Поради стоїків. Образи. Як миритися з нападками

Отож стоїки радять прагнути спокою. Однак вони розуміли, що одна з перешкод у досягненні й збереженні спокою—це образи від інших людей. Тож у межах своєї життєвої філософії, пропонуючи стратегію щоденного життя, стоїки виробляли техніки, якими можна скористатися, щоб не дати нападкам інших засмутити нас. Нижче я використовую слово «образа» в дуже широкому значенні, охоплюючи не лише словесні нападки на кшталт лайки чи обзивання, але й «образу байдужістю», як-от зневагу чи приниження, та фізичні нападки, наприклад, ляпас. Люди зазвичай високочутливі до образ. Як зазначає Музоній Руф, за певних обставин простий погляд може бути витлумачений за образу. Ба більше, навіть нефізичні образи можуть бути дуже болючими.

У відповідь на образу люди зазвичай гніваються. Оскільки гнів—негативна емоція, яка підриває душевний спокій, стоїки вважали, що варто виробити стратегії, завдяки яким образи би нас не зачіпали,—стратегії знешкодження, знеболення образи, якщо можна так сказати. Одна з них—зазнавши образи, взяти паузу й замислитися, чи слова кривдника правдиві. Якщо так—майже немає причини засмучуватися. Уявімо, наприклад, що хтось кепкує з твоєї лисини, а ти й справді лисий. «То яка тут образа,—запитує Сенека,—почути те, що є очевидним?». Ще одну стратегію радить Епіктет—спинитися й подумати, наскільки обізнаний наш кривдник. Він може казати щось погане про нас не тому, що хоче образити наші почуття, а зі щирою вірою у власні слова або принаймні викладає все так, як йому здається. Не слід сердитися на цю людину за її чесність—краще поінформувати й виправити її.

Один із особливо дієвих способів знешкодити образу —обміркувати її джерело. Якщо я поважаю кривдника, ціную його думки, тоді його критичні зауваги не мають мене засмучувати. Припустімо, я вчуся грати на банджо, а людина, яка критикує мої вправляння,—майстерний музика, якого я найняв як учителя. У такому випадку я плачу цій особі за критику. Було би вкрай нерозумно за таких обставин відчувати біль у відповідь на зауваження. Навпаки, якщо я серйозно налаштований навчитися грати на банджо, то маю подякувати йому за них. Однак уявімо, що я не поважаю джерело образи; насправді уявімо, що я вважаю його повним нікчемою. За таких умов не біль від образи я маю відчувати, а полегшення: якщо він не схвалює мої дії, то я, без сумніву, вчиняю правильно. У мене є причини для занепокоєння, коли така нікчемна персона схвалює мої дії. Якщо я все ж хочу відповісти на образу, то найкраще сказати: «Коли ти таке відчуваєш до мене—це мене заспокоює». 

За словами Сенеки, придивившись до джерела образи, ми часто побачимо, що кривдника можна найкраще описати як дитину-переростка. Як для матері було б дурістю засмучуватися на «образи» від свого дворічного маляти, так і нам нерозумно дозволяти образам цих дитинячих дорослих зачіпати нас. В інших випадках виявиться, що ці кривдники глибоко зіпсуті й самі. За словами Марка Аврелія, такі люди заслуговують не так нашого гніву, як жалощів.

За словами стоїків, ще одна важлива стратегія «знеболення»—у разі, коли хтось образив, пам’ятати, що гострий біль від будь-якої образи зароджується в нас самих. «Пам’ятай, що зневажає не той, хто зневажає, завдає удари або обидливо поступає, але погляд, що ми беремо ці речі за образливі»,—каже Епіктет. Унаслідок цього, за його словами, «ніхто не може тебе образити, якщо ти не дозволиш це. А образять тебе тільки тоді, коли погодишся, щоб бути ображеним». Тож якщо можеш переконати себе, що інша особа своєю образою ніяк тобі не зашкодила, ця образа й не мучитиме.

Навіть якщо вдалося «знеболити» образу, залишається питання, як найдоцільніше на неї відреагувати. Більшість людей вважають, що найліпша відповідь—контратака, бажано розумна. Однак стоїки відкидають таку пораду. І як же відповісти на образу, якщо не ображати у відповідь? За словами стоїків, один із чудових способів—гумор. Так, Сенека схвально відгукується про Катона, який з гумором зреагував на особливо кричущу образу. Катон вів справу в суді, коли його противник на ім’я Лентул плюнув йому в лице. Катон не розгнівався й не образився, а спокійно втерся і сказав: «Я заприсягну кожному, Лентуле, що помиляються ті, що кажуть, ніби ти не можеш скористатися своїм ротом!». Сенека наводить як добрий приклад і реакцію Сократа на ще жорстокіший напад. Одного разу до нього підійшли й без попередження врізали у вухо. Сократ не розлютився, а пожартував: мовляв, як прикро, що ніколи не знаєш, виходячи з дому, вдягати шолома чи ні.

У відповідь на образу можна вдатися до різного гумору, причому особливо придасться самоіронія. Так, Сенека розповідає про чоловіка на ім’я Ватіній із покрученою шиєю та подагричними ногами, який так активно брав на сміх власні недуги, що іншим не лишалося нічого й додати. Епіктет також виступає за використання самоіронії. Припустімо, ви дізналися, що хтось каже про вас погане. Епіктет радить у відповідь не виправдовуватися, а поставити під сумнів обізнаність кривдника: якби він знав вас достатньо добре для належних закидів, то вказав би не на ті конкретні хиби, які він озвучив, а на інші, значно гірші. 

Насміхаючися з образ, ми даємо зрозуміти, що не сприймаємо кривдника і його закиди всерйоз. Тобто ображаємо кривдника, хоч і не прямо. Тож така реакція, імовірно, глибоко розчарує нападника. Тому гумор у відповідь на образу значно ефективніший за пряму контратаку.

Проблема з гумористичною реакцією на образу полягає в тому, що для цього потрібні дотепність і самовладання. Багатьом із нас цих рис бракує. Почувши образу, ми ціпеніємо, заскочені: знаємо, що нас образили, та не розуміємо, як діяти далі. Розумна відповідь спадає на думку за багато годин, коли від неї вже жодної користі. Зрештою, немає нічого жалюгіднішого, ніж ображений, який наступного дня після образи приходить до кривдника, нагадує йому про зміст сказаного / зробленого, а тоді видає свою відповідь. Стоїки розуміли це, тож пропагували й другий шлях реагування на образу: не реагувати взагалі. Замість відповідати на образи, за словами Музонія Руфа, слід «спокійно й мовчки перенести те, що сталося». Це, нагадує він, і є «належна поведінка для людини, яка хоче бути великодушною». Не реагувати, просто діяти далі так, наче кривдник навіть не відкривав рота,—у цій поведінці є перевага: вона не вимагає від нас жодних розмислів. Справді, навіть найбільш недоумкувата особа на землі зможе так відповісти на кривду. 

Хоч як парадоксально, відмова від реакції на образу—це і є одна з найефективніших можливих реакцій. Насамперед, як зазначає Сенека, брак відповіді спантеличує кривдника, який тепер перейматиметься, чи ми зрозуміли образу. Ба більше, так ми позбавляємо його насолоди засмутити нас, а в результаті він, імовірно, буде вибитий з колії сам. Також зауважте: не реагуючи на образу, ми оприявнюємо кривднику й усім присутнім, що просто не маємо часу на дитинячу поведінку цього суб’єкта. Якщо відповідь на образу з гумором демонструє, що ми не приймаємо нападника всерйоз, то брак реакції виглядає так, наче нам байдуже до самого його існування: ми не лише не сприймаємо його всерйоз, а й не помічаємо взагалі! Однак ніхто не хоче бути знехтуваним, і кривдник після нашої бездіяльності у відповідь (ані контратаки, ані навіть жарту!), певно, почуватиметься приниженим.

З вищенаведеного може здатися, що стоїки в питанні образ—суцільні пацифісти, які ніколи не відповідають закидом на закид чи не карають кривдника. Але це не так. За словами Сенеки, є ситуації, коли нам належить суворо й різко відреагувати на образу. Небезпека у жартівливій реакції чи в униканні реакції та, що деякі кривдники достатньо нетямущі й не розуміють: відмовляючись контратакувати їх у відповідь на образу, ми демонструємо зневагу до їхньої думки про нас. Замість відчути в такому разі приниження, вони можуть заохотитися нашим жартом чи мовчанням і почати бомбардувати нас нескінченним потоком закидів. Ситуація особливо скрутна, коли кривдник—раб (в античні часи) або працівник, учень чи дитина (нині). Стоїки це розуміли й радили спосіб впоратися з такими особами. Як мати може насварити чи покарати дитину, яка тягне її за волосся, так ми в деяких випадках хочемо насварити чи покарати того, хто по-дитинячому нас ображає. Тож якщо учень ображає вчителя перед класом, учителю буде нерозумно проігнорувати образу. Кривдник і його однолітки можуть врешті витлумачити нереагування педагога як мовчазну неохочу згоду, і в результаті на нього поллється потік образ. Така поведінка вочевидь зруйнує клас і ускладнить навчання. У таких випадках стоїку треба пам’ятати, що він карає кривдника не за шкоду собі, а задля виправлення його неналежної поведінки. Сенека порівнює це з дресируванням тварин: тренуючи коня, караємо його, бо хочемо, аби він підкорявся в майбутньому, а не тому, що гніваємося з непокори в минулому.