Пол Ґудман

Пол Ґудман (9 вересня 1911, Нью-Йорк — 2 серпня 1972, Норт-Стратфорд, Нью-Гемпшир) — американський письменник, соціальний критик, психотерапевт та анархіст. Відомий насамперед своїми роботами із соціальної критики 1960-х років, писав про мистецтво, громадянські права, децентралізацію, демократію, освіту, медіа, політику, психологію, технології, урбанізм та війну. Став відомий як «філософ Нових лівих», а його анархістські погляди справили вплив на контркультуру 1960-х і рух вільних шкіл. Попри це, слава не пережила його надовго після смерті. (Wikipedia)

Родина і ранні роки

Ґудман народився в одному з трьох дітей Барнетта і Августи Ґудман. Після ділового краху батько, єврейський іммігрант з Німеччини, покинув родину, що змусило їх переїхати з Ґрінвіч-Віллідж у дешевшу квартиру на Верхньому Іст-Сайді. Мати пізніше влаштувалася на роботу комівояжером. Виховували його переважно тітки по материній лінії та старша сестра. (Encyclopedia.com)

Він закінчив першим у класі школу Таунсенд-Гарріс — гуманітарний ліцей для обдарованих у Квінсі. Потім вступив до Сіті-коледжу Нью-Йорка, де здобув ступінь бакалавра філософії у 1931 році. (The Anarchist Library) Там він навчався у ліберального філософа Морріса Рафаеля Коена й знайомився з роботами Кропоткіна. Після бакалаврату відвідував заняття в Колумбійському університеті й Гарварді, не записуючись офіційно, а потім вступив до докторантури Чиказького університету.

Вигнання з академії та роки злиднів

У 1936 році Ґудман записався до докторантури Чиказького університету. Три роки по тому його відрахували — через проблеми, пов'язані з його сексуальністю. Ґудман був відкрито бісексуальним у часи, коли це рідко де терпіли, а тим більше про це говорили вголос. Після Чикаго його звільнили ще з двох викладацьких посад з аналогічних причин. (Tablet Magazine) Зокрема, він викладав у Блек-Маунтін-коледжі й також був звідти звільнений.

Докторську дисертацію з літературознавства він зрештою захистив у 1954 році, через вісімнадцять років після вступу до програми: через брак коштів він довго не міг виконати всі формальні вимоги для отримання ступеня.

Попри плідну письменницьку роботу, Ґудман провів більшу частину 1940-х і 1950-х у злиднях, ледве підтримуючи родину. Він писав романи, п'єси, вірші, есеї, — і майже нічого не продавав. Десять років пропрацював гештальт-терапевтом, аби якось зводити кінці з кінцями.

Гештальт-терапія

Серед усіх ролей Ґудмана ця — найбільш несподівана. Його радикалізм мав коріння в психологічній теорії: він написав теоретичну основу гештальт-терапії, спираючись на радикальний фрейдизм Вільгельма Райха, і практикував психоаналітичні сесії протягом усіх 1950-х. (Goodreads) У 1951 році разом із Фріцем Перлсом та Ральфом Хефферліном він опублікував книгу «Гештальт-терапія» — основоположний текст цього напряму.

Для нього психотерапія і анархізм були пов'язані: і те, і інше виходило з переконання, що людина здатна до саморегуляції, якщо їй не заважають зовнішні примусові структури.

«Дорослішати абсурдно» та зліт 1960-х

У 1960 році вийшла «Дорослішати абсурдно» — збірка есеїв, яку до публікації відхилили дванадцять видавців, включно з тим, що її замовив. Книга перевернула кар'єру Ґудмана й зробила його голосом покоління, якому тоді не було й двадцяти.

Центральний аргумент: всупереч тодішньому поширеному погляду, що малолітніх правопорушників слід привчати поважати суспільні норми, Ґудман стверджував, що молоді американці мають рацію у своєму відчуженні, бо їхнє суспільство позбавлене передумов для нормального дорослішання: поваги, змістовної праці, чесної спільноти, сексуальної свободи і духовної опори.

Провина, отже, не на молоді, а на системі. Це було радикально. Студенти Руху за свободу слова в Берклі цитували Ґудмана частіше за будь-якого іншого автора. За словами Джорджа Стайнера, «Ґудман — чи не єдиний американський голос, якому довіряють молоді британські пацифісти і борці проти ядерної зброї». Студенти бачили в ньому пророка вільного життя в бюрократичному суспільстві, і він бачив у них те саме: вважав молодь «головним експлуатованим класом». (The Poetry Foundation)

Анархізм: «спільнотний» й практичний

Ґудман уникав великих систем. Він описував себе як «спільнотного анархіста», для якого головним були покращення суспільства через зусилля окремих людей і добровільних груп. Його анархізм не мав нічого спільного ні з революційним насильством, ні з мілленаристськими очікуваннями, він думав категоріями «тут, зараз, далі».

У своєму тексті «Чорний прапор анархізму» він формулював це так: «Анархізм ґрунтується на доволі чіткому твердженні: цінна поведінка виникає лише у вільній і безпосередній відповіді індивідів або добровільних груп на умови, які пропонує історичне середовище. Він стверджує, що в більшості людських справ — політичних, економічних, військових, релігійних, моральних, педагогічних чи культурних — примус, централізована влада, бюрократія, тюрми, призов, держави й надмірне планування завдають більше шкоди, ніж користі». (Revoltlib)

Разом із братом-архітектором Персивалем він написав «Communitas» (1947) — книгу про альтернативне міське планування, де розробляв конкретні утопічні проекти міст, організованих навколо людської спільноти, а не ринку чи держави. Це була рідкісна спроба: анархізм не як критика, а як проект.

Протести, В'єтнам та смерть сина

У 1960-х Ґудман став помітною фігурою антивоєнного руху. Він редагував пацифістський журнал Liberation і разом із письменницею Ґрейс Пейлі допоміг заснувати нью-йоркське відділення організації Resist. 

Антивоєнна боротьба набула особистого виміру у 1967 році. Його син Метью досяг 21 року — віку, з якого федеральний закон вимагав реєстрації на призов. Замість виконати вимогу, він взяв участь у першому масовому спаленні призовних карток у Нью-Йорку. Його справа перебувала під розслідуванням ФБР, коли 8 серпня 1967 року він загинув під час підйому в горах. Метью впав зі скелі на горі Норт-Персі в Нью-Гемпширі. Йому було 20 років. (Find a Grave)

Смерть сина занурила Ґудмана в депресію, і його здоров'я почало погіршуватися. У 1972 році він помер від серцевого нападу вдома. Йому було 60 років.

Спадщина

Ґудман був незручною фігурою навіть для тих, хто його захоплено читав. На середину 1960-х частина студентських радикалів відвернулася від нього, назвавши його «буржуазним індивідуалістом». Він відмовлявся пропонувати готові схеми майбутнього і це дратувало тих, хто чекав від нього програми. Але Тодд Ґітлін, колишній голова «Студентів за демократичне суспільство», пізніше згадував його з теплом: «Ми любили його за погані манери. Він був чужинцем серед своїх, надзвичайно ерудованим, але економічно і соціально людиною маргінесу».

На критиків, які дорікали йому розпорошеністю — соціологія, психологія, урбанізм, освіта, — він відповідав: «Мене суворо критикували як неука, який розпорошується на безліч тем. Що неправда. У мене лише одна тема — люди, яких я знаю, у їхньому рукотворному середовищі». (Libcom)

Основна бібліографія

Communitas: Means of Livelihood and Ways of Life (у співавторстві з Персивалем Ґудманом, 1947)

Gestalt Therapy (у співавторстві з Фріцом Перлсом і Ральфом Хефферліном, 1951)

The Structure of Literature (1954)

Growing Up Absurd (1960)

Utopian Essays and Practical Proposals (1962)

Compulsory Mis-education (1964)

People or Personnel: Decentralizing and the Mixed System (1965)

Five Years: Thoughts During a Useless Time (1966)

Like a Conquered Province (1967)

The New Reformation (1970)