Поради стоїків. Смерть. Про гідний кінець гідного життя

Читачі можуть дійти висновку, що стоїки були одержимі смертю. Як ми зауважили, вони радять розмірковувати про власну смерть. Проживати кожен день як останній. Практикувати стоїцизм, серед іншого, і ради того, щоб не боятися смерті. Крім цього позірного зосередження на смерті ще за життя, стоїки мали печальну схильність помирати не власною смертю. Грецькі стоїки Зенон та Клеанф, кажуть, наклали на себе руки, а в самогубстві Катона немає жодних сумнівів. Як помер Музоній Руф, незрозуміло, але за життя він виступав на підтримку самогубства. Зокрема, він радив людям «ловити момент, щоб померти гарно, поки можеш; задовго чекатимеш — і, може, вже так не вийде». «Блаженство—не жити довго, а померти бездоганно»,—додавав він.

Ба більше, багато хто зі стоїків, які не вкоротили собі віку безпосередньо, вдавалися до певних кроків для пришвидшення смерті. Відчуваючи наближення смерті, Марк Аврелій відмовився їсти. Сенека своєю поведінкою нарвався на смертний вирок, хоча міг би його й уникнути; так само вчинили стоїки Публій Клодій Тразея Пет і Квінт Марцій Барея Соран. Дізнавшись про обставини смерті цих філософів, читач ще вирішить: ті, що люблять життя й хочуть померти своєю смертю, мають триматися від стоїків подалі.

У відповідь на цей закид дозвольте мені для початку зазначити таке: немає доказів, що рівень неприродної смерті серед стоїків був незвично високий як для античних часів. У багатьох випадках, коли стоїки пришвидшували свою смерть, причини таких кроків цілком зрозумілі. Зокрема, можливо, що Зенон і Клеанф, доживши до вельми похилого віку, не так «наклали на себе руки», як здійснили самоевтаназію: можливо, вони були невиліковно хворі, тож і пришвидшили свій відхід. (Саме так вчинив Марк Аврелій.) І хоча Катон і справді вкоротив собі віку в розквіті, та не з байдужості до життя, а тому, що знав: залишиться живим—і це принесе політичну вигоду Юлію Цезарю, диктатору, якого він намагався повалити. Вивчаючи життя стоїків, ми не знаходимо там одного—самогубства з примхи чи зі знудженості життям, притаманного нігілістам.

Ба більше, стоїки розмірковують про власну смерть не тому, що палко прагнуть її, а тому, що хочуть якнайбільше скористатися життям. Як ми вже переконалися, той, хто вважає, що житиме вічно, змарнує свої дні швидше, ніж той, хто розуміє: його дні злічені , і один зі способів усвідомити це—час від часу розмірковувати над власною смертю. Аналогічно стоїки проживають кожен день як останній не тому, що планують вжити заходів і таки домогтися, аби він був останнім; а тому, що так можуть витягнути з цього дня—і, сподіваємося, всіх подальших—усю його / їхню цінність. І коли стоїки вчать не боятися смерті, вони просто радять, як уникнути негативної емоції. Зрештою, всі ми помремо, і краще, щоб наш відхід не був спотворений страхом. 

Також важливо пам’ятати, що стоїки вважали самогубство допустимим лише за певних обставин. Наприклад, Музоній Руф каже, що не належиться обирати смерть, коли твоє життя «корисне для багатьох». Оскільки стоїки, виконуючи свій громадянський обов’язок (як його собі визначили), багатьом приноситимуть користь, вони рідко коли опиняться в обставинах для самогубства.

У такому ж ключі варто розглянути й тезу Музонія Руфа про те, що старі люди, знаючи про наближення смерті, мають замислитися про самогубство. Певно, це той випадок, що підпадає під описані вище критерії: зрештою, навряд чи від цієї старої й хворої особи залежить благополуччя ближніх. У таких випадках питання не в тому, чи скоро ця людина помре; а в тому, чи це буде прийнятна смерть, що в її власних руках, чи безглуздо болісна смерть від природних причин. Музоній Руф радить нам не лише відбути гідне життя, а й завершити його гідною смертю, якщо таке можливо.

І останній мій коментар щодо поглядів стоїків на смерть. Ми усвідомили: стоїки схильні були принципово виступати проти можновладців і тим самим створювати собі неприємності. Навіщо займати таку позицію? Насамперед, стоїки вважали, що такий їхній громадянський обов’язок. Ба більше, оскільки вони не боялися ані смерті, ані заслання, то перспективи покарання за принципову позицію (які зупинили б звичайних людей) їм на заваді не ставали. 

Для багатьох наших сучасників така поведінка незбагненна. Вони так відчувають, серед іншого, й тому, що, на їхній погляд, ніщо не варте, аби за нього померти. Тож і справді вони кидають усю енергію не на виконання обов’язку незалежно від обставин, не на принципову позицію, що може завести їх у скруту, а на те, щоб щосили й далі насолоджуватися всім пропонованим життям. Переконаний, стоїки у відповідь на таку поведінку спитали б: а чи варто жити таким життям, у якому немає нічого, за що варто померти?