Поради стоїків. Горе. Як мудро перебороти сльози

Переконання, що стоїки ніколи не побиваються, хоч і поширене, геть не відповідає дійсності. Стоїки розуміли, що такі емоції, як горе й скорбота, певною мірою рефлекторні, мимовільні. Як ми не стримаємося від здригання, почувши гучний раптовий звук, приблизно так ми й не можемо не горювати, дізнавшись про несподівану втрату того, кого любимо: це емоційний рефлекс. Тож у «Втішанні для Полібія», який оплакував смерть брата, Сенека пише: «Природа вимагає від нас певної скорботи, але частіше це вже від марноти. Та я ніколи від тебе не вимагатиму, щоб ти не печалився зовсім». Скільки мусить побиватися стоїк? Відповідно горюючи, каже Сенека Полібію, наш розум «зберігає ту помірність, що не схожа ані на байдужість, ані на шаленство, і тримає нас в такому стані, що свідчить про люблячу, але не неврівноважену душу». Отже, він радить Полібію: «Нехай сльози течуть, але нехай і закінчуються, нехай глибокі зітхання вириваються з грудей, але нехай і припиняються». . Отже, каже Сенека, мусимо скупитися на сльози, адже «ніщо не варто заощаджувати ретельніше, ніж те, в чому так часто є потреба». Саме це маючи на думці, Сенека та інші стоїки виробили стратегії, які допоможуть утримуватися від надмірної скорботи і швидко долати те горе, яке доведеться переживати.

Головна стоїчна стратегія запобігання болю—вдатися до негативної візуалізації. Розмірковуючи про смерть людей, яких любимо, ми частково нівелюємо шок, який переживаємо після їхньої смерті; у певному сенсі ми передбачатимемо настання цієї смерті. Ба більше, обмірковуючи смерть коханих, ми, імовірно, сповна скористаємося стосунками з ними, тож у разі їхньої смерті не будемо ревно шкодувати про все, що могли й мали втілити з ними й для них. Негативна візуалізація не лише запобігає горю, але й може вгамувати його. Розгляньмо, наприклад, пораду Сенеки Марції, жінці, яка за три роки по смерті сина побивалася так само сильно, як і в день його похорону. На думку Сенеки, не слід днями з гіркотою міркувати про щастя, якого її позбавила смерть сина, а варто подумати, наскільки гірше їй було б нині, якби вона ніколи не зазнала товариства своєї дитини. Інакше кажучи, ніж оплакувати кінець його життя, їй годилось би дякувати, що він узагалі жив. Це можна назвати ретроспективною негативною візуалізацією. У звичайній негативній візуалізації, орієнтованій на майбутнє, ми уявляємо втрату того, чим нині володіємо; у ретроспективній негативній візуалізації уявляємо, як ніколи не мали того, що втратили. На думку Сенеки, за допомогою такої ретроспективної негативної візуалізації ми можемо замінити відчуття жалю із втрати на відчуття вдячності за те, що колись мали. 

У «Втішанні для Полібія» Сенека радить, як подолати будь-яке горе, що нас опосідає. Він переконує: найкраща зброя проти скорботи—розум, бо «якщо розум не покладе край нашим сльозам, доля цього не зробить». У ширшому сенсі, Сенека вважає, що хоч розум, може, і не в силах повністю погамувати горе, та здатен видалити з нього «все надлишкове й надмірне». Потім Сенека вдається до раціональних аргументів, щоб вилікувати Полібія від зайвого горя. Наприклад, він стверджує, що брат, смерть якого Полібій оплакує, або ж хотів, або не хотів, щоб Полібій заливався сльозами. Якщо він хотів завдати Полібію страждань—то не вартий сліз, і слід припинити плакати; якщо не хотів, то Полібій, якщо любить і поважає брата, зобов’язаний перестати побиватися. Висуває Сенека й інший аргумент: брат Полібія мертвий, тож більше не здатний горювати, і це добре; отже, і для Полібія це божевілля—й надалі перебувати в скорботі. 

У деяких випадках таке апелювання до розуму, безперечно, допоможе, бодай на якийсь час, полегшити горе людини. Однак у випадках надзвичайної скорботи ці аргументи можуть і не спрацювати—просто тому, що в охопленої печаллю людини емоції панують над інтелектом. Але навіть у таких ситуаціях наші спроби висувати людям у скорботі раціональні підстави принесуть користь, адже, можливо, посприяють їм зрозуміти, наскільки розум капітулював перед почуттями, і спонукають їх відновити розум у законних правах.

Епіктет також дає поради, як впоратися з горем. Зокрема, рекомендує дбати про те, щоб не «підхопити» печаль від інших. Уявімо, наприклад, що зустрілися з убитою горем жінкою. Епіктет каже, що треба висловити їй співчуття, може, навіть приєднатися до її голосіння. Але при цьому треба берегтися, щоб «не лементувати внутрішньо». Інакше кажучи, треба виявити ознаки горя, але не дозволяти собі самому переживати його. Декого ця порада обурить. На їхню думку, коли інші в скорботі, ми не маємо лише вдати співчуття; нам слід справді відчути чужі втрати й справді горювати самим. У відповідь на цю критику Епіктет зауважив би, що реагувати на скорботу друзів, впадаючи в скорботу й собі,—це дурна порада; все одно що намагатися допомогти отруєному, прийнявши отруту й собі, або допомогти хворому на грип, навмисно підхопивши недугу від нього. Горе—негативна емоція, тож мусимо в міру можливостей її уникати. Якщо друг побивається, наша мета—допомогти йому подолати печаль (або, якщо ми належно інтерналізуємо цілі,—докласти всіх зусиль, щоб допомогти йому подолати). Якщо цього можна досягти нещирим голосінням, хай буде так. Якщо ж урешті «підхопити» від нього горе—йому не допоможе, а нам зашкодить.