Погляд одного чоловіка: "Родезія не схиляється"

"Солодкою є користь від напастей"- так кажуть. Важке життя призводить до формування сильного характеру, і сильний характер найкраще проявляє себе у стресових ситуаціях. Це справедливо як для індивіда, так і для груп.

Це стосується першопроходців- всіх з них. Це справедливо для американських пілігримів, бразильських бандейрантів, мормонів з Юти і для перших голанських поселенців в південній Африці. І так само, в наш час, для Родезійців. Де ж тепер живе дух битви при Банкерр-хілл? Де ж вирує дух Аламо, Антієтаму, Альказару, Бастоні або ж битви за Британію 1940-го року? Деякі кажуть, що він помер, але це не так. Я стверджую, що він живий і знаю де саме, бо щойно повернувся з цього краю.

В далекому, загубленому куточку світу, невелика група найкращих людей на Землі майже на одинці протистоять похмурому варварству Всесвітнього Ворога. Цей народ не є однорідним, він є уособленням найкращих якостей багатьох груп. Вони, це шотландці і шона, англійці і ндбеле, гугеноти і голландці, португальці і померанці, бури і банту. Деяка частина з них- американці. Страх, як основа державної політики, став банальністю у цьому "столітті банальних людей". Ці люди, ці Родезійці, є найкращими тому, що вони не бояться. Вони знають, що груба сила може визначити хід історії, проте не зробить цього правильно. В довготерміновій перспективі значення матиме не могутність, а честь. Перемога чи поразка, життя чи смерть- саме честь, а не доцільність дій, запам'ятають.

Родезійці не є "колоністами"- поселенцями, ціллю яких є заробити статок і повернутись додому. Вони збудували чудову, високоорганізовану країну, напротивагу дикунству і виключно власними силами. ("Закордонна допомога"- для тих, хто сам не може дати собі ради"). Вони вірять у рівність можливостей, вільне підприємництво та справедливу винагороду, отриману по заслугах. Будь-хто з тих, хто здатен дати собі ради, може спробувати досягти вершини. Інституціональне знущання, що називається "системою квот", тут не толерують.

Родезійці зазнають нападів з трьох сторін від загарбників, що намагаються силою нав'язати їм расистський соціалізм. Революційна ціль, яку варто визначити як "Одна людина, один голос, один раз" вже була досягнута народами на півночі.

Станом на сьогодні в Родезії право голосу надане тим, хто має освіту (безкоштовну), тим хто є виробником, власником землі. Ви не маєте право голосувати тільки через те, що ви "теплий". В "Зімбабве", як агресори полюбляють називати країну, не буде ані демократії, ані народовладдя, ні "публічної думки", за винятком думки олігархів. Це не є моєю особистою здогадкою- це цілі, задекларовані лідерами терористів. Не стоїть питання щодо "влади більшості"- і ніколи не стояло. Те, що пропонують загарбники, є заміщення аристократів олігархами- меншістю в будь-якому разі. Якщо ці терміни вас бентежать, Арістотель називав "аристократією"- владу кращої меншості, а "олігархією"- владою гіршої меншості. Проблематика раси є неістотною. БІЛЬШІСТЬ родезійських лідерів (тут нема правителів) є білими, а ВСІ Зімбабвійські "правителі" будуть чорними.

Для того, щоб врегулювати питання "расових утисків" зверніть увагу на наступне: влітку 1977 ферма Шеба, що біля Ведзи, була куплена у білого родезійця Джорджем Тавенгвою, чорним родезійцем, за 100 000 родезійських доларів (приблизно 160 000 американських доларів) готівкою. Містер Тавенгва, на той момент, вже мав у власності декілька магазинів, автобусну компанію, готель, та іншу ферму, на якій вирощував кукурудзу і утримував 1000 голів великої рогатої худоби. Він розпочинав з маленької крамнички, до якої доставляв куплену ним на прилеглих фермах кукурудзу, яку транспортував віслюком. На сьогодні, він має 14 синів, які, як він сподівається, у майбутньому очолять його численні підприємства. Марксисти не схвалюють діяльність Джорджа Тавенгви. Схоже, в Зімбабве, в нього не було б майбутнього.

Родезія була названа на честь Сесіла Родса, вікторіанського магната, якого, згідно сучасної моди, висміюють зачухані популістичні історики. Він створив країну, відібрав іммігрантів і заклав традиції. (А ще він знайшов час для матеріального забезпечення Стипендії Родса). Словами Ф.Р. Бернхема, відомого американського (і африканського) скаута, який в той час знаходився там, "Під керівництво Родса, тут було найменше законів, найбільше свободи, найменше злочинів і найсправедливіше правосуддя з усіх, що я коли-небудь бачив у будь-якій частині світу". Це найвища похвала лідеру, яку я коли-небудь чув. І ім'я саме цієї людини, терористи ставлять собі за мету знищити.

Здається, що типовий чорний расист не може стерпіти факту, що успішна аристократична система, що її збудували Родезійці, справді працює. Його розлючує знання того, що відмінна невеличка Родезійська армія функціонує. Найвищою позицією у його списку "військових злочинців" є славетні Скаути Селуса, що на 60% складаються з чорних. З точки зору чорних демагогів-соціалістів, "біла людина мусить піти" (куди- вони не уточнюють), і горе тим чесним, працелюбним і відважним чорним людям, хто посмів підняти руку проти нового чорного тоталітарного порядку!

Якби тільки госолуюча більшість американців насторожилася цією жахливою ситуацією, то вона мала б усі причини вимагати від своїх представників у владі затвердити одну, або ж усі три, курси дій, що наведені у низхідному порядку:

По-перше, перестати брати участь у накладеному на Родезію ембарго озброєнь. Їм не потрібні солдати, проте вони б знайшли застосування додатковій амуніції.

По-друге, визнати країну дипломатично та скасувати економічні санкції.

По-третє, дістати свого дипломатичного носа із справ інших народів, і припинити повчати їх як вирішувати їх суспільні проблеми до тих пір, поки ми не вирішили наші.

Ці дії могли б частково посприяти захисту Південної Африки від зазіхань Всесвітнього Ворога, та таким чином попередити втрати нескінченних мінеральних скарбів і важливих міжнародних комунікацій. Можливо, зараз вже запізно, але немає жодних причин просто здатися.

Тим часом, не дочікуючись приходу до тями американських міжнародних політиків, багато стурбованих американців надають моральної підтримки їхнім родезійським друзям. Нам заборонено робити більше, під страхом покарання, нашими хазяєвами з Вашингтону.

Та навіть якщо це так, велика кількість наших янкі проходить службу в Родезійській армії- не за гроші. Родезія не працевлаштовує "найманців". Якщо ви бажаєте здійснити власний вклад, ви маєте приїхати туди й вступити в армію.

Ваша зарплатня і надбавка є стандартними- достатніми, але не високими. Американці, з якими мені вдалось там поспілкуватися, стверджують, що прагнуть оселитися там в разі перемоги, або померти в бою в разі знищення країни.

Коли я був там вперше, в Родезії було всього шестеро американців. Зараз їх від чотирьох до шести сотень. Це не багато, якщо порівнювати із мільйонами, які може виставити ворог. Але життя- це найбільше, що може запропонувати людина, і життя достойної людини вартує сотень життів невдах.

Наприклад, в ході наших поневірянь, я зустрів капітана Джона Макдональда, (я не називатиму його справжнього імені), одного із більш старших американців. Він є відмінним солдатом, із в'єтнамським "фруктовим салатом" (так американці називали орденські планки). Він був озброєний M-16 з оптичним прицілом, який оцінював як дуже ефективний. Я не є прихильником .223 калібру, але я справді захоплююсь досвідченим бійцем, і насолодився нашим знайомством, хоч би воно було недовгим.

До недавнього часу, на щастя, якість підготовки загарбників була невисокою. В нещодавній засідці на дорозі, ми нарахували 203 гільзи на закинутій бойовиками вогневій позиції. В автомобіль, що вони обстрілювали, влучили всього двічі.

Неподалік Мукуті я побачив бетонний міст, що його намагалися підірвати бойовики. В центрі моста була 50-ти сантиметрова діра, яку автомобілі просто оминали.

Більшість представників британського та американського медіа називають бойовиків "чорними націоналістськими партизанами", а інколи й "борцями за свободу". Останній термін може бути відкинутий, як дурість (свободу від чого? прогресу?), але перше, хоч і не дурне, все ж демонструє семантичну помилку. "Партизан" є коректним визначення бійця нерегулярних військових з'єднань. Його основною та прийнятною ціллю є ворожа армія. "Терорист", напротивагу, не є солдатом, а вбивцею.

Він уникає сильних і вбиває слабких. Він обирає ті цілі, що не можуть завдати зворотного удару. Ті, хто чинить жорстокі злодіяння в Родезії є не партизанами, а терористами. Хтось може поважати партизана, якими б огидними його дії не були, але кожна достойна людина може виключно зневажати терориста.

Нещодавно черговий конвой між Фортом Вікторія та Бейбриджем був атакований, що, як доповідали американські газети, засвідчувало про контроль терористами сільської місцевості. Я спілкувався із очевидцем тієї події. Він розповів, що коли колона сформувалась- фермери, шкільні вчителі, туристи та ін., начальник охорони пояснив, що в разі контакту з противником всі машини повинні утримувати курс і швидкість, в той час, як машини супроводу будуть вести вогонь з кулеметів на подавлення. Тож, контакт таки відбувся. Поганці відкрили вогонь з АК, РПД та РПГ, що вивело водіїв з себе. Врешті, вони зупинили машини, і розмахуючи такою смертельно зброєю, як малокаліберні пістолети, мисливські переломні рушниці та викрутки, кинулися в атаку на терористів. В ході цього імпровізованого штурму, кулеметникам машин супроводу доводилося ретельніше цілитися, адже їх мішені були загороджені "маленькими старушенціями в тенісних кедах".

На щастя, ніхто з невинних не був убитий або поранений. Щодо тих горе-вбивць, вони змушені були відступити, що їм вдалося легше, ніж зазвичай.

Інший випадок стався тоді, коли Замбуни (як інколи родезійці ласкаво називали замбійських солдат), відкрили вогонь з радянської 122мм гармати з самого краю смуги Капріві. Снаряди полетіли прямо на територію Ботсвани, де із страшним грохотом підірвались. Ботсванці із ентузіастом відкрили зворотній вогонь, тим часом як чоловіки на маленькому родезійському посту криком підбадьорювали обидві сторони і вели підрахунок влучань.

Ці російські гармати є чітким свідченням огидної натури радянської зовнішньої політики. Вони є дешевими, легкими в використанні і транспортуванні, і мають низький ризик отримання контрбатарейного вогню, адже вони найчастіше закріплені на автомобілях, і прямо в такому вигляді з них ведеться вогонь, після чого вони спішно міняють позицію. Вони майже не використовуються у військовий цілях, за винятком нечастих випадків боєзіткнень невеликих груп, та все ж вони мають достатню потужність аби вбити багато людей якщо зможуть поцілити не в те місце. З них стріляють з-за кордону, що затверджує сліпу, ненависну, неефективну малодушність, яка призводить до зневіри у людство.

Очевидною є низька або відсутня дисциплінованість Замбунів. Іноді трапляється, що вони напиваються до стану "піднесення сміливості до найвищого рівня" та просто ведуть вогонь за річку. Саме таким чином декілька років тому було вбито двох канадійських дівчат неподалік водоспаду Вікторія. Це також є причиною, з якої деякі комерційні і приватні літаки заходять на посадку із простреленими крилами. Сюди ж варто врахувати дикунсько неточний артилерійський обстріл курортного містечка Каріба, поки ми в ньому перебували- спершу президент Замбії повністю заперечував факт обстрілу, але потім неочікувано проголосив його неймовірним військовим досягненням.

Ця подія могла б бути комічною, не будь вона настільки огидною. Людей було вбито без жодної адекватної причини, а їх вбивць вітає ООН, забезпечує СРСР, тренує Китай, фінансує Світовий Церковний Конгрес, та надихає американський Держдеп.

Найввічливіше, що можна сказати про чинну американську політику щодо Родезії, це: "ми гадки не маємо, що ми робимо". З іншої точки зору, ситуацію варто визнати підозрілою. Ендрю Янг, який не мав би обіймати цю посаду, все ж є радником президента та може бути звільнений рішенням президента. Цитуючи С.Н.Бове "Припуститися помилки — всього лише помилка судження, але наполягати на ній після виявлення — це слабкість характеру."

Кількість смертей, за останніх п'ять років, приблизно така: непричетні місцеві племінні жителі- 1600, родезійські солдати (чорні і білі)- 400, терористи (включаючи тих, хто був поранений, аби вмерти пізніше)-3900, інші- 100. В категорію останніх потрапили фермери, домогосподарки, туристи, місіонери та зворушуюча кількість дітей- в основному, неозброєні некомбатанти, що не могли себе захистити. Вони загинули, якщо вірити винуватцям, з метою передачі влади від тих хто має вищу освіту тим, хто не має жодної. Це, здається, дещо виходять за межі еластичності демократичного завзяття.

Це виснажливо, коли тебе часто запитують одне й те саме: "Чи не є небезпечним відвідувати Родезію?". Очевидно, треба бути уважним щодо більшості матеріалів, що публікують в американській пресі, яка "акцентується на негативі".

Звісно, в Родезії небезпечно. Але не більш небезпечно, ніж центрі Вашингтону після заходу сонця, або в Південному Бронксі серед білого дня, але там йде війна, а війни- небезпечні. У Солсбері, столиці, досить безпечно в будь-який час дня, про пограбування там і не чули, але на кордоні терористи вас пристрелять, якщо подумають, що це зійде їм з рук. Особисті відчуття щодо такої небезпеки, однак, сильно відрізняються від тих, що виникають у Східному Лос-Анжелесі, або Піденному Бостоні. Якщо когось атакують на малолюдній дорозі в Родезії, і цей хтось буде достатньо спритний і навчений, аби вбити нападника, то все закінчиться привітаннями від місцевих та напоями за рахунок закладу.

Напротивагу, вбивство свого нападника у Центральному Парку закінчиться в наручниках. Небезпеку набагато легше прийняти, якщо ти впевнений в тому, хто на якій стороні. В Родезії ти впевнений: якщо в нього вигнутий магазин (АК) то вали його!

Кумедно було читати невеличкий абзац про наші активності які з'явились в L.A.Times та деяких інших газетах. Журналісти стверджували, що багато з нас, учасників World Prractical Pistol Championships, планували відправитись на полювання після змагання в зони, які ми "сподівалися є вільними від терористів". Все якраз навпаки. Не існує ніяких місць для полювання, вільних від терористів. Однак, існує нагорода за терористів. Існують валютні обмеження, а тому єдиним способом для нас відплатити за неймовірну гостинність господарям, було вимагати винагороду, а потім повернути її.

Район, в якому ми полювали протягом двох тижнів знаходився між Карібою і Чірунду, неподалік північного кордону. Через війну ці мисливські угіддя були неактивними, але департамент з питань полювання все-таки надав нам дозвіл.

Полювання в зоні бойових дій є дивним досвідом, та все ж має певний шарм. "Найнебезпечніша гра" та все таке. Ти носиш пістолет (якщо вмієш ним користуватися) та спиш за колючим дротом. Ти остерігаєшся мін- ультимативно безчесної зброї- і постійно знаходишся в контакті із групою підтримки. Єдина річ, якої ти не робиш ніколи- це не полишаєш своєї зброї лежати без нагляду. Багато людей вважає цю заборону досадною, а дехто взагалі не розуміє навіщо вона потрібна. Під час мого першого візиту в депо-клуб Каріби, мене попросили залишити мою зброю на вході-за старою Британською традицією- і, як гість, я це й зробив. Я завжди почуваю себе неспокійно, коли я неозброєний, але мені не хотілось бути грубіяном. Коли ми розповіли про цей випадок Брайану, командиру нашої групи охорони, він розгнівався і заволав: "Ти тримаєш свою, трясця, гвинтівку у своїй, трясця, руці! І ти не даєш права НІКОМУ казати тобі зворотнє! Кому завгодно, починаючи від бога, аж до самого низу! Ніколи не залишайся неозброєним! Ніколи!" і т.д. Хороший хлопець, цей Брайан.Чолов'яга, який мені по душі. Наша компанія жодного разу не мала візуального контакту з противником, що було досить хорошим знаком.

Одного разу ми пройшли повз дві групи Скаутів Селуса- дуже приємних людей. Лише один із 10 рекрутів закінчує навчання при відборі до Скаутів, і ті хто, виявляють шалену гордість, досягають приналежності до цього, найелітнішого зі збройних підрозділів. Вони добряче співають- мені доводилося чути тільки пісні мовою Банту- і хоч вони є досить молодою організацією, ними були виковані шляхетні військові традиції расового братерства. Фредерік Кортні Селус, вправний мисливець, що проживав на цих землях в дні Стенлі та Лівінгстону, дуже б ними пишався.

Полювання в долині Замбезі це сама по собі цікава історія, яку я не стану тут оповідати. Нам майже вдалося заповнити наш мисливський лист побажань, але чисельні згубні законодавчі обмеження США запобігли нашій зацікавленості в отриманні трофеїв.

Ви можете привезти в США трофей, здобутий в Ботсвані, але не той, який здобули в Родезії. Це змушує здивуватися тому, що трапилось зі світом. В той час, коли Хемінгуей описував ці місця, вони були щасливішими та чуттєвішим.

Достатньо сказати, що я не дуже багато стріляв і не поцілив нічого особливого, втім кожен постріл, що я здійснив, потрапляв саме туди, куди я цілив- а це є гранню задоволення професійного марксмена.

На мосту Чірунду я запропонував, що спущусь через чагарник і зачекаю поки хтось з ворожих вояк проходячи покаже свою голову. Я був озброєний позиченим Ремігтоном БДЛ, у .308 калібрі, який справді добре стріляє. Пропозицію було відхилено. Це могло спричинити "інцидент". Так сталось, що 122 міліметровий снаряд з півночі не міг спричинити інциденту, а от 200гранова куля, випущена з півдня, ще і як могла. Що ж, це їх війна, і певно їм краще знати, як її вести.

Ти не можеш побачити дуже багато в країні за два тижні, але ти все одно набираєшся вражень. Я не відчув ослаблення волі Родезійців, але все ж я констатую наявність втоми після 12-річних санкцій та падіння Португалії. На мою думку, позиція родезійців є морально непохитною. Вони створили політичну систему, при якій люди всіх рас можуть жити без утисків. Деякі несправедливості (наприклад відокремлене проживання), які досі існують, можуть бути визначеними та поступово зникати тільки за умови, що чужинці перестануть намагатися затовкти ненависний чорний супрематистський джем в родезійську горлянку під прицілом автомата АК.

Родзезійці втомилися від війни, втомилися від бойкоту, втомилися від грошових втрат, але вони не стануть прогинатися під удар. Вони прислухаються до слів Черчілля у 1941 році: "Ніколи не здавайтеся — ніколи, ніколи, ніколи, ніколи, ні у великому, ні в малому, ні у значному, ні в дрібному, ніколи не здавайтеся, якщо це не суперечить честі і здоровому глузду. Ніколи не піддавайтесь силі, ніколи не піддавайтесь навіть очевидно переважаючій силі вашого супротивника". Якщо вам цікаво, куди щез великий британський дух- він пересилився в Родезію.

Родезійці зараз не можуть подорожувати нікуди, окрім Південної Африки, з того часу, коли родезійський паспорт перестали визнавати на жодному прикордонному контролі. З цієї причини, World Practical Pistol Championships проходитиме у ПАР. Як сказав Девід Вестерхаут, переможець чемпіонату світу, "Якщо ми програємо, наші паспорти згодяться усюди. Але якщо ми програємо, ми не будемо мати зброї, із якою змагатимемось". Очевидно, приватне володіння зброєю у Зімбабве буде заборонено. І, в досить короткий час, не залишиться жодної дичини, на яку можна буде полювати, як ми це бачимо на прикладі північних держав.

На нашому шляху від північного кордону ми зупинилися в столовій Збройних Сил у Сінойї, де чоловіки у військовій формі харчуються безкоштовно, завдячуючи жінкам з міста. Нам, мисливцям, було рекомендовано вдягнути камуфляжний одяг в буш, і ми були озброєні, тож нас прийняли за військових. Досвід був справді зворушливим, він нагадав мені Другу Світову, коли я був молодим офіцером, і всі ми знали, на якій ми стороні. Я бездумно попросив пива,- родезійці великі фанати пива- і мені, натомість, було передано склянку молока. (Перша склянка молока, яку я випив з 1944 року. непогано!) Власник поклав руку мені на плече і сказав: "Молоко- чудовий напій для тих, хто воює". Мені перехопило подих.

Мені згадалися рядки з Хенлі, з вірша "Інвіктус", які я запам'ятав в старшій школі, в кращому віці:

Хай прикрих обставин стискає тягар —

Я сліз та образ не збираю.

До крові гамселить недолі лихвар,

Та я голови не схиляю