Подякуємо Порошенку, Ахметову та Притулі за їх благодійницькі потуги?

Вступ

        Ми живемо у світі, де одним з найблагородніших вчинків у мирний час є альтруїзм — демонстрація жертовності, піклування про ближнього в збиток турботам про себе. У наш воєнний час, це стало абсолютною нормою, а відсутність бажання «жертвувати» стало анормальним. Такий розвиток подій викликає зачудування, адже спільне бажання людей допомагати — це, безперечно, чудово. Але є одне «але»: бажання допомогти, благодійність чи загалом жертовність були донедавна «особистою справою кожного». Виникає логічне питання: чи природний, чи свідомий, чи розумний цей перехід від бажання суспільства винагороджувати тих, хто допомагає іншим, до осуду тих, хто цього просто не робить?

        Окрім питання до тих, хто не займається благодійністю, у нас є претензії ще й до тих, хто це робить. Але робить «не достатньо», «не так», чи для особистої вигоди, тобто нещиро. Це розкриває нам набагато глибшу картину, складовими якої є безліч моральних питань: від роздумів про жадібність, егоїзм, наміри, сумління до того, як варто ставитися до нейтралітету, коли ти потребуєш допомоги якнайбільше

Егоїзм ЛСД

        Багатії в постсоціалістичних країнах завжди викликають неприязнь. Причин цьому кілька: спадок ідеології, коли підприємця сприймають як того, хто експлуатує людей, «висмоктує кров»; спадок системи, яка працювала за принципом «найбрудніший йде найвище» з усім «блатом», інтригами й іншими червонопартійними атрибутами. В Україні до цих причин додається ще одна — корупція. Ми майже певні, що більшість людей зі статком заробили його нечесним шляхом, а деякі — олігархи — продовжують це робити.

        «Вина» за статок нависає над кожним, хто його має, незалежно від його чеснот, щирості праці та принципів. Де-факто в Україні за кожною публічною особою закріплений певний борг, кредит моральності, який потрібно повернути надавачу та його несплата тягне за собою наслідки, як-от відмова голосувати за певного політика. Це цілком зрозуміла система, проте, коли ми говоримо правду вголос: «вони хочуть здаватися приємними, добрими та щирими, аби подобатися вам», люди шаленіють. Їх звинувачують у підкупі й цілком небезпідставно.

         Ця непослідовність виявилася і в ставленні до благодійності публічних осіб з 24-го лютого. Часто можна почути щось штибу «задонативши Притулі, ти економиш його гроші на виборчу кампанію» чи «Порошенко робить це все, аби не зникати з інформаційного простору й потрапити на наступні вибори». Сподіваюся, читач не очікує від мене почути виправдання таких дій, адже я планую сказати протилежне: вони справді це роблять для вас. Обурення цією думкою може свідчити лише про певну інфантильність, адже це суспільство, хто ставить такі умови для проходження в гру. Хіба ми не стали критикувати навіть тих, хто не є публічною особою чи не має значних статків за те, що вони не донатять? Хіба після Перемоги ніхто не спробує «помірятися» тим, що робив під час Великої війни?

        Тут криється проблема суспільного договору — ми маємо вирішити за що ми: за виправдувальні вчинки чи за щирість. Обрання вчинків дозволяє противникам закинути нам згоду з Макіавеллі: правитель має бути злим, підступним, лицемірним, але мусить здаватися добрим, щирим та правильним. Вони ствердять: ми насправді критикували у долютневі часи Ахметова за те, що він надто невправно й очевидно за допомогою свого фонду відбілював свою злочинну натуру, а не за те, що він в принципі намагався це зробити. Чи думали ми, що хочемо, аби людей надихав до благодійного внеску не щирий порив, співпереживання та патріотизм, а почуття вини та обов’язку, обов'язку перед кимось, а не собою? Якщо ми погоджуємося, що подвиг — це благодійність, а подвиг заслуговує на славу, то чому засуджувати того, хто шукає геройств заради слави?

         Нерозуміння того, як варто все ж на таке реагувати, дозволяє нам засмічувати свідомість подвійними стандартами та пластичними цінностями. Ми не маємо морального права не вважати достойниками тих, хто робить достойні речі. Тому вийти з парадигми, де попит на добрі вчинки покривається пропозицією від торговців, які на цьому обов’язково мають зробити прибуток, практично неможливо: ми зламаємо структуру вдячності, героїзму та перестанемо висвячувати лицарів. Якщо ми дозволяємо собі роздумувати про те, чи робив хтось добрий вчинок щиро чи не щиро, тоді ми відкриваємо шлях, який руйнує наші пантеони: штибу «він пішов воювати, бо немає грошей». Або ж інакше, це руйнує навіть наші пекла: якщо зважати не на вчинок, а на мотивацію, то тоді «ми єхалі на учєнія» мало б виправдовувати усі звірства.

        Усвідомлення, що лідери суспільних думок, як собака Павлова дресовані, аби робити те, що буде найбільш схвальним, не має зупиняти нашу оцінку решти їхніх вчинків, а навпаки. Наше суспільство, а особливо заядлі ненависники Порошенка, які пишуть під коментарями наших відео, що він у всьому винен, показало певну реакцію, яка може пролити світло на питання «Як же правильно реагувати на лсд-благодійників?». Історія з критикою Порошенка за те, як саме він розпоряджається коштами на потреби ЗСУ, стала певного роду мемом. «Буржуйки» стали символом систематичного хейту в сторону Петра Олексійовича: його критикували за те, що він восени передав у підрозділи буржуйки для обігрівання.

        Проте фактично ПОП критикували за старі політичні рішення, за його президентство, бізнес та в принципі минуле. Тобто його благодійність стала черговою призмою для його ненависників. Ця форма, за певного облагородження, могла б стати відповіддю на наші запитання. Якби оформити це явище цивілізовано, це б нагадало щось штибу «ми не дамо тобі нас одурити, ми все пам’ятаємо». Якби наше ставлення до благодійності ЛСД полягало у тому, що ми беззаперечно поважаємо їхній приклад, але все одно зважаємо на решту діянь (іноді навіть більше), в такому випадку система була б збалансована. Ми не давали б індульгенції (ви б повернули Януковича, якби він задонатив на ЗСУ?), але б не скасовували необхідну вдячність, яка стимулює, надихає, а головне будує систему цінностей, де хороше вивищується, а на погане чекає приниження.

Проблема нейтралітету

        Обговорення моральних дилем цивільної благодійності варто відкласти на час після Перемоги, адже в умовах війни контекст зовсім інший. Воєнна тематика, яка захопила український ринок благодійності вносить корективу: поява відчуття надзвичайності допомоги. Неймовірно якісна PR-робота благодійних фондів вивела наративи, які стимулюють нас займатися воєнними добродіяннями: «трансформуймо лють в донати», «навіть одна гривня важлива» та «інвестуй у перемогу». Все це накладається на загальну героїзацію таких вчинків. Приклад: неймовірно гріюча душу історія про 83-ти річного дідуся, який отримав орден «За заслуги» від президента за те, що передав ЗСУ усі свої накопичені кошти — 400 тисяч гривень.

За останніми даними, 86% українців стали благодійниками цього року. А хто ж ці 14%? Хіба вони не усвідомлюють наскільки важливо зараз донатити? З одного боку,  людина не інвестує в перемогу, а з іншого, хіба благодійність не справа кожного? Спробуймо вивести абстрактну позицію щодо нейтралітету перед тим, як звернутися до суворої української реальності.

«Ви проходили повз трамвайну колію й побачили, що трамвай рухається на п’ятьох людей, які не можуть поворухнутися, й беззаперечно їх уб’є. Наступна річ, яку ви помічаєте: існує інша колія, на яку можна переправити трамвай, на ній лежить одна людина. Чи торкнетеся ви важеля і вб’єте одну людину замість п’яти, чи залишите все як є?»

  Ця проблема отримала велику популярність в західному інтернеті кілька років тому й була неймовірно смішним мемом, саме тому її узято як приклад. Не витрачаючи час на спроби змусити читача вагатися, варто сказати: насправді є три* вибори: вбити одну людину, вбити п’ятьох та не вбивати нікого. Третій варіант полягає у тому, аби просто пройти повз, не приймаючи рішення і не торкаючись до важеля. В цьому є певний сенс, адже після того, як людина бере на себе відповідальність в даній ситуації, вона стає вбивцею однієї чи п’яти людей. А та, яка каже «я відмовляюся приймати рішення», залишає себе поза цією ситуацією. Гіпотетично.

Концепт Свободи і Відповідальності, про який наше Видання товкмачить вже рік, але ніяк його не розписує, говорить нам, що людина стає більш свобідною, взявши добровільно більше відповідальності: за себе, близьких, суспільство та країну. Відповідно такий світогляд засуджує пасивний нейтралітет, який полягає у діяльності, спрямованій на безвідповідальність, тобто апатичність. Апатичність, окрім того, що руйнує суспільства, в нашому випадку все одно виконує певну дію. В людей поза політикою, в тих, кому «нема різниці» («…але давайте російською») — в усіх проросійський душок. В нашому політикумі є певна моральна дилема: як ставитися до людей поза політикою, як до ворогів чи як до третьої сторони?

Я спитаю: а чи можливо в світі, який потребує визначеності, бути нейтральним? Якщо дивитися на світ з точки зору російсько-української війни, то можна побачити, що росіяни повністю підкорили нейтралітет та миролюбство своїм наративам: риторика за мир та порозуміння грає їм на руку як на Заході, знижуючи градус напруги і палкості допомогти, так і в Україні, маніпулюючи аполітичними, створюючи плацдарм толерування російського шовінізму. Український метамодерн показує, що тепер бути нейтральними просто неможливо, нейтралітет перестає бути лицарством, філософією миролюбності; натомість тепер це відмазка чи спроба не втратити підтримку однієї із сторін. Незалежно від того, чи це Папа, який вимолює зупинку вогню, чи українчик, який каже, що треба було все-таки порозумітися з Росією, з нею треба якось жити — усі мають нейтралітет за ширму, яка прикриває навмисну чи ненавмисну підтримку однієї із сторін.

Український приклад каже: уникнення відповідальності більше не допомагає, відповідальність за обидві сторони також більше не працює, адже тепер в кожної зі сторін є суть — суть добра та суть зла.

До чого ж ця міжнародна політика? До того, що нейтральність, позиціонування «осторонь» більше не є логічним виходом із ситуації. Відповідно люди, які стоять осторонь нашої війни, ті самі «какаяразніца», справді заслуговують на осуд: осуд за лицемірство та за те, що ведуться на привабливість безвідповідальності, яку використовує сторона зла. Хіба це не показник, яка сторона закликає до дії, а яка до безвідповідальної відсутності? Ми все-таки не можемо назвати людей посередині прибічниками зла, але вони точно є тими, ким воно користується. Свідомість щодо цього і бездіяльність в сумі дають розділену відповідальність. Чи мають її ті ж 14%?

Сумління

Мені пощастило натрапляти на публікації людей, які засуджують українців, що жертвують на потреби біженців чи, до прикладу, у притулки тварин, які нині просто переповнені. Як писалося вище, благодійність теперішнього дня уся заангажована воєнною тематикою і обурення здійсненню її в рамках цієї парадигми не мало б з’являтися. Проте проте проте, життя в ідеальному світі — прерогатива утопій, а тому у нас є типажі людей, які свій публічний осуд намагаються використовувати як універсальний інструмент правосуддя. «Це, здається, автор писав вище, нормально» — скажете ви. Але я зауважував, що правила про лідерів суспільних думок різняться від правил, які варто було б застосовувати до повсякденного життя.

Так як більшості з нас не випало можливості виступати прикладом для широкого загалу, ми самі є свого роду послідовниками медійно успішних прикладів і цілком нормально, що ми прагнемо робити те, за що хвалять інших. Але в такій гонитві, в умовах, коли тема пожертви грандіозно розпіарена та наповнена сенсами, часто втрачається сакральність добра і не дивно, що з’являються люди, які хочуть формувати опінії: про тих, хто донатить, а в підсумку про усіх загалом. Наслідком цього є відсутність усвідомлення, що індивід не є прикладом життя, ідеалом до якого варто прагнути — він уже живе.

Лідер суспільної думки свого роду знеособлений, ми думаємо про нього загальними категоріями і це не надто негативно, адже в цьому роль його образу, але індивіда не можливо спростити до формули «він задонатив недостатньо, бо жадібний». Ми не можемо знати того, що відбувається в серцях людей, а тому єдина вдала ідея за таких обставин  — оцінювати свої вчинки. Не можливо повноцінно позбутися бажання надати характеристику, адже лінія, яку ми креслимо між індивідом та лідером суспільних думок, зважаючи на варіативність в масштабі останніх, вельми нечітка. Це не означає, що тепер варто засуджувати усіх, хто вимагає уваги (на нашу думку) чи демонструє свої добрі вчинки на загал, або ж вихваляти кожного, хто задонатив 50 гривень на «Байрактар». Це означає, що суспільство, у якому орієнтація серед індивідів буде на власний вчинок, а не на реакцію щодо чужого, буде більш успішним, ніж суспільство пошуку валідації.

Висновки

Благодійність стала частиною образу українця. Ця стаття — спроба зробити цю рису характеру мінімально токсичною, пояснити, що добрий вчинок цілком заслуговує на його винагородження, але іноді межа між токсичним прагненням слави та геройством стирається. Зі свого боку не кожен хоче бути героєм, але усі без винятку, за своїм бажанням чи без нього, опиняються на одній із сторін — зі злом чи з добром.

Публічні особи, існування яких залежить від думки людей, діють логічно, коли намагаються втримуватися на плаву, роблячи те, що подобається електорату. Вини за такі дії чи наміри політику додавати не можна, а от за його вчинки цілком допустимо. Важливо також розуміти, що лідер суспільних думок відрізняється від підприємця чи звичайної людини, адже їм самим думка оточення не життєво важлива, а отже до них варто застосовувати інші моральні правила, засновані на розумінні, що добро — сакральне.

Автор статті: Павло Гуль, співголовний редактор «Зони відповідальності».

Малюнок до статті «Зони відповідальності» — штучний інтелект.

Кількість слів благодійність, не рахуючи синоніми: 17

P.s: Якщо ви розділяєте концепт Свободи та Відповідальності, бажаєте створювати контент, який відрізнятиметься якістю, сенсовою наповненістю, запрошуємо написати нам в чат-бота у телеграмі: @rrnszone_bot. По малюнку вам могло здатися, що бездушна машина в ролі художника нас влаштовує, проте це не так!

Підписуйтеся на наш Телеграм, Ютуб та Інстаграм. 

Команда нашого видання не прагне створювати одноденний контент або гнатися за хайпом. Кожна наша стаття та відеорозмова —це «їжа для розуму», створена для спраглих до сенсів та ідей читачів. Для того, щоби зробити її ще поживнішою, відзначити її справжню вартість, ви можете допомогти нам фінансово одноразовим донатом на Монобанку або ставши нашим постійним прихильником на платформі Патреон.

Читайте також:

• Титанічна стаття співголовного редактора Уляни Костенко про перехід до епохи рішень, дії та визначеності — метамодерну. Критика тих, хто вважає, що «не все так однозначно» Український некролог світовому постмодернізму
• Якщо вам ще трапляються прихожани УПЦ, ватніки та «какая разніца», тоді потрібно глянути в корінь цих проблем(і подзвонити в СБУ) — російський імперіалізм. Остаточне вирішення російського питання — стаття колишнього редактора, а нині нерегулярного дописувача Арсенія Войтенка розповість детальніше про те, як долали імперську лихоманку нації світу, і які методи варто застосувати до росіян.

Якщо читати важко, радимо переглянути Розмову співголовних редакторів Ми ненавидимо націоналістів, лівих, консерваторів та лібералів – Розмова №5, аби отримати чітке розуміння меж Свободи та Відповідальності та зрозуміти, чому Видання продукує україноцентристські сенси.