Порушення норм сучасної української літературної мови в телевізійних засобах масової інформації - Журналистика, издательское дело и СМИ дипломная работа

Главная

Журналистика, издательское дело и СМИ
Порушення норм сучасної української літературної мови в телевізійних засобах масової інформації

Проблеми якісної продукції в українському телеефірі. Негативний мовний матеріал, вилучений з телеефіру, та створення класифікації мовних помилок. Шляхи вдосконалення процесу редагування та підвищення рівня мовної грамотності вітчизняного телебачення.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Порушення норм сучасної української літературної мови в телевізій них засобах масової інформації
В останні десятиріччя у лінгвістиці спостерігається пожвавлення інтересу до проблем мовної культури телевізійних засобів масової інформації (ЗМІ), що пов'язано зі зниженням рівня якості телепродукції, яка щоденно виходить в ефір. Незважаючи на те, що дослідженню цієї проблеми присвячена велика кількість мовознавчих праць, багато аспектів залишається поза увагою науковців.
Проблема культури мовлення вітчизняних ЗМІ надто важлива. Слово з телеекрана має бути не лише засобом передачі інформації, але й фактором емоційного впливу на глядачів і взірцем правильної вимови, а текст, який вимовляється, повинен приносити глядачеві естетичну насолоду. На жаль, можна вказати лише на поодинокі українські телевізійні канали, що дбайливо ставляться до чистоти української мови.
Мова сучасних українських ЗМІ привертає до себе увагу багатьох науковців через те, що вона є багатющим джерелом для дослідження новітніх тенденцій у розвитку сучасної літературної мови. Одним із найпомітніших процесів, що відбуваються в ній сьогодні, є процес активного поповнення лексики, розширення меж сполучуваності слів, актуалізація лексем, що досі були на периферії. Лексика, як складова частина (рівень) мовної системи, тісно пов'язана із суспільно-історичним розвитком народу. Слова з'являються услід за новими предметами і явищами, коли виникає потреба їх номінації, і поступово зникають разом з ними або набувають нових значень.
Актуальність дослідження зумовлена підвищеним інтересом сучасної лінгвістики до вивчення мови телебачення, зокрема потребою детального висвітлення мовної специфіки телевізійних ЗМІ та її проблем загалом. На сьогодні ще немає ґрунтовного лінгвістичного дослідженння мови телебачення. Телевізійний текст - явище складне і вимагає нового підходу до свого вивчення. Водночас поза увагою дослідників залишилося комплексне дослідження порушень мовних норм на телеекрані, що дало б змогу вирішити широке коло мовознавчих інтересів. Саме тому проблема функціонування українського телемовлення сьогодні особливо актуальна. На ній неодноразово наголошено у працях А. Погрібного, С. Караванського, В. Лизанчука, О. Пономарева, С. Радчука, О. Білянської, М. Лесюка, Н. Бабич, С. Єрмоленко, А. Коваль, М. Пилинського, В. Русанівського, О. Сербенської, Н. Сологуб, Л. Хоменко та ін. У межах цього напрямку мову телебачення вивчають з погляду того, наскільки вона відповідає нормам літературної мови.
Мета роботи полягає у комплексному аналізі типології мовних помилок шляхом їх виявлення та систематизації, а також у визначенні основ лінгвістичної теорії, яка дає пояснення численній кількості нормативів, зафіксованих у журналістських матеріалах і дозволяє адекватно оцінювати мовні факти з погляду нормативності/ненормативності та функціональної доцільності і дає змогу розкрити причини появи помилок.
Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань :
- подати чітку типологію мовних норм;
- розкрити проблеми якісної продукції в українському телеефірі;
- систематизувати негативний мовний матеріал, вилучений з телеефіру, та створити конструктивну класифікацію мовних помилок;
- з'ясувати лінгвістичні та окремі причини появи мовних помилок;
- узагальнюючи результати дослідження, запропонувати раціональні шляхи вдосконалення процесу редагування та підвищення рівня мовної грамотності вітчизняного телебачення.
Об'єктом дослідження є мовні одиниці, що засвідчують порушення норм сучасної української літературної мови.
Предмет дослідження становлять зафіксовані у мовленні сучасного телебачення орфоепічні, лексичні, акцентуаційні помилки, а також русизми та суржик.
Специфікою теми зумовлено комплексний підхід до вибору методів дослідження: описовий, що передбачав опис мовних фактів; лінгвістичного спостереження над мовними явищами; зіставного методу і методу компонентного аналізу, порівняльно-історичного методу.
Наукова новизна роботи полягає насамперед у тому, що у ній вперше в українській лінгвістиці здійснено спробу комплексного аналізу феномена помилки у мові телевізійних ЗМІ. Відійшовши від традиційної констатації мовних помилок досліджено типологічні ознаки порушення мовних норм, з'ясовано причини їх виникнення.
Практичне значення одержаних результатів роботи полягає в можливості її багатоаспектного використання у практиці редагування медіа-матеріалів, під час укладання довідників і порадників. Результати, основні положення, термінологічний апарат можуть бути використані у процесі розробки навчально-методичних матеріалів із лінгвістичних дисциплін та при підготовці підручників і посібників з культури української мови.
Наукове дослідження базується на програмах таких українських телеканалів як УТ-1, Інтер, СТБ, ІСTV, 1+1, М1, ТЕТ та інших.
телебачення мовний грамотність помилка
1 . Поняття мовної норми в українській літературній мові
Проблема мовної норми - одна з найактуальніших і найскладніших проблем сучасної лінгвістичної науки. Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість - основна ознака літературної мови. Поняття норми ? не лише мовної ? за своєю природою прагматичне і відносне, проте аж ніяк не довільне і не суб'єктивне. Норми створюються людьми, однак вони створюються на підставі реальних суспільних законів. Історична залежність норми була завжди зрівноважена іншою її властивістю - відносною стабільністю, необхідною для нормального функціонування мови. У нормі відбувається відбір того, що вже або є в системі, або перебуває в ній у вигляді потенції. Вона вибирає те, що прямо чи посередньо є в самій системі (тому, власне кажучи, поняття норми і системи не протиставляються). Хоча норма і виявляється у сфері свідомого розвитку, це не заважає їй бути по-своєму закономірною, спиратися на систему, взаємодіяти з нею. У лінгвістичній літературі мовна норма визначається як «певна сукупність колективних реалізацій мовної системи, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку, які усвідомлюються ним як правильні і зразкові» [47, 126]. Інше визначення подається у тлумачному словнику: «Мовна норма - це сукупність найбільш придатних («правильних», «кращих») для обслуговування суспільства засобів мови, яка складається як результат добору мовних елементів… з існуючих, наявних, утворюваних знову чи добутих з пасивного запасу минулого у процесі соціальної, в ширшому розумінні, оцінки цих елементів» [15, 167]. За визначенням відомого мовознавця О. Пономарева «Норми літературної мови (літературні норми) - це «сукупність колективних реалізацій мовної системи, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку й усвідомлюваних ним як правильні і зразкові» [49, 201]. Літературні норми являють собою історично зумовлені, відносно стабільні реалізації мовної системи, такі реалізації, що закріплені в кращих зразках мовотворчості і яким віддає перевагу освічена частина суспільства; вони є ідеалізованим втіленням того загального, що вважається обов'язковим у незліченних конкретних актах мовленнєвої комунікації поміж окремими індивідуумами.
- системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);
- історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);
- соціальною зумовленістю (виникають у зв'язку з потребами суспільства);
- стабільністю (не можуть часто змінюватися).
Із поняттям «мовна норма» тісно пов'язане поняття «культура мови», яке визначається як «прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок» і ґрунтується на бездоганному знанні мовних норм [58, 109] або як «ступінь відповідності нормам вимови, слововживання та ін., установленим для певної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні» [33, 232]. Якщо норма існує на рівні «правильно-неправильно», то культура мови - на рівні «краще, точніше, доречніше». Опанування нормами сприяє підвищенню культури мови, що є свідченням культури думки та загальної культури людини.
Для культури мови - як галузі сучасного мовознавства - поняття мовної норми конкретизується як «історично зумовлений і відносно стабільний мовний факт, який відповідає системі і являє собою єдину можливість чи найкращий для цього конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку з співвідносних фактів загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування. Сукупність літературних норм з цієї точки зору - «літературна норма» як збірне поняття - дорівнює поняттю «літературна мова» [34, 118]. Ці норми безпосередньо відображають факти системи мови і належать до найбільш обов'язкових. Порушення їх утруднює спілкування (такі грубі помилки для мови телебачення не типові; якщо вони й трапляються, то переважно як наслідок недогляду, як випадковість).
Оскільки лінгвальна діяльність проявляється у різних формах і на різних рівнях, то й мовні норми бувають різних видів і типів. По-перше, є норми місцевих (територіальних) та соціальних діалектів. Норми діалектів (діалектні норми) - це також історично зумовлені, відносно стабільні реалізації мовної системи, але такі реалізації, які закріплені в територіально або соціально обмеженій мовленнєвій практиці. Носій певного діалекту завжди має конкретні уявлення (здебільшого суб'єктивні) про деякі особливості свого мовлення, що сприймаються ним на літературному або інодіалектному тлі, як норми цього мовлення. Діалектні норми - це «природні» норми, вони складаються стихійно і коригуються лише інтуїтивними уявленнями мовців про правильне і неправильне в певному діалекті; вони, на відміну від літературних норм, характеризуються ослабленою імперативністю та недостатньою усвідомленістю, меншою функціональною і стилістичною диференціацією, більшою проникністю і надлишковою варіантністю. По-друге, є норми різних рівнів мовної системи, тобто норми лексичні, фразеологічні, словотворчі, фонетичні (акцентологічні, орфоепічні) та граматичні (морфологічні й синтаксичні). Ці норми представляють історично зумовлені, відносно стабільні реалізації мовної системи, що закріплені мовленнєвою практикою в ієрархічних ярусах даної мови. По-третє, є норми стильові, міжстильові та стилістичні.
Функціонально-стилістичні норми виявляються на всіх рівнях мови, проте найочевиднішими вони є на рівні лексики і фразеології, оскільки лексичні і фразеологічні одиниці мови досить чітко закріплюються за окремими стилями (хоча й уживаються за межами цих стилів). Використання їх поза межами стилю може бути стилістично виправданим і ґрунтується саме на тому, що читач відчує і правильно зрозуміє причину відступу від норми. Як зазначав Л. Щерба: «коли чуття норми виховане у людини, саме тоді вона починає відчувати усю чарівність обґрунтованих відступів від неї…» [29, 114]. У художніх текстах такі відступи від норми - одна з ознак стилю. Для мови телебачення вони сприймаються як обґрунтовані й доречні лише в тих жанрах, які за всім комплексом своїх мовних параметрів наближаються до художнього мовлення, наприклад: нарис, фейлетон, політичний памфлет та ін.
Розглянемо конкретно мовні норми, порушення яких часто зустрічаються у мові сучасного телебачення.
Орфоепічні норми регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень та наголошення слів. Порушеннях літературної норми найчастіше відбувається в таких випадках:
- тверда вимова шиплячих: чай, чому, Польща (а не [чьай], [чьому], [Польщьа]);
- дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються: гриб, репортаж, любов, раз, лід (а не [грип], [репорташ], [любоф], [рас], [літ]);
- голосний о ніколи не наближається до а : молоко, потреби, дорога (а не [малако], [патреби], [дарога]);
- літера щ передає звуки [шч] : вищий, що (а не [висший], [шо]);
- буквосполучення дж, дз передають злиті звуки: сиджу, кукурудза (а не [сижу], [кукуруза]);
В українській мові слід розрізняти г і ґ. Літера ґ була вилучена з правопису в 1933 році, але третім виданням 1990 року поновлена. Проте не всі слова з буквою ґ зафіксовані у новому виданні. Найповніший список з літерою ґ подається в «Орфографічному словнику української мови», яким варто користуватися, оскільки сьогодні втрачена літера вживається не лише згідно з нормою, а й на власний розсуд мовців, наприклад: біоґрафія, моноґрафія, орґанізація, але, ґрунт, підґрунтя. Літера ґ передає звук ґ: обґрунтування, ґатунок (а не обгрунтування, гатунок) [51, 23].
Акцентуаційні норми в українській мові цілком сформовані, але найменш усталені, оскільки на наголос впливають діалекти та інші мови. Дедалі скорочується в українському слововживанні кількість діалектних слів з дублетним наголосом. Слід пам'ятати, як правильно наголошувати: захвор і в, багатораз о вий, податк о вий, бос о ніж, н е нависть, нов и й, близьк и й, чотирн а дцять, т е кстовий, м а буть, завжд и , літ о пис, б а йдуже, в и падок, п і дуть, р а зом, пр и ятель, п о каз.
Лексичні норми встановлюють правила слововживання. Вони відзначаються не тільки стабільністю, а й рухливістю. Лексичні норми фіксуються Словником української мови в 11-ти томах; Російсько-українським словником у 3-х томах; Орфографічним словником української мови та іншими. У лексиці офіційно-ділового стилю часто вживаються кальки з російської мови, що є наслідком недостатнього опанування лексичними нормами, невмілого використання синонімів.
Функціонування переважної більшості кальок в українській мові теоретично обумовлене відповідними словотворчими моделями, наприклад: підприємство, співіснувати, багатогалузевий тощо.
Граматичні норми передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень. Наприклад, у сучасній українській мові обмежено вживаються активні дієприкметники теперішнього часу, які під час перекладу з інших мов, зокрема з російської, замінюються прикметниками або іменниками:
Мовознавча наука як і будь-яка інша, існує не лише в собі і для себе: її результати через різні канали повинні поширюватись назовні ? в середовище неспеціалістів. Одним з таких популяризаторів, а одночасно й кодифікаторів мовознавчих знань мало б бути телебачення. Упродовж 90-х рр. ХХ ст. та початку ХХI ст. засоби масової комунікації України зазнають надзвичайно великих змін у своїй діяльності. Йдеться про стратегічні й тактичні організаційні, матеріально-фінансові, творчі, морально-психологічні трансформації вітчизняних мас-медіа. Подібні зміни властиві й українському національному інформаційному радіомовленню. Навіть людина (споживач інформаційного продукту), яка здебільшого не втаємничена в особливості функціонування певної системи, протягом останніх 10-15 років не могла не помітити одну із найвагоміших і найкардинальніших змін у практиці українського радіомовлення - журналістське, редакторське ведення, а не дикторське озвучення інформаційної програми. Журналістів, які здійснюють підготовку та ведення інформаційної програми, називають ведучими або модераторами. Перед такими особами - ведучими-радіожурналістами - постає високе й благородне завдання - створити високоякісний інформаційний або інформаційно-аналітичний продукт. Саме він мав би стати для численної аудиторії українських громадян шляхом до повсякденного об'єктивного, якісного та повного сприймання й пізнання навколишнього світу. Носіями цього інформаційного високоінтелектуального продукту мають бути, безперечно, журналісти, ведучі телепрограм, диктори та ін. Дослідник культури і техніки мовлення в телерадіожурналістиці Ю. Єлісовенко справедливо зазначає: «…в цій професії виявляється важливим не лише те, що говориться, а й обов'язково те, як говориться. У певному розумінні це є специфікою телерадіожурналістики, бо неправильно вжиті в ефірі наголос, вимова, слово можуть спотворити зміст і мати непередбачені наслідки. До того ж, будь-які порушення техніки усного мовлення миттєво позначаються на культурі мови журналіста і цілком обґрунтовано викликають недовіру як до нього самого, так і до результатів його професійної діяльності» [23, 170]. Не викликає заперечень, що втратити довіру слухачів - це серйозне професійне випробування для ведучого, яке витримують не всі. Особливу увагу привертає мовлення телеведучих. Адже з допомогою засобів мови вони не лише інформують, а й впливають на мову, мовні норми (вимову, мелодику), словниковий запас глядачів. Така наука телеефіру часто результативніша, ніж мова школи, підручників і т. п. Для українського телебачення характерне порушення таких норм сучасної української літературної мови: орфоепічних, лексичних, акцентуаційних, морфологічних та ін. Ведучі та диктори часто несвідомо нехтують нормами української літературної мови.
У програмах телебачення нерідко можна спостерігати порушення орфоепічних норм. Орфоепія - складова частина тих засобів, які створюють естетику мовлення, а особливо коли йдеться про гармонійне виховання особистості, маючи на увазі музичну освіту, вміння розуміти світ мистецтва, знання іноземних мов, фізичний розвиток. Незнання правил орфоепії не дасть змоги повною мірою реалізувати себе як самодостатню особистість. Рідко говорять про необхідність досконалого володіння рідною мовою. Але ж мова - це те, що виявляє сутність людини, і тому на мовне виховання слід звертати особливу увагу. Навчання правильної вимови необхідне такою ж мірою, як орфографії та граматичних правил. Передусім це стосується мовленнєвої практики людей так званих «публічних професій», до яких належить, безумовно, і журналістика в усіх її проявах. У мовленні дикторів найбільше вражають слух помилки фонетичного плану. Зокрема, це порушення правила чергування у-в, і-й, варіантів прийменника з, із, зі . Мало що залишається від славнозвісної милозвучності української мови. Це можна пояснити засиллям російської розмовної мови, що впливає на особливості вимови звуків, а також дефекти вимови, пов'язані з будовою мовного апарату журналіста чи диктора.
В одній зі своїх праць Юрій Єлісовенко виділяє «три руйнівні тенденції» щодо порушення норм вимови ? це «фекання», «шокання» і «цікання» [23, 170] і демонструє це на прикладі телеканалу «Інтер». Оскільки журналісти однієї з найважливіших інформаційних програм будь-якого каналу, тобто новин, створюють свої сюжети спочатку для російськомовних «інтерівських» «Подробностей», а потім подають у перекладі для українськомовних «Подробиць». Як наслідок ? м'які шиплячі, акцентуаційні та інші порушення, наприклад: ч ь отири, ш ось, розпоча ф ся, опанува ф , зрозумі ф , вип а док, л е гкий, черг о вий і т. п.
Однією з багатьх проблем є неправильна вимова голосних та приголосних звуків. Із спостережень за українським мовленням у телевізійних ЗМІ виявлено такі типові помилки:
1. Вимова звука а замість о (акання) в таких позиціях:
а) у прізвищах на - е нко, - о в Н. в. однини:
б) у прислівниках та збірних числівниках на - о :
кардинальн а змінився кардинальн о змінився
св а їм пацієнтам св о їм пацієнтам
2. Вимова звука у замість о (укання) в різних позиціях:
3. Вимова звука и замість і в різних позиціях:
4. Вимова звука і замість е на початку слова (навіть за умови йотації)
ї вропейське виробництво є вропейське виробництво
5. Вимова звука і замість и в різних позиціях:
близько вісімнадцят і близько вісімнадцят и
Орфоепічною вимогою української літературної мови є набуття нею милозвучності. Досягається це шляхом використання чергування префіксів і прийменників у - в та сполучників і - й, наприклад: земля й небо, думки й почуття. Як бачимо, нескладовий голосний, що походить з і вимовляється на місці сполучника і після слова, яке закінчується голосним. Сполучник і використовуємо ж як сполучник між двома приголосними: вітер і дощ, використання сировинних і трудових ресурсів. Грубою орфоепічною помилкою є вимова на місці букви і-й і навпаки замість й-і, що призводить до затруднення мовлення, а далі й до його помилковості.
Ще однією орфоепічною помилкою у вимові приголосних, є тенденція до оглушення дзвінких звуків. Дзвінкі шумні приголосні в кінці слова та в кінці складу перед глухим приголосним в українській мові вимовляються дзвінко. Оглушення дзвінких приголосних у літературному мовленні не допускається, окрім окремих слів: вогко, легко, кігті, нігті.
1. Оглушення дзвінких приголосних звуків у кінці слова, у позиції перед глухим, деякими губними й сонорними приголосними звуками та на межі слів:
рі с ке с ростання рі з ке з ростання
- «Я маю вам віддати при[с],» (Мирослав Кувалдін, ведучий програми «Міністерство прем'єр» («М1»);
- «У номінації перемі[х]…», (Дмитро Єфименко, ведучий програми «Inside» («ТЕТ»).
2. Вимова звука ф замість ў ( у нескладотворчого, графічного в ). Про оглушення нескладотворчого ў варто говорити окремо. Якщо оглушення дзвінких приголосних як таких можна ще якось пояснити та виправдати, то заміна сонорного звука [в] на неприродний для української мови звук [ф], що призводить до втрати милозвучності, на нашу думку, спричинена виключно впливом російської мови.
побувала ф Парижі побувала ў Парижі
- «Вони поїдуть або [ф] Туніс, або [ф] Туреччину» (Ігор Пелих, ведучий програми «Галопом по Європах», «ICTV»);
- «У моєму міністерстві з'яви[ф] ся джекпот» (Мирослав Кувалдін, «М1»).
3. Вимова м'якого приголосного звука т' як ц':
4. Окрім оглушення дзвінких, не менш загрозливою у мовленні ведучих телепрограм є тенденція до вимови м'яких шиплячих. Згідно з літературними нормами української орфоепії, шиплячі приголосні завжди вимовляються твердо, не враховуючи окремі позиції. Однак для деяких телевізійників вимова м'яких шиплячих, мабуть, вважається нормою.
- «У вас є якісь докази того, [ш'ч'о] я маю вам віддати приз?» (Мирослав Кувалдін, «М1»);
- «Ви ба[ч'і] ли?» (Ігор Пелих, «ICTV»).
З іншого боку, у мовленні окремих ведучих помітно зовсім протилежну тенденцію. Йдеться про «надуживання» твердих шиплячих, коли ведучі, намагаючись дотримуватись вимовних норм, іноді, образно кажучи, перегинають палицю. Наприклад:
- Тетяна Рамус, ведуча програми «Nota bene» на телеканалі «ТЕТ»: «…є ре[чи], яких ми не робимо»;
- Ольга Горбачова, ведуча передачі «Мелорама» телеканалу «Інтер»: «До ре[чи]»;
- Ольга Герасим'юк, ведуча ток-шоу «Без табу» на каналі «1+1»: «У нашій переда[чи]»;
- Катерина Могильна, журналістка програми «Inside» телеканалу «ТЕТ»: «Варто частіше дивитися співрозмовнику в о[чи]».
5. Мяка вимова приголосних перед голосним е :
Щодо оглушення приголосних на кінці слова, то воно пов'язане з поганою роботою мовного апарату, бо для того, щоб зберігати дзвінкість у кінці слів, треба виробити звичку до цього. Тому що збереження дзвінкості потребує постійної роботи над технікою мови. Оглушення дзвінких
звуків у середині слова - явище неоднозначне. В цьому випадку можна, з одного боку, погодитися із Л. Прокоповою, котра на основі свого експериментального дослідження дійшла висновку, що «в українській мові можна констатувати наявність часткової регресивної асиміляції за глухістю під впливом глухих приголосних або беззвучної паузи». Відтак у словах «глибше», «необхідна», «розкіш» ми можемо констатувати регресивну асиміляцію за глухістю. Такої ж думки дотримується і мовознавець
Л. Хоменко. Вона розглядає оглушення приголосних не як помилку, а як варіант, посилаючись на тих дослідників, котрі у різний час фіксували це явище (Є. Кроткевич, П. Тимошенко, А. Москаленко, І. Зілинський). Є. Кроткевич у 30-х роках писав про те, що якщо в слові збігаються два приголосних звуки, то перший вимовляється часом неясно, глухий приголосний перед дзвінким переходить у дзвінкий, а дзвінкий перед глухим - у глухий. Натомість М. Наконечний відносить підміну дзвінких шумних приголосних глухими до фонематичних помилок. За словами дослідника, «дзвінкі шумні приголосні в українській літературній вимові не обмежені певними позиціями в слові (тільки на початку складу перед глухими приголосними вони переходять у глухі), і кожна їх заміна глухим приголосним є фонематичною помилкою» [20, 104].
Таким чином, з одного боку, можна припустити, що оглушення дзвінких приголосних є природним для української вимови. Адже назване явище характерне для багатьох південно-західних говірок. З іншого боку, слід ураховувати, що норми української літературної норми базовані на центральних діалектах, де зберігається дзвінкість. У зв'язку з цим виникає чимало дискусій у колі мовознавців стосовно нормативності чи не нормативності оглушення приголосних.
Практичне значення орфоепії винятково важливе, оскільки дотримання орфоепічних норм, як й інших літературних норм, удосконалює мову як засіб спілкування, полегшує обмін думками. Унормована вимова є однією з ознак культури мовлення. Зрештою, у якому б розумінні ми не розглядали поняття орфоепії, можемо сміливо зауважити, що вона є складовою частиною культури мовлення та загальної культури людини. А тому порушення орфоепічної норми веде до зниження культури як окремої людини, так і цілого суспільства. У нашому випадку окремою людиною виступає людина публічна, зокрема телеведучий, помилки якого можуть призвести до мовної деградації цілого суспільства, себто глядачів.
2.2 Порушення акцентуаційних норм сучасної української літературної мови
Правильність наголошування є однією з ознак культури мовлення. Однак, часто у мовленні ведучих трапляються помилки у наголошуванні слів. Акцентуаційні помилки разом із гугнявою, монотонною манерою ведення програми створюють враження, що перед мікрофоном - байдужа та нецікава людина. Причина, як і в попередньому випадку, полягає у незнанні, рідше у небажанні дотримуватися літературних норм.
При виробленні акцентуаційних норм українська мова має набагато більше труднощів, ніж у формуванні лексики. Пояснюється це строкатістю наголошування в різних говорах нашої мови, а також упливом сусідніх мов, насамперед російської та польської. Ще один чинник, що не сприяє закріпленню нормативного наголошування серед широкого загалу мовців, - надуживання в творах багатьох авторів, особливо сучасних, поетичними вільностями. Нерідко це зовсім не поетичні вільності (себто відступи від норм, зумовлені стилістичними або ритмомелодичними міркуваннями), а просто мовна безграмотність та неохайність [17, 22].
У всіх цивілізованих народів акцентуаційним зразком є мова акторів національних театрів та кіно, мова дикторів радіо й телебачення. Нам, українцям, у цьому, як і ще багато в чому, не пощастило. Незважаючи на те, що ми дали світові Олександра Довженка, фільмів доброю українською мовою бачимо мало. Значна частина представників сучасного українського театру - не українські артисти, а люди, що грають роль українських артистів, бо розмовляють українською тільки на сцені. На радіо й телебаченні справи в цій галузі ще гірші. Коли, наприклад, в українському слові є подвійний наголос, вибирають спільний з російським: завжд и, догов і р, алф а віт (рос. всегд а , догов о р, алф а вит), хоч природніші традиційні наголоси: з а вжди, д о говір. Наголос у слові алфав і т на другому складі основний у нашій мові, бо збігається з грецьким алфав і тон, від якого походить українська лексема [44, 109].
Буває, що й не подвійний, а єдиний український наголос, не схожий на російський, замінюють останнім. Причому не лише недосвідчені молоді коментатори, а й диктори з чималим стажем. Замість Гар а сим, Гер а сим (Гар а симович, Герасимович) вимовляють Герас и м (Герас и мович). Замість общ и на (первісне дородове об'єднання людей) уживають о бщина в словосполученні палата о бщин, демонструючи до того ж незнання лексичних норм, бо українською мовою можна сказати тільки палата громад, коли йдеться про парламент Великобританії.
Займенники той, цей у родовому відмінку однини мають наголос на закінченні - тог о , цьог о . А коли їх уживають із прийменниками, то наголошують на першому складі: до (після) т о го (ць о го). Деякі диктори радіо й телебачення ставлять наголос завжди в кінці: тог о (цьог о ) і до тог о (цьог о ).
Джерелом розхитування акцентуаційних норм є також необґрунтоване перенесення діалектних наголосів у літературну мову. Останнім часом чуємо імперськ и й та ринков и й. Треба пам'ятати, що ці прикметники мають наголос на тому самому складі, що й іменники, від яких вони утворені: імп е рія - імп е рський, р и нок - р и нковий. Поширені в розмовному мовленні варіанти імперськ и й, ринк о вий або ринков и й є ненормативними.
Зазначимо, що чимало українців не вміє правильно наголошувати навіть своєї самоназви та похідного від неї прикметника. Наголос Укр а їна, укр а їнець, укр а їнський з погляду загальнонародної мови діалектний, а з погляду літературної мови застарілий. Сучасна акцентуаційна норма припускає єдино можливий наголос на третьому складі ? Укра ї на, укра ї нець, укра ї нський. Завдяки академікові Л. Булаховському таке наголошення закріпилося і в сучасній російській літературній мові ? Укра и на, укра и нец, укра и нский; порушують його здебільшого українці, котрі відмовилися від рідної мови і стали «російськомовним населенням».
Найчастіше у телевізійних програмах неправильно вживають слова новий, випадок, середина, ненависть, текстовий, фаховий та ін. В телевізійному мовленні раз по раз чуємо н о вий. Колись це слово справді мало два наголоси, але вже давно наголошення на першому складі вважається ненормативним. Тим, хто хоче навчитися українських наголосів, треба більше читати поезії видатних майстрів нашого письменства: «Нов е життя нов о го прагне слова» (М. Рильський); «Щоб пісні мої стали нов и ми, Як налагодить струни мої?» (В. Сосюра) [28, 44].
Слово «в и падок» у літературній мові завжди мало і має тільки один наголос - на першому складі. Воно належить до цілої низки подібних щодо творення слів з наголосом на префіксі ви - : в и балок, в и няток, в и росток, в и селок, в и сновок тощо. Отже, наголос вип а док невластивий для української мови. Слово нен а висть, а також усі похідні від нього (нен а висний, нен а видіти, нен а виджу й ін.) у літературній мові мають наголос на складі - на- Цей наголос власти
Порушення норм сучасної української літературної мови в телевізійних засобах масової інформації дипломная работа. Журналистика, издательское дело и СМИ.
Реферат по теме История государства и права России (полный курс)
Лабораторная Работа 2 11 Класс
Эссе Этика Делового Общения В Педагогической Деятельности
Реферат По Физкультуре 5 Класс Здоровый Образ
Шпаргалка: Принципы земельного права
Контрольная работа по теме Экономическая оценка проектируемых машин
Реферат по теме Марийские священные рощи как объект историко-культурного наследия
Контрольная Работа По Русскому 4 Класс
Курсовая работа по теме Компьютерная сеть в программной среде NetEmul на основании поэтажного плана офисного помещения
Реферат: Goldings Foreshadowing Looking At The Lord Of
Практическое задание по теме Определение численности работников службы охраны труда в организациях
Контрольная Работа По Англ 8 Класс Ваулина
Реферат: Выплаты гражданам в натуральной форме
Как Написать Статью По Курсовой Работе Пример
Контрольная работа по теме Исполнение обязательств. Расторжение трудового договора по инициативе администрации
Дипломная работа по теме Использование процесса ультрозвукового диспергирования в технологии получения оксидов урана
Сочинение На Тему Жизнь И Творчество Лермонтова
Отчет по практике: Значение секретарской службы во 2 отделе милиции
Реферат по теме Торможение в ЦНС
Почему Я Выбрал Профессию Строителя Сочинение
Кризис в муниципальных предприятиях - Государство и право контрольная работа
Изъятие земель сельскохозяйственного назначения для государственных и муниципальных нужд - Государство и право дипломная работа
Международное право - Государство и право курс лекций