Поняття та види обставин, що виключають злочинність діянь - Государство и право курсовая работа
Главная
Государство и право
Поняття та види обставин, що виключають злочинність діянь
Аналіз поняття обставин, що виключають злочинність діянь. Форми правомірних вчинків. Характеристика та особливість необхідної оборони та перевищення її меж. Значення крайньої необхідності. Вчинення небезпечного діяння через фізичний або психічний примус.
посмотреть текст работы
скачать работу можно здесь
полная информация о работе
весь список подобных работ
Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
1. Поняття та вид обставин, що виключають злочинність діянь
Однією зі сфер, де виникають протиріччя людини, суспільства і держави, є сфера розмежування правомірної та злочинної поведінки.
Відповідно до Конституції України "кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших осіб від протиправних посягань" [1], тому за певних обставин кожен вправі захищатися, адже у житті зустрічаються випадки, коли дія або бездіяльність, зовні схожі зі злочином і зазвичай за вчинення яких настає кримінальна відповідальність, проте в даній конкретній обстановці має місце інший зміст, який є суспільно корисним, у зв'язку з чим не визнається злочином. Стосовно до такого роду ситуацій ми говоримо про обставини, що виключають злочинність діяння. Висновок про їх правомірність - прерогатива держави в особі спеціально уповноважених на те органів і посадових осіб на підставі закону та відповідно встановленою ним процедурою.
Актуальність дослідження . Вдосконалюючи кримінальне законодавство, можна вирішити такі принципові для суспільства і держави питання, як встановлення підстав кримінальної відповідальності, визначення кола злочинних діянь, встановлення видів покарань та інших заходів кримінально-правового характеру. Важливим елементом кримінальної політики є визначення кола злочинних діянь шляхом напрацювання(встановлення) чітких критеріїв злочинного і караного та вилучення з цього кола незлочинних діянь, враховуючи такі критерії [14, 92].
У кримінальному законодавстві врегульовано кримінально-правові відносини, зокрема ті, що пов'язані з вирішенням питання про відповідальність за вчинення злочинів, а також визначено діяння, які є соціально корисними чи допустимими правомірними вчинками, але за зовнішніми своїми ознаками збігаються з ознаками певного складу злочину. Відмежування злочинної поведінки від незлочинної - фундаментальна проблема кримінально-правового регулювання, вирішення якої можливе за умови встановлення заборони на вчинення тих чи інших суспільно небезпечних діянь.
Метою дослідження курсової роботи є розкриття суті поняття та конкретних видів обставин, що виключають злочинність діянь, а саме: необхідна оборона, крайня необхідність, фізичний та психічний примус. Відповідно до мети необхідно вирішити наступні завдання :
§ проаналізувати значення поняття «обставин, що виключають злочинність діянь»;
§ охарактеризувати необхідну оборону, як обставину, що виключає злочинність діяння;
§ детально дослідити значення крайньої необхідності;
§ провести характеристику фізичного та психічного примусу.
Об'єктом дослідження в курсовій роботі є норми чинного Кримінального законодавства України, періодична та публіцистична література відомих юристів.
Предметом дослідження є суспільні відносини, що виникають в процесі вчинення діяння, обставини якого не визнаються злочинними.
Теоретична основу складають праці відомих юристів, які досліджували дану тему.
Методологічною основою курсової роботи стали такі методи, як: порівняльний, юридично-описовий, логічний та системного аналізу.
З урахуванням характеру та специфіки теми, а також ступеня розробки порушених у ній проблем, побудована і структура курсової роботи складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури.
1. Поняття та вид обставин, що виключають злочинність діянь
Відмежування злочинної поведінки від незлочинної - фундаментальна проблема кримінально-правового регулювання, вирішення якої можливе за умови встановлення заборони на вчинення тих чи інших суспільно небезпечних діянь, а також виключення злочинності за вчинене за певних обставин діяння, яке за інших рівних умов повинно бути караним. Адже завдяки таким встановленням мають вирішуватися проблеми кримінальної політики в цілому. До того ж сучасна держава, хоч би який потужний правоохоронний апарат мала, на жаль, не може будь-якої миті захистити громадянина від посягання на його життя, здоров'я, честь, гідність, власність та інші блага, тому вона й створює законодавчі гарантії особистого захисту громадян від небезпеки. Таку можливість держава гарантує шляхом внесення до Кримінального кодексу України спеціальних норм, у яких визначено підстави та умови, за яких вчинене діяння (бездіяльності), зовні подібного до злочину, вважається незлочинним [14, 93].
Чинний Кримінальний кодекс України (далі - КК України) наводить вичерпний перелік обставин, що виключають злочинність діяння, виділення у Загальній частині кодексу спеціальної глави («Обставини, що виключають злочинність діяння»), до якої увійшли: необхідна оборона; уявна оборона; затримання особи, що вчинила злочин; крайня необхідність; фізичний або психічний примус; виконання наказу або розпорядження; діяння, пов'язане з ризиком; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.
З моменту набрання чинності Кримінальним кодексом України 2001 року положення Глави 8 «Обставини, що виключають злочинність діяння» викликали підвищений науковий інтерес, результатом чого стало написання дисертацій про кожну з цих обставин. Однак комплексного дослідження, присвяченого зазначеному кримінально-правовому інституту, в Україні немає [13, 133].
Аналіз висновків і пропозицій, зроблених за результатами дисертаційних досліджень, практика застосування кримінально-правових положень дають підстави для окреслення проблемних питань та наукової дискусії. Вони зумовлені низькою реалізацією цих норм у правозастосовній діяльності, суперечливим використанням положень вказаних статей у зв'язку з неоднозначним підходом органів правосуддя до кримінально-правової оцінки вчиненого за цих обставин, а також недостатньо визначеними їх соціальною обумовленістю та цільовою спрямованістю.
Виникають запитання: по-перше, яку мету ставив перед собою законодавець при виокремленні саме цих обставин у спеціальний кримінально-правовий інститут? По-друге, чому протягом тривалого проміжку часу дії Кримінального кодексу України майже відсутня правозастосовна практика кожної з обставин, що виключають злочинність діяння, а існуюча з окремих обставин - переважно неоднозначна та суперечлива. І це при тому, що норми, закріплені у статтях 36-43 КК України, за своєю правовою суттю соціально корисні (заохочувальні), спрямовані на підвищення соціально-правової активності громадян із запобігання злочинам, а також захист законних інтересів від небезпеки, що їм загрожує. Отже, що ж є причиною низької активності громадян: недостатня кількість обставин, за яких заподіяння шкоди певним охоронюваним інтересам має визнаватися правомірним та соціально корисним, чи недостатньо якісна їх законодавча (правова) регламентація, чи недостатня інформованість громадян про наявність у вітчизняному кримінальному законодавстві таких обставин?
Визначаючи зміст соціально-правового значення норм, які регулюють обставини, що виключають злочинність діяння, відомий вітчизняний вчений Ю.В. Баулін зауважує, що «системоутворюючим фактором об'єднання правомірних вчинків, що виключають злочинність діяння, в єдину систему є соціально-правовий результат, який задається заздалегідь та досягається у процесі функціонування даної системи. Цим результатом є вчинення зазначених вчинків як підстави виключення суспільної небезпечності та протиправності, а тим самим, і злочинності, і, як наслідок, кримінальної відповідальності особи за заподіяну шкоду» [5, 93].
Даючи визначення поняття «обставин, що виключають злочинність діяння», В.А. Звіряка виділяє дві основні їх ознаки: правомірність та соціальну корисність (прийнятність) [6]. Відповідно до теоретичної позиції Ю.В. Бауліна обставині, що виключає злочинність діяння, притаманні наступні ознаки:
1) являє собою свідомий і вольовий поступок людини, який підпадає під зовнішні ознаки злочину та вчиняється при наявності для цього певних підстав;
2) по своєму соціально-політичному змісту є суспільно корисною чи соціально допустимою;
3) передбачена нормами різноманітних галузей законодавства;
4) виключає суспільну небезпечність чи протиправність діяння й тим самим кримінальну відповідальність, тобто є правомірною [5, 93].
Н.Г. Кадніков виокремлює три ознаки, які є конститутивними для обставин, що виключають злочинність діяння: по-перше, це акти людської поведінки, які можуть втілюватись як у формі дії, так і бездіяльності за наявності певних умов; по-друге, ці діяння зовнішньо схожі з ознаками суспільно небезпечних діянь, заборонених кримінальним законом; по-третє, ці діяння є правомірними, направлені на захист охоронюваних інтересів чи на досягнення суспільно корисних цілей [7].
А.А. Піонтковський зазначав, що до обставин, які виключають злочинність діяння належать діяння, які за певних обставин хоча й «за своїми зовнішніми ознаками схожі з ознаками того чи іншого злочину, в дійсності суспільно небезпечними не є; вони не лише не становлять собою небезпеки - а й, навпаки, є суспільно корисними» [16, 348]
Ми схиляємося до визначень Ю.В. Бауліна. Він зазначає, що ці обставини характеризуються низкою загальних ознак. Перша полягає в тому, що всі вони являють собою свідомі і вольові вчинки людини у формі дії (наприклад, при необхідній обороні) або бездіяльності (наприклад, ненадання допомоги при виконанні наказу).
Виняток становить лише заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у результаті непереборного фізичного примусу, якщо внаслідок такого примусу особа не могла керувати своїми вчинками (ч. 1 ст.40 КК). Відомо, що непереборний фізичний примус як обставина, яка виключає волимість діяння, розглядається насамперед у розділі, присвяченому об'єктивній стороні злочину. Вочевидь, що ця обставина за своєю юридичною природою та ознаками відрізняється від інших обставин, які виключають злочинність діяння, що передбачені в розділі VIII Загальної частини КК.
Друга ознака -- це зовнішня подібність (збіг) фактичних, видимих, об'єктивних ознак скоєного вчинку і відповідного злочину (наприклад, позбавлення життя при необхідній обороні збігається із зовнішніми ознаками вбивства, а заподіяння смерті небезпечному злочинцю працівником міліції при його затриманні збігається з видимими ознаками перевищення влади тощо). У чинному КК аналізовану ознаку прямо не закріплено, проте вона була передбачена в КК 1960 р., в якому статті 13 та 14 характеризували необхідну оборону і крайню необхідність як дії, що підпадають під ознаки діяння, передбаченого КК. Однак і зараз, якщо скоєний вчинок за своїми зовнішніми ознаками не збігатиметься з тим чи іншим злочином, то і безпредметним є обговорення питання про наявність якоїсь із розглядуваних обставин.
Третя ознака характеризує соціальний зміст зазначених вчинків. І хоча в КК його прямо не визначено, однак висновок про соціальну характеристику необхідної оборони, крайньої необхідності та інших обставин, що виключають злочинність діяння, може бути зроблений на основі оцінювання підстав для їх вчинення, їх цілей, допустимих засобів їх досягнення тощо. Вони свідчать про те, що більшість із зазначених вчинків є суспільно корисними. Водночас це не виключає того, що в деяких випадках такі вчинки можуть і не бути суспільно корисними (наприклад, окремі випадки заподіяння шкоди потерпілому з його згоди, у стані крайньої необхідності тощо). У таких випадках вони визнаються соціально допустимими (прийнятними), або, як іноді кажуть, суспільно нейтральними, але доцільними. Цей висновок відповідає положенням КК, в якому названі вчинки характеризуються як незлочинні. Соціальний же зміст злочину, як відомо, КК визначає через категорію суспільної небезпеки (ст.11 КК) [2]. Отже, аналізовані вчинки як незлочинні не є і суспільно небезпечними.
Четверта ознака характеризує юридичну форму аналізованих вчинків, що визначається в КК передусім через заперечення юридичної форми злочину, тобто передбаченості діяння КК (ч. 1 ст.11 КК). Так, характеристика більшості з досліджуваних вчинків у КК починається словами «не є злочином...». Позитивна ж характеристика їх юридичної форми полягає в тому, що всі вони є вчинками правомірними. Про це прямо вказується в ч. 1 ст.41 КК, де заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою виконання законного наказу визнається дією (бездіяльністю) правомірною. В основі ж правомірності аналізованих вчинків лежить або реалізація особою свого суб'єктивного права, або виконання юридичного обов'язку, або здійснення владного повноваження. Тому зазначені обставини закріплені не тільки в КК, а й в інших законодавчих актах (наприклад, законах України «Про національну поліцію», «Про службу безпеки України», «Про оперативно-розшукову діяльність», адміністративно-правових та інших законах). До обставин, передбачених іншими законодавчими актами, належать виконання професійних чи службових обов'язків, застосування сили, спеціальних засобів, зброї тощо.
Нарешті, п'ята ознака характеризує кримінально-правові наслідки здійснення аналізованих правомірних вчинків. Ці наслідки полягають насамперед у тому, що такі вчинки не визнаються злочинними, тому вони виключають саму підставу кримінальної відповідальності, а відповідно і кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду [13, 135].
Розділ про обставини, що виключають злочинність діяння, не випадково розташований в КК після приписів щодо вчення про злочин. Тому зазначені обставини мають значення для вирішення питання про виключення як закінченого, так і незакінченого злочину, а також для виключення злочинності діяння, вчиненого як індивідуально, так і декількома особами (у співучасті).
Отже, з огляду на перераховані ознаки, обставини, що виключають злочинність діяння,-- це передбачені КК та іншими нормативно-правовими актами зовнішньо подібні зі злочинами суспільно корисні (соціально прийнятні) та правомірні вчинки, що виключають підставу кримінальної відповідальності за шкоду, заподіяну правоохоронюваним інтересам.
Обставини, що виключають злочинність діяння, можуть бути класифіковані за різними критеріями. Для кримінального права істотним критерієм такої класифікації є юридична форма названих правомірних вчинків. З цього погляду всі обставини, що виключають злочинність діяння, як правомірні вчинки можуть бути розподілені на три групи, а саме:
1) реалізація особою свого суб'єктивного права (наприклад, необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця тощо);
2) виконання юридичного обов'язку (наприклад, виконання професійних обов'язків, наказу або розпорядження та ін.);
3) здійснення владних повноважень (наприклад, застосування запобіжних заходів, фізичної сили, спеціальних засобів або зброї, примушування до покори).
Аналізовані обставини в КК посідають різне місце: одні з них передбачені в Загальній частині КК, інші -- у частині Особливій. Ті з них, що підпадають під ознаки декількох злочинів, закріплені у Загальній частині КК і вивчаються в курсі Загальної частини кримінального права (необхідна оборона, крайня необхідність, затримання злочинця, виконання наказу тощо). Інші обставини, що підпадають під ознаки якогось одного злочину, вивчаються в курсі Особливої частини кримінального права (наприклад, воєнна необхідність -- ч. 1 ст. 433 КК).
Таким чином, у даному розділі було зазначено, що обставини, які виключають протиправність вчиненого діяння, являють собою ззовні схожі із злочинами вчинки людей, які є суспільно корисними (прийнятними) і правомірними. Не зважаючи на плюралізм наукових поглядів щодо ознак обставин, що виключають злочинність діяння, можна зробити наступні висновки щодо їх конститутивних характеристики:
1) більшість із теоретичних підходів оцінюють поведінку суб'єкта як таку, що позбавлена суспільної небезпеки, визнаючи її або соціально корисною, або соціально допустимою;
2) всі наукові позиції визнають правомірність такої поведінки.
Необхідна оборона є однією з найпоширенішою серед обставин, що виключає злочинність діяння. Право на необхідну оборону є одним із найдавніших прав людини. В багатьох сучасних країнах існує система засобів, що спрямовані на захист прав і свобод людини та громадянина за рахунок держави.
Важливим є з'ясування сутності необхідної оборони як обставини, що виключає злочинність діяння, адже наразі, коли держави намагаються побудувати правові держави, засновані на повазі до прав і свобод людини. Тому право на необхідну оборону розглядається як невід'ємне право людини, оскільки воно є закріпленим в текстах багатьох конституцій і визначається як право на захист. Наприклад, відповідно до ст.27 Конституції України кожна людина має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань [1].
У ч. 1 ст.36 КК України зазначено, що необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхам заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж: необхідної оборони [2].
Право на необхідну оборону є самостійним і невід'ємним правом громадянина і не носить субсидіарного характеру. З точки зору правового статусу особи право на необхідну оборону -- це невід'ємне суб'єктивне і притому природне право будь-якої людини -- члена суспільства. Кожен може використати своє право на захист незалежно від будь-яких обставин, але може і ухилитися від його здійснення [24].
В. Долопчев визначав необхідну оборону як "визнане державою за кожним громадянином право власними силами захищати всяке право, своє чи чуже, від цього протизаконного нападу" [10; с. 320]. У підручнику кримінального права А.Ф. Бернер описує необхідну оборону як "захист від справжнього протизаконного посягання, противного праву". На думку С. Баршева, під станом необхідної оборони необхідно розуміти "вимушену захищеність проти майбутнього нападу". Н.А. Неклюдов трактував необхідну оборону як "відбиття силою протизаконного посягання" [10; с. 321].
У перших радянських підручниках з кримінального права необхідна оборона розглядалася як насильство, необхідне для відбиття нападу.
Право на захист себе самого від суспільно небезпечного посягання є природним, від народження властивим будь-якій людині правом. Разом з тим держава не тільки юридично оформляє право на так звану самооборону, але і допускає необхідну оборону інтересів (благ) інших осіб, які зазнали нападу, а також інтересів суспільства і держави. Тому як уже зазначалося, першоосновою закріплення права необхідної оборони є положення Конституції України, яким закріплено право кожної людини захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань (ст. 27), визначено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу (ст.17), гарантовано недоторканність житла (ст.30) та непорушність права приватної власності (ст.41) [1].
Оскільки здійснення необхідної оборони є суб'єктивним правом, а не обов'язком громадянина, то відмова останнього від використання свого права не тягне за собою будь-якої відповідальності. Крім того, громадянин не зобов'язаний повідомляти державним або іншим органам чи службовим особам про вчинений ним акт необхідної оборони, хоча він і має право зробити таке повідомлення в інтересах правильного вирішення кримінальної справи, що порушується у зв'язку з суспільне небезпечним посяганням.
Головною особливістю необхідної оборони є те, що вона передбачає, з одного боку, порушення прав іншої сторони, що викликає на захист. А, по-друге, оборона ця дійсно необхідна (іншими словами - вона вимушена), тобто така оборона, коли людина поставлена в необхідність захищати своє право сама без сторонньої допомоги (припустимо, з боку правоохоронних органів або ж інших осіб). В постанові Пленуму Верховного Суду "Про судову практику у справах про необхідну оборону" №1 від 26 квітня 2002 року звертається увага судів на те, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільно небезпечного посягання, а й за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється [3].
Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Тому в даний час традиційно виділяються дві групи умов, що характеризують правомірність необхідної оборони. Перша група умовно відноситься до посягання, друга - до захисту. Посягання при необхідній обороні має відповідати трьом умовам:
1) посягання повинно бути суспільно небезпечним, тобто здатним завдавати істотної шкоди правам і законним інтересам, охоронюваним кримінальним законом;
2) посягання повинно бути наявним, тобто заподіює шкоду або створює безпосередню загрозу заподіяння шкоди. Наявним є посягання, яке вже почалося, але ще не закінчилося, або має місце приготування до нападу, як, наприклад, оголення зброї або озброєння предметами, за допомогою яких може бути заподіяна реальна шкода життю або здоров'ю. Заподіяння шкоди після явного закінчення нападу вважається неправомірним, так як посягання в такому випадку відсутня [9; с. 299].
Захист при необхідній обороні також повинна відповідати трьом умовам:
1) захисні дії здійснюються стосовно прав і законних інтересів особи, суспільства або держави. Захист недопустимий проти законних дій представників влади, актів необхідної оборони, здійснюваних без перевищення меж необхідності, а також проти оборонних дій, спеціально спровокованих у відношенні іншої особи з метою розправи над ним;
2) захист здійснюється шляхом заподіяння шкоди особі, що посягає;
3) захист повинен відповідати характеру і ступеня суспільної небезпечності посягання [17, 156].
Зазначені умови розглядаються як умови правомірності необхідної оборони або як обмежувальні умови, порушення яких кваліфікується як вчинення кримінально караного ексцесу. Тому звідси випливає, що захист від посягання, не сполученого з насильством, небезпечним для життя особи, яка обороняється, або іншої особи, або з безпосередньою загрозою застосування такого насильства, є правомірною, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони, тобто навмисних дій, які явно не відповідають характеру і небезпеки посягання.
Перевищенням меж необхідної оборони відповідно до ч. 3 ст.36 КК визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.
Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність (ч. 4 ст.37). Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту (ч. 4 ст.36) [2].
Не є перевищенням меж необхідної оборони і немає наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає (ч. 5 ст.36).
Перевищенням меж необхідної оборони закон визнає умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту.
Під тяжкою шкодою при перевищенні меж необхідної оборони слід розуміти смерть особи або заподіяння їй тяжкого тілесного ушкодження. Невідповідність тяжкої шкоди, заподіяної тому, хто посягає, небезпечності посягання або обстановці захисту слід визнавати тоді, коли це з урахуванням обставин справи є очевидним для кожної людини, отже і для того, хто обороняється. Так, явно невідповідним буде не викликане необхідністю заподіяння тяжкого тілесного ушкодження особі, яка має намір вчинити крадіжку і не робить спроб чинити фізичний опір. Перевищенням меж необхідної оборони слід також вважати і випадки, коли особа заподіяла тяжку шкоду тому, хто посягає, маючи при цьому можливість відвернути чи припинити посягання із заподіянням явно меншої шкоди 1 усвідомлюючи наявність такої можливості [27].
Для порівняння наведемо міжнародний досвід у даному питанні. Згідно зі ст.37 КК Росії беззаперечно правомірною необхідна оборона є тоді, коли посягання було поєднане з насильством, небезпечним для життя того, хто обороняється, чи іншої особи, або з безпосередньою погрозою застосування такого насильства. Якщо ж ідеться про менш небезпечне посягання, то для визнання необхідної оборони правомірною необхідно, щоб не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Згідно зі статтею 29 КК Латвії заподіяння шкоди нападнику при необхідній обороні не є кримінально караним, якщо воно вчинено через необережність[19, 145]. Цікаво, що посягання, про яке йдеться у ст.36 "Необхідна оборона" КК Молдови, має бути "прямим, негайним, матеріальним і реальним". У статті 12 КК Болгарії зазначено, що незалежно від характеру і небезпеки захисту немає перевищення меж необхідної оборони, якщо напад:
а) вчинено шляхом проникнення у житло з використанням насильства чи злому;
б) не може бути відбитий іншим способом. Також особа не підлягає покаранню, якщо вчинить діяння з перевищенням меж необхідної оборони, перебуваючи у стані переляку чи сильного душевного хвилювання.
Зміст необхідної оборони за його визначенням у КК Албанії (статті 19) практично не відрізняється від того, як вони визначені у КК України. За КК Швейцарії перевищення меж необхідної оборони, за загальним правилом, є караним, однак суддя призначає покарання на свій розсуд, не будучи зв'язаним санкцією, а лише мінімальним розміром даного виду покарання (ст. 66).
Перевищення меж необхідної оборони не карається, якщо воно викликано "пробачливим хвилюванням чи збентеженням". Згідно з КК Австрії не протиправно діє той, хто здійснює необхідну оборону (§3). Якщо захист є очевидно неспіврозмірний з посяганням або перевищення захисту відбулось внаслідок збентеження, переляку чи жаху, покарання є можливим лише за необережний злочин. Згідно зі ст.412 КК Бельгії необхідна оборона є можливою у разі проникнення особи у житло чи прибудови, якщо той, хто заподіяв шкоду, міг припустити напад (ст.412), але у цьому разі не визнається обставиною, що виключає злочинність діяння, а належить до так званих вибачаючих посягань: допускається лише зниження покарання. Як обставина, що виключає злочинність діяння, необхідна оборона визнається тільки у випадку, коли посягання на недоторканність особи, поранення і побої були викликані дійсною необхідністю законного захисту того, хто обороняється, чи іншої особи у двох можливих ситуаціях:
1) у нічний час з метою відбиття проникнення;
2) щодо особи, яка вчинила крадіжку або грабіж із застосуванням насильства (статті 416-417). Згідно зі ст. 52 КК Італії не підлягає покаранню той, хто вчинив діяння, будучи змушеним необхідністю захищати власне право або право іншої особи від наявної небезпеки протиправного посягання, за умови, що захист повинен бути співрозмірним шкоді, яка завдається при посяганні на права особи, яка захищається, або права іншої особи [11, 251]. Так само як і в українському кримінальному праві, в кримінальному праві Італії обов'язковими умовами визнання в діях особи необхідної оборони є дійсність і наявність посягання, неправомірність посягання і співмірність заподіяної шкоди характеру і інтенсивності посягання.
Тому як висновок можна сказати, що інститут необхідної оборони є одним iз найдавніших в теорії та практиці кримінального права. Право на захист життя, здоров'я, майна від злочинних посягань виникло поряд iз становленням держави i права, змінюючись в процесі розвитку суспільства. Право на необхідну оборону можна вважати природнім правом людини/
Виходячи iз рівності всіх людей перед законом, норма про необхідну оборону повинна діяти для всіх громадян однаково, незалежно від того, чи це їх моральний чи службовий обов'язок. Практикою застосування кримінального законодавства та наукою кримінального права винайдено два види умов правомiрностi заподіяння шкоди - в стані необхідної оборони це умови, що стосуються властивостей нападу i умови, що стосуються властивостей захисту. До властивостей нападу відноситься те, що напад повинен бути суспільно небезпечним, наявним та дійсним. До умов, які характеризують захист: захист при необхiднiй обороні визнається правомірним тоді, коли шкода заподіяна нападаючому, а не комусь іншому; захист має бути своєчасним; заподіяна шкода має бути необхідною i достатньою для негайного відвернення чи припинення посягання.
правомірний злочинний необхідний оборона примус
У частині 1 ст.39 КК встановлено: «Не є злочином заподіяння шкоди право охоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності» [2].
У частині 2 ст.39 КК ексцес крайньої необхідності визначається як умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. Таким чином, крайня необхідність -- це вимушене заподіяння особою шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення загрожуючої небезпеки, якщо вона в даній обстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена.
Право особи на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є її субсидіарним (додатковим) правом. Ним особа може скористатися лише в тому разі, якщо в даній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки.
Стан крайньої необхідності виникає за наявності відповідної підстави, яка склада
Поняття та види обставин, що виключають злочинність діянь курсовая работа. Государство и право.
Эссе Общественные Отношения
Курсовая работа по теме Анализ компонент многомерного случайного вектора
Реферат по теме Сражение на реке Булл-Ран (сражение при Манассасе)
Курсовая работа по теме Аллергические заболевания как следствие загрязнения окружающей среды
Питание Беременных И Кормящих Женщин Реферат
Сочинение На Тему Необычные Животные
Курсовая работа по теме Экономическая безопасность функционирования и организации по оказанию медицинских услуг в сфере здравоохранения (на примере ООО 'Учреждение здравоохранения 'медико-санитарная часть')
Реферат: Miss Brill Exposed Essay Research Paper Miss
Особенности Проектирования Котельной Реферат
Эссе Духовная Жизнь В Европе 19 Века
Автореферат На Тему Особливості Перебігу Гіпертонічної Хвороби В Залежності Від Типів Ремоделювання Серця Та Судин
Реферат На Тему Точение Деталей Из Древесины
Доклад по теме Предмет и задачи социальной психологии. Место социальной психологии в системе научного знания
Урок Эссе
Курсовая Работа На Тему Анализ Дебиторской И Кредиторской Задолженности
Отчет по практике: Організація зовнішньоекономічної діяльності ВАТ "Київський ювелірний завод"
Учебное пособие: Экономический анализ
Доклад по теме Поражающие факторы ядерного взрыва
Курсовая Работа На Тему Анализ Формы Власти (На Примере Оао Пк "Балтика")
Курсовая работа: Учет индивидуальных особенностей сотрудников при работе с персоналом
Аудит кассовых операций и финансовых вложений - Бухгалтерский учет и аудит курсовая работа
Договор перевозки пассажиров и багажа железнодорожным транспортом - Государство и право дипломная работа
Жилишно-комуннальное хозяйство - Государство и право реферат