учні пересувались туди-сюди, хтось поспішав на перший урок, хтось доїдав сніданок прямо на ходу.

Але для Сє Ю все здавалося... трохи іншим.

Він йшов повільно, з підручником у руках, як завжди. Але сторінки пливли перед очима, а рядки змішувалися з думками про вчорашній вечір. Про дах. Про вітер. Про дотик. Про Хе Джао.

І, найголовніше, – про те, що цей поцілунок все одно не давав спокою.

– Ти спиш на ходу, чи просто вдаєш, що мене не помічаєш? – голос, знайомий до болю, пролунав зовсім поруч.

Сє Ю здригнувся і повернув голову. Хе Джао йшов поряд, як завжди – невимушено, з рукою в кишені, вільним рухом хитаючи рюкзак за плечима.

– Я думав, ти спізнишся, як завжди, – сухо відповів Сє Ю. Голос був рівний, хоч щось усередині наче стиснулося.

– Що, не радий мене бачити? – Хе Джао ледь нахилився ближче, і прошепотів, так щоб ніхто навколо не почув: – Ти вчора ні про що не шкодуєш?

Сє Ю зупинився. Куточки його губ сіпнулись, але він одразу стримав себе. Відповів так само тихо:

– Якщо спробуєш поцілувати мене просто в коридорі, я здам тебе директору.

– Тобто на даху ще можна?

– Директор не літає, на щастя.

Хе Джао засміявся. Не голосно – тихо, трохи придушено, щоб не привертати увагу. Але Сє Ю відчув, як серце стукнуло швидше. Знову.

Вони зайшли до класу. Ті самі парти, той самий запах крейди й чорнила. Усе як завжди. Але Хе Джао сьогодні сів ближче, ніж зазвичай. Його нога час від часу ледь торкалася ноги Сє Ю під столом. Ненавмисно? Можливо. Але щоразу Сє Ю відчував, як тепло розливається від того дотику аж до кінчиків вух.

Під час уроку фізики, коли вчитель намагався пояснити параболу польоту тіла, Хе Джао підсунув йому зошит.

На сторінці великими літерами, не надто акуратно було написано:

"Ти дуже гарно червонієш. Давай повторимо це ще раз сьогодні після школи?"

Сє Ю прочитав. Опустив погляд. Потім витяг ручку й дописав внизу:

"Залежить від твоєї поведінки на уроці."

Хе Джао підморгнув і підняв руку, чим викликав бурю здивування у вчителя.

– Ти?! – вчитель аж застиг. – Щось не так?

– Ні, я просто хотів сказати, що цей рух параболи – чудова метафора. Іноді щось летить вгору, а потім неминуче падає... просто в саме серце.

Сміх у класі, здивовані погляди. А Сє Ю сидів, прикриваючи обличчя долонею, але очі його сміялись. І всередині щось тепле розпливалося – невловиме, але справжнє.