Політичний двіж тижня. Огляд 57

Сьогодення не дає чітких відповідей, однак можна спрогнозувати тенденції.

Перша. Ключ до перелому у війні нині знаходиться на ділянці між Токмаком і Мелітополем. Блокування сухопутного коридору вздовж узбережжя Азовського моря та подальша ліквідація кримського мосту спонукатимуть росію до "жесту доброї волі" – залишення лівобережжя Херсонщини і Криму. Нині рф вчепилася мертвою хваткою за окуповану територію Запорізької області, однак їм важливі не стільки українські простори, як час – шанс послаблення України внаслідок погодних (важка зима), політичних (внутрішні чвари) та геополітичних проблем (послаблення підтримки партнерами внаслідок виборчих кампаній). росія розуміє, що цей шанс примарний, оскільки для України і наших партнерів звільнення півдня має стати ключової подією цього етапу війни, однак ворог за цей свій шанс вперто тримається.

Друга тенденція. росія намагається створити, як це говорив путін, так звану "санітарну" зону уздовж російсько-українського кордону. Саме тому ворог зібрав великі сили на Харківщині, намагаючись прориватися вздовж кордону вглиб області. Це робиться з кількох причин, основна з яких – захопити територію, яку буде легше утримувати через близькість до власного кордону (а ми бачимо, яким вразливим було правобережжя Херсонщини і Херсон, котрі росія залишила минулоріч, і яким є вразливим є лівобережжя Херсонщини, південь Запорізької області та Крим, де ця необхідність наростає нині). Окуповане росією українське прикордоння убезпечуватиме саму росію від наших атак безпілотниками чи ракетами, а також ДРГ; окуповані території заблокують нам рух в НАТО; а згодом звідти можна буде починати нову окупаційну операцію, як це робилося з окупованого Донбасу і Криму у лютому 2022 року. Окрім того російська влада зможе збалансувати завойованими територіями на сході України поразки на півдні перед власним населенням.

Третя. Саміт у Саудівській Аравії – це вже не просто зустріч, а етап проєкту із завершення війни. Без наявності внутрішньої інформації будь-яка політична оцінка події виглядатиме набором версій. Однак, якщо підійти до оцінки саміту з позиції проєктного планування, то подія отримує надзвичайний зміст та значення.

Найперше, сам факт такого саміту і конкретизація задач, які стоять перед її учасниками передбачає не просто проведення "мозкового штурму", а напрацювання конкретних алгоритмів по заданій стратегії (у даному випадку це 10 пунктів української формули миру).

Друга важлива деталь – це формат представництва, де були присутні люди, які напрацьовують рішення для своїх держав. І особа керівника Офісу Президента Андрія Єрмака у цьому контексті є невипадкова, оскільки всі добре розуміють, що політична, економічна, силова та дипломатична вертикалі української влади зав’язуються на Президентові через його Офіс і, зокрема, Єрмака. Отже, Україна була представлена на саміті не бутафорно чи статусно, а функціонально, що дозволить комплексно, швидко та результативно організовувати та реалізовувати усі напрацьовані на саміті задуми та рішення. 

Третя деталь: функціональний підхід дозволить напрацювати рішення проблем до завершення війни, а це означає можливість не губити час на організацію та узгодження спільної роботи по її завершенні, а приступати до цієї роботи одразу. Погодьтеся, це ефективно, однак залишається відкритим питання, чи знають учасники саміту коли війна закінчиться?

Скажемо так, відповісти на нього важко, однак, якби було розуміння, що це має статися нескоро, то саміт би не мав сенсу. А оскільки саміт зібрався, він отримав непогані напрацювання, є конкретні плани щодо наступних подібних зустрічей, то, очевидно, є очікування, що щось має відбутися у досить скорому часі.

І, не виключено, що це буде звільнення півдня і Криму (про що ми писали вище), а отже це звільнить не лише нашу значну територію, а й ресурси, що дозволить переходити Україні до відбудови.

І щоб наші читачі нас не звинуватили в невиправданому оптимізмі, ми мусимо все ж повернутися до лютого 2022 року, коли існування та майбутнє нашої держави було під серйозним питанням. Зараз ми маємо ситуацію, що про ризики для майбутнього держави Україна уже ніхто не говорить, ба більше, навпаки, є серйозні ризики для існування держави росія. 

Тому нам і нашим партнерам залишається забезпечити нашу перевагу не лише на полі бою, а й у відновленні усіх сфер життєдіяльності, що має зробити Україну більш стійкою по завершенні війни, коли інтерес до країни, а, отже, мета нам допомагати – зменшиться врази. Тому нам слід очікувати наближання етапу відбудови, який повинен потягнути за собою не лише економічні зміни, а й зміни політичні, адміністративні та безпекові, оскільки наші партнери не будуть ризикувати вливати кошти у нестабільну та неправову державу.

Щоправда ці прогнози хоч і відображають тенденції, однак несуть чимало ризиків, серед яких ключові – військовий та природний. Однак, попри них, і українське військово-політичне керівництво, і наші партнери орієнтуються на кращий варіант розвитку ситуації і працюють на нього, що може свідчити не стільки про віру, як про оперування інформацією про наявний стан справ та позитивні перспективи розвитку ситуації.

Скоріш за все, ця інформація про наявний стан справ та позитивні перспективи розвитку ситуації на фронті почала просочуватись не лише у політикум в Києві, але й в регіони та навіть громади. Саме тому і почали зʼявлятися дуже дивні багатомільйонні тендери та аукціони, які викликали дуже негативний резонанс в українському суспільстві. Тепер ми можемо просто констатувати той факт, що громади намагаються не лише вклинитись у процес відновлення України, який розпочнеться одразу після Перемоги, але й пробують максимально зберегти у місцевих бюджетах ті кошти, які у них зʼявились через військовий стан і високі зарплати військовослужбовців. Так, це звучить достатньо цинічно, але саме через виплати військовослужбовцям місцеві громади отримали багатомільйонні надходження, про які вони і не мріяли в мирний час. Тому зараз всі ті, хто розпоряджається тими додатковими надходженнями, намагаються зробити все, щоб залишити їх хоч якось у громадах: будуючи стадіони і спорткомплекси, ремонтуючи по другому, а то й третьому колу, дороги, чи закопуючи їх в каналізації.

Львівський політикум теж зайнятий лише цим, тому нічого нового і цікавого від нього ми не бачимо вже другий місяць поспіль. Минулого тижня його спробувала розворушити Юлія Тимошенко, яка вирішила проїхатись західними областями, розповідаючи про катастрофу, до якої довела Україну влада Зеленського (а перед тим і влада Порошенка).

Насправді, ми пожартували, коли написали, що це була спроба розворушити львівський політикум. Львівщина вже давно звикла до приїздів і реально значущих політичних фігур. Тому це була банальна спроба нагадати про своє існування і існування політичної сили, про яку всі вже давно забули.

Єдиний епізод із цієї поїздки, на який варто звернути увагу – це зустріч Тимошенко із міським головою Львова Андрієм Садовим. Наскільки нам відомо, то Юлія Тимошенко зараз перебуває в активному пошуку великого спонсора своєї виборчої кампанії, яких в Україні станом на сьогодні залишилось дуже небагато. А точніше, кілька одиниць. Юлії Тимошенко уже встигли відмовити всі. І всі, хто відмовляв, будуть йти в одному фарватері із президентом Зеленським. Лише один, хто відмовив Юлії Тимошенко, назвав їй прізвище відмінне від прізвища "Зеленський". І цим єдиним виявився найбагатший українець Рінат Ахмєтов, який вирішив поставити на Андрія Садового і його майбутні політичні амбіції (з яким би політичним проектом вони не були б повʼязані). Саме тому Юлія Тимошенко і приїхала до Львова – проситись потрапити у пул політичних амбіцій Андрія Садового.

Спостерігаємо далі...