Поняття та форми судового компромісу - Государство и право курсовая работа

Главная

Государство и право
Поняття та форми судового компромісу

Закриття кримінальної справи за примиренням потерпілого і обвинуваченого та за умови дійового каяття. Звільнення від кримінальної відповідальності за підстав, передбачених кримінальному кодексі. Поведінка потерпілого у випадку припинення справи.


посмотреть текст работы


скачать работу можно здесь


полная информация о работе


весь список подобных работ


Нужна помощь с учёбой? Наши эксперты готовы помочь!
Нажимая на кнопку, вы соглашаетесь с
политикой обработки персональных данных

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Поняття та форми судового к омпромісу
1 . Поняття та форми судового компромісу
Проведемо аналіз наукових робіт, присвячених питанням застосування компромісу у розслідуванні злочинів. Зосередимо увагу на тому, що досить часто використовується термін «компроміс» без роз'яснення його сутності. З огляду на це з метою вивчення наявних понять «компроміс», які наводяться авторами, звернемося до знань інших соціальних наук. Особливу увагу приділимо поняттю «компроміс» у галузі кримінального права і кримінального процесу.
Проведеним опитуванням з питання визначення поняття «компроміс на досудовому слідстві» встановлено, що більшість респондентів (оперативних уповноважених, слідчих ОВС, слідчих прокуратури і помічників прокурора, суддів, адвокатів) вважають, що це система правових, процесуальних і моральних норм, які встановлюють правила надання поступок та гарантують їх виконання (35,1%), або визначають компроміс як систему взаємних поступок, що застосовуються для досягнення результату, який задовольняє всі сторони (33,9%).
На основі вивчених даних запропонуємо власне визначення компромісу як угоди між учасниками досудового слідства (а саме між слідчим та потерпілими, підозрюваними, обвинуваченими, свідками) на підставі взаємних поступок, укладання якої відбувається у порядку, врегульованому нормами кримінального і кримінально-процесуального законодавства, морально-етичними правилами, із використанням криміналістичних прийомів з метою вирішення завдань кримінального судочинства [8].
Також визначимо, що відмова від застосування системи взаємних поступок під час розслідування злочинів може призвести до виникнення на досудовому слідстві безвихідних ситуацій при збиранні доказової інформації.
Про необхідність застосування компромісу на стадії досудового розслідування свідчать дані проведеного опитування: більшість респондентів (87,1%) зазначили, що існування у законодавстві компромісних норм необхідно і обґрунтували прийняте рішення таким чином: наявність компромісних норм полегшує виявлення й розкриття злочинів та сприяє більш швидкому й повному його розслідуванню (64,4%); застосування компромісу сприяє більш ефективному відшкодуванню збитків потерпілим (40,3%); можливість застосування компромісу сприяє отриманню правдивих свідчень (36,0%); протидія злочинності не може бути заснована лише на силовому та безкомпромісному методі (34,6%).
Для визначення місця компромісу на досудовому слідстві доведено, що його укладання сприяє дотриманню таких принципів кримінального судочинства: рівність всіх учасників досудового слідства, повага до гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне життя, а також право на свободу та особисту недоторканність, недоторканість житла. З'ясовано значення компромісних угод для вирішення таких завдань кримінального судочинства як охорона прав та законних інтересів осіб, які беруть у ньому участь, та забезпечення швидкого й повного розкриття злочинів, викриття винних у їх скоєнні [9]. На підставі вищезазначеного можна зробити висновок про необхідність застосування компромісу на стадії досудового слідства. Так, більшість респондентів (87,1%) зазначили, що існування у законодавстві компромісних норм необхідно. Вони пов'язали своє рішення насамперед з тим, що наявність компромісних норм полегшує виявлення злочинів та сприяє більш швидкому й повному його розслідуванню (64,4%). Крім цього, застосування компромісу сприяє більш ефективному відшкодуванню збитків потерпілим (40,3%). Дехто з респондентів визначив, що можливість застосування компромісу сприяє отриманню правдивих свідчень (36,0%), а також звернули увагу на те, що на сьогодні протидія злочинності не може бути заснована тільки на силовому та безкомпромісному методі (34,6%).
Отже, укладання компромісу на досудовому слідстві сприяє забезпеченню конституційних прав і свобод громадян. Прийняття компромісних рішень на досудовому слідстві сприяє охороні прав та законних інтересів осіб, які беруть у ньому участь, і забезпеченню швидкого й повного розкриття злочинів, викриття винних у їх вчиненні.
Проведемо аналіз усіх можливих компромісів і визначимо, що у розслідуванні злочинів допустимо укладання тільки компромісу, який не суперечить встановленим завданням і принципам кримінального судочинства. При цьому відокремимо основні види компромісів, які можуть бути укладені на досудовому слідстві, і запропонуємо їх класифікацію:
а) кримінально-правові компроміси, які передбачені законодавчими нормами, що встановлюють загальний і спеціальний порядок їх укладання;
б) кримінально-процесуальні компроміси, пов'язані з відмовою у порушенні або закриттям кримінальної справи, а також засновані на повній або частковій відмові від застосування процесуального примусу (порядок укладання такого компромісу міститься у ст. 148 Кримінально-процесуального кодексу України, яка регламентує порядок обрання запобіжного заходу);
в) тактико-криміналістичні компроміси передбачають у ситуації, що склалася, найбільш доцільну лінію поведінки слідчого з окремими учасниками досудового слідства (включають в себе компроміси, що передбачені кримінально-процесуальним законодавством, а також порядок укладання яких прямо не встановлюється кримінально-процесуальним законодавством);
г) морально-етичні компроміси спрямовані на збереження найбільш значущої цінності, приймаються на підставі діючих у суспільстві морально-етичних норм з метою забезпечення основних прав людини під час вирішення завдань кримінального судочинства.
Отже, всі види компромісів, що укладаються на досудовому слідстві, пов'язані між собою, а в деяких випадках взаємодоповнюють один одного.
Розглянемо необхідні умови для укладання компромісу на досудовому слідстві, що визначаються як сукупність обставин, за наявності яких уможливлюється процес укладання компромісу між учасниками досудового слідства.
Умови укладання компромісу на досудовому слідстві поділимо на дві основні групи:
1) загальні або універсальні умови компромісу, за наявності яких уможливлюється прийняття будь-якого компромісного рішення на досудовому слідстві:
а) доцільність і необхідність, яка у більшості випадків регулюється законом (наприклад, вибір слідчим з усіх можливих рішень такого, яке б забезпечувало максимально повне й точне досягнення мети закону за конкретних умов місця та часу);
б) наявність у слідчого інформації, що дозволяє сприяти рішенню щодо укладання компромісу (відомості про особу, до якої будуть застосовуватися криміналістичні прийоми та засоби; дані, що впливають на прийняття тактичного рішення щодо застосування криміналістичних прийомів і засобів);
в) дані про правовий режим застосування криміналістичних прийомів і засобів; добровільність укладання (на користь необхідності дотримання зазначеної умови свідчать отримані дані опитування - 92,69% респондентів зазначили, що укладання компромісу можливе лише за умови добровільності прийняття цього рішення);
г) виправданість та рівність поступок - негативні наслідки компромісу для однієї сторони не повинні перевищувати отримані позитивні результати (встановлено, що 84,02% респондентів вважають, що укладання будь-якого компромісу на досудовому слідстві має відбуватися лише за умови виправданості та приблизної рівності взаємних поступок і лише 2,74% опитаних вважають, що необов'язково дотримуватися цієї умови);
2) спеціальні умови компромісу, під якими розуміється сукупність обставин, вказаних у кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві, в разі існування яких слідчий має право погодитися на компроміс з особою, котра вчинила злочин (умови поділити на дві підгрупи: умови укладання кримінально-правового компромісу та умови укладання кримінально-процесуального компромісу) [10].
Визначимо критерії, за допомогою котрих встановлюються межі, в яких повинен діяти слідчий, укладаючи будь-який компроміс у кримінальному судочинстві, зокрема на досудовому слідстві (законність, етичність, спрямованість на повне, всебічне й об'єктивне розслідування злочину). Визначимо, що межі укладання компромісу на досудовому слідстві встановлюються лише за умов відповідно всім переліченим критеріям, що підтверджується результатами анкетування - 83,11% респондентів схилилися до такої думки.
Доведено, що зазначені критерії визначають межі укладання компромісу на досудовому слідстві тільки у своїй сукупності. Цей висновок повною мірою підтверджується даними проведеного опитування: 79,0% респондентів зазначили, що для укладання компромісу на досудовому слідстві необхідна наявність усього комплексу умов (наявність у слідчого необхідної інформації, доцільність прийняття рішення, виправданість і рівність поступок, добровільність його укладання).
На практиці доведено, що криміналістичний прийом укладання компромісу на досудовому слідстві можна розглядати, як найбільш доцільні дії щодо пропозиції та надання поступок з боку слідчого в обмін на обов'язкове виконання учасниками досудового слідства окремих зобов'язань, спрямованих на вирішення завдань кримінального судочинства.
У курсовій роботі на основі проведеного опитування узагальнено типові цілі укладання компромісу на досудовому слідстві: забезпечення всебічного та повного розслідування кримінальної справи (83,11%); отримання правдивих свідчень та схилення до сприяння у розслідуванні справи (75,34%); встановлення психологічного контакту з учасниками досудового слідства (52,05%); попередження або усунення конфліктів, що виникають під час розслідування (88,58%); попередження та припинення протидії розслідуванню (38,81%); отримання додаткової інформації, що ставить інтерес для правоохоронних органів (32,42%).
Слід також зазначити, що реалізація принципів змагальності та диспозитивності в кримінальному процесі потребує зваженого аналізу так званого інституту судового компромісу.
Подібний спосіб розв'язання кримінальних правовідносин відомий з давніх часів, на що звертають увагу дослідники [4], але особливу увагу вчених процесуалістів України [5] та Росії [6] цей інститут привернув на етапі судово-правової реформи.
Інститут судового компромісу в формі дієвого каяття та мирової угоди обвинуваченого з потерпілим не слід плутати з так званою «угодою про визнання вини», яка набула поширення в США.
Угода про признання провини в США (plea barqainind) - це письмова угода обвинувачуваного і захисника, з одного боку, і обвинувачення, з іншого боку, суть якої полягає в тому, що при визнанні обвинуваченим (підсудним) своєї вини у злочині (зазвичай у менш тяжкому) обвинувач відмовляється від підтримання обвинувачення щодо більш тяжкого злочину, а також в домовленості про конкретне розв'язання кримінальної справи [11].
Визнання обвинуваченим своєї провини в згаданому випадку за законодавством США, як правило, тягне за собою спрощення процедури подальшого судочинства: попереднє слухання не є обов'язковою стадією; укладаючи угоду, обвинувачуваний тим самим відмовляється від права на суд присяжних; угода усуває суперечки сторін з питання про винність обвинувачуваного; дослідження доказів в суді практично не проводиться; розгляд закінчується винесенням обвинувального вироку, якщо від угоди обвинувачений не відмовився і не виникли інші вагомі обставини. Отже, така угода попросту заміняє вердикт присяжних про винність, а також усуває принцип змагальності сторін і пов'язаний з цим ризик непередбачуваності процесу. Такого роду угоди не виключають, а більше того - збільшують ризик судової помилки [12].
Угода про визнання вини (США), мирова угода й дійове каяття - це різновиди правового компромісу. Однак між цими інститутами існує принципова різниця. В першому випадку предметом угоди є питання факту - власне істина (визнання чи невизнання вини) та юридична кваліфікація дій особи, часто незалежно від доказів в справі та об'єктивної дійсності. В угоді про визнання вини за законодавством США сторони «домовляються» щодо принципових питань предмету доказування, які відносяться до головного факту і, беззаперечно, мали б вирішуватись лише на підставі доказів, а не «контракту» (чи дійсно був вчинений злочин; чи вчинив злочин обвинувачений; чи винний в ньому підсудний; чи з умислом, і якщо так, то з яким саме, діяв обвинувачений?)
Згідно з принципами юридичного компромісу за чинним законодавством України, формами якого є мирова угода та дійове каяття, злочин має бути розкрито, встановлення істини має бути безсумнівним (всі сумніви, якщо вичерпані можливості їх усунення, тлумачаться і вирішуються на користь обвинуваченого); має бути дана належна оцінка події злочину та здійснена правильна юридична кваліфікація дій обвинуваченого; відповіді на головні питання справи (чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, чи містить це діяння склад злочину і якою саме статтею кримінального закону він передбачений, чи вчинив це діяння підсудний, чи винний підсудний у вчиненні цього злочину) здійснюються беззаперечно лише на підставі доказів [33].
Лише на цій основі, на основі встановленої об'єктивної істини та правильної юридичної оцінки скоєного злочину, коли вина особи у скоєнні злочину доведена, здійснюється компроміс щодо конкретного вирішення справи з урахуванням тяжкості злочину, особи обвинуваченого та пом'якшуючих відповідальність обставин. Такий компроміс здійснюється не відносно питань об'єктивної істини, а щодо інших обставин, які є умовами розв'язання справи без кримінального покаранні обвинуваченого. Тобто такий компроміс слушно передбачає можливість альтернативного висновку щодо питань: чи підлягає обвинувачений покаранню за вчинений ним злочин; чи є обставини, за наявності яких обвинувачений може бути звільненим від кримінальної відповідальності; чи підлягає підсудний звільненню від покарання?
Угода про визнання вини, яка діє в США, за жодних умов не може бути запозичена до нашого законодавства, адже вона суперечить принципу об'єктивної істини та презумпції невинуватості.
Інша справа - розумний, зважений, обмежений достатньою сукупністю процесуальних гарантій компроміс, досягнення якого, не підриваючи принципів об'єктивної істини, презумпції невинуватості, справедливості, законності та інших діючих засад кримінального судочинства, може сприяти усуненню негативних наслідків злочину та справедливому розв'язанню справи, підвищить соціально-корисну активність обвинувачених щодо загладжування наслідків скоєного злочину та відновлення порушених прав потерпілих [34].
В основі інституту дійового каяття та мирової угоди лежать давно відомі та визнані моральні норми. Згадаймо заклик до каяття, втілений в Біблейській притчі про заблукалу вівцю і блудного сина та мудрість викладену в слушній заповіді: «Той, хто приховує свої злочини, не матиме успіху, а хто зізнається, той буде помилуваний» [37].
Оскільки кримінально-правові конфлікти (злочини) є передумовою виникнення і реалізації компромісних норм, тому розглянемо юридичну сутність і дамо правове визначення досліджуваного поняття через призму кримінально-правового конфлікту [35].
Протиріччя між особою та суспільством, а точніше між їхніми інтересами, досліджували відомі вчені-правники, серед яких Н.Ф. Кузнєцова, І.І. Карпець, В.М. Кудрявцев, О.І. Марцев. Погоджуючись з тим, що сутність кримінально-правових конфліктів - зіткнення з узаконеними суспільством ідеологічно-моральними приписами і певними правовими нормами, автор наголошує на тому, що держава (у особі правоохоронних органів) не завжди обирає оптимальний варіант їх розв'язання. Маючи величезний арсенал прийомів і засобів для цього, вона частіше обмежується лише притягненням до кримінальної відповідальності, забуваючи про інші нетрадиційні шляхи врегулювання конфліктів, які інколи можуть або могли б бути більш ефективними, ніж класичні. Підтвердженням сказаному є необґрунтовано обмежений перелік статей Кримінального кодексу України, який передбачає компромісне рішення (наприклад, ч. 2 ст. 56; ч. 3 ст. 57; ч. 3 ст. 170; ч. 5 ст. 1876; ч. 2 ст. 222; ст. 229-10 КК України).
Вважаючи, на підставі проведених досліджень, що кримінально-правовий компроміс - це взаємна домовленість, яка встановлює певні умови звільнення від кримінальної відповідальності для осіб, які зобов'язуються виконати передбачені кримінальним законом нормативно-правові настанови, дисертант аргументовано доводить, що компроміс - не примирення між правоохоронцями і злочинцями, а певна угода на підставі взаємовигідних поступок.
На мою думку, найбільш вдалим є таке теоретичне визначення вихідного поняття:
Компромісні норми - це норми, що гарантують особі, яка вчинила злочин, звільнення від кримінальної відповідальності або пом'якшення покарання за умови виконання нею визначених законом позитивних посткримінальних вчинків, які сприяють реалізації основних завдань кримінально-правової боротьби зі злочинністю.
2. Закриття кримінальної справи за примиренням потерпілого і обвинуваченого та за умови дійового каяття
З істотним розширенням у вітчизняному кримінальному та кримінально-процесуальному праві засад диспозитивності збільшилось можливостей у потерпілого впливати на рух кримінальної справи. Зокрема, діяльність потерпілого тепер враховується при закритті справи з окремих підстав (ст. 46 КК, ст. ст. 6, 7-1, 8, 27 КПК) і, відповідно, при звільненні винного від кримінальної відповідальності. Кримінально-правові та кримінально-процесуальні аспекти згаданих питань досліджували Баулін Ю.В. [1], Глобенко Г.І. [2], Губська О.А. [3], Мандриченко Ж.В. [4], Соловйова О.Є. [5], Ященко А.М. [6] та інші. Проте залишається необхідність комплексно проаналізувати відповідні інститути права з точки зору діяльності потерпілого та забезпечення його прав, адже він є рівноправним та активним учасником правовідносин.
Потерпілий в силу диспозитивності може активно впливати на закриття справи у випадках, які можна звести до двох груп: ті, що передбачені нормами кримінального закону (наприклад, при звільненні від кримінальної відповідальності винного у зв'язку з примиренням його з потерпілим (ст. 46 КК)), та ті, що визначені в кримінально-процесуальних нормах (зокрема, щодо закриття кримінальних справ про злочини, передбачені в частині першій ст. 27 КПК, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим, підсудним до видалення суду в нарадчу кімнату для постановлення вироку). Тож норми обох публічних галузей права роблять поступку на користь диспозитивної поведінки потерпілого, але елементи правового регулювання при цьому дещо відрізняються [16].
Звільнення від кримінальної відповідальності за підстав, передбачених в КК, здійснюється судом і залежно від його свободи розсуду поділяється на імперативне та дискреційне. Поведінка сторін не впливає на обов'язковість чи необов'язковість звільнення судом від кримінальної відповідальності. Механізми, підстави, умови прийняття рішень апріорі закріплені в Кримінальному кодексі. Суд за наявності необхідних передумов приймає рішення про звільнення особи від відповідальності, а обов'язково чи ні - залежить від того, як приписує йому закон. Сторони своєю поведінкою лише створюють необхідні підстави для виникнення того чи іншого юридичного факту. Звільнення особи за примиренням з потерпілим (ст. 46 КК) відноситься до імперативного (обов'язкового) виду звільнення від кримінальної відповідальності. У цьому випадку поведінка потерпілого в сукупності з іншими умовами, передбаченими в ст. 46 КК, зобов'язує суд звільнити винну особу від відповідальності [17].
Звільнення особи від відповідальності - це комплексний кримінально-правовий та кримінально-процесуальний інститут. Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України №12 від 23 грудня 2005 року «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» він визначається як «відмова держави від застосування щодо особи, котра вчинила злочин, установлених законом обмежень певних прав і свобод шляхом закриття кримінальної справи, яке здійснює суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України в порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом» [7]. У даному визначенні яскраво проявляється публічний характер згаданого правового інституту. Крім того, акцентується увага, що останнє слово залишається за державою, саме вона в особі компетентних органів приймає рішення про відмову від застосування визначених в законі обмежень. Участь потерпілого не згадується, оскільки це є лише складова однієї з підстав звільнення від кримінальної відповідальності. Остаточне рішення тут теж за державою, проте вона носить констатуючий характер за умови реалізації сторонами кримінально-правових і кримінально-процесуальних відносин (винним і потерпілим) права на примирення у справах про злочини невеликої тяжкості або необережних середньої тяжкості злочину [35].
Аналіз ст. 46 КК дозволяє виявити наступні підстави звільнення від кримінальної відповідальності за цією нормою: 1) вчинення особою певного злочину (а саме того, що відноситься за ступенем суспільної небезпеки до злочинів невеликої тяжкості або необережних середньої тяжкості злочинах); 2) вчинення злочину вперше; 3) відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди; 4) примирення винного з потерпілим [18].
При звільненні винної особи від відповідальності з будь-яких нереабілітуючих підстав права потерпілого мають бути забезпечені. Наприклад, Лутугинський районний суд Луганської області постановою від 11 червня 2005 року звільнив В. і С. від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 366 КК і закрив справу у зв'язку з дійовим каяттям. Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах ВСУ, перевіривши матеріали справи за касаційним поданням прокурора, постанову скасувала, а справу направила на новий судовий розгляд. Однією з підстав повернення справи стало те, що ні в постанові слідчого про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення В. і С. від кримінальної відповідальності, ні в постанові районного суду від 11 червня 2005 року не вказано вид і розмір заподіяної злочином шкоди та не зазначено про її усунення цими особами [8].
У випадку звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим сам факт примирення злочинця та жертви є необхідною підставою для застосування згаданої норми. Примирення визначається як акт прощення потерпілим свого кривдника, що заподіяв йому шкоду, досягнення з ним згоди та миру [9]. У цій ситуації поведінка потерпілого є реалізацією права на примирення, яке дає йому закон. Вона є конклюдентною, тобто відповідає певній поведінці винної особи. Примирення винної особи з потерпілим у згаданій Постанові (п. 4) тлумачиться як «акт прощення її ним (ними) в результаті вільного волевиявлення, що виключає будь-який неправомірний вплив, незалежно від того, яка зі сторін була ініціатором та з яких мотивів» [10]. Звернення винного про прощення буде недостатньо без адекватного волевиявлення потерпілого, як і навпаки - ініціатива потерпілого щодо прощення, не підтримана винним, не спричинить закриття справи з цієї підстави.
Але не будь-який потерпілий може ініціювати припинення справи за примиренням з винним. Так, вважаємо, що не можуть з цієї підстави закриватись справи, якщо потерпілим виступає особа, якій шкоду було заподіяно в якості представника влади (наприклад, при вчиненні йому опору під час виконання службових обов'язків - ч. 1 ст. 342 КК, працівник правоохоронного органу при умисному знищенні або пошкодженні його майна у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків - ч. 1 ст. 347 КК) [11]. У цих випадках потерпілий уособлює публічний інтерес, і саме на це було спрямоване посягання. Примирення потерпілого в цьому випадку не задовольнятиме повною мірою публічний інтерес, шкоду якому було завдано [38].
Поведінка потерпілого у випадку припинення справи за статтею 46 КК полягає в наступному: 1) формулювання винному вимог, що випливають з факту заподіяння злочином шкоди; 2) прийняття компенсації шкоди від винного чи його родичів (якщо особисте відшкодування неможливе, але здійснюється з волі винного); 3) прощення потерпілим винної особи.
Розмір відшкодування у випадку примирення винного з потерпілим (на відміну, наприклад, від припинення справи за дійовим каяттям) вже не обов'язково має повністю відповідати заподіяному. В цьому, на нашу думку проявляється суттєвий момент диспозитивності: потерпілий сам вирішує, який розмір компенсованої шкоди його задовольнить. Вартість отриманого може бути більшою чи меншою, але водночас достатньою для того, щоб потерпілий пробачив винного [39].
Процесуальний порядок звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим з підстав та умов, визначених у кримінальному праві в ст. 46 КК передбачено в статтях 7-1, 8, 12 КПК.
Прокурор чи слідчий, у випадку винесення постанови про направлення справи до суду для закриття провадження в кримінальній справі, повинен ознайомити потерпілого або його представника з винесеною постановою та роз'яснити права, передбачені КПК. Потерпілий або його представник можуть вимагати ознайомлення з усіма матеріалами справи, тоді прокурор або слідчий зобов'язані забезпечити їм таку можливість. Обмеженням диспозитивних засад є формулювання, що міститься в ст. 8 КПК: «Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора вправі за наявності підстав, зазначених у статті 46 Кримінального кодексу України винести мотивовану постанову про направлення справи до суду». Слово «вправі» означає розсуд відповідних осіб і не містить визначення їх обов'язку. Разом з тим, рішення потерпілого та обвинуваченого примиритись за наявності інших необхідних умов та підстав є імперативним не лише для суду, а й для осіб, що здійснюють досудове розслідування. Тому ч. 1 ст. 8 КПК має бути викладена в наступній редакції: «Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора за власної ініціативи, узгодженої з обвинуваченим та потерпілим або за клопотанням обвинуваченого чи потерпілого або їх представників, законних представників за наявності підстав, зазначених у статті 46 Кримінального кодексу України виносять мотивовану постанову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.» [40].
При вирішенні питання про закриття кримінальної справи суд зобов'язаний з'ясувати думку потерпілого і у випадку закриття справи повинен повідомити про це потерпілого та його представника. Це гарантує права потерпілого і дає можливість звернутись йому з апеляцією на прийняте рішення. Вважаємо, що суд має повідомляти потерпілого та його представника не лише про закриття справи, а й про будь-яке прийняте рішення. Право на оскарження постанови про звільнення від кримінальної відповідальності і на ознайомлення з матеріалами справи (ст. ст. 7-1, 12 КПК) також повинен мати не тільки потерпілий (бо якщо шкода злочином завдана, але у справі не встановлена, особа може не визнаватись потерпілим). В статтях 7-1, 12 КПК має бути закріплено, що право на ознайомлення з матеріалами справи і оскарження постанови про звільнення винного від відповідальності має потерпілий, особа, інтересів якої стосуються дані постанови, або їх представники [41].
Підстави для закриття кримінальної справи знаходимо і в статті 6 КПК. Ця норма має самостійне значення і передбачає обставини, що виключають провадження у кримінальній справі, тобто коли кримінальна справа не може бути порушена, а раніше порушена справа підлягає закриттю. Закріплені тут підстави не співпадають з підставами звільнення від відповідальності, що визначені в розділі ІХ Загальної частини Кримінального кодексу України (за винятком норм про амністію та помилування) і це свідчить про наявність самостійного інституту кримінального процесуального права щодо виключення провадження у кримінальній справі [42].
Серед підстав, передбачених в статті 6 КПК, потерпілий може бути безпосередньо причетний до закриття справи тільки в тих випадках, що передбачені в пп. 6 та 7 згаданої статті. Ці пункти співвідносяться з підставами та умовами, зазначеними в ст. 27 КПК.
Звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК та припинення провадження з підстав п. 7 ст. 6 КПК (закриття справи за відсутністю скарги потерпілого, якщо справу можна порушити не інакше як за його скаргою) подібні тільки за юридичним результатом - непритягнення особи до юридичної відповідальності. Юридична ж природа цих інститутів відрізняється [43].
Неподання потерпілим скарги - це вольове розпорядження потерпілого початком кримінального переслідування і справа припиняється за відсутністю належного приводу. Але реалізація цього права не завжди приводить до закриття справи, бо прокурор може порушити кримінальну справу і за відсутності скарги потерпілого з підстав та в порядку, передбачених в чч. 3, 4 ст. 27 КПК.
Пункти 6 та 7 статті 6 КПК є нейтральною (формально-процесуальною) підставою, оскільки відсутній привід до порушення справи чи до продовження провадження. Вина особи жодним чином не встановлюється, компенсації завданої шкоди в рамках кримінально-процесуальних відносин не відбувається. Суд виносить постанову про закриття справи керуючись лише тим юридичним фактом, що сторони примирились між собою, він посвідчує вільне волевиявлення сторін та відповідний юридичний результат.
Підсумовуючи наведене, потрібно відзначити, що впливати на закриття справи потерпілий може в рамках кримінально-правового та кримінально-процесуального інститутів. Диспозитивні норми щодо потерпілого проявляються в тому, що потерпілий, у випадку припинення справи за статтею 46 КК, формулює винному вимоги, що випливають з факту заподіяння злочином шкоди; приймає компенсацію шкоди від винного чи його родичів; здійснює прощення винної особи. Але ці норми не поширюються на потерпілого, якому шкоду було заподіяно як представнику влади, адже фактичне примирення тоді не задовольнятиме публічні інтереси. При реалізації згаданого кримінально-правового інституту права потерпілого повинні також мати особа, інтересів якої стосуються відповідні процесуальні рішення, та їх представники [53].
Дослідження всього комплексу теоретичних і практичних проблем, пов'язаних із укладанням компромісу на досудовому слідстві, дозволяє сформулювати так
Поняття та форми судового компромісу курсовая работа. Государство и право.
Максим Горький Собрание Сочинений Скачать
Реферат по теме Методология диагностики торакальных больных
Курсовая работа по теме Деятельность органов местного самоуправления по вопросам социально-экономического развития городского округа Красноуральск
Реферат по теме От реформ к кризисным явлениям в Советском обществе (1965 - 1985 гг.)
Дипломная работа по теме Разработка АРМ сотрудника администрации общего отдела городского поселения Уваровка
Реферат На Тему Формирование Социокультурной Компетенции Учащихся Начальных Классов
Реферат: Сюрреализм в жизни и творчестве Сальвадора Дали
Курсовая Работа На Тему Ультразвуковой Контроль Ближней Подступной Части Оси Колесной Пары
Сочинение: Тема родины в творчестве Сергея Есенина
Сочинение Огэ Как Проявляется Материнская Любовь
Реферат: Цивільно-правові відносини їх виникнення зміна та припинення
Контрольная работа: Понятие и виды средств массовой информации. Скачать бесплатно и без регистрации
Реферат: Логика Контрольная 2
Горные Машины И Оборудование Реферат
Курсовая работа по теме Проблема принадлежности Курильских островов
Конституция Основной Закон Государства Реферат
Реферат: Факультет журналистики по курсу «История философии» Идея культуры. Культура как предмет философского исследования
Реферат На Тему Античная Философия Аристотеля
5 Направление Итогового Сочинения 2022 Произведения
Сочинение: Первооткрыватели русской фантастики
Бухгалтерская отчетность - Бухгалтерский учет и аудит методичка
Виды юридических лиц - Государство и право курсовая работа
Демографическая ситуация в Поволжском районе - География и экономическая география контрольная работа