Повсякденність поліетнічного українського суспільства в її етнічному вимірі - История и исторические личности практическая работа

Главная

История и исторические личности
Повсякденність поліетнічного українського суспільства в її етнічному вимірі

Визначення факторів видозмінення повсякденності етнічних меншин Української Радянської Соціалістичної Республіки у добу НЕПУ. Напрямки і методики більшовицьких перетворень у контексті коренізації. Радянізація: кроки до створення нової ментальності.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
ПОВСЯКДЕННІСТЬ ПОЛІЕТНІЧНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В ЇЇ ЕТНІЧНОМУ ВИМІРІ
Дослідження глибинних деформацій в усіх сферах суспільства, конфліктів у соціумі на етнічному та особистісному рівнях є вкрай актуальним для повноцінного відтворення горизонтальних та вертикальних систем і підсистем у системі координат соціальної, суспільно- політичної і культурної історії України. Боротьба між державою та народом країни за характер і зміст повсякденного буття впродовж 20-х рр., "перемоги" й вимушені поступки народові, який не сприймав цивілізаційних амбіцій більшовизму, складає голову інтригу для опрацювання істориками цієї історичної проблеми.
Не менш цікавою видається проблема повсякденності в її етнонаці- ональному вимірі. Власне, вона є проекцією проблем націо- та державотворення. Внутрішнє наповнення процесів етнічного відтворення на етапі "соціалістичної реконструкції" досі розглядається фахівцями доволі поверхово і відтворене лише в загальних рисах. Механістичними виглядають радянські історіографічні схеми, що стверджували об'єктивну перемогу процесів культурної універсалізації та уніфікації, затвердження якісно нових форм і моделей етнічного співжиття (на засадах пролетарського інтернаціоналізму). З радянської та сучасної вітчизняної історичної літератури не можливо з'ясувати, як співвідносилося спільне та автентичне у повсякденні поліетнічного українського суспільства; які нові форми функціонування суспільного організму та його відтворення на етнічному рівні викликала до життя більшовицька культурна революція; які з них увійшли до народної (масової) культури і, в зв'язку з чим це відбулося; які етапи позначили перехід етносів України від усталених стереотипів існування закритих етнічних спільнот до сучасного полівалентного, рухливого, наче ртуть, суспільства.
Заглиблення в названі проблеми здатне суттєво уточнити не лише картину суперечливих 20-х рр., а й сучасні погляди на етногенез. На сьогодні доволі поширеним є уявлення, що "нації можуть формуватися з представників як одного, так і кількох етносів", для цього потрібний лише "центр єдності", "ядро централізації". Втім, чи не ховається за цими ззовні привабливим фразами нова версія державної політики асиміляції? Яким шляхом скеровувався етногенез етнічних меншин за часів коренізації, і чи став тоді український етнос "ядром централізації", можна з'ясувати, лише дослідивши тогочасну повсякденність.
Ідеологічні теоретизування, що супроводжували соціалістичне будівництво в СРСР впродовж 20-х рр., перетворили питання етнонаціональної стандартизації на жупел політики коренізації. Після її проголошення в 1923 р. мало хто в партії наважувався виступати проти, але дискусії навколо її тривалості не припинялися. Водночас дратівливе для партійних функціонерів питання: "Де закінчується етап "всебічного розвитку національних культур" і розпочинається етап їхнього невідворотного злиття", -- мало цікавило власне народ, зайнятий процесом виживання, як таким, та етнічним виживанням, зокрема. Досвід радянського будівництва свідчить, що навіть в обставинах послідовної стандартизації ознак буття різних етнічних і соціальних складових суспільства етнічні меншини зберігають потужний потенціал етнозбереження. Його коріння уходять саме в буденність, оскільки ідеї національного об' єднання діють на рівні "подієвої історії", а історія-існування етнічна і за своєю сутністю консервативна.
Ось чому дослідження історії повсякденності в її етнічному розрізі (на прикладі певних етнічних груп) видається перспективним напрямком подальшої розробки історії 20-х рр., як часу найвизначніших еволюційних та революційних змін у структурі матеріальної культури та світогляду етнічних спільнот.
Цей напрямок до останнього часу практично не цікавив істориків, внаслідок чого утворилася об' ємна прогалина в знаннях про зміст життя етнічних громад впродовж 20-х рр. саме на мікро-рівні, а не в контексті державного життя. Праці етнологів, які фіксують у часі автентичні пам'ятки матеріальної і духовної культури етносів, не здатні компенсувати дефіциту інформації, оскільки йдеться не про статичні моделі традиційної культури, а про динаміку історичних процесів, внутрішні причини трансформацій.
Вітчизняна та союзна етнографічна наука 60-70-х рр. минулого століття багато уваги приділила вивченню феномену радянізації поліетнічного суспільства. Часи "хрущовської відлиги" стали "зоряним часом" радянської етнології: тоді розроблялися не лише схвалені державою програми вивчення історії становлення радянського побуту в його соціальному вимірі, хоча даний напрямок досліджень залишався пріоритетним. Завдання підведення наукового підґрунтя під ефемерний радянський спосіб життя українські та московські науковці виконали на відмінно: в працях А. Карасевич, В. Келембетової, А. Кувеньової, В. Миронова, М. Приходь- ка та ін. затвердження радянських свят і звичаїв виглядало як цілком природній прогресивний процес, позбавлений внутрішніх суперечностей та історичного драматизму, хіба що приправлений "для гостроти" згадками про боротьбу віджилого консерватизму антагоністичних класів на зорі затвердження радянської влади1.
Інша, більш поліфонічна та фактографічно насичена, картина вимальовувалася в працях, присвячених власне етнічній специфіці народів України. Науковці академічних установ, прорвавши залізну завісу негласних заборон на дослідження етнічних громад України, вималювали досить цікаве обличчя поліетнічної республіки, в якій етнічне, всупереч нівелювальним акціям держави, залишалося не лише фольклорним рудиментом, а змістом життя мільйонів людей. 60--80-і рр. стали часом плідного дослідження традиційної культури українців2, болгар та гагаузів3, греків4 України. На жаль, табуйованим залишалося вивчення поляків та німців.
Загалом, діяльність радянських учених з дотичної проблематики звелася до підведення псевдонаукового підґрунтя під ідеологему "нова історична спільність -- радянський народ". Узагальнюючі, багато в чому кваліфіковані та ґрунтовні спостереження та висновки, містилися в колективній праці московських соціологів "Социально-культурный облик советских наций (По материалам этносоциологического исследования)" (М., 1986 р.). Центральною проблемою праці стало дослідження процесу створення однотипної соціальної структури радянських націй та методи її досягнення в СРСР. Висхідний рівень радянських перетворень був визначений у контексті ленінської парадигми: "Люди не только поклонялись разным богам, говорили на разных языках, придерживались разных норм поведения, но и, объединенные в одном государстве, находились на разных ступенях социального развития и жили как бы в разных социальных системах. Многоукладность в экономике России имела как бы свое пространственное выражение, и каждый этнос на континууме "буржуазные отношения -- буржуазно-феодальные -- феодально-патриархальные" занимал свое место"5. Радянські вчені цілком справедливо відзначали, що нівелювання соціальної структури етносів було системоутворюючою підвалиною соціальної політики і розглядалося більшовиками в якості основи затвердження фактичної рівності етносів. Замість множини майнових і станових груп створювалися національні когорти єдино- подібних класів і соціальних прошарків, економічним підґрунтям котрих була суспільна власність на засоби виробництва. Якими шляхами відбувалася соціально-класова нівеляція, які етнокультурні та демографічні наслідки вона мала, -- з цілком зрозумілих причин це питання залишилося поза увагою авторів монографії, однак вони зауважили, що "реальный путь к "выравниванию" лежал через максимальную интенсификацию социального роста всех, и в первую очередь ранее отсталых народов"6.
Осягнення змісту та наслідків модернізаційних перевантажень радянської епохи в етносоціальній та етнокультурній сферах залишатиметься завданням номер один для наступних поколінь вчених.
80-90-і рр. ХХ ст. стали часом фактографічного та тематичного прориву: саме тоді переважна більшість етнічних громад України стала об' єктом наукового дослідження історичної науки та суміжних дисциплін, завдяки чому вони вийшли з, здавалося вічного, забуття; в суспільствознавстві затвердилося, надавши могутнього поштовху дослідницьким пошукам, поняття "етнічна меншина". Тематично дослідження наслідували радянську історіографію, проте геть іншими були концептуальні підходи і, як наслідок, оцінки діяльності урядових структур. Насамперед це стосується національно-культурної політики, мотивів запровадження стосовно етнічних меншин та її стратегічного призначення. Колективну думку вітчизняних дослідників можна сумувати наступним чином: коренізація освітньої системи становила одну з вагоміших складових національно-культурної практики радянського уряду, вона була частиною процесу "радянізації національних меншин" і була національною формою створення "радянської системи освіти і культури", яка передбачала ліквідацію дореволюційної системи освіти, традиційного виховання, атеїзацію навчального процесу, жорсткий партійний контроль над навчальним і виховним процесом.
За спільною думкою колег 20-і рр. стали часом різких змін у галузі традиційної культури етнічних громад України, а на кінець 30-х рр. перспективи подальшого їхнього розвитку формували процеси стандартизації та етнокультурного нівелювання. Зазначається, зокрема, що наприкінці 30-х рр. практично в середовищі всіх етнічних громад вийшов з вжитку традиційний костюм, занепали народні промисли, сталу тенденцію до стандартизації виявляла культура будівництва. Всі ці факти є загально відомими, однак механізм процесів етнокультурної стандартизації практично не розкритий. Мало цікавило дослідників питання, яку роль у ній відіграла радянська держава 20-х рр. і якою була вага загальних тенденцій глобалізації. Праці, що ставили нетрадиційні ракурси дослідження процесу радянізацн залишалися епізодичними .
Як наслідок, у вітчизняній науці оформилися два протилежні концептуальні підходи. Один з них сформувався у першому пострадянському десятилітті й значною мірою наслідував концепції доби перебудови. Науковці значною мірою абстрагувалися чи "не помічали" суперечностей, що приховувала в собі коренізація, та її руйнівного впливу на низку складових традиційної народної культури. Інша концептуальна схема, вочевидь базована на ідейних засадах закордонної та еміграційної історичної думки, навпаки фокусувалася на суто негативних наслідках радянської доби в історії етнічних громад. Між тим очевидно, що попри всі ідеологічні дискусії традиційне культурне середовище приречене самим ходом розвитку людства. У найбільш економічно розвинених країнах вже давно сформувалися нові форми етнокультурного відтворення, а осередки традиційного культурного середовища зберігаються лише як певні законсервовані анклави. Процеси всесвітньої глобалізації поставили нові виклики перед етносами, і останні вимушені винаходити нові моделі етнічного відтворення у сучасному взаємозалежному світі.
Від того проблематика етнічного співжиття та взаємодії впродовж політики коренізації не стає менш важливою. Яким чином змінилася якість та наповнення народного життя під впливом більшовицької національної політики, ще належить з'ясувати. Однак зрозуміло, що з'ясувати це, спираючись лише на урядові звіти та статистичні показники -- неможливо. Треба звернути погляд на народне життя як таке: позбавлене офіціозу та удаваного героїзму, життя-існування, життя-виживання, що складалося з щоденної виснажливої праці та епізодичних свят.
Не секрет, що більшовики ставили амбітні цілі інтернаціоналізації однієї з найбільш строкатих в етнічному відношенні країн світу. Першим кроком на тому тривалому шляху мала стати так звана радянізація. Під цим популярним упродовж 20-х рр. терміном приховувалася державна політика соціальної та культурної стандартизації етнічних громад, тобто виведення їх на той усереднений щабель соціальної зрілості (створення модерних соціальних прошарків і класів, зокрема, національних пролетаріату та інтелігенції) та культурного розвитку (підвищення рівня писемності, насамперед політичної), який би дозволив в масштабах СРСР запровадити цілковиту державну власність на засоби виробництва, зосередивши виробничі ресурси у великих промислових підприємствах. Впродовж міжвоєнного періоду актуальність терміну змінювалася, досить суттєво змінювалися й відтінки його значень.
На початку 20-х рр. термін мав синонім, який за своєю суттю був значно виразніший. Він зустрічається в справах ЦКНМ за 1924-1925 рр. Та частина етнічних громад, яка пристала до гасел Жовтневої революції, називається так: "обольшевичившиеся"8. Керівники нацменсекцій ЦКНМ цілком слушно ув'язали радикальні зміни в традиційній етнокультурній поведінці етносів з пролетарською революцією. "...Зачастую солдаты с фронта, научившиеся говорить по-русски лучше, чем их собратья дома, выступали и руководили движением по-русски, т.е. на том языке, на котором они восприняли русскую революцию", -- констатував С. Ялі. Додамо, що вони у добу, що передувала коренізації, не лише "по- російськи" керували селами, а й привносили геть інші стандарти життя в повсякденність етнічних громад. Усвідомлення того, що ці зміни в етнічному середовищі відбулися не на користь влади більшовиків, привело останніх до усвідомлення необхідності переходу до коренізації. Дещо пом'якшився і зміст політичної діяльності партії більшовиків в етнічному середовищі: на добу непу й коренізації було поставлене завдання поступової радянізації етнічних громад, культивування соціальної бази ідей "великого ривка" в їхньому середовищі.
Наше завдання полягає у визначенні найвпливовіших факторів видозмінення повсякденності етнічних меншин УСРР у добу непу та політики коренізації, окресленні в ньому ваги політичного та господарського, винайденні співвідношення тенденцій маргіналізації, інтернаціоналізації та природного консерватизму в етнозберігаючій поведінці етносів впродовж періоду потужного державного впливу на засадничі основи існування останніх.
Зауважимо, що період від встановлення радянської влади до розгортання політики коренізації був часом критичного перенапруження сил етнічних громад, сконцентрованих на меті виживання на руїнах старого світу. Визначальними факторами повсякденного існування етнічних громад стали розруха, адміністративний хаос та голод 1921-1922 рр. Останнє соціально-економічне явище спотворило життєдіяльність низки етнічних громад, найбільшою ж мірою -- селянських етнічних груп Південної України.
Обставини життя люду в голодні часи, висловлені в одній з газетних заміток стосовно грецького селянства, були типовими для України загалом: "... Звільнившись від усіх фронтів та махновських банд, селянство заходилось над відновленням своїх розорених господарств. Були здійснені значні посіви. Але недорід ... продовжив розруху. Навесні наступного року зупинився в селі сільгоспзавод, зачинилося багато дрібних підприємств. Населення харчувалося сурогатами замість хліба. Біднота за безцінь збувала своє майно. Бідняцькі господарства, що обробляли землю руками чи однією корівкою, й наступними роками не спроможні були зміцніти. До осені 1925 р. тривали розпродажі майна та худоби"9.
В колишніх іноземних колоніях голод набув страхітливих форм і посилювався господарською кризою, викликаною поселищним розкурку- люванням. Відомості НКВС одностайні в описанні жахливих розмірів голоду в іноземних колоніях: німецьких, болгарських, грецьких, єврейських, шведській тощо. Промовисті відомості про поширення голоду серед німців в травні 1922 р. наводив зав. відділом національних меншин
НКВС УСРР І. Сударський у зверненні до Міжнародного комітету робітничої допомоги в Москві:
Запорізької губернії... голодує німецького населення... 80%; Миколаївська губернія... 80%; ...Донецька губернія... 50%; Одеська губернія... 50%"10.
Перші згадки про відновлення традиційних громадських свят національного характеру у повоєнні роки знаходимо починаючи з 1925 р., коли тенденції виходу з економічної руїни та адаптації селянських господарств до нових правил господарювання набули сталого характеру11.
На жаль, хронічне недоїдання та злиденність були не єдиною проблемою тогочасної реальності. Населення величезної більшості регіонів України жило в умовах щоденного звичного терору: це підтверджується як масовими архівними джерелами, так і матеріалами преси.
Липневі випуски катеринославської газети "Звезда" присвячені висвітленню так званої "Справи слов'янських "героїв", за матеріалами якої у повному складі звинувачувалися радянсько-партійний апарат та начальник міліції с. Слов' янка. Слідчі з' ясували, що начальник міліції, користуючись необмеженою владою, за сприяння місцевих властей впродовж
року скоїв низку "самых кошмарных и невероятных преступлений" (масові вбивства, зокрема, й сільської вчительки, пиятика, розпуста й насилля). (Наперед зауважимо, що переважна частина з 28 звинувачуваних була амністована, але шістьох осіб засудили до ВМН з конфіскацією майна)13.
Захисники звинувачених, аналізуючи їхню протиправну діяльність, дійшли досить цікавих висновків. Адвокат групи сільрадівців Синайський зауважив, що "большинство преступлений не простая уголовщина ... это -- сплошной самосуд, самосуд некультурных отсталых деревенских людей, выведенных из равновесия гражданской войной". Інший захисник -- Ткачук -- підсумовував: "Рабочие и крестьянство, малокультурное и неграмотное, сами создавали советский государственный аппарат, учась при этом друг у друга". В поєднанні з "завданнями революційного часу" [читай -- політикою воєнного комунізму -- Л. Я.], саме низький культурний рівень трудящих став, на його думку, підосновою масових і жорстоких зловживань владою. "Ясно, что проводить эту работу им пришлось со строгостью первого революционного периода. Кто из активных участников нашей пролетарской революции не ошибался в своих революционных действиях? В эту революционную эпоху ошибались целые организации, целые революционные коллективы, а не только отдельные революционеры и что же? Они, крестьяне, малограмотные, самоучки, не выезжавшие из своей Славянки, отделенной на 75 верст от г. Павлограда -- только они не должны были ошибаться? Они безусловно ошибались и не один раз, а много раз.
И все-таки все возложенные на них революцией задания, как сбор продразверстки, борьба с бандитизмом и выкачка оружия -- нужно отдать
им справедливость, -- они выполнили .
Матеріали "слов'янської справи" -- типової й показової у своїй страшній правді -- не лише унаочнюють страхітливі умови існування села, зокрема, національного, але й ставлення держави до проблеми протиправної діяльності місцевої влади, як такої. Впродовж 1920-1923 рр. вона, фактично, віддала село на відкуп ревкомам та міліції, мало переймаючись інтелектуальним та моральним рівнем останніх, не контролюючи їхні методи діяльності. Для неї мало важило, що в низці місцевостей радянський апарат та міліція перетворилися на банди. Центральна влада була зацікавлена лише в тім, аби місцева вправно збирала розкладку і "боролася" з антирадянським бандитизмом. Але ж заручниками цієї неприхованої змови держави та місцевих "крутеликів" було мирне населення, що існувало в обставинах вмотивованого "бєспрєдела", і він, що важливо, був явищем пересічним.
298-й випуск "Звезды" започаткував серію репортажів з "Камишеваць- кої справи". Матеріали слідства показали, що з лютого по травень 1922 р. місцева влада на чолі з головою виконкому, старшим міліціонером Волковим, начальником самооборони Найдьоновим та секретарем вол- комосередку Жиліним без суду та слідства під приводом боротьби з бандитизмом вбила близько 20 осіб. Майно вбитих селян конфіс- ковувалося та розподілялося між учасниками "спецоперацій", а господарі розстрілювалися вночі "при попытке к бегству". Ватага бравих сільрадів- ців та міліціонерів дійшла до того, що спалила живцем слідчого та ще п'ять ні в чому не винних людей (серед яких були діти), аби приховати свої злочини. За матеріалами справи проходили 24 звинувачувані, (з яких дві особи осуджені до ВМП)15, 32 свідки16.
Газетні шпальти з їхніми щоденними повідомленнями рубрики "Події" ("Происшествия") відбивають екстраординарну криміногенну ситуацію в містах України з характерними для неї безконтрольністю зберігання та використання зброї, грабунками, вбивствами, проституцією, наркоманією, підпільним ігорним бізнесом. Для ілюстрації наведемо декілька повідомлень тогочасної преси. -- 30.10. -- до лікарні доправлені два селянина с. Мануйлівка, поранені в голову пострілами з гвинтівки; вбитий учитель з с. Миколаївка Кам'янського району (три озброєні бандити з лісу вбили подорожнього та зняли з нього нові чоботи);17 31.10 -- у Н. Кайдаках пострілом з револьвера вбитий Ф. Сокрута; покінчила самогубством, кинувшись під потяг разом з немовлям, А. Ребристова; 6.11. -- на станції Горяїнове у дачному потязі пограбований артільник, вбитий його охоронець, забрані 500 тис. руб.; селянин Трегуба став жертвою афериста, який продав йому чотири фальшиві діаманти за 34,5 тис. руб.18; 11.11. -- убивство на ґрунті ревнощів з револьвера.
Вкрай складними залишалися у повоєнну добу умови життя пересічних громадян. Побут городян на початку 20-х рр. можна з цілковитою відповідальністю кваліфікувати як критичний. Внаслідок величезних втрат житлово-комунального господарства впродовж війни та господарської розрухи, запровадження 8-годинного робочого дня та масових міграцій населення (зокрема, євреїв) територією республіки катастрофічно погіршилися житлові умови сотень тисяч людей. За підрахунками катеринославської влади у 1923 р. придатними для експлуатації було близько 60% житлового фонду. Житлові умови катеринославців окреслювалися поняттям "житлова криза".
Радянська преса дає багатий матеріал для дослідження феномену "раннього радянського суспільства", в якому не тільки боролися, а й співіснували, роз'їдаючи одна одну, більшовицька та непманська ментальності, свідомість селянства (переважно глибоко етнічна та релігійна), деполітизованого робітництва та ментальності низки маргінальних декласованих прошарків 1923 р. Перші шпальти періодичних видань рясніли не лише виступами партійних вождів, зведеннями про політичну ситуацію в світі, а й рекламними оголошеннями. Порівнюючи їх з іншими матеріалами преси, дивуєшся, як далеко ідейно й мовно відстоять ці матеріали, яка прірва відділяє ті соціальні верстви, носіями світогляду яких вони є.
Зростаючий тиск нової, раніше невластивої суспільству, ментальності поволі заповнював не лише газетні шпальти а й повсякденне існування тисяч людей. Безперечно, найвпливовішим фактором радянської реальності стала політизація повсякденності, спроба замінити традиційні побутові орієнтири штучно створюваними формами дозвілля. Спроба скоротити дозвілля до мінімуму перетворила життя радянського активу на безкінечні радянсько-партійні збори, що впродовж доби змінювали свою дислокацію. Усілякі засідання в безкінечних комісіях з'їдали левову частку життя радянсько-партійної бюрократії. Те, що остання, як могла волинила -- незаперечний факт. Про це, зокрема, свідчить оголошення 22 серпня 1923 р.: "На основании пленума Екатеринославского горсовета от 17 августа 1923 г. всем неявившимся членам Горсовета на заседание пленума от того же числа надлежит в течение 3-х дней дать в президиум совета объяснение о причинах неявки. Не предоставившие в течение 3-х дней объяснений будут оштрафованы в размере 1-го рубля золотом в пользу воздухофлота"19. 332-й випуск газети інформував, що згідно з названою постановою міськради були оштрафовані 169 осіб, яких зобов'язали внести відповідне утримання впродовж тижня20.
Намагання влади перетворити маси на активних свідомих громадян створило якісно нові форми "пролетарського (комуністичного) дозвілля" та осередки нового соціально-економічного укладу -- комуністичного -- який, щоправда, набув незначного поширення. Його, так би мовити, обличчям, були фігури партійця та комсомольця, поки ще малочисельні і загадкові для пересічних громадян. Засоби масової інформації відіграли провідну роль у формуванні нових стереотипів суспільного життя та образу нової радянської людини. Здійснювалося це завдяки тиражуванню простих зрозумілих образів. Пропагуючи зразковий образ сільського комсомольця г. "Молоде село", показувала його еволюцію від пересічного п'яниці та дебошира до охайного читача сільської бібліотеки, й резюмувала наступним чином: "От-так покінчить усякий свідомий комсомолець зі своїм пияцьким минулим... Поміркувавши, він піде по шляху знання та науки. Ось таким повинен бути усякий зразковий комсомолець" . Повсякденне життя звичайно суттєво відрізнялося від ідеалістичних газетних картинок, однак їхній вплив на ментальність народу був величезним.
Досить складною була організація побуту партійців. Вона, як видно з преси, критично загострилася саме впродовж 1923 р., коли величезна більшість членів партії розчарувалася в ідеї всесвітньої революції. Події в Рейнській області підсилили песимістичні настрої серед партійців, які, споглядаючи розгортання непу, почали висловлювати незадоволення аскетичним побутом та матеріальними негараздами. Газетні публікації досить випукло підносили тему повсякденного життя партійця і таким чином виносили її за межі партійного кола. Відповідні замітки виходили тоді в рубриці "Партійна робота". Під псевдо А. Р. у статті "Побут партійця" один з членів партії не лише критично змальовував повсякденність пересічного комуніста, а й намагався теоретизувати з цього приводу. Життя комуністів впродовж 1917-1921 рр. змальоване ним лаконічно: "... Голодні пайки, стояння в черзі за обідом після занять, холодна кімната... жодного особистого життя". Інша справа -- доба непу. Тут "особисте життя для комуністів ... виступає більш рельєфно, аніж раніше. Якщо раніше особистісне "Я" затушовувалося, якщо напівголодний партієць раніше забував про себе, мало піклувався, віддаючи переважну частку часу партії, то нині, коли він отримує більш менш пристойне утримання, маючи можливість купити костюм, придбати дещо з предметів розкошу, обставити свою кімнату більш менш пристойною обстановкою, -- особисте його життя доволі часто переважає над партійним..." Саме в цьому А. Р. вбачав загрозу боєздатності партії. Негативний вплив міщанського "багна" (болота), суперечок з жінкою (нареченою) з питань побуту для партійця був незаперечним. Однак,
значніші загрози партії крилися у ній самій, а, вірніше, в економічній
нерівності партійців. Вищість партійної номенклатури над комуністами,
які отримували "мізерні ставки по 2-3 категоріях", внаслідок чого ледь
животіли -- закладала внутрішній конфлікт у партії. Як вкрай загрозливе
зображувалося становище сільських партійців, які прискореними темпами
"окуркулювалися", відправляли релігійні обряди, спивалися і внаслідок цього відкликалися з партії .
Несподіване продовження тема отримала в дописі секретаря Катеринославської міськради Л. Поліщука "Быт партийной клячи". Принциповий переслідувач прогульників засідань міської ради (Див.: С. 159) констатував: десятки засідань, доповідей, громадських навантажень перетворюють партійця на заручника показної громадської роботи, тоді як його власна родина (перш за все діти) лишаються без батьківської опіки. Висновок людини, яка потерпала від нікому не потрібної "радянської метушні" лунав, наче стогін: "Побут партійної шкапи необхідно змінити в напрямку розвантаження партійця від суміщення, від десятків нікому не потрібних засідань, від непомірних витрат, що непомірним тягарем лягають на бюджет партійця"23. Л. Поліщук мріяв про створення громадських побутових закладів, які б "розвантажили дружину партійця від авгієвих стаєнь побуту" та, певне, сподівався на упорядкування роботи пересічного радянсько-партійного функціонера, однак відносне пом'якшення партійної дисципліни було нетривалим. Вже наприкінці 1923 р. газетні шпальти накрила лавина повідомлень про виключення з партії та винесення доган за недотримання партійного статуту (вінчання в церкві, участь у Водохрещі, хрещенні тощо): партія зробила жорстокішою дисципліну й зайняла "кругову оборону", тепер вже проти внутрішнього ворога -- дрібнокапіталістичної -- непманської стихії.
Село суттєво відрізнялося від повоєнного міста у своїх повсякденних звичках. На відміну від поліетнічних міст, села залишалися осередками виразної етнічності. Власне, рівень соціально-економічного розвитку певного села (регіону), його культурне обличчя та колорит були безпосередньо пов'язані з домінуючими етнічними групами. Втім, до початку політики коренізації на етнічну специфіку села зважали лише в контексті завдань більшовицької агітації й пропаганди. Етнічна специфіка, як така, в цей час більшовиків не цікавила. Один з перших дописів, що стосувалися життя етнічного жіноцтва, був присвячений болгарському жінвідділу с. Цареводарівка Бердянської округи, датований 23 серпня 1923 р. У В.-Токмацькому районі Мелітопільщини в німецьких селах всі завдання радянської влади виконуються вчасно, але "якось механічно", школи всі функціонують, населення переважно заможне25. Сількор С. Р., відзначаючи появу кочових циган у районі, зазначає неприпустимість знахарства та ворожби, котрими кормляться "ці гастролери". "...Пора вже було б привчити цей народ до осілого життя й заборонити їм бродити по селах і обдурювати селян. Це змусило б циган зайнятися якоюсь виробничою справою"26.
Сплеск цікавості до етнічних громад був не випадковим і визначався переорієнтацією внутрішнього політичного курсу більшовиків. До поворотного 1923 р. проблеми етнічних меншин накопичувалися й поглиблювалися в контексті проблем поліетнічного населення на цілком "інтернаціональних" засадах . В чому ж полягала їхня сутність?
Періодичні видання відбивають картину суцільного світоглядного хаосу, який поглинув село у повоєнні часи. Численні дописи сількорів та подорожуючих можна звести до наступного: хата-читальна існує на папері, вчителі безвідповідальні та бездіяльні, діти покинуті напризволяще, обкрадають сади й баштани, підлітки та молодь пиячать, влаштовують бійки й поножовщину28, процвітає самогоноваріння та безпросипне пияцтво дорослого населення.
Статті з типовими назвами "Кулачные
Повсякденність поліетнічного українського суспільства в її етнічному вимірі практическая работа. История и исторические личности.
Солдатские Песни Реферат
Курсовая работа по теме Анализ мотивационного комплекса предприятия на примере ООО 'Кубтелеком'
Реферат: Fried Green Tomatoes Essay Research Paper My
Курсовая работа по теме Аналіз формування капіталу комерційного банку АКБ "Приватбанк"
Реферат по теме Вирус иммунодефицита. СПИД
Дипломная работа по теме Производство фруктово-ягодного мармелада
Реферат На Тему Футбола 5 Класс
Курсовая работа: Мировые финансовые деривативы
Реферат по теме Теорія розподілу влад
Реферат: Эволюция понимания коммунистической идеи в СССР: послесталинское десятилетие
Сочинение Мальчик С Пальчик
Дипломная работа по теме Составление смет (бюджетирование)
Первое Земское Ополчение Реферат
Лабораторная работа: Разработка подсистемы управления оптимального плана выпуска изделий
Реферат: Lord Of The Flies Chapter 912 Notes
Современные и популярные виды и системы физических упражнений
Реферат: Экономические отношения в агропромышленном комплексе
Короткое Сочинение О Полку Игореве
Клятва Гиппократа Реферат По Истории Медицины
Реферат: Морское сражение под Керчью 1774
Особенности звукоподражательных слов в немецком языке - Иностранные языки и языкознание дипломная работа
Прокуратура Российской Федерации - Государство и право дипломная работа
Монтаж буровых установок, строительство скважин (бурение), ремонт скважин и транспортное обеспечение - Геология, гидрология и геодезия дипломная работа