Потік і Пустеля

27.09.2022

«Что, если кто-то вам скажет, что пустыня умеет петь?

Бред и глупость. Что может петь на задворках ада под палящим солнцем, иссушающим землю до корок?! Редкие ящерицы под камнями? Свернувшиеся клубком змеи? Или выбеленные песком и ветром черепа несчастных животных?

Пение суть музыка, а музыка есть там, где возможна жизнь. Она появляется вместе с человеком и знаменует его приход к чувству прекрасного, к пониманию важности значения звуков. Музыка — спутник прогресса, показатель культуры. 

В пустыне человеку не выжить. 

Но раз в году пустыня поёт. 

Музыка. 

Вначале была музыка. 

Гул гитар, грохот ударных, рёв голосов. Сотни людей, выкрикивают слова в ритм песни, которую впервые услышали тем же вечером. И вокалист, заходящийся в экстазе прямо на сцене, залитой светом софитов. 

Раз в году в Неваде собирается несколько тысяч чудаков. Вольные художники, скульпторы-абстракционисты и никому не известные музыканты приезжают со всего мира, чтобы хоть на три дня полностью погрузиться в искусство. 

“Burning Man” — фестиваль свободы и безумия, на котором нет места скучной обыденности. Фестиваль, на котором творится магия».

Тоні, як завжди, зайшов до трейлера з ноги. Певно, з його точки зору, ввічливість та повага до чужого особистого простору були якимись рідкісними звірятками із лісу дітей та диваків. Джой сіпнулась. Розім'яла пальці, солодко прохоумкотівши суглобами та уявляючи, як Тоні зблід за її спиною. 

— Зараз, закінчую вже, — вона боком перехилилась через спинку стільця та сонячно всміхнулась, — Марго слізно благала допомогти їй зі звітом по тому трейлеру з технікою, ну, тому, що відстав. От, допомагаю, як бачиш. 

Вона непомітно перемкнула файл на ноутбуці так, що звіт опинитися згори. Тоні стрибнув очима з обличчя Джой на екран. Усмішка стала ще ширшою. Рибка побачила наживку. 

Тоні провів долонею по голеній голові. Можна було неозброєним оком побачити, як в його голові закрутились коліщатка. Звісно, йому було цікаво. Джой сподівалась, що аж занадто цікаво. Такі маленькі люди ні дня не можуть пройти без того, щоб не встромити свого носа у чужі справи. Зрештою Тоні зітхнув. Серце Джой підстрибнуло — рибка ковтнула гачок. 

— Марго зачекає. Ми й без того в глибезній дупі по всім строкам, — він махнув рукою,  знов відкриваючи двері до трейлера. — Бігом до сцени, і щоб до саунд-чеку я тебе і не бачив, гурт доїде опівдні. 

Проходячи повз, Джой старанно намагалася здаватись якомога нижчою за свій зріст і меншою за свою статуру. Наче їй і справді було соромно за прострочені дедлайни по усьому. І до біса те, що це не спрацьовувало — вона справді намагалась. 

Поза межами трейлера вона подумки порахувала до десяти і з радісним зойком знов зазирнула всередину трейлера:

— Тоні, а ти чого не йдеш?

Власне Тоні, що старанно переглядав так необережно залишені на екрані файли, підскочив ледь не до даху.

— Щоб тебе в біса, клята бабо! — Сама персоніфікація непомітності в смертній оболонці Тоні Галлівела спробувала сховати під звітом файл, так само як і Джой лише хвилину тому. — Не твоя справа! Звіт Марго перевіряв! В неї відро замість голови, наче сама не знаєш! 

Джой чемно почекала, доки її босс на найближчий тиждень переведе подих. Ще серце схопить — без проблем потім не обійдешся. Але за хвилинку, побачивши, як той жваво жестикулює та буркотливо лається під носа, показала великий палець та пішла. 

За межами трейлера починалась пустеля. Справжня пустеля — вщент випалена сонцем та зрівняна з рівнем моря шаленими вітрами. Дякувати святій параної, Джой взяла з собою кілька тюбиків сонцезахисного крему, а не один-єдиний універсальний. Хоча шкіра її була і смаглява, але краще було долю не спокушати. І без того пощастило  — так пощастило.

Однак було в цих обставинах і щось звільнююче. Наче увесь навколишній цивілізований світ вирішив перепочити та зупинився на хвилинку. Наче за межами пустелі не було нічого. Можна було робити геть усе, що тільки прийде до голови, а ніхто навіть і оком не змигне. Невже сами заради цієї фантомної свободи тут зібралися всі ті диваки, які сьогодні з’являться на концерті? Якщо так — то Джой це починало подобатись.

Глибокий вдих заплющивши очі — і вона відчула кістками, як під її ногами бринить земля. Гуде Твердь. 

Часы шли неправильно. Абсолютно все часы в комнате. Даже электронные, с кварцевым механизмом, раз в сутки перескакивали на несколько минут в прошлое. Но, пока погрешность составляла минуты — беспокоиться было не о чем. По крайней мере в это она верила.

Эдит раздражённо качала ногой, сидя в кресле-мешке. Третий эспрессо за утро был явно лишним и попытки насильно успокоиться пока ни к чему хорошему не приводили. Хотя, к чёрту тот эспрессо, если само ожидание ощущалось сжатой до предела пружиной. Одно неловкое действие — и она взорвётся. 

Операция, операция… Он так любил повторять это слово. На мгновение Эдит задумалась — а что было бы, если бы он не был так сильно вовлечён во всё это? Где бы был он? Где бы была она? Встретились бы они? Что бы имело для него такой же большой смысл? Так много вопросов, а все ответы такие глупые. 

— Ты уверен… — Эдит запнулась посреди предложения, внезапно растеряв всю уверенность в важности своего вопроса. В конце концов, Руфус знал лучше — всегда знал лучше — да и понимал больше неё. — Ты уверен в том, что оно того стоит?

Снова ощущение взгляда на коже — жгучего и пронзительного, но спокойного. Ей даже не надо было смотреть, чтобы понять выражение лица Руфуса. Затем шорох бумаг. Скрип стола, на который опёрлись весом всего тела.

Насправді люди завжди здавались їй дуже простими створіннями. Досить було поверх однієї неправди накинути ще одну — і геть усі зупиняли будь які спроби зазирнути глибше. 

Хоча зараз їй принаймні подобалось. Роуді були непомітні, мінялись ледь не щодня, працювали в різні зміни та й загалом для маси людей навкруги були чимось на кшталт мурашок. Копирсались собі, збирали техніку, перевіряли щось — але завжди поза полем зору. Була б її воля, Джой би тут і залишилась.

З моменту, як Тоні випхав її з трейлера, та ось до майже опівдня пройшло близько трьох годин. Гурт досі не з’явився. Може, теж запізнювались. Хоча для роуді подібне запізнення стало справжнісіньким благословенням. Поки група будівельників монтувала рампи освітлення, електрики підготували всі вузли з’єднання та перевірили їх, як могли, а група Джой розібрала залізо з того самого запізнілого трейлера та встановила підсилювачі. Невеликий стрес та природній шарм, як і завжди, спрацювали на її користь — ніхто навіть і не помітив, що найбільше з технікою прововтузилась саме Джой.

То от, назад до брехні. Приблизно на другій годині роботи, стиснувши в зубах викрутку та тихо матюкаючись на кляті аналогові комбопідсилювачі, Джой почула те, що змусило її посміхнутись. Що із викруткою в роті виглядало досить зловісно, тож вона сподівалась, що ніхто цього не бачив.

«А чи чули ви вже про Сару Бергман?»

Джой не чула. Як вона могла чути, вона ж останній рік перескакувала з одного туру до іншого. А нові колеги тільки й раді були поділитися плітками про неймовірну Сару Бергман. Музичну блогерку, яка наче привид з’являлась на кожному концерті та фестивалі, щовін більше — то вірогідніше: вона там була, — але яку ніхто ніколи не бачив. Одні казали, що Сара — колективний проект кількох десятків продюсерів, інші — що під її ім’ям пише кілька сотень різних фанів та працівників клубів, а може, вона взагалі сталкерка. Іноді хтось підозріло придивлявся до Джой та питав, а де саме вона, власне, працювала?

Вона тільки всміхалась, виймаючи з польового холодильничка ще одну пляшку з водою. Трохи там, трохи тут. Навкруги і всюди. Як і всі тут, ніхто ж без досвіду не полізе на технічне обслуговування фестивалю в клятій пустелі, чи не так?

Погляди ставали ще підозрілішими, з-за спини Джой чувсь енергійний шепіт. А що не так? Перше правило Сари Бергман: якщо тебе питають про Сару Бергман, то Сара Бергман це ти. З точки зору Джой все було чудово.

Ну, майже чудово. Сонце поступово наблизилось до зеніту. Гурту ще не було, принаймні менеджер задзвонив та попередив, що їх особистий трейлер застряг з пробитим колесом, а без гурту на майданчику ніхто не міг піти у своїх справах. Та ще й спека пекельна, така, що навіть якби в цій ділянці пустелі і був хоч якийсь Туман, то його би впалило в Твердь.   

Роуді тали, як відьма з «Чарівника Країни Оз». Тож поява на майданчику Тоні була подібна до аватари божества, що зійшло на землю, розірвавши небо. Ще у нього, на відміну від забембаних працівників, було в руках холодне пиво. 

— Скотиняка, — пробурмотів хтось зі сцени, до якої Джой прихилилась спиною.

— Перерва! — Тоні притиснув хустку до спітнілого лоба. — Троє з другої зміни чекатимуть тут, всі інші до восьмої можуть гуляти. Зак, Букер — на вас світло, Сміт та Макс — простежити за встановленням огорожі. Джой — спіймай цю хвойду Марго, хоч із-під кого вона там знайшла витягни, та щоб до вечора звіт був у мене. 

— Що, і все? Я ж наче відповідаю за все технічне забезпечення. 

Обличчя Тоні почервоніло, неначе перестиглий помідор, коли він набирав у легені повітря:

— ГЕТЬ З МОЇХ ОЧЕЙ!

Навздогін Джой, що бігом зірвалася з місця, нісся гучний регіт. Та вона й сама сміялась. 

Отже, Марго, де може бути Марго. Насправді — будь-де, доки там є люди, щось, що можна випити, з’їсти, щось, що впливає на мізки і, може, хтось достатньо відкритий до швидкого невибагливого сексу. Починаючи з невеликого самопального,ги-ги, пального, бару і закінчуючи чимсь середнім між цирком та притоном, знати б що воно в біса таке взагалі. 

Поки Джой стояла замислившись на перехресті, повз неї проїхав абсолютно чарівний велосипедний кортеж із динозаврів та котів. Як їй здалося, всі вони рухались від виставки сучасної скульптури до якоїсь вистави на ходулях, найпомітнішої серед усіх «живих» витівок, які сюди привезли. Фестиваль і справді був дивним місцем. 

Чарвіним, в кількох сенсах навіть.

Але дивним.

Хм, цікаво, а скільки знадобиться людей із натовпу, щоб скомпенсувати потік чистої магії з Тверді, якщо жоден із них не має здатностей ані підпалювачів, ані направлювачів? Чи вийде гармонізувати їх настільки, щоб вони створили Потік достатньої сили для фізичного перетворення? 

Ніхто ж не помітить, якщо один дивак зникне, а на його місці з’явиться дивачка?

Та ну. До біса. 

Джой уже вирішила для себе, що житиме з наслідками свої рішень, аж поки сама не зрозуміє, як їх позбутись. Та і не на часі це все, в неї буде все життя, а от в інших — лише ніч.

Вона всміхнулась, надягаючи окуляри.

— Нумо, ніжки, ходім по доріжці. Треба знайти Чарівника Смарагдового Міста і мізки для Опудала. 

— Ты отправил кого?! 

Мимо Руфуса пролетел блокнот. 

В гневе Эдит была страшна. Бросать предметы было ещё в порядке дел — как единственная, кто использовал гармонию собственного голоса, Эдит абсолютно случайно могла направить весь Туман в области и устроить взрыв. В экстренной ситуации она была абсолютно незаменима, но в любой другой — источником чудовищного хаоса. Новоприбывшие испуганно жались к стенам, старожилы даже внимания не обращали. 

Мало-помалу полуподвальное помещение наполнялось людьми. Первыми пришли близнецы-направители, использовавшие двойную гармонию для управления потоком. За ними — весёлая компания возжигателей, которые как собрались однажды в фолк-группу, так и не расставались. Милая пара туманницы и твердницы — Долорес и Элль — обе в прошлом выпускницы консерватории, которые должны были замести следы. Ещё несколько разномастных магов. И один Руфус — тушитель. 

Эдит традиционно лютовала. 

— Как ты мог отправить именно её?! Из всех возможных! — Она взмахнула рукой, разбив случайную чашку. — Будто ты никогда с ней раньше не работал! Она ненадёжна, непредсказуема…

— О ком это она? — Шёпотом спросил парнишка с гитарой у близнецов.

— О Лили, — ответили те хором, продолжая раскладывать Таро. 

— Старая подруга Руфуса. Представь себе безумного гения с телосложением профессионального бойца WWE, которая при этом не интересуется ничем, кроме своих теорий, — прошептала в ответ Элль.

Наверное, после этой тирады должно было последовать долгое или хотя бы внятное объяснение, но его так никто и не услышал. Эдит прервала все попытки Руфуса заговорить, стоило тому только открыть рот:

— Знаешь что? Разбирайся сам, — по дороге к лестнице из подвала она подцепила сваленные в угол куртку и рюкзак. — Мне надо перекурить это всё. 

С грохотом захлопнулась стальная дверь вверху лестницы. Повисло неловкое молчание. Только благодаря привычке Руфус сжал кулак и увёл остатки Пламени в землю, позволяя тому превратиться в Твердь. Казалось бы, прошло уже несколько лет, Эдит уже могла бы отпустить, забыть и сдвинуться с мёртвой точки, но она всё ещё, как заведённая, крутилась в прошлом. Обе они были абсолютно бесценны и незаменимы, но одной было на многое плевать, а другая жить не могла без официального разрешения проблем.

— Руф, — из угла рядом с кофеваркой послышался голос юных твердников, с которыми группа Руфуса уже раньше работала, Сэмми, кажется. — Может, объяснишь остальным, что происходит? Без объяснений люди как бы пугаются. 

— Нет, — отрезал тот, массируя длинными тонкими пальцами переносицу. — Это абсолютно ни к чему. Эдит просто надо потухнуть. Главное — успех операции. Со всем остальным разберёмся позже.

Насправді довго ходити не довелось. Як і підказала інтуїція, Марго знайшлась в барі, сидячи на колінах в якогось, щоб не брехати, дядька. Джой присіла коло стійки та опустила підборіддя на сплетені пальці. Наступні кілька хвилин вона провела, відганяючи від себе нав’язливу підстаркувату старлєтку, яка причепилася до «гарного хлопчика». Хоча відповідь, що хлопчиків Джой не знає, а дівчинка чекає на подругу, не допомогла. 

Це було майже п’ять годин тому, за які, як виявилось, можна встигнути зробити кілька скульптур, два гіпсові зліпки грудей — по одному на кожну, спробувати щось галюциногенне і майже протверезіти та доробити клятий звіт. В спеку, в самому епіцентрі безумства та тримаючись виключно на енергії кави та бринінні Тверді під ногами, Джой відчувала себе як ніколи живою. Шкода, що вже наступного дня їй доведеться зникнути. Принаймні в них всіх буде Сара Бергман. Особливо у Марго, яка нагадуватиме Тоні, кого саме вона затягла до команди, до кінця свого життя. 

Вони саме сиділи під сценою разом із купкою чи то фанатів, чи то незацікавлених зівак, спостерігаючи за фінальним саундчеком. Марго щось говорила в порожнечу між вухами Джой, зрідка тицяючи в якогось із членів гурту. Насправді Джой це все не надто цікавило, вона лише мусила впевнитись, що котрась із деталей не спрацює раніше за потрібне, але все ще ввічливо робила вигляд, що слухає стрекотіння подруги. Пинаймні до того моменту, як її під ребро не штрикнув гострий лікоть. Джой зойкнула:

— Та що? — Вона потерла бік під футболкою. В тої Марго сили, наче в кошенятка, чого ж так боляче!

— Що, що! — Передражнила її дівчина, вистромлюючи язика. — Третій раз вже питаю: тобі хто з гурту подобається? 

Що?

Джой перепитала вголос, намагаючись зібрати думки в купу:

— Вибач, що?

З богку Марго почувся сповнений болю та страждань стогін.

— Боже мене збав… Ось, — вона силоміць повернула Джой обличчям до сцени. — Отуди дивись. Дивишся? Ну от тепер скажи, на кого. 

Там розігрівався той самий гурт, який так довго не міг доїхати до місця призначення. Вокаліст, басистка, барабанщик, гітарист та хтось іще, саме відійшов від синтезатора, на сцені не було. Нічого незвичного або дивного. 

А, Потік забери, вона у фізичному плані! Ну, якщо придивлятись, то у басистки були гарні ноги, об’єктивно гарні. А от інструмент вона тримала наче впере в житті. Вокаліст був нічого, високий, навіть вищий за Джой, з гарним темним волоссям. Але теж, поки що ніхто на повну акустику не ввімкнув, тож голос було не чути. Інші наче не виділялися.

— Навіть не знаю, я ще не чула як вони грають, — Джой розвела руками. Справді, що їй було робити? Не брехати ж.

Марго подивилася в її бік з виразом розчарованої матусі на обличчі. 

— З тобою не цікаво, — вона зітхнула. — Говориш лише про якісь магічні теорії, я такої маячні навіть не чула ніколи. Ти ніколи не казала ані хто тобі подобається, ані чому. Як мені з тобою пліткувати?

Джой усміхнулась.

— Голоси. Завжди голоси.

— Ты Сэмми, да?

Сэмми чуть приподняли бровь, когда к ним обратился парнишка с гитарой, может, чуть старше их самих на вид.

— Допустим, — парнишка замялся, уставился в пол, явно неуверенный в том, как продолжать этот разговор. Сэмми закатили глаза. — Давай с простого. Тебе Элль сказала, как меня зовут?

Парень кивнул. Сэмми опёрлись на стол, задумчиво рассматривая любопытного новичка. 

Ещё один кивок. Интересно, и чего он так тушуется? Не знает, как говорить, что ли? Или просто всем сразу перепуган? 

Немного подумав, Сэмми решили, что всё же от одной истории хуже не станет. По крайней мере, новичок перестанет задавать глупые вопросы, да и не нарвётся с ними на кого не надо.

— Ладно. Лили тут вроде как на правах тотемного животного. Меня при этом не было, Руф позже позвал, но она иногда объявляется с очередной безумной идеей, типа того, что Твердь можно использовать вместо гитарных пьез для прямого усиления сигнала. Кажется раньше работала на М4-Тек, но разочаровалась в их методах и ушла. Сказала как-то раз, что их изобретения не помогают, а ограничивают возможности. С тех пор в основном занимается исследованием состояний и как можно использовать их, а не управлением. В основном.

— И всё? — Почти что разочарованно спросил парень, который успел заслушаться.

— Я знаю, что она пыталась временно изменить Пламенем тембр голоса, но не справилась и попала под раздачу, повезло, что только внешне, кто знает, что бы было, если бы магия затронула органы. Что было с Эдит — уже нет.

— Эдит не знала, что её внешность — результат искажения. Она влюбилась, поняла, что ей не отвечают взаимностью и обиделась. Конец, — закончил вместо Сэмми Руфус. 

Они обиженно посмотрели на мужчину.

— Спасибо, это было следующим пунктом. 

Руфус проглотил шпильку. Сверился с часами. Потом с другими. Сверившись с третьими — громко хлопнул в ладоши, привлекая к себе внимание.

Пора.

Все завжди починалося з музики. 

Голос нісся над натовпом, заряджав, керував ним. Підкріплений ритмом гітари і барабанів, сповнений емоцій, які самотнього слухача знесли би з ніг. Хтось казав, що музика служила для керування магією. Це було не так. Музика була магією сама по собі. 

Джой нерухомо стояла в самому серці натовпу і насолоджувалась моментом. Люди хитались, неначе хвилі в океані. Жодного страху, жодної ненависті. Незнайомці, що вперше зустрілися сьогодні ввечері, були лише на одну ніч найближчими друзями. Закохані, що ставали ближчими з кожною секундою. Вороги, що ненадовго дійшли до примирення. І магія, від якої гули кістки.

Час настав. 

Джой глибоко вдихнула. Досить було лише відчути, потягнути за ниточку розсіяного Туману, обгорнути її навколо пальця і відпустити Потоком. А де один Потік, там і інший: більший, ширший, сильніший. 

Справа була не в джерелі звуку і не в його типі, з тим самим успіхом можна було по-звірячому волати і лупити у відро, і магія все одно би відізвалася. Насправді в основі всього лежав резонанс. Із Потоком, створеним Джой, резонувала вся пустеля. 

Дихай, дівчинко, зосередься. Ти ж не хочеш знов випустити Потік з-під контролю, створити випадкове Полум’я та перетворити когось іншого на того, ким вони не захотять бути?

Джой примружилась, переправляючи фокус на меншу Твердь, ту, що вона власними руками встановила в акустичне приладдя. Ніхто не казав, що Твердь мусить бути грунтом. Іноді з неї виходять чудові мембрани мікрофонів, наприклад. 

Потік, багаторазово підсилений резонансом інструментів, що складалися в дивну динамічну гармонію, ледь не зніс Джой з ніг. Вона засміялася, відчуваючи, як магія наповнює і проходить крізь її тіло. Такого неймовірного резонансу вона не могла навіть передбачити, щось багаторазово перевищувало всі розрахунки.

Найкраще відчуття в усьому всесвіті. 

Группа расположилась в заброшенном корпусе фабрики напротив основного офисного здания М4-Тек. 

Руфус пытался не показывать напряжение, но нервы всё же подводили — в пальцах крутились стеклянные чётки. Поток мог появиться в любую секунду. Когда Лили вызвалась на эту миссию, всё, что оставалось — это довериться ей. Признавать не хотелось даже ему, но всё же её увлечённость могла многого стоить. В прошлый раз он едва смог вытащить её из эпицентра Пламени, устроенного с целью проверить силу искажений.

Первой поток заметила Эдит, когда у её ног закружились листья, принесенные ветром. Затем близнецы. Поток нёсся прямо на них, заставляя Твердь дрожать вместе со стенами, а Туман собираться в причудливые узоры.

У собранной Руфусом команды не было времени отрепетировать хоть бы один раз — многие узнали подробности операции только утром того же дня. Но музыканты интуитивно подстраивались под гармонию Потока, разделяя его на множество частей и направляя через всё здание, от самых глубоких подземных этажей с лабораториями и до офисов совета директоров. 

Один из плюсов, когда имеешь дело с компанией, производящей, по сути, перехваленные камертоны — при должном желании можно заставить резонировать всё здание. Почувствовав свободу, Поток замер на месте, поглощая все подворачивающиеся на пути предметы, способные издавать звук. 

Пламя зародилось в испытательных лабораториях. Первыми из строя вышли образцы, не выдержав нагрузки. Затем вспыхнуло оборудование в фирменном магазине в лобби. С каждой секундой Пламя разгоралось всё сильнее, подпитывая само себя. 

Направители пытались сдерживать остатки Потока, не давая ему превратиться в магический шторм, возжигатели из последних сил переводили искажения от окружающей застройки на туманников, которые как могли быстро распыляли неиспользованные остатки магии и не пускали её в Поток.

Руфус смотрел на часы. Они шли неправильно. Слишком неправильно. В обратную сторону. 

За спиной у Руфуса вскрикнула Эдит. Из её носа шла кровь. Разом лопнуло всё стекло, осыпав людей осколками.

— Она выпала из гармонии! — Закричала Долорес, вцепившаяся в виолончель, как в спасательный круг. — Мы не сможем дольше сдерживать Поток, Лили направила слишком много!

— НЕТ! — Эдит взлетела над полом. Вокруг неё закрутилось маленькое торнадо из пыли и опавшей листвы. — Я смогу его держать!

—  Руфус, давай!

На него со смесью надежды и ужаса смотрело два десятка пар глаз. 

— Прости меня, Эдит.

Тушитель вытянул руку, ощущая бешенство Пламени на кончиках пальцев. Достаточно было просто позволить ему коснуться руки, подойти поближе, как дворовому коту, потереться о ноги, и оно становилось послушным и податливым. Магия циклична, что было одним — станет другим. Пламя в его руках снова превратилось в Поток, перехваченный твердниками. Звук через землю разносится быстрее — к утру даже самые вышколенные маги из М4-Тек не смогут понять, что произошло. Может, природный шторм, а может, спонтанная активация одного из их же устройств. 

С пола Руфуса поднимали трое. Одной из них была Эдит, с крайне виноватым лицом. Он даже не заметил, как именно упал. Лишь сидел на полу в осколках стекла и смотрел на руины корпорации.

Насправді фестиваль не спав навіть уночі. Але натовп, що лише пів години тому заповнював весь видимий простір навколо сцени, неначе вимер. Та й роуді мусили взятися за роботу лише під ранок. 

Джой сиділа на краєчку сцени і дивилась у пустелю. Десь там, принаймні вона сподівалась, хтось уже спіймав її Потік. Шкода, що вона не могла побачити, що буде далі. Лише дивитись на ворушіння кількох несплячих людських фігурок, одна з яких, та, що підіймалась боковими сходами, виявилась вокалістом гурту. 

— Гей. Крутий сет. — Краще вже було одразу зробити щось помітне.

Хлопець завмер на місці. Щось підказувало Джой, що він не очікував її побачити.

— Ага. Дякую. А ти?...

— Роуді, — Джой встала на ноги, ховаючи руки в кишені худі. — Власне, головна по техзабезпеченню.

— А. Добре. Ну, цей, дякую, ми давно не грали без ексцесів.

— Завжди рада.

Тиша. В’язка мерзенна неприємна тиша, сповнена погано прихованих вивчаючих погляді в її сторону. 

— Трясця, та не дивись ти так, дівчина я, дівчина! Що мені, штани зняти? Я ж можу і зняти, тіки ремінь дай розстібну! 

Він аж підскочив на місці, швидко червоючи від сорому.

— Ні! Вибач, справді, не хотів образити. Я трохи підвис, бо…

— Бо так і не скажеш? Я знаю, нічого страшного. Вже звикла, — Джой з посмішкою відмахнулась, швидко перескочуючи на більш приємну тему. — Тож… Як давно ви граєте? 

— Навіть і не знаю, — Хлопець помітно розслабився. З повітря наче зникла напруга. — Майже десять років, а здається, ніби вперше. Ніколи такого не відчував. Десь фестивалі на третьому все починає зливатися. Фани, сцена, музика, камери — геть усе однакове. Часом навіть замислюєшся — а може кинути це все? Не знаю, завести котів, дітей… Вибач, що тобі доводиться все це слухати. Сьогодні я вперше згадав, нащо співаю. Неймовірне відчуття.

Справді — неймовірне. 

Якби ж він тільки знав, що хтось відчував те саме, що і він. Хто зна, може, у хлопця був прихований талант направлювача. Може, цей неймовірний резонанс, що відчула Джой, був саме з ним.

— Знаєш, мені подобається такий хід думок. Може це магія пустелі так діє? 

— Може… Якщо тут є магія. А навіть якби і була — всі знають, що без обладнання і намагатись марно. 

А може, і не було там ніякого резонансу, хлопець, здається, геть нічого не знає. 

Залиш надію кожен, хто сюди заходить. 

За якісь нікчемні півстоліття монополія на магію вкоренилася настільки, що люди позабували, наскільки вона насправді проста у використанні. Ще й забули про кооперацію. Давно минулі шістдесяті та сімдесяті з нью-ейджем та ЛСД потягли за собою в небуття і бажання людей збиратися дещо нетверезою купою та просто співати. Експериментувати, перевіряти. Та робити взагалі хоч щось. Тепер правила встановлювали корпорації, а юні чародії й чародійки — у Джой тихенько сіпнулось око — витрачали купи грошей на автоматизовані камертони та октавні гармонізатори. Краще б на кілька занять з гітарою та голосом прогрузились, ну справді! Або до хору вступили. 

Напевно, тепер замислилась вже вона, бо тихе питання дістало її неначе з-під води.

— Можна запитати?

Джой знизала плечима, повертаючись до реальності. Колись, може, в наступному житті, в неї перестануть це питати: 

— Що с тобою сталось? 

— Коли я була, — вона зітхнула, проводячи долонею десь на рівні стегна, — отака, пішла гуляти до лісу. Сама. Бо, власне, а чого б і ні. Там на галявинці влаштувалася практикантка-запалювачка з купою камертонів. Хотіла причарувати хлопця, напевно. І ось вона чаклує, я вивалююсь із кущів, Полум’я виходить з-під контролю. Побічний єфект. Є свої плюси — зваблюються геть усі. І голитися не треба.

Йому ж не доведеться розповідати правду, так? Він же все одно ніколи не дізнається, це так сьогодні, не бесіда — ситуаційна примха. Хай краще вірить в нещасний випадок, а не в дурість. Тим паче, що свої висновки Джой вже зробила багато років тому, відмовившись від надії стати запалювачкою, після того, як її експеримент провалився. Полум’я треба гасити. 

— А мінуси?

Вона всміхнулась, вдивляючись у горизонт. 

— Окрім пласких грудей та плечей шириною з двері… Всім дуже швидко набридає цілуватися в стрибку. 

Хлопець злегка засміявся. В кутах очей з’явилися чарівні кумедні зморшки.

— До мене навіть не дострибують. — Він повернувся до неї з простягнутою рукою. — До речі. Я — Адам.

А може, і не примха. Зрештою, у хлопців голоси теж бували нічого. Вона потисла руку:

— Лілі Джой.