Політичний двіж тижня. Огляд 37

Пафос, який приховуватиме реальний зміст і сенс. Таким ми бачимо сьогоднішній візит Сі Цзіньпіна до москви і його зустріч з владіміром путіним.

Керівники двох країн почали інформаційно накачувати свої держави бравурними тезами про важливість і перспективи китайсько-російських відносин, розмістивши напередодні нинішньої зустрічі авторські статті у державних виданнях: путін у "Женьмінь Жібао", Сі – у "РИА Новости". І така нестандартна медіактивнісь лідерів країн перед самою зустріччю (і, відповідно, маса т.з. "аналітики") якраз і є доказом, що сама зустріч найперше має медійне завдання щодо демонстрації китайської-російсько єдності, як для самих країн, так і для усього світу.

Що цікаво, така медійна розкрутка зустрічі путіна і Сі почалася кілька днів тому - вже після того, як було оголошено про видачу Міжнародним кримінальним судом ордера на арешт для російського президента. Тож, не виключено, що медійна складова є відповіддю китайсько-російського союзу усьому цивілізованому світові, який об’єднався у баченні путіна як кримінального злочинця, мовляв, дивіться, дві великі країни планети попри все продовжують свій спільний рух (за принципом, "собака гавкає - караван іде"). І така реакція – це вибір у тому числі і Сі, який опинився "на розтяжці", коли одразу після оголошення дати його візиту до Москви, була оголошена підозра путіну. Зрештою, така позиція відносно-самостійного азійського гравця, як Китай і його лідера Сі, є логічною і зрозумілою, як і зрозумілим є те, як засмоктана європейським містом Рим релігійна планетарна корпорація Ватикан і її папа, який досі вибрикував планами поїздки до Москви, після оголошення ордера путіну вмить згадав про страждання українського народу.

Але повернемось до Сі, який планував візит до Москви ще до оголошення ордера на арешт путіна, а, отже, він мав абсолютно інші завдання, ніж нині це демонструється на публіку. Важливо, що Сі їде до Москви, і робить цей візит не планово, а доволі несподівано. Звісно, зовні це схоже на несподіваний візит Байдена до Києва, однак дані паралелі у цьому випадку недоречні. Швидше, Сі потрібно терміново щось обговорити і в чомусь переконати(!!!) путіна, адже, інакше, зустріч лідерів двох країн могла б відбутися у будь-якій державі під час того чи іншого форуму чи саміту, як було досі. 

Ми неодноразово писали, зокрема, і минулого тижня, що поразки росії в Україні витягли "на світ Божий" головного бенефіціара російської агресії – Китай, і це дозволило цивілізації "схопити" цього злочинця і почати його удушення. Китай спробував запропонувати свій плану несправедливого "миру" (і зупинки війни на російських умовах), який "не зайшов"; натомість в ООН був підтриманий мирний план Зеленського. Китай розуміє, що він нині є публічно втягнутим в російсько-українську війну, і участь у цьому несуть для нього лише проблеми, найперше, економічні. Нині в країні і так не досить стабільна економічна ситуація, то ж порушення шляхів експорту для Китаю можуть стати катастрофічними, а країни Заходу (головні споживачі китайських товарів) раз-по-раз натякають Китаю на оголошення санкцій. 

Тож, на нашу думку, поспіх Сі у візиті до росії якраз і демонструє приховану інформаційним шумом головну мету – переконати путіна завершувати агресію в Україні на невигідних для росії позиціях. І невідомо, чи буде Сі путіна переконувати преференціями і фінансами, чи шантажувати економічними обмеженнями і воєнною агресією. При цьому, повторимося, на публіку буде демонструватися зовсім інша картинка.

І ще, надзвичайно важливою подією минулого тижня, а, можливо, і початку року є згадуване нами оголошення ордера на арешт для путіна. І зміст цього кроку не лише у кримінальних перспективах для російського президента. Найголовніше значення цього кроку – це проведення вододілу для всієї планети, де кожен політик (а, можливо, і кожен громадянин кожної з країн світу) має визначитися – він з викрадачем українських дітей путіним чи проти нього. Як ми бачимо – Сі вибір зробив, папа Франциск – заметушився, а в кожній країні-"цивілізації" ордер путіну стане каталізатором антиросійської позиції, яка буде виявлятися в електоральних антипатіях до проросійських сил, а, отже, посилення консолідації світу у підтримці України. До речі, у Чорногорії учорашні президентські вибори вже показали реальне місце в новій системі координат для фаворита перегонів - проросійського претендента Мандича, який за результатами голосування, навіть, не потрапив у другий тур виборів.

Найскладніше такий вибір доведеться робити у США, оскільки тамтешні республіканці під лідерством топових представників цієї партії Трампа і Десантіса, були закохані в антивоєнну, антиукраїнську риторику. Тепер, після оголошення ордеру путіну, такі настрої у США будуть свідченням колаборації з планетарним злочинцем. 

Дивним чином ця ситуація співпала із можливим арештом Трампа, а, отже, з’явився шанс зникнення цього політика-авантюриста з політичної арени та появи перспектив у Десантіса, у якого тепер є можливості і причини змінити своє ставлення до війни в Україні. Хоча, ситуація у США може бути набагато складніша, оскільки Трамп закликав своїх прихильників до протестів, а, отже, може спробувати формувати свій імідж як жертви переслідувань від діючої американської влади, і цим посилювати свій вплив та рейтинги під час праймериз.

Минулий політичний тиждень на Львівщині був цікавий лише однією подією - довгоочікуваною, але нікомунепотрібною сесією Львівської обласної ради.

Питань для розгляду, насправді, не було взагалі. І все зводилось до того, що обласні обранці збираються для того, щоб розглянути (або не розглянути) одне єдине питання - надиктоване у штабі партії "ЄС" звернення щодо виплат військовослужбовцям.

Такі звернення обласної ради не мають жодних юридичних наслідків та й в Києві на них взагалі ніхто не звертає увагу. Тому розгляд "єесівського" звернення - це був банальний політичний батл між двома таборами - пропорошенківським і прозеленським. Перші отримали партійне завдання зробити все можливе і неможливе, щоб протягти його через сесійну залу Львівської обласної ради, другі - зробити все, щоб це звернення потрапило у смітник, а не в порядок денний сесії.

Обидва табори так завзято взялися виконувати свої партдоручення, що взагалі забули, що вони представляють найвищий представницький орган Львівської області. Своїм "протистоянням" у сесійній залі вони фактично поставили "хрест" на перспективах відновлення іміджу "обласного парламенту", як дієвого і впливого органу влади у нашій області.

Те, що ми побачили минулого вівторка у стінах Львівської обласної ради, описувати немає потреби, бо це було політичне посміховисько і позорище (перепрошуємо за такі означення, але вони найм'якші з усіх, які нам спадають на думку).

Але є кілька речей, на яких ми хочемо акцентувати.

Фракція УГП таки почала "очищення" і перші її депутати врешті остаточно втратили свої мандати - Тарас Чолій та Іван Щурко більше не депутати облради. А оскільки УГП не може ввести до складу облради нових своїх представників (через судову заборону), то найвищий представницький орган Львівщини тимчасово зменшився ще на 2-ох депутатів - до 79-и. І це лише початок, адже на черзі ще щонайменше 5 депутатів, які можуть достроково позбутись своїх мандатів.

Фракція "ЄС" остаточно розкололась на два табори - так званих "ідейних", які все ще підпорядковуються Синютці, і так званих "меркантильних", які свої особисті інтереси ставлять вище за будь-яке партійне керівництво. Співвідношення сил між цими таборами 60 на 40. Але це поки що.

У Максима Козицького та партії "Слуга народу" є всі можливості і навіть голоси, щоб здійснити "переворот" в обласній раді і змінити її керівництво. Але їм не вистачає відваги та так званої "політичної доцільності". Тому ми і далі будемо із сумом споглядати сесії під керівництвом Гримак щонайбільше раз на квартал.

Фракція "Самопоміч" показала Козицькому свій оскал і дала зрозуміти, що пам'ятає всі, навіть найдрібніші, образи і публічні випади у свій бік та бік свого партійного боса - Андрія Садового. Саме тому, вони ситуативно підтримували звернення, які намагалася протягнути Ірина Гримак. І вони постійно балансували на межі потрапляння в порядок денний.

Але найголовніший висновок - це остаточна деградація Львівської обласної ради, з якою львівському політикуму ще довго тепер доведеться жити, а потім ще довше працювати над тим, щоб виправити ситуацію, до якої призвели дешеві політичні ігрища тих, хто дуже комфортно почуває себе у тиловій області і забув, що в країні триває повномасштабна війна.

Місцеве самоврядування (навіть у такому стані, як зараз) - це одна з найважливіших ознак демократичної і правової держави. Тому його треба розвивати і берегти, а не добивати нікомунепотрібними ігрищами через нікомунепотрібні звернення.

Місцевій владі вартувало б трохи замислитись над тим, кому і для чого вони служать.