Постдрама

Театральні митці тисячу разів інтерпретували п’єси Шекспіра впродовж 400 років, а зараз шукають спосіб поставити у котрий раз «Гамлета», не зробивши це так, як було до них.

А якщо відкинути текст як фундаментальний елемент, навколо якого розгортається драма? Можливо, спробувати працювати над п'єсою, беручи за основу ідею та сенси, радше, ніж слова та моно-, діа-, полілоги?

Ось так, прагнучи справити ефект на глядачів без домінування тексту, театр класичний, що бере за основу написане й інтерпретує його, еволюціонував у постдраматичний, який є своєрідною реакцією на строкатий світ електронних медіа та попкультури, що дистанціюється від традиційних драматичних або розмовних вистав, відкриваючись для інших художніх, виконавських та медійних жанрів і технік.

Термін був введений театрознавцем Гансом-Тісом Леманом у 1999 році в його однойменній книзі «Постдраматичний театр». Леманн розглядає постдраму як нову театральну форму багатоперспективного сприйняття. Постдрама характеризується відходом від домінування детально прописаного тексту п'єс та від його обслуговування театральним колективом, а також використанням та поєднанням різнорідних стилів. У своїх найрадикальніших різновидах постдраматичний театр взагалі не має сюжету в класичному розумінні, а повністю зосереджується на взаємодії між виконавцем та аудиторією.

Постдраматичність має більшу палітру — наприклад, може створити зону пустоти. Тобто драматургійну напругу можна створювати через дію, рух, музику, а далі, у складному контексті, наприклад, геноциду чи насильства, настає сценічна пустота, де немає жодної дії. Є тільки простір суб’єктної довіри до глядача. До його права на паузу і нашого права на сценічну відсутність.

У Яна Фабра є вистава навколо ритуалу діонісій "Гора Олімп", яка триває 24 години. У якийсь момент перегляду цієї вистави ти розумієш, що тексти акторів та їхня фізична дія вже повторюються. Ніби нічого не відбувається, але саме перебування в цій атмосфері дає можливість подумати про попередні наративи, які там вкладені. Ти починаєш думати, навіщо взагалі сюди прийшов — бо любиш мистецтво? Цей марафон триває і триває, перформери танцюють, говорять, страждають, кохають, сплять, їдять, мріють, ходять в туалет між античними монологами. І ти починаєш ставити собі все більше й більше запитань. З часом вони стають більш особистими. Через десять годин ти неминуче починаєш думати про будову своєї ідентичності. Тобто ця нудьга, напруга й медитація стають частиною драматургії.

Раніше сценічний текст від імені умовно поганих і хороших героїв створювала одна людина в особі драматурга. А у постдрамі документ зіштовхує митців із низкою реальностей, які народилися в головах різних людей. Ти можеш тотально не погоджуватися з пропозиціями цих експертів реальності або губитися в них, але лише працюючи з ними, ти зможеш звести в опис те, що тебе оточує, зможеш по-справжньому віддзеркалити реальність, а не інтерпретувати її у себе в голові. Тобто глядач дивиться вже не тільки очима драматурга чи драматургині крізь режисерську призму й акторську подачу, а багатьма парами очей, крізь перформативну суб'єктність особистостей, що в принципі розширює його вміння дивитися на світ.

Світ ускладнився, театр є його віддзеркаленням, то чому б і йому не ускладнитися?