Поведи мене в гори

(аркан)

- Поведи мене в гори,

Кольоровая весно...

Григір звичним жестом зняв хреста, міцно замотав у сіру хустину, вишиту червоними оберегами, та поклав під заповідний, порослий мохом, камінь. До водоспаду пара десятків кроків, і хрестів він не любить, а свята вода в ньо своя. А що любить — пісні, замовляння, танці. Ну, і, певно, Григора, як щоразу його пускає. Може, й на цей раз не образить.

Роззирнувся — а й таки нікого нема, ні людини, ні звірини, ні птахи. Зірвав із куща, що йому нема імені, дрібну ягідку, розколупав плоть, надкусив горішок. Гіркуватий, але цілком їстівній. Значить, — іти можна.

- Де колись я Анничку

У глушині зустрів...

Спускатися ковзким камінням було непросто, ще подумав: осьдечки колись мене стріне й смерть моя. Але йшов не вперше, тому дійшов. Зробив потрібні руки, і потрібну кількість разів повернувся довкола себе.

- Де блука таємничий

Молодик-Перелесник

І веселий Чугайстер

Із пісень бовгарів...

І водоспад відкрився. Все, як його колись давно навчила Анничка, премудра та прекрасна: вода на мить розступилася, і Григір ввійшов в інший світ, інший простір і час — кращий, чистіший, молодший. Ліс у цьому світі був значно густішим і довше простягав свої зелені шати, а водоспад у ньому був святою короною, яку ніхто права не мав займати, крім окремих обізнаних людей в окремі дні. Чисто було в лісі, свято, кожна билинка співала та раділа життю, а над кронами дерев розквітали чарівним мереживом пташині співи.

Однак часу на милування було небагато: цим лісом, Григір це знав теж від Аннички, ходив справжній Чугайстер, а хто зна, що в того на думці. Анничка ніколи не бреше, сказала — бережися, бо то небеспечно, то треба берегтися.

Він пішов знайомим шляхом униз, туди, де починалися найнепролазніші хащі, а одразу за ними — єдина поки полонина в цій частині гір.

Якщо вірити сонцю й тому, як добре Григір знав це місце, зараз була половина по першій. Він оживив механічний годинник на руці. Часу небагато, треба не баритися.

Десь у далині почали лунати людські голоси: то люди прийшли шукати сухі стовбури на вечірню ватру. Ввечері воно гарно буде. Григір лишався тут уже кілька разів, і ні разу не пошкодував. Ватри, музика, співи, і щось таке особливе в повітрі під ясними гірськими зорями, чому й описання нема.

Але ось і древнє глушинне серце лісу. Дивно, що воно саме тут, неподалік голої луки на викорчуваній полонини. Але полонина та з’явилася, далебі, недавно. У часи ж Григора полонинами, як лисинами, були вкриті геть чисто всі гори.

Він і собі колись працював на вирубці, доки не зустрів Анничку. Вона йому все пояснила. І про серце лісу, і про те, чому не можна лише знищувати, а треба й щось давати у відповідь...

Так, Анничка змінила Григорове життя. Поставила все догори дриґом чи, навпаки, на свої місця. Їхнє кохання було таким, що буває раз на сто років, коли не рідше — Григір щиро вірив у це й завше казав про те дружині. Одне задля одного вони відмовилися від усього свого й почали жити, як раніше ніхто до них, певно, не жив. На два світи, на два часи...

Коли серед білого дня проміж чорних гілок не стало видно синього неба, і всі звуки заглухли, крім Григорових кроків, він кивнув сам до себе: отут.

Тупнув ногою тричі — раз, два, три! — і провалився під землю, в одну з печер-що-під-лісом.

Хоча нагорі було темніше, як вночі, тут було своє примарне сяйво, і йшло воно від дивних квітів, що вкривали земляні стіни печери. Квіти були всі однакові — блідо-зелені з небесними прожилками, на п’ять пелюсток, і, хоч були всі закритими, всі мали чудовий ніжний аромат весни, коріння, бруньок та першого цвіту.

Лиш одна квітка стояла відкрита. Величезна, з людину завбільшки, лежала вона, безсоромно розкинувши пелюстки по камінню, й пахла п’янко й пряно. Те, що було всередині, достигло та залишило свою домівку.

Однак, поруч неї була ще одна, така сама, її подоба, її копія, хіба що майже закрита. От-от достигне. Григір іще раз наостанок помилувався цією незайманою світлою красою, а тоді дістав ніж.

Із пелюсток потекла біла рідина. Григір підставив кілька пляшечок: рідина була помічна від ран та опіків, і зцілювала тут же, негайно, жодних бабів і аптек не треба, жодних лікарів. і

Коли сік витік весь або майже весь, а заплічник значно поважчав, Григір узявся за краї пелюсток вгорі і з усієї сили потягнув у різні боки.

Мешканка квітки ще спала. Прекрасна та наївна у своєму сні, зодягнута в тонкий, прозорий шар пелюсток, вона й сама випромінювала біло-блакитне сяйво: її шкіра, її усмішка, а надто — довгі шовковисті коси, розкидані по ніжних округлих плечах. В тому світлі Григір сторожко дослідив риси обличчя, оглянув вушні раковини й навіть перерахував пальчики на руках та ногах сновиди: двадцять. Значить, достигла.

Знайшов пуповину квітки, затиснуту в дівчини між колін, перехопив однією рукою, а іншою швидко перерізав стебло.

Світло майже одразу притлумилося, і дівчина з квітки впала просто йому до рук, ніби та сила, що тримала її в сидячому положенні, вивітрилася.

Час було рушати назад.

Він був звиклий носити важке, а однак продиратися з печери нагору було чи не найскладнішою частиною дороги. Ще ж треба дивитися, щоби дівчина не поранилася. В неї шкіра зараз не товща за ті-таки пелюстки, а кругом повно коріння й гострих гілок. І так он, поки дряпався, скільки на неї землі та бруду понатрушував, а там можуть бути і голки з сосен, і камінці...

Заледве видершись назовні, подумав про те, що воно й добре, звісно, що його здобич світиться, осяваючи дорогу, але ж люди — глянув на годинника, пів на третю — скоро будуть тут. Надто одна людина, з якою йому геть не варто бачитись. Бо, знову ж, від Аннички він добре знав, що зустріч із самим собою не віщує нічого хорошого й може привести до загибелі.

Вклав сплячу красуню на землю, зняв маринарку, і огорнув нею дівчину. Попереду був шлях додому.

- Агов?..

Григір припав до землі, як дикий звір, сподіваючись, що той, хто озивається в лісі, не помітить його в чорному вбранні.

- Є хто?.. Люди, озвіться!..

Так, він чудово знав цей голос.

- Я, здається, трохи загубився, може мені хтось помогти?

Ніколи не кричи в лісі, що ти загубився. Так і Чугайстра можна стріти.

Він не бачив того, хто ходив і гукав зараз поміж густих дерев, не в змозі віднайти власні сліди й за ними повернутися. Але бачив, як викреслюються обриси дерев, як світлішають хащі, і як та, хто несе світло, виходить назустріч людському голосу.

Він розпластався на землі поруч зі своєю здобиччю, закритою маринаркою. Це ж треба так спізнитися! Так не розрахувати час! Бісів годинник витворяв казна-що — але й ти, Григоре, молодець! Як можна було спокуситися на якусь трав’яну воду й геть забути про те, що часу обмаль!..

- Хто ти, милий юначе?

- Та я... заблукав, здається. Добрий день. Я Григір, працюю тут у вас... на тартаку... Ой.

Причину того “ой” він теж знав прекрасно. Не щодня в лісі зустрічаєшся з жінкою, чия краса вражає настільки, що слова відмовляються її описувати. До того ж так чудернацько вдягненою.

- Не бійся, я тебе не скривджу. Дозволь, я відведу тебе до твоїх.

- Так, я... Дякую. А як тебе... вас... звуть?

Сміх — як сріблясті дзвіночки. Григір не стримався, похитав головою. Блаженний дурник. Ти ще не знаєш, яким даром тебе наділила доля.

Світло поволі згасло — Анничка (яку зараз іще ніяк не звуть, ім’я він дасть їй пізніше) повела молодого Григора з хащів униз — не до тартаку, звісно, вона, на своє щастя, ще не знала, що таке тартак. Туди, де гуцули збирали старі стовбури на вечірню ватру. На єдину поки в лісі полонину.

Пощастило. Але й собі забиратися треба.

Поки він ніс безіменну дівчину на руках до водоспаду, думав про те, що час таки безжальний. Раніше йому це було легко, вона була як пушинка на руках, він, немов уві сні, міг носити її й носити, а зараз уже все було не те. Певно, довге життя не означає нескінченного потоку сил.

Людські голоси стали геть далекими, хащі порідшали, в обличчя вдарило вітерцем від водоспаду. Дівчина на руках розплющила очі і спитала зі слабкою сонною посмішкою:

- Хто ти?

- Той, хто тебе взяв, — відповів він трохи дратівливо. От не могла вже почекати до іншого краю шляху!.. — А тепер помовч трохи, нам треба пройти водоспад.

Поведи мене в гори

На вечірні заграви...

Пісня насправді могла бути будь-якою. Він обрав саме цю. Вона нагадувала йому благословенні часи юності та їхньої першої зустрічі, коли змінилося все. Анничка навчила, як із будь-якої пісні робити замовляння: достатньо щоразу трохи змінювати слова. Скажімо, не премудрий Чугайстер, а веселий. І “танцюють коломийки гучні” не гуцули, а, скажімо, дівчата. І так щоразу, поки в пісні не зміниться кожне слово. “А тоді треба просто знайти іншу пісню, яка тобі до душі”, — казала Анничка. А він жартував, що іншої такої немає. Як немає іншої такої Аннички на всьому світі.

Вдома було холодно майже по-зимовому. Частина листяного лісу вже розгубила свій покрив, і той лежав хрусткою лускою під ногами. Поки Григір ходив у справах, випав дрібний сніжок, лежав тепер і не танув.

Дівчину він одразу відніс у дальню притулу, яку свого часу для такої нагоди й облаштував. Стіни міцні, добре підбиті, вітру не пропускають, на дерев’яній підлозі велика купа теплого сіна, вкрита кількома шарами старих ковдр. Верхній шар такий, щоби сіно не кололо тонку молоду шкіру дівчини.

Посадив свою бранку на те рядно, дав їй попити трохи соку з її власної квітки; це мало відновити її сили та дозволити дорости до дозрівання.

- Сиди тут, а як будеш добре поводитися, дам тобі сьогодні ім’я.

- Як скажеш!

Вона посміхалася до нього дружньо та щасливо. Її волосся, шкіра, очі, навіть тоненька сукенка випромінювали оте чарівливе сяйво. Не зараз.

- Нікуди не ходи.

Тепер це все треба було пояснити жінці.

Але вона знала. Стояла в сінях і дивилася отими великими сумними очима. Й мовчала, як завжди, коли він вертався без маринарки.

Ну, то й він мовчав.

- Ходи їсти.

І вже по розмовах. Останнім часом так і було — ходи їсти, нарубай дров, поможи у хліву. Ото й усе.

Назграбно нахилився до неї в сінях, поцілував у лоба.

У великій хаті вже накритий був стіл, пахло свіжою печенею та юшкою, духм’яним хлібом, соленими огірками “з хрустом”. Син сидів на лаві під стіною та чекав. Без Григора їсти-бо не починали.

В хаті було тепло, але задухою не пахло. Власне, від усього — від меблів, від приладдя, від посуду пахло тим, із чого воно було зроблене. Живим деревом, глиною, шкірою. Від деяких мисок, особливих, із яких родина їла, коли в хаті хто хворів, пахло полірованою кісткою. І відчуття було в хаті таке, ніби нема осені на дворі, ніби вічна весна...

- Ти знову?

Він роздратовано, може, різкіше, ніж треба, махнув на жінку рукою: ну, знов, і що з того? Я вирішив — я зробив. Сама ж казала: лиха нікому від того не буде, якщо з розумом. А хіба він те робить без розуму? Хіба занадто?

Поставив заплічника на оббиту шкірою лаву, на якій сиділи, як хто заб’ється. Дістав пляшечки із квітковим соком:

- Ось зате, гляди, що дістав.

Жінка прийняла ті дари, знову зиркнула якось печально, та й заходилася виставляти їх по шухлядах.

Тоді сіли обідати.

- Тату, вдало?.. — то син спитав. Названий на батькову честь, він ніколи не мав батькової вдачі. Тоненький та плохий з дитинства, як його не лікували — ніяк не міг набратися сили, та й говорив завше тихо, скромно, наче боявся потривожити когось.

- Ти хіба не бачиш? — ляснув малого по потилиці. Скільки йому, тринадцять, чотирнадцять? А таке дурне. — Чого питаєш, коли сам усе видиш?!

- Пробач...

- Для тебе ж стараюся, щоб ти мені живий і здоровий був. А ти, неуважний, навіть не бачиш ніби, що роблю для тебе. Що там той тато робить — та хто його зна. Для кого — та звідки ж тобі знати, вірно?

- Грицю, — докір у голосі жінки трохи охолов його. І справді, чого він кидається на дитину. Малий он котрий місяць нездужає, ледве на двір виходить, а він...

- Помолимось!

Без молитви за стіл давно не сідали. Жінка то не дуже любила, та й він замолоду був не релігійний. Навпаки, любив із себе корчити безбожника. Але колись був задумався: якщо такі, як Анничка, є — то це ж і бог, виходить, є? Тоді й похрестився. За хрестика взяв один, що його був колись давно знайшов у лісі. І сина малим похрестив, хай як жінка на те не просила й не благала. Тільки перед водоспадом хреста знімав.

- А де ж-то хрест твій?

...Зараза. Нема хреста.

Григір рвучко підхопився з-за столу.

- Поганий знак, — почала жінка, але він і сам це знав. Раніше хреста він не забував ні разу, відколи вдягнув його. Заговорила його зовсім, от він і не згадав раніше...

- Я миттю!

- Може, не ходи...

Вовком глянув на дружину, тоді на сина — малий Гриць аж зіщулився під батьковим поглядом. От жабеня... Якби вони тут не самі жили, думав би, що нагуляне.

- Ждіть, я скоро. Дівці, як кричатиме, що води дай.

- Грицю, не ходи. Недобре буде… Ми тобі новий хоч завтра справимо, як хочеш. Там Чугайстер, не ходи...

Та тьху!

Нічого не став відповідати. Воно-то, звісно, жінка в нього мудра, багато чого знає, багато чого його навчила, але що вона може знати? Вона й сама не хрещена, й боїться того хреста — в них навіть ікон на покуті нема, гостей не заведеш, бо сором в хаті!

Схопив іншу маринарку, теплішу, підбиту хутром білозвіра, якого його Аничка ж навчила, як ловити. Накинув на плечі, як виходив. Ножа перевірив на поясі — є ніж. Ну то й навіть якщо хто його хреста покраде (хто б насмілився?) — Григорові буде що йому відповісти.

Анничка повисла на руці:

- Грицю, я тебе душею своєю й сина твого заклинаю, не ходи! Лихо буде!..

От причепилася!

- Пусти руку. Пусти, бо як дам!..

Всахнулася від нього, ніби він справді... Ніби він міг би її вдарити. Ніби він нелюб їй і не цінує її понад усе, що має. Ніби то не вона дала йому все, навчила його всьому. Ніби не знає, як він любить її.

...невдячна!

Вибіг на двір — з неба сипало дрібною колючою манкою. Пролетів садибою, мов вітер, вирвався назовні — там піднімався вітер. Ну то пусте, поки ще день ясний, сонце ще не сіло, він устигне. Скільки там тої дороги до водоспаду, він же хату зумисне так близько будував, щоб Анничці (невдячній! невдячній Анничці!) було близько до свого коріння, до своїх витоків...

Хрестика під каменем не було. Не було й хустинки, в яку той був зав’язаний. Порожньо було під каменем, і поруч із ним, і під іншим камінням біля нього. Порожньо, порожньо — Григір перевернув, здавалося, все кругом, і навіть саму землю й кущі. Нема!

Роззирнувся навсебіч — від люті чи, може, зневіри почало йому ввижатися, буцім ліс довкола став меншим, ніж був, коли він приходив сюди минулого разу. Бридня яка. Не може такого бути.

Але — було. Та й до водоспаду виявилося менше кроків. Чи так завжди було?

Не ходи-и-и, — полетіло здаля над гаєм. Не ходи-и-и!..

От бісова баба. Ніби то злочин який, на себе хреста надіти. Вона-то й раніше проти була, але то було єдине, через що вони сперечалися. Раніше. Коли вона казала: бери все моє, бо все моє — твоє. Коли показувала, які дерева краще рубати на ґражду, якого звіра полювати на здобич, а якого на хутро та шкіру. Раніше, коли вона розкрила йому таємниці довгого життя та міцного здоров’я. А одного разу взагалі — Григір це досі пам’ятав і досі не знав, чи вчинив тоді вірно...

То було, як він був похрестився влітку, а тоді й сина до панотця відніс. Малому тоді хіба півроку було (панотець казав, що й те пізно), і восени він став зовсім кволий, думали — умре. Тоді, як виплакали Григір з Анничкою останні сльози, та сказала йому: я тебе ще одній мудрости навчу, тільки роби то обережно, бо від того стілько залежить, ти б знав.

Навчила його тоді рухам, і стежкам, і сказала, куди йти та що робити. Тоді він уперше ввійшов в інший простір і час, і знов побачив Анничку ніби вперше, і свій голос почув. Спустився в темну печеру, зрізав квітку, та приніс додому дівчину, викопану Анничку, тільки хіба трохи молодшу та стрункішу. Що тепер робить, спитав. Бери сокиру, сказала Анничка, та рубай. Не питай нічого, не давай їй імені, а рубай як стоїш. Тоді бери череп і роби з нього миску. І в ту миску каші для Гриця зварю, то він житиме. А решту закопаємо, де поле. Я покажу. Ти такого врожаю ще не бачив.

Страшно тоді було. Страшно вбити. Страшно, що не поможе. А ще... п’янко. Захопливо. І від того найбільше страшно.

Кров у дівчини з квітки була такого ж кольору, як квітковий сік. Питав: чого в тебе кров як у людей, а в неї... оце? Це, сміялася Анничка, через тебе, милий. І цілувала його. Медово, гірко, глибоко...

Ріс малий Гриць погано, ходив похитуючись, говорити не спішив, без маминої цицьки жити не міг. Григір не один іще раз і не двічі ходив в інший час, в інше місце. Спершу не хотів щоразу, тягнув скільки міг. Та Анничка казала: мені нічого від того, головне імені їм не давай. Поки в них імені немає, їм не боляче.

Тоді сталося страшне.

Григір так ніколи й не взнав, хто зробив це з його Анничкою та навіщо. Як скажений звір ганяв він горами з сокирою, ножем і рушницею, виглядаючи того — людину чи звіра, — хто вкоротив жінці віку. Він знайшов її мертвою біля водоспаду, і вода була червона від її людської крові.

Він не знав, чи ті, кого він знайшов, справді були винні — але байдуже. В горах його не шукали, поліція навіть не знала про його ґражду в горах, бо на ґражді стояло міцне Анниччине замовляння.

Отоді він уперше пішов із власної волі. І прийшов, і зрізав, і взяв, і повернувся, і дав ім’я. Анничка. Сказав: ось твій син. Сказав: ось твоя мати. Сказав: я твій чоловік.

Але того, що було раніш, більше ніколи не було.

Жінку, теплу, ззовні таку саму, живу — ніби підмінили. Світло її квіткове, звісно, згасло, його замінили людський запах і людська вдача. Але то сумна була вдача, невесела. Все її лякало, скрізь бачила жінка дурні знаки, все їй здавалося знаменням про щось лихе. Та й кохатися з нею було дивно: наче й хоче вона, а наче в ліжку й відвертається, мовляв, роби собі що хочеш, тільки від мене нічого не проси.

А головне, що не казала ця, нова Анничка, все збувалося. І завжди збувалося найгірше. Передбачила, що почне одної весни мерти худоба — і так і було. Передрікла чоловікові поламану руку — і ось, маєш. Сказала, що знову Гриць одною ногою в могилі стоятиме — й на тобі!

Він знав, що робити. Які читати замовляння, з чим обходити хати і ґражду, що й коли сіяти на поля, що коли їсти і як спати. І що, коли стане геть кепсько, завше можна піти до водоспаду. І Анничка, яка сама ж колись казала: ходи, не бійся, зроби й буде добре — казала тепер: не ходи. Не ходи, це не до добра. Не ходи, Грицеві довго жити не написано. Але ну, як не спасти власного сина, коли можеш? Ну, як?!

І от тепер хрестик. Хрестик — це важливо. Це віра. Це захист. Це те, що поможе, коли Анничка не поможе.

А хто міг його взяти?

Чи не той, хто попередню Григорову Анничку взяв?..

Точно, він! Чугайстер!

Григір розсміявся від такої здогадки. Це ж так просто! І майже напевне правда!

Кущ без імені стояв вкритий тонким шаром снігу. Серед пов’язлого листя виднілася єдина ягідка. Але Григорові що ж, Григорові якраз одної і треба.

Плоть ягоди була чорна всередині, а горішок був твердим як камінь і страшенно гірким, але Григір завзято жував його, поки не зжував весь.

Понеси мене в гори,

Кольоровая весно...

Рядки давалися важко, важко було йти під снігом. Треба було взяти рушницю, але запізно. На снігу — сліди пари ніг. Трохи присипані вже, але досі помітні. От де ти ховаєшся, красеню! То ти мою жінку вбив?..

Камені були такі слизькі, що Григорій разів сім ледь не зірвався та не впав униз. Але втримався.

Де завжди я Анничку...

Слова лягали криво, але як уже лягали. Сліди пропадали біля водоспаду: той, хто забрав Григорів хрестик, знав таємний хід. Точно Чугайстер!

На тому боці сонце ще не сіло. На тому боці було раннєє літо, чи, можна навіть сказати, пізня весна. Квітом і розвоєм тут пахло так, що Григор на мить зупинився: як же тут, усе-таки... І чому не можна вернутися сюди, жити тут завжди, в цьому одному щемкому дні, коли все змінилося раз і назавжди!..

Сліди крадія губилися у траві, але Григір не розгубився, припав до землі і, як звір, почав нюхати її. Цього його Анничка не вчила. Він просто чомусь знав, як треба.

А от і слід. І запах. Знайомий, знайомий запах. Ну що ж, Чугайстре, чи як там тебе, начувайся...

Ворог був хитрим і підступним. Ворог підробляв запахи, ворог кружляв навколо полонини, ворог лишав хибні підказки й усе не давав себе впіймати. Але Григір був упертий, і вже котру годину йшов за ним майже назирці. От-от вони зустрінуться. От іще трошки.

Тим часом запала коротка червнева ніч.

Григір часом приходив сюди не задля сина, то правда. Не на прохання Аннички. А так. Потовктися непомітно межі люди, трохи собі потанцювати. Подивитися, як іскри летять у небеса. Позгадувати. Помилуватися, як танцює біля ватри найкраща пара — статний молодик та найкрасивіша дівчина на світі. Анничка. Його Анничка. Її вуста, її плечі, її ніжні груди під тоненьким платтячком із квіткових пелюсток. Її стегна...

Він і тепер був тут. Слід чітко вів у натовп, у суміш замахів і слідів. Крадій був дуже хитрим.

Але Григір був хитрішим. Він вмів чекати. Він збирався дочекатися, доки люди розійдуться до ранку одне за одним, і тоді...

В колі все танцювали й танцювали молоді закохані. От скоро вони обіймуться та під загальний схвальний сміх побіжуть, узявшись за руки, до лісу, щоби там...

Знайомий запах промайнув повз.

Ось ти де!

Григір і собі чкурнув до лісу. Непомітна тінь з багатьох. Зараз буде тобі на горіхи...

- А що там?

- Не ходи туди, Грицю. Там Чугастер!

- Хто? — щасливий сміх. Він іще не знає, з ким зв’яже життя, молодий дурник. — Чугайстер? З казки?

- Тш-ш, тихіше. Він почує!..

- А я не боюсь!

Григір пам’ятав цю розмову. Він не раз її чув. Колись це він казав, що не боїться й не вірить.

Але ж клятий крадій пішов саме туди, куди йшла й пара закоханих!

В нічному присмерку серед дерев виднілися молоді оголені тіла.

- Тікай, Грицю, то він!

- Та хто?

- Та ж Чугайстер!

- Годі тобі жарти жартувати... Агов, шановний!

Оцього Григір уже не пам’ятав. Що дивно: ця розмова завжди була та сама. Вони трохи поговорили про лісових мешканців, а тоді зайнялися одне одним. Так і мало бути, хіба ні?

- Шановний, вам чого?

Який у нього молодий голос. І запах... Знайомий запах...

Та це ж крадій!

Григір сам здивувавмя тому звуку, що вирвався з його горла. То був не голос — не людський голос. Ведмежий рик, оленячий рев, вовчий вий.

- Шановний, що то за жарти?

- Грицю, тікай!..

Як. Ти. Смів. Узяти. Моє.

Злодій.

Григір став на руки, видав іще один рик — глухий, низький. Ти взяв мою річ. Ти взяв мою жінку.

Анниччине тіло засяяло ще яскравіше, і молодий крадій став видний як на долоні.

Ти помреш.

Вони обоє ще кричали щось про Чугайстра, щось нерозбірливе — але Григір не чув. Він хотів одне. Забрати своє. Якщо треба буде — вбити.

Пазурі та зуби увіп’ялися в м’яку солодку плоть.

Щось пекуче, щось страшне торкнулося Григорового лоба, і він відсахнувся.

Тоді ще раз і ще.

Тоді його вдарили з кількох боків. Болю стало забагато, а Григора — замало.

Віг лежав на землі, ледве дихаючи і навіть не скиглячи, віддаючись її цілющій прохолоді.

Над ним із білим, немов костяним ножем, стояла Анничка — його Анничка, його жінка, мачуха його сина. А поруч — скривавлений він сам із хрестиком у руках і Анничка-молода, з ножем, який вона, певно, якось зняла з його пояса. Злодюжки... кляті...

- Пані... ви... Дякую, звісно, але ви — її сестра, чи, може, мама? І що то за звір, то справді Чугайстер? Він тепер помре? Треба когось покликати, може...

- Нікого кликати не треба.

Жінка присіла з ним поруч, зарила руку у скривавлене хутро та торкнулася шкіри на шиї.

- Житиме. Просто він поранений. А решта питань — не питай, як не хочеш знати відповіді.

Хлопець здивовано видихнув, усвідомив нарешті, що стоїть голий перед чужою жінкою та трохи прикрився. Та навіть оком не звела.

Та не було цього, думав Григір.

Точно не було. Я б пам’ятав.

- Тепер ти, — звернулася жінка до Аннички-молодої. — Часу обмаль у нас. Скажи головне: він дав тобі ім’я чи не встиг?

Тоді сталося багато всього одночасно.

Анничка сказала: так. Молодий Григір узяв її за руку. А Анничка-старша, Григорова жінка, заплакала.

- Що ж, — сказала вона. — Значить, це таки неуникно.

Тіло юнака впало поруч із його тілом.

- Не тривожся, — сказала жінка. — Він просто спить.

Далі Григір майже нічого вже не зрозумів. Зір відмовив йому, дотик теж. Він чув лиш, як говорять двоє жіночих голосів, почасти зливаючись в один.

- Отже, він дав тобі ім’я. Ти станеш його жоною.

- Так! Чи ж це не найщасливіший день у моєму житті?

- Це найгірший день! Він казав тобі, що працює на тартаку — такі, як він, мріють лише знищити нас, та й...

- А хто ти? Я відчуваю, що ми з тобою — споріднена кров, але не знаю тебе.

- Я — то ти. І не ти. Я твоя сестра і насіння з одного кореня. Я — та, хто прийде після тебе, коли тебе забере Чугайстер. Нащо, нащо ти покохала його!.. — старший голос розридався.

- Я... не знаю, — виправдовувався молодший. — Так уже сталося. На мене, нема нікого кращого від нього. Він — єдиний, і це мій вибір. Він дав мені ім’я, хіба могло бути інакше?..

- Не знаєш ти, що та любов із тобою зробить...

Григора ніби підняли й кудись потягнули.

- Зараз він поранений і приспаний. Так він лежатиме багато років, ми покладемо його отут і вкриємо землею, щоби ніхто не знайшов. Хай його хрест тримає його натуру. Як ніхто не зачепить того хреста, то й ти будеш у безпеці. Бо як він проснеться, нема вороття.

Дихати стало важче, запахло землею. Щось важке, рідне, болісне, зле й милосердне водночас лягло згори.

Голоси тепер були далеко, та щомиті ставали ще далі.

- А що Гриць?

- Це і є Гриць, невже ти не зрозуміла?

- Ні. Це не може бути він! Він — найкращий. Я не допущу...

- Еге ж. Усі так думають. Але Зробимо так. Я зітру йому оцей останній спогад. Лишайся при ньому, дбай про нього, навчи його всього — то, може, він нікому не зашкодить. А як зашкодить — то тільки нам. А як не тільки нам — то хай лиш мертві дерева гризе, хворих тварин полює, а здорових не вбиває. І як захоче він нашої крові...

- Він не захоче!..

- Аякже... Один не захоче — то другий проснеться. Але слухай, що матимеш зробити...

Голосів стало геть не чути — чи то Григорові відмовив слух. Він звідкись колись узнав, що слух — це останнє, що згасає перед смертю.

Але тепер навколо нього не було нічого, і його самого не було. Але він — був.

Він плив у цьому нічого невідь скільки днів, років і віків.

Допоки одного дня знову не почув голос.

Знайомий, але чужий.

Поведи мене в гори,

Закосичена весно,

Де колись я Анничку

В полонині зустрів...